ЛІТЕРАТУРА. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян

 

Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян. — М., 1973.

Артюх Л. Ф. Українська народна кулінарія. — К., 1977.

Байбурин А. К. Жилище в обрядах и представленнях восточных славян. — Л., 1983.

Боровський Я. С. Світогляд давніх киян. — К., 1992.

Велецкая Н. Н. Языческая символика славянских архаичных ритуалов. — М., 1978.

Весілля: У 2 кн. — К., 1981.

Гаврилюк Н.К. Картографирование явлений духовной культури (по материалам родильной обрядности украинцев). — К., 1981.

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. — М., 1991.

Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. — М., 1974.

Колесов В. В. Мир человека в слове древней Руси. — Л., 1986.

Лелеков Л. А. К реконструкции раннеславянской мифологической системи // Славянское языкознание. — 1973. — № 1.

Маслова Г. С. Орнамент русской народной вишивки. — М., 1978.

Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді давньої Русі. Автореф. дис.... канд. іст. наук. — К., 1996.

Попович М. В. Мировоззрение древних славян. — К., 1985.

Русанова И. П. Славянские древности. — М., 1976.

Рыбаков Б. А. Язичество древних славян. — М., 1981.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. — М., 1982.

Успенский Б. А. Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982.

 

Розділ III

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

 

§1. КИЇВСЬКА РУСЬ У ПЕРСПЕКТИВІ «ЗАХІД — СХІД»

 

Захід

 

Період з IX по XIII ст. в історії нашого краю виділяється як період Київської Русі. Київське полянське князівство стає центром великого державного об’єднання. На початку згаданого періоду воно очолює низку традиційних військових походів східних слов’ян на Візантію, як правило, успішних. Але стабілізації міжнародного статусу Київської держави сприяє не так війна, як мир, — не стільки військова поразка Константинополя чи розміри військової здобичі, скільки мирні договори, що їх укладають київські князі з імператорами. Підписавши мир з Візантією, київські князі вступали в систему правових відносин з тим світом, який за традицією називався «Римський світ», чи «Римський мир» — pax romana. Впродовж X ст. хрещенням князя полян-лехітів Мєшка I (966 р.), а потім князя полянрусі Володимира (988 — 989 рр.) завершується офіційна християнізація слов’янського світу. Акт хрещення для Візантії означав, що правитель включається до кола імператорської сім’ї як «духовний син» кесаря. Таким чином Русь ставала учасником рах готапа.

У IX — XIII ст. формуються головні політичні та культурні структури, що визначали майбутню історію Європи. На цей час спадкоємцями старої середземноморської культури стають на півночі християнський світ, на півдні — світ ісламу. Обидва світи знаходились у гострому /58/ релігійному і культурному протистоянні. Проте не воно тоді осмислювалось як протистояння Сходу і Заходу.

Власне «Заходом» ще впродовж тривалого часу звались Італія, Іспанія і південь Франції — Прованс. Культурною серцевиною Заходу залишалась Італія. Південь її міцно тримали різні іноземні завойовники; на півночі, в майбутній Ломбардії, розселилися германці-лангобарди, але в містах і поселеннях міського типу, якими вкрита була Італія, жила римська культурна спадщина. Італійські історичні провінції зберігали свою цілісність і ревно відстоювали самостійність, у тому числі і від германських імператорів, й від папи Римського, адже він теж був володарем однієї з невеликих держав, як і інші. Тому при всій гостроті протистояння спадкоємців римської міської культури грецькому Сходові та імперії ісламу, а також германській Півночі, Італія зберігала вірність своїм «маленьким вітчизнам», але не могла бути «політичним тілом» для західного християнства.

Таким «політичним тілом» Риму стало германське королівство. Ще франки були проголошені папами «захисниками престолу». Після розпаду франкського королівства його місце в Центральній Європі зайняла держава саксів. Саксонський король Оттон І вінчався на царство в грубому франкському плащі в Аахені, столиці франкського короля Карла Великого, і не просив корони у Риму — її папа сам запропонував йому після вдалого походу германців на Італію, 962 року. Прийнявши від Римської церкви корону, сакси прийняли і назву своєї держави — «Римська імперія» (дещо пізніше — «Священна Римська імперія»). Це викликало бурхливі протести в Константинополі, де ніколи не визнавали чийогось права на римську спадщину. Пропозиція Оттона скріпити союз шлюбом його сина з однією з візантійських принцес була грубо і з образами відкинута кесарем.

На землях германців у цей період, X — XIII ст., остаточно утвердився той устрій, що одержав назву феодального. Суть його полягала в тому, що вищий володар надавав нижчому, за умов служби, в тому числі військової, в управління певну територію — феод або ф’єф, з частковим відступом своїх верховних прав (судити підлеглих, збирати податки тощо). Коли власник ф’єфа заходив настільки далеко, що перебирав собі Blutbahn, — право виносити смертні вироки підданим, — він ставав фактично незалежним государем. Феодал, як називали власника феода, міг використовувати свої права щодо підлеглих, змушуючи платити йому чинш грішми або натурою або ж відробляти на пожалуваній йому землі. Земельний наділ у класичному випадку був умовною власністю — держанням, яку феодал втрачав, якщо переставав служити. Проте феод міг перейти і в повну власність — аллод. При цьому могла зберігатись система владної напівзалежності.

В системі, яку називають феодальною, між селянами і феодалами існує певна взаємозалежність: селяни виконують певні повинності, а феодал мусить захищати своїх підлеглих, покровительствувати їм, підтримувати порядок. Крім того, рисою феодальних відносин є ієрархія «сеньйор — васал» з кодексом покровительства, з одного боку, і кодексом вірності — з іншого. Архаїчна система «даріння — /59/ віддарування» продовжує жити в системі васальних відносин, створюючи свою економічну і політичну структуру і свою поетику. Перетворюючись на самостійний об’єкт юридичного опису і морального прийняття, васальна вірність стає предметом оспівування спочатку в провансальській трубадурській поезії, а потім збагачується ритуалами і стає елементом культури рицарства.

У ранньому європейському Середньовіччі військовий стан не завжди був почесним і престижним, оскільки серед військових — miles — і навіть їх вищої верстви були й раби. Пізніше на півдні складається стан кабалларіїв (від caballa — кінь), або, по-північнофранцузьки, шевальє. Калька з цього слова — німецьке Ritter. Наше «рицар» визначає соціальний стан, «лицар» — більше його етичну оцінку. В описувані часи спочатку у Франції, потім — по всій Європі складається ритуал посвяти в рицарі, являються турніри, герби, культ прекрасної дами (в реальності, як правило, кастелянші, тобто дружини господаря замку, castella). Звичайно, для якого-небудь небагатого рицаря з Пікардії, у якого було з вісім акрів землі, засіяної вівсом, і який не вилазив за межі мурів свого містечка і не завжди вмів читати, — а таких була більшість, — вся ця романтика залишалась чимось подібним до казки. Слово «честь» він розумів буквально, як здобич; були й такі рицарі, групи яких бродили дорогами Європи і жили грабунком вдів і сиріт. Проте культура рицарства набирала сили і впливу, особливо після того, як вона з’єдналась із старою культурою чернецьких орденів і в істериці хрестових походів породила духовно-рицарські ордени.

Система васальної залежності виявилась ефективною за умов тодішньої Європи, країни лісів, боліт і пустищ, де освоєнню краю перешкоджали не стільки вторгнення грандіозних армій, скільки місцеві конфлікти та вторгнення невеликих загонів — скандинавів, арабів, аварів, угрів (мадяр) тощо. З невеликими конфліктами могли оперативно впоратися мобільні війська місцевих феодалів, не потребуючи великої й неповороткої армії імперії.

Другим могутнім чинником, що визначав долю Заходу, стали міста. Зокрема, міста конкурували з церквою за вплив на університети, що були досить незалежними корпораціями і лише під кінець ХНІ ст. остаточно підпали під контроль держави і церкви, зокрема орденів домініканців та францисканців. З кінця XII ст. до університетів, а потім і ремісничих міських майстерень переходить від монастирів головна роль у виготовленні книг.

До XII ст. Захід був помітно слабший культурно, ніж візантійський Схід. Ще ближчим до давніх витоків середземноморської культури був на той час світ ісламу. Лише після успіхів реконкісти — відвоювання у арабів Іспанії — європейським вченим стали відомі головні твори Арістотеля, давно перекладені на арабську.

Нікейський собор 1054 р. проклав межу між католиками і православними. Але він і попередив, що напасти на Константинополь — все одно, що пролити кров Христову. Тому, коли рицарі-пілігрими третього хрестового походу 1204 р. опинилися під Константинополем, єпископам довелося їх переконувати, за словами сучасника, «що битва є законною, бо греки — зрадники і вбивці і /60/ їм чужа вірність, адже вони вбили свого законного сеньйора, і вони гірші від євреїв» *. Рицарів переконати у чому завгодно було неважко — вони були впевнені, що у місті, яке лежало перед ними, знаходиться дві третини багатств світу. Після переможного штурму всю золоту і срібну утвар, золототканні матерії, дорогоцінне каміння, кришталь та інші скарби віднесли до одного монастиря для чесного поділу здобичі; для опису багатства свідкам забракло слів. Найцінніше розікрали барони і венеціанці.

Значення цього погрому полягало не тільки в тому, що він став поштовхом, який розвалив Візантію. Було пролито християнами християнську кров, і обидві сторони стали смертно чужими одна одній, що і стало джерелом ще не однієї трагедії.

 

 

* Робер де Клари. Завоевание Константинополя. — М„ 1986. — С. 53.