Пер. В. Шевчука). — К. 1991.—Т.2. —С. 26. ""Там же. — С. 7.

рична свідомість освіченої козацької старшини відображала і певні культурні особливості епохи.

У «Самовидця» трагічність епохи війн Хмельницького видна в тому, що він не приховує жорстокості української сторони, підкреслюючи, що винні тут не козаки, а повсталий простолюд: «Рідкий в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил. І на той час туга великая людем всякого стану значним била і наругання от посполитих людей, а найболше от гул-тяйства, тоєст от броварников, вын-ников, могилников, будников, наймитов, пастухов, же любо бы який человік значній и не хотіл привязо-ватися до того козацкого войска, тілко мусіл задля позбиття того насмівиска и нестерпимих бід в побоях, напоях и кормах незвичайних, и тії мусіли у войско и приставати до того козацтва»'. Жорстока правда історії підкреслює напруженість реальної воєнної драми і ще яскравішою робить велич рицарських козацьких змагань. Якщо безпосередній учасник тих подій, «Самовидець», показує трагедійність історії самої по собі, то інші літописці відкрито ставлять за мету: показати за подіями славу «русько-козацької нації». Читаючи історії різних народів, включаючи й російський, Граб'янка «прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться»". Аналогічно у Величка: «Думаючи про це й оглядаючи літописні та історичні писання чужоземних письменників, читав я про всякі діяння і побачив, що славу тих чужоземців пояснено і не затемнено.

Цього не скажеш про наших сарма-то-козацьких предків, що так само, як і чужинці, вели війни і славилися лицарською відвагою та богатирськими подвигами. Наші письменники про них нічого не написали і не розтлумачили: я побачив, що славу нашу сховано під плащем їхніх нікчемних лінощів»*". