Структура індоєвропейського пантеону

В язичницьких релігіях та міфологіях народів індоєвропейської групи боги та інші міфологічні персонажі їх давніх предків успадковані. Головне, проте, не у власне персонажах, а в їх функціях і стосунках між ними, тобто в структурі світу богів та надприродних сил. Пантеон давніх індоєвропейців зберігся не стільки в конкретних постатях богів і героїв, скільки в ролях, що їх грали персонажі глибокої давнини і які повністю або частково замінювалися новими персонажами. Ці «міфологічні змінні» переходили і у вироджені форми міфів — казки, легенди, а також різні жанри пізньої літератури.

Як зазначив Мірча Еліаде, розвиток релігій веде до спеціалізації /17/ богів у покровительстві людським заняттям і природним процесам, внаслідок чого стають дедалі менш виразними і відходять на другий план «старші» боги, творці первісного порядку. В індоєвропейську давнину саме поняття божества пов’язувалось із небом, його світлом і блиском, що відображалось у слові deiwo «світозарний, небесний, денне сяюче небо». Бог-батько (давньоіндійське Dyaus pitar, грецьке Zews pater, латинське Iupiter) лишається головним богом індоєвропейців, що протистоїть матері-землі як її чоловік (грецьке Demetra означає «матиземля»); людина уявляється породженням землі (лат. homo пов’язане з humus). Оскільки духовна сила відрізнялась від фізичної, так само відрізняються їх божественні представники: сила матері-землі — це сакральний вираз сили родючості, плодючості, вегетативної сили, асоційованої як з життям-народженням, так і зі смертю.

В індоєвропейську епоху з небом асоціюється також бог-громовержець, що належить до військової функції: його ім’я збереглось у литовському Perkunas, слов’янському Перун, хеттському Pirwa, ісландському Fjorgyn (мати громовержця Тора) тощо. Супротивником громовержця найчастіше виступає міфологічна істота у вигляді змія, асоційована з земними глибинами і смертю, зокрема пасовищем для душ померлих. Її ім’я походить від кореня wel -. Як носій небесних сил бог-громовержець може протистояти також і жіночим персонажам, похідним від матері-землі. З часом військовий грозовий бог відтісняє небесне божество-батька.

Так, у давньоіндійському світі бог-отець Дьяус Пітар відходить на другий план, він уже не мислиться як повелитель усіх богів. Образ головного воєнного бога роздвоюється: носій його імені відтісняється на периферію (Парджанья — бог дощу і грозових хмар, Парвата — бог Гори). З’являються нові боги — Адітьї. Функцію бога війни виконує Індра. Найбільше змін відбувається у втіленнях функції контролю за підтриманням Порядку, що її виконували жерці. Ці функції в сфері богів покладено на пару Мітра — Варуна, які виступають частіше невіддільно один від одного (як «двандва»), але різняться за своїми рисами і за роллю. Варуна — бог несподіваний, різкий, жорстокий і імпульсивний, він насилає кари згори вниз, на людські голови; Мітра — бог спокійний, він швидше залагоджує суспільство і Космос, підтримує Порядок шляхом виконання ритуалу, за його допомогою прохання людей ідуть знизу вгору, до богів. До Адітьїв, крім Мітри, Варуни і Індри, належать брати-вершники Ашвіни, які покровительствують земному світові безпосередньо і можуть бути пов’язані з функцією продукції — репродукції. В подальшому функції Мітри набувають розвитку і ускладнення: Ар’яман забезпечує згуртованість і стабільність суспільства аріїв, Бгаґа розподіляє блага в цьому суспільстві.

Грецька міфологія надзвичайно яскрава і різноманітна, збереглася добре в деталях, крім того, на неї накладаються впливи сусідніх ідеологій. Тому структура грецького пантеону не така очевидна.

На протилежність грецькій, міфологія римлян виглядає скупою і невиразною. На час, коли утверджувались норми ідеології Великого міста, власне міфології в Римі вже не було; /18/ історичні легенди практичних римлян краще зберегли давні міфологічні структури. Проте аналіз і тут дозволяє виділити не тільки три функції (їм відповідають у римському пантеоні Юпітер, Марс і Квірін), але й деякі аналогії дуальності Мітри — Варуни.

В римському пантеоні головним богом залишився спадкоємець бога Неба індоєвропейців Юпітер. Будучи віддаленим від земного світу і досить абстрактним богом-зверхником, Юпітер має двійника, блідого і невиразного «бога-вірність», що за своїми характеристиками нагадує Мітру. Ще більш яскраво опозиція «Мітра — Варуна» проглядає в легенді про заснування Рима. Риси Варуни притаманні Ромулу, натомість Нума Помпілій — м’який і розсудливий цар, який вносить мир і злагоду в суспільне життя. Якщо дії Ромула спрямовані згори, з владних вершин, униз на народ, то Нума сприяє організації суспільства і виконанню культу знизу вгору.

Подвоєння жрецької функції в міфології і історичних легендах має глибокі корені в самому понятті священного. Аналізуючи це поняття у індоєвропейців, Еміль Бенвеніст показав наявність двох значень священності: позитивного — того, що освячене присутністю божества і причетність до чого можлива і бажана, і негативного — того, що встановлене божеством і порушення якого веде до божественної кари; того, причетність до чого для людини заборонена. Цю протилежність Бенвеніст показує на парах spenta — yaozdata в авестійських текстах, sacer — sanctus в латинських, hieros — hagios в грецьких. Так, священний простір, обгороджений стіною, характеризується як sacer, він наділяє священною силою, в той час як сама стіна є запсіа, її торкатися і переступати не можна. Сила жерців сакральна — вона наділена благодаттю, що дозволяє ефективну молитву; але і цар-воїн теж був наділений магічною силою. Ця сила (грецьке kudos, слов’янське чудо) є проявом магічної влади богів, внаслідок якої воїн може здобути kleos — славу.

Отже, подвійність жрецької функції може знаходити вираз і в різниці між магічними ролями жреця і воїна-царя: жрець насамперед «Мітра», цар-маг — насамперед «Варуна».