Розділ 6

Потому Клерваль передав мені листа. І справді, він був від моєї кузини Елізабет.

«Мій любий кузене!

Ти був хворий, тяжко хворий, і навіть листи, які я отримувала від Анрі, не мене запевнити, що з тобою все буде гаразд. Тобі заборонено писати, навіть тримати в руці перо, тож, мій любий Вікторе, одне-єдине слово, якого я так потребую, заспокоїть мене. Впродовж довгого часу я сподівалася, що наступна поштова карета принесе мені листа від тебе, і відмовляла дядька від мандрівки в Інгольштадт. Я прагну вберегти його від усіх цих незручностей подорожі, а подеколи й можливих небезпек, які підстерігають мандрівника в такій довгій дорозі, і так само докоряю собі, що сама я занадто слабка, аби самостійно вирушити до тебе. Я хвилююся, що тебе доглядає якась наймана стара гувернантка; вона не знає твоїх справжніх бажань і не намагається виконати їх із тією любов’ю та піклуванням, як зробила б твоя сердешна кузина. Але все вже позаду: Клерваль пише, що тобі вже ліпше. Я палко сподіваюся, що найближчим часом ти підтвердиш цю звістку власноруч написаним листом.

Одужуй та скоріш повертайся до нас. Тебе чекає щаслива, весела домівка, а також родина й друзі, які ніжно люблять тебе. Твій батько повен сили та здоров’я, але попри це, йому необхідно побачити тебе і переконатися на власні очі, що ти чудово почуваєшся, — і тільки тоді жодні турботи не ляжуть похмурою тінню на його лагідне обличчя. А як ти зрадієш, побачивши нашого Ернеста! Йому вже виповнилося шістнадцять років, і він такий активний та енергійний! Він хоче стати справжнім швейцарцем і вступити в іноземні війська, але ми не в силах розлучитися із ним, принаймні до повернення його старшого брата. Дядько не схвалює його мрії про військову службу в іноземних країнах, оскільки Ернест ніколи не відзначався такою старанністю, як ти. Навчання видається йому ненависним тягарем; більшість свого часу він проводить на свіжому повітрі, то в горах, то на озері. Я хвилююся, що це зробить із нього ледаря, якщо ми не погодимося і не дозволимо йому взятися до справи, яку він обрав.

Мало що у нас перемінилося відтоді, як ти від’їхав, тільки підросли милі діти. Синє озеро й засніжені гори взагалі не змінюються; мені здається, що наш мирний дім і безтурботні серця живуть за тими самими незмінними законами. Мій час минає в дрібних клопотах, але вони розважають мене; а винагородою за мою працю є задоволені та лагідні обличчя рідних, які оточують мене. З часу твого від’їзду в нашій маленькій сім’ї сталася лише одна визначна подія. Ти, напевно, пригадуєш обставини, за яких у наш дім потрапила Жустина Мориц? Певніш за все, ні, тому я кількома словами нагадаю тобі її історію. Мати її, пані Мориц, залишилася вдовою з чотирма дітьми, з яких Жустина була третьою. Ця дівчинка була улюбленицею батька; але мати, не зрозуміло з якої причини, не злюбила її і по смерті пана Морица почала обходитися з нею брутально. Моя тітонька помітила це і, коли Жустині виповнилося дванадцять років, умовила матір дівчинки віддати її нам. Республіканський лад нашої країни дозволив розвинутися простішим та кращим порядкам, аніж у навколишніх великих монархіях. Тут менше помітна відмінність між станом різних соціальних груп; нижчі прошарки суспільства не зазнають такої бідності та приниження, і тому вони досить витончені й освічені. В Женеві до слуг ставляться по-іншому — не так, як у Франції або Англії. Жустина, коли її прийняли в нашу сім’ю, взяла на себе обов’язки прислуги, а це становище в нашій щасливій країні не означає втрати людської гідності й не видається чимсь принизливим.

