Григорій Сковорода. (Бібліотека української літератури). — С. 338.

мучився смертним страхом, важкими депресіями, як пізніше Гоголь. Його петербурзький сон, де ченці їдять смаженого трупа, має ту ж сюрреалістичну образність. Пройшло чимало часу, доки Сковорода зрозумів і відчув, що будь-яке чекання і є вже смерть. Перемогги смерть можна лише життям, відчуттям життя в кожний момент, кожному пункті, кожній точці свого існування. Бо життя є саме те, що є сьогодні й зараз. А завтра буде або смерть, якщо суть твого існування —■ чекати і чекати, або знову життя, якщо ти навчився знаходити точку — центр своєї безконечності.

Читаючи сьогодні рядки Сковороди, розмірковуючи про його мандрівне життя, ловиш себе на думці, що рецепти досягнення щастя, сформульовані ним, усе ж неприйнятні. Що було б, якби всі отак покинули свої домівки й подалися у мандри! Цей підступний скепсис абсолютно безпідставний. Адже суть вчення Сковороди в тому, що жодних рецептів досягнення справедливого суспільства, загального щастя тощо не може бути. Це було б те ж чекання особливої точки простору і часу! Ну, а щодо мандрів, то вміння звести до мінімуму матеріальні клопоти й до максимуму — відчуття простої радості життя необхідне одному з трьох основних класів — мудрецям (пророкам, філософам, богословам). Інші — хлібороби та воїни — мають займатися кожен своїм. Головне, іцоб заняття ці були природними, «сродиими», до серця людині.

Архаїчність сковородинської соціальної схеми впадає у вічі. Це, звичайно, Платон, чи, може, більше, — вираз властивостей людини таких же фундаментальних, як розум, чуття, воля. Сковорода консервативний по-своєму. У нього немає місця концепції «втраченого раю», бо немає виділеної точки в суспільстві, його історії. Він лише вказує на втрачені цінності. Гостро відчуває ускладнення життя, суспільних механізмів і людських потреб.

В останньому своєму діалозі «Потоп зміїн» Сковорода формулює думку, найбільш єретичну з ортодоксально-церковного погляду. Це — ідея трьох світів, що неявно звучала і в попередніх творах. У православному богослов'ї три світи — це твариий, матеріальний світ спостережуваного нами, нетварна, духовна сутність його і, нарешті, Бог, якого бачити та уявляти неможливо, бо він вищий від конечних здатностей людського мислення. Так у святих отців. Інакше у Сковороди: «Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр оби-тельный, где все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великий мыр. Другій два суть частный и малый мыры. Первый мікрокозм, сиречь — мырик, мирок, или человек. Вторый мыр симболичный, сиречь Библіа»*. Бог, таким чином, належить до «великого світу» Природи як його сутність. Людина виділена в паралельний, маленький мікросвіт, де повторюється макросвіт. І світ культури, фокусом якого є Біблія як точка, що в ній зібрана вся етична філософія людства, — окремий світ, в якому відображена і людина, і Натура-Бог.

Це була б єресь, якби вона претендувала буги віровченням на зразок сектантських. Але тут і розкривається особливість староукраїнської культури, «українського бароко». У вік Просвітництва культура, настоя-

на на традиціях Кисво-Могилянської академії, орієнтована на західні цінності і водночас невіддільна від православної образності, біблійного символізму мислить релігійними категоріями. Але вона мислить вільно.

Символічний «мирок» є умовний світ, немовби ліпнина, зроблена з високим задумом божественного розуму, але з грубої і низької матерії. Це близько до традиційного «барокового» уявлення про символічний характер буття, але має протилежну до традиції спрямованість. Світ виявляється театром, в якому кожному визначено ролі. Сковорода погоджустся з цим, але не приймає світу як театру.

Сковороду важко читати. Але він писав і для нас. Його біблійна стилістика — не більше, ніж стилістика, мова, тварні вид і плоть думки, хоч він сам чудово розумів, що кожен край і кожен вік має свій театр. Мову Біблії він вибрав через її універсальність і як справжній син староукраїнської культури. Разом з тим у традицію цієї культури він не вміщається. Сковорода вже єретик.