Розселення слов’ян на сході Європи

 

Слов’янські культури на величезній території, що охоплює пояс від Карпат до Дунайської низовини, південну Польщу і лісостепову Україну, праві береги Прип’яті і Подесення з окремими «рукавами» в південному напрямку, настільки близькі між собою, що їх часто об’єднують в одну археологічну культуру. За місцем перших і найбільш яскравих знахідок вона називається Празько-Корчакською (або Празько-Житомирською) і датується VI — VII ст. н. е. Однорідність її свідчить про те, що слов’янство в третій чверті І тис. н. е. ще не втратило етнокультурної цілісності.

З території на північ від Карпат слов’янські племена мігрують через хребет, у долини річок Влтави і Ваг, потім звідти переселяються на північ, вниз по течії Ельби — на землі, покинуті східними германцями. Слов’янськими стають території усього прибалтійського Помор’я. З України і почасти з південних схилів Карпат починається велике переселення на Подунав’я і на Балкани. Слов’яни заселяють Грецію аж до Пелопоннеса, опиняються і на Апеннінах.

Колонізація північно-східної Європи здійснювалася як із східної частини земель Празько-Корчакської культури, так і з території північної Польщі. Звідси, з лісисто-болотистого межиріччя Вісли і Німану, прийшли на північ Бєларусі та на Валдайські висоти кривичі. З кривицької землі почалась колонізація пізнішої Новгородської і Псковської /24/ землі (словени є нащадками кривичів). За літописними даними, «з землі ляхів» прийшли на схід від Дніпра, в басейн Сожа і Десни, в верхів’я Оки радимичі і вятичі.

Слов’яни розселялись вздовж великих і малих річок на узвишшях над поймами, в лісових хащах і в степу, на нових землях, що були для них більш-менш звичним ландшафтом. Зима на Правобережжі Дніпра не холодніша, ніж у Центральній Європі, і не така сира, а літо — сухіше і тепліше. Лісові та супіщані ґрунти зручні для землеробства, і чим далі на схід, чим частіші ділянки степу серед порослих лісами горбистих рівнин, тим землі щедріші. Ріки і озера були повні риби, включаючи і осетрові породи, в лісах — соснових на півночі та на Поліссі, дубових та мішаних південніше — можна було полювати цілий рік. Мед брали у диких бджіл, ставили свої борті.

Типове слов’янське житло на цій території — напівземлянка; жили, проте, і в землянках, і в наземних будівлях. Ізба, істьба — слово, запозичене з германських мов; означало воно теплу будівлю. Хиза (хижа, хижина) — болгарського, книжного походження; так називали ту споруду землянкового типу без фундаменту, яку з IX ст. почали звати словом хата (теж запозичення, з угорської). «Хижа» — «хата» робилася так: копали чотирикутну в плані яму розміром десь від семи до двадцяти квадратних метрів, глибиною близько метра, з виступами для сидіння вздовж стін. Підлогу утрамбовували і обмазували глиною. Зводили невисокі стіни, часто обшиваючи їх колодами або дошками, зверху покривали півземлянку дво- або трисхильним дахом. В кутку напроти входу на материковому останці ставили піч — частіше кам’янку, іноді глиняну.

Споконвіку це був дім, тільки сьогодні дім — це насамперед приміщення, а для слов’янина тих часів дім — це нехитре господарство, все життя сім’ї, яка цей «дім» вела. Хата, господарські ями, хлів становили двір — обгороджене місце освоєного сім’єю світу, де свої почували себе надійно, якщо все було зроблено правильно: і /25/ місце й час вибрані щасливо, і дерево не заборонене звичаєм, і відповідну жертву принесено під час кладки першого вінця, — отже дотримано всіх необхідних ритуалів.

В такому будиночку було затісно, але життя проходило здебільшого під відкритим небом. Тут жила сім’я, челядь — батько, мати й діти. Кілька жител, що будувалися поблизу, але без будь-якого порядку — це велика патріархальна сім’я. Кілька груп дворів — селище, в якому мешкав рід.