Жустина завжди була твоєю улюбленицею; я пам’ятаю, як колись ти казав, що одного лише погляду на неї достатньо, аби розвіяти твій поганий настрій, — так само Аріосто[14] описував красу Анжеліки: в неї дуже відкрите та сяйливе обличчя. Моя тітонька сильно до неї прив’язалася та забезпечила їй кращу освіту, ніж планувала спочатку. За це вона була винагороджена стократ; Жустина виявилася найбільш вдячним створінням на всьому білому світі: вона не вкладала свою вдячність у слова — цього я ніколи не чула від неї, але в очах її сяяла побожна любов до своєї покровительки. Хоча від природи вона була веселою та грайливою дівчиною, вона в усьому слухалася тітоньку. Її образ видавався Жустині довершеним, і вона повсякчас намагалася наслідувати її розмову, її манери, тож зараз вона навіть нагадує мені тітоньку.

Коли моя люба тітонька померла, всі ми занадто сильно були занурені у власне горе, аби помічати бідолашну Жустину, яка в часи хвороби тітоньки ненастанно піклувалася про неї. Жустина й сама тяжко захворіла; але в майбутньому її очікували й інші випробування.

Одне по одному її брати та єдина сестра померли, а мати, яка завжди зневажливо до неї ставилася й постійно нехтувала нею, залишилася без дітей. Матір відчувала докори сумління, а з часом почала думати, що смерть улюблених дітей була карою небес за її несправедливість. Вона була римо-католичкою; а її духівник, вочевидь, тільки утвердив у ній ці думки. Ось чому за декілька місяців після твого від’їзду в Інгольштадт, розкаявшись, мати прикликала до себе Жустину. Бідолашна дівчина! Вона плакала, коли йшла із нашого дому; зі смертю тітоньки вона дуже сильно перемінилася; горе пом’якшило її, і замість колишньої жвавості в ній з’явилася мила лагідність. Перебування в материнській хаті також не могло повернути її веселість, бо покаянний настрій матері був вельми перемінливим. Траплялися дні, коли вона просила Жустину вибачити її за несправедливість, але дедалі частіше мати звинувачувала саме дівчину в братів і сестри. Постійна роздратованість призвела до хвороби, а від цього настрій пані Мориц став іще гіршим, а вдача ще складнішою; проте незабаром вона заспокоїлась навіки. На початку минулої зими із приходом холодів вона померла. Жустина повернулася до нас, і я ніжно люблю її. Вона дуже розумна, добра, а ще приваблива; як я вже казала, багато що в її манері триматися та вести бесіду нагадує мені мою любу тітоньку.

Повинна розповісти тобі, любий кузене, і про нашого маленького Вільяма. Якби ти тільки міг його побачити! Для свого віку він напрочуд високий; у нього милі, вічно смішливі блакитні очі, темні вії і хвилясте волосся. Коли він усміхається, на його рум’яних щоках з’являються ямочки. У нього вже було декілька маленьких «дружин», але найулюбленіша з них — Луїза Бірон, симпатична п’ятирічна дівчинка.

А тепер, милий Вікторе, тобі, напевно, дуже хочеться почути деякі плітки про наших женевських сусідів. Гарненька міс Менсфілд уже приймає вітання з приводу близького вінчання з молодим англійцем, Джоном Мельбурном, есквайром. Її негарна сестра Манон вийшла цієї осені заміж за багатого банкіра, пана Дювілара. Твій шкільний товариш Луї Мануар після від’їзду Клерваля з Женеви зазнав декількох поразок на особистому фронті. Але зараз його справи налагодилися, і, подейкують, він збирається одружитися з гарненькою та енергійною француженкою мадам Тавернье. Вона вдова і значно старша за Мануара; але у неї багато кавалерів, вона привертає загальну увагу.

Пишучи все це, мій любий кузене, я й сама трохи розвіялася, але тепер, коли закінчую листа, знову почуваю неспокій. Напиши нам, Вікторе. Лише один рядок, одне слово — і цього буде достатньо, і це стане для нас радістю. Тисячу разів дякую Анрі за його доброту, за його піклування, за безліч листів; ми вдячні йому від усієї душі. Adieu, милий кузене; бережи себе і, благаю тебе, пиши!

Елізабет Лавенца

Женева, 18 березня 17…»

— Мила моя Елізабет! — вигукнув я, дочитуючи листа. — Я мушу зразу ж сісти і написати їм, розвіяти хвилювання, яке вони, либонь, почувають.

Я написав додому — і одразу ж потому відчув сильну втому; та оскільки я вже почав одужувати, то день у день почувався дедалі краще. За два тижні я вже міг виходити надвір.

Після цілковитого одужання найперше мені кортіло познайомити Клерваля з деякими університетськими професорами.

При цьому мені довелося наново зазнати чимало неприємних відчуттів, які роз’ятрили мою душевну рану. З тієї фатальної ночі, коли нарешті завершилася моя важка праця і почалися самі тільки нестерпні страждання, я виповнився неймовірної відрази до самого словосполучення «природничі науки». Навіть тоді, коли я геть-чисто оговтався від своєї хвороби, вигляд хімічних приладів знову викликав болючі симптоми нервового розладу. Помітивши це, Анрі заховав подалі від мене всі мої прилади. Він переселив мене до іншої кімнати, оскільки зауважив, що мені стала неприємна моя кімната — колишня лабораторія. Але всі старання Клерваля звелися нанівець, коли я зустрів одного зі своїх професорів. Пан Вальдман завдав мені справжнього душевного болю, коли почав лагідно й тепло вітати мене з чудовими успіхами, яких я досяг у науці. Він скоро помітив, що ця тема неприємна для мене, але навіть не підозрював, щó є справжньою причиною такої моєї переміни, і приписував мою реакцію лише скромності; він вирішив перемінити тему розмови — замість моїх успіхів він заговорив про саму науку, зі щирим бажанням, я це добре бачив, розговорити мене. Що мені було чинити? Намагаючись зробити мені приємність, він тільки ще більше катував мене. Я почувався, наче він старанно демонструє одне по одному знаряддя катувань, аби потім мучити мене повільно та болісно аж до смерті. Я корчився від кожного його слова, не насмілюючись показати, як мені боляче. Клерваль, чиї очі та відчуття завжди швидко реагували на настрій інших людей, запропонував змінити тему розмови — буцімто через свою необізнаність у цій галузі, і ми перейшли до розмови на загальні теми. В глибині душі я був вдячний своєму другові, але вголос нічого не промовив. Я бачив його здивування, але він ні разу не зробив спроби вивідати мою таємницю; і хоч я любив і поважав його аж до благоговіння, все ж таки не наважувався розповісти про ті події, які так часто вимальовувалися в моїй уяві та про які я так боявся розповісти комусь іншому, щоб це не вразило мене ще більше.

Пан Кремпе не був таким тямущим, тож при моїй тодішній чутливості, яка під час хвороби загострилася до межі, його грубуваті похвали були для мене ще нестерпнішими, ніж доброзичливість професора Вальдмана.

— Щоб його чорти вхопили, цього хлопця! — вигукнув він. — Ось, пане Клерваль, я запевняю вас, що він перевершив усіх нас. А чого ви так вирячилися на мене? Це беззаперечна правда. Хлопчина, який іще декілька років тому вірив у писанину Корнелія Агриппи, немов у святу молитву, зараз може похвалитися найсвітлішою головою в усьому університеті; і якщо його ніхто не зупинить, ми з вами вилетимо зі змагання. Так, так! — вів він далі, вдивляючись у моє обличчя, спотворене стражданням. — Пан Франкенштайн сором’язливий — виняткова риса для молодої людини. Юнак повинен бути скромним; ви знаєте, пане Клерваль, коли був молодий, я й сам був таким, але це швидко минає.

Професор Кремпе почав вихваляти себе, і це, на щастя, відвернуло розмову подалі від теми, такої дратівливої для мене.

Клерваль ніколи не поділяв мого потягу до природничих наук; у нього, на відміну від мене, був зовсім інший нахил — до філології. В університет він приїхав, аби опанувати східні мови і таким чином підготуватися до тієї діяльності, про яку завжди мріяв. Прагнучи великих досягнень, він вивчав культуру Сходу, де відкрив простір для своєї заповзятливості. Його цікавили перська, арабська мови та санскрит, і він легко вмовив мене також узятися до них. Бездіяльність завжди дратувала мене, а тепер, коли я намагався відволіктися від роздумів і зненавидів усі свої попередні заняття, я знайшов справжню розраду у спільних уроках із моїм другом; у творах східних авторів я відкрив багато і повчального, і приємного. На відміну від Анрі, я не переймався науковим вивченням східних діалектів, оскільки не ставив іншої мети, окрім як забезпечити собі тимчасову розвагу. Я читав східні твори, тільки щоб зрозуміти, про що йдеться, і був винагороджений за свою працю. Їхня сумовитість заспокоює, а радість підносить — набагато сильніше, з мого власного досвіду, ніж у письменників будь-якої іншої країни світу. Коли читаєш їхні твори, життя видається сповненим сонячного світла, квітучих троянд, посмішок і примх чарівної супротивниці, любовним шалом, що спалює ваше серце. Як це відрізняється від мужньої і героїчної поезії Греції та Риму!

За такими вправами промайнуло літо, а пізньої осені я вже подумував про повернення до Женеви; але кілька обставин затримали мене, а згодом прийшла зима, випав сніг, дороги замело, і мій від’їзд відклався до весни. Мені неприємне було те зволікання, оскільки мені нестримно кортіло побачити рідне місто та своїх близьких. Якщо я затримувався, то лише з тієї причини, що не хотів полишати Клерваля в чужому місті, перш ніж він знайде тут друзів. Загалом зиму ми провели приємно; весна видалася пізньою, та коли вона все ж таки прийшла, її краса компенсувала запізнення.

Нарешті прийшов травень, і я день у день очікував листа, який мав визначити дату мого від’їзду; тут Анрі запропонував мені прогулянку околицями Інгольштадта, аби я міг іще раз відвідати місця, де так довго прожив. Я охоче погодився: Клерваль полюбляв багато ходити пішки і був моїм постійним супутником в таких прогулянках у рідних краях.

Так ми провели два тижні: моє здоров’я та гарний гумор до того часу вже цілковито відновилися, а особливо завдяки чистому повітрю, яким я дихав щодня, враженням від піших прогулянок і спілкуванню з другом. Наполегливе навчання віддалило мене від людей і зробило з мене самітника, а Клерваль знову збудив у моєму серці найкращі почуття; він наново навчив мене любити природу і радісні дитячі обличчя. Чудовий друже! Як щиро ти любив мене, як підносив мене до висот власної душі! Егоїстичні прагнення принизили мене, але твоє піклування і прихильність відігріли моє серце; я знову став тим щасливчиком, який усього декілька років тому, люблячий і любимий, не відав суму. Коли я почувався щасливим, нежива природа була для мене джерелом натхненних почуттів. Ясне небо і зелені поля переповнювали мене захватом. Пора року була й справді дивовижною: весняні квіти вже цвіли на живоплотах, а літні тільки-но повинні були розгорнути свої бутони. Нарешті я відпочивав від думок, що цілий рік тиснули на мене непідсильним тягарем, попри всі мої старання відігнати їх.

Анрі радів моїй веселості та щиро поділяв мій добрий гумор: він намагався розважити мене і одночасно висловлював почуття, які переповнювали його самого. В ті дні його винахідливості не було меж, а в його розмовах іскрилась неймовірна фантазія; іноді, наслідуючи перських та арабських письменників, він вигадував оповідки, сповнені багатої уяви і пристрасті. Іншим разом він читав свої улюблені вірші або втягував мене у суперечку і напрочуд винахідливо підтримував її. Ми поверталися в університет у неділю надвечір; селяни танцювали, і всі, кого б ми не зустріли, були веселі та щасливі. Я й сам почувався відмінно і прямував додому, переповнений нестримної радості й піднесення.