Quot; Шевченко Т. Повне зібр. творів. — T. 2. —с 143.

 

 

типом, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело... а все-таки скажеш: «Слава Богу, що минуло», а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слов'яне»\

Романтичну легенду про те, як Гонта нібито зарізав власних дітей-като-ликів, Шевченко використав для того, щоб виконати головну свою мету: показати, що гайдамаки — то люди, які боролись за волю, за Україну, хоча варварською, дітовбивчою і братовбивчою залишалася сама війна. Не кров радувала поета — слава Бо-іу, що минуло. Втішала здатність до самопожертви в ім'я ідеалів.

Шевченко не тільки в особистому житті був людиною, у якої спалахи гніву проходили легко, а готовність прийти слабшому на допомогу залишалась постійною потребою. Він і в світогляді своєму керувався істиною, вираженою в цитаті з першого послання Іоанна: «Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть». Цю цитату він наводив не раз, так само охоче наводив її і Достоєвський. Грізний «Заповіт» («і вражою злою кров'ю / волю окропіте») написаний зовсім молодою людиною — Шевченкові був тоді тільки 31 рік! І це був своєрідний варіант розповсюдженого тоді «Пам'ятника», варіант романтичний, жорстокий і нещадний. А все ж заклик кинуто, і «громадою обух сталить» входить до Шевченкової ідейної спадщини.

Як же узгоджується все це з Іоан-ном, зі статутом Кирило-Мефодіївського товариства, який засуджував принцип «мета виправдовує засоби» і якого Шевченко, звісно ж, читав?

Шевченкові «Гайдамаки» багато в чому споріднені з Гоголевим «Тара-

сом Бульбою», який полонив російського читача на шість років раніше. Так само відчайдушно хоробрі там козаки, не прихована їх жорстокість, та ж тема синовбивства заради ідеї, і навіть Лейба веде Ярему до Оксани, як Янкель Тараса Бульбу у Варшаву до Остапа. Спільність підкреслює сам Шевченко у вірші «Гоголю»:

Не заріже батько сина, Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

за волю Вкраїни.

Не заріже: викохає,

Та й продасть в різницю...

Жахливіше, ніж синовбивство — або особливо жахливе синовбивство — є, з погляду Шевченка, байдуже впрягання дітей у ярмо повсякденного рабства.

Страшніше, ніж померти, може бути тільки одне: проспати своє життя, перетворивши його на невиразний, сірий шерег днів, що змінюють одне одного «так на так».

Доле, де ти? доле, де ти? Нема ніякої;

Т. Шевченко. Автопортрет у світлому костюмі. 1860 р.

' Шевченко Т. Повне зібр. творів. — Т.2. —С 150.

 

Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої, злої!

Не дай спати ходячому,

Серцем замирати

і гнилою колодою

По світу валятись.

А дай жити, серцем жити

І людей любити,

А коли ні... то проклинать

І світ запалити!

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув!

Це слова не честолюбця, який хоче будь-що відзначити своє існування. Це слова людини, яка надзвичайно точно відчуває, що таке хаос і руйнація. Хаос, суспільна смерть не там, де біль, зло, страждання. Хаос там, де зло не відділене від добра, де немає, по суті, ні радощів, ні страждання. Кров — це зло, і не приведи Бог Україні знову вступити в кривавії ріки. Але повна смерть і ницість — цілковита байдужість до долі своєї і дітей своїх.

Тому, коли ми читаємо Шевченкові рядки, сповнені гніву й кривавих видінь, будемо розрізняти, де заклик, а де пересторога.

Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати.

Одцурається брат брата І дитини мати.

Не заклик до святого ножа — апо-каліптичне бачення, і воно, на жаль, справдилося, бо була громадянська найстрашніша війна, і потекла кров і в синє море, і в Біле, і в Баренцове.

З подібними застереженнями треба сприймати і рядки поетові, де згадується Бог.

Шевченко, безумовно, був людиною релігійною, що можна підтвердити багатьма рядками з його листів, щоденника, творів. Але як цю релігійність поєднати із знаменитим «око, око, / не дуже бачиш ти глибоко»? Як пояснити поєднання в одному тексті протилежних ідей:

...Коли одпочити Ляжеш, Боже утомленний? І нам даси жити! Ми віруєм твоїй силі І духу живому.

Встане правда! Встане воля! І тобі одному Помоляться всі язики Вовіки і віки. А поки що течуть ріки, Кровав ії ріки.

Щирість віри в «силу і дух живий», в те, що колись одному Богу помоляться всі і перестануть текти кривавії ріки, не викликає сумніву. Як же тоді бути з цим блюзнірським закликом до Бога, щоб він ліг відпочити і дав жити людям?

Перебендя ранніх творів Шевченка — а підписував їх він тоді «Перебендя» — як рівний з рівним розмовляє з Богом:

...Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люди не чули, бо то Боже слово, То серце па волі з Богом розмовля...

Послухаймо, як розмовляє Шевченко з Богом, уже будучи зрілим поетом: *

Наробив ти, Христе, лиха!

А переіначив?!

Людей Божих?! Котилися

І наші козачі

Дурні голови за правду,

За віру Христову,

Упивались і чужої,

І своєї крові!..

А получали?...ба де то!

Ще гіршими стали...

Цей дивний Бог — і не церковний, і не холодний всевладний господар людських доль.

...Не хрестись І не клепись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, і візантійський Саваоф Обдурить! Не обдурить Бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його — ми люде.

Цей Бог — і не звичний церковний («візантійський»), і зовсім не якийсь язичницький Перун чи Белее, як дехто тлумачить ці слова поета. Жодного сумніву не залишають численні посилання його на біблійні тексти — Шевченко був і залишився християнином. Але від язичницької непокори долі, що дивувала грецьких воїнів, які вбачали героїзм в умінні мовчки приймати її удари, від цієї гордині залишилось Шевченко-ве ставлення до Бога як до рівні.

Тому-то поет так часто звертається до оповіді про жорстоку долю людини свого краю і найнижчих верств свого суспільства.

В доробку Шевченка багато таких поем про нещасну долю, які можна визначити як народні балади, трохи сентиментальні чи, краще сказати,

чутливі, трохи «жорстокі», розраховані на невибагливий смак простого споживача, на отих дівчат-щебетух, які зібралися послухать щось у старого кобзаря. Серед них і та сама «Катерина», яка у різних, іноді протилежних за методикою літературознавців оцінюється як символ України.

Оцінка цієї частини поетичної спадщини Шевченка вимагає загальної характеристики його поетичної манери.

Як і в малярстві, Шевченко в поезії використовує обмежену гаму засобів. Майже все написано ним в двох ритмах — коломийковому та чотиристопним ямбом. Необгрунтована думка Л. Плюща про шаманські витоки Шевченкової музики вірша: як говорилося вище, коломийковий розмір є набутком пізньої літератури і зовсім не походить із карпатських танцювальних ритмів. Там, де Шевченко подекуди використовує народно-пісенні вставки і танцювальні рит