Слово село означало тоді не поселення (весь), а ниву, готову для сівби. Слов’янські поселення залишалися нетривкими, тимчасовими, бо землеробство в середині І тис. н. е. було підсічно-вогневим. Необхідно було вибрати ділянку лісу для випалу — ляду, вміло влаштувати випал, підготувати землю під посів (зробити ниву), зорати її дерев’яним ралом. Навесні, тижнів за три, одна людина могла засіяти 0,3 — 0,4 гектари розчищеної площі. Першого року врожай досягав сам-10, а вже через три-чотири роки земля ставала пустищем. Виникала необхідність шукати нове «село». Поле заростало підліском і перетворювалось на стернище.

Переважання проса характерне для підсічно-вогневого землеробства (називалося просо бор, борошно). Злак взагалі називався жито. На території України пізніше так почали називати новий злак, що посів найважливіше місце у харчуванні, витіснивши і просо, і ячмінь. На півночі злаки, як і раніше, називалися жито, а новий злак — рьжь. Продукти хліборобства називалися сьбожье (збіжжя), а це означало також достаток, маєток, добро взагалі. Знали і овес, пшеницю, коноплю, льон, мак, капусту, ріпу (вона займала тоді в раціоні місце, яке займає сьогодні картопля). Розводили домашню худобу — переважно велику; птицю, обов’язково — курей. Хліб пекли кислий, із змішаного тіста. Часто недоїдали — в неврожай їли дубову кору, мох, липове листя, товчену соснову глицю, додавали до страв товчену солому.

Їжу переважно варили, а не смажили. Посуд ліпили руками. Вишукані в своїй простоті типові слов’янські горщики з характерними пропорціями округлих форм служать цінним матеріалом для класифікацій слов’янських культур. Ліпили руками і сковорідки. /26/

Орали дерев’яним ралом, але часто використовувались залізні наконечники — наральники. В невеликих печах приблизно такої ж конструкції, як звичайна хатня, плавили метал в численних руднях на болотистих місцях. Із заліза робили ножі, серпи, сокири, наконечники списів та інші необхідні речі. На сьогодні знахідок речей небагато. Слов’яни в епоху свого великого переселення належали до народів, у яких домашнього скарбу, майна було взагалі мало: все потрібне, від житла до прикрас і одягу, можна було виготувати на новому місці. Найважливішою була насамперед технологія, яка зберігалася в культурній пам’яті і сполучалася з віруваннями та обрядами. Особливою загадковістю оточена ковальська справа, що з глибокої давнини ототожнювалася з чаклуванням (слов’янське кузло, звідки кузня і кувати, власне, і означало «чудо»).

Російський історик В.О. Ключевський писав: «...ставлення російської людини до лісу неприязне або недбале: вона ніколи не любила свого лісу. Несвідома боязкість оволодівала нею, коли вона ступала під його похмурий покров. Сонна, «дрімуча» тиша лісу лякала її; в глухому, беззвучному шумі його віковічних верховіттів чулося щось зловісне, щохвилинне чекання нежданої, непередбачуваної небезпеки напружувало нерви, збуджувало уяву. І давньоруська людина населила ліс усілякими можливими страхами» *. Водночас ліс і годував людину, і постачав її необхідним для життя матеріалом. Ліс був втіленням чужого, а чуже освоювалося, тобто перетворювалося на своє.

 

 

* Ключевский В. О. Курс русской истории. — Петроград, 1918. — Т. 1. — С.72.

 

 

Світ чужого починався одразу ж за своїм двором, та й у дворі треба було знаходити спільну мову з численними небезпечними силами. Не менш небезпечним було і поле. Поетичний вираз «чисте поле» як назва місця, де билинні воїни зустрічаються з ворогами, з’являється пізно: спочатку це просто очищене від лісу і взагалі відкрите місце, вільне і небезпечне. Тому на слов’янському півдні «полювати» означало те саме, що на півночі — «лісувати», «польовий» означало «дикий» («польова квітка», «польова миша»). Поле як край освоєної землі не просто межувало з чужим, а становило загрозу більш визначену, відверту і військову. /27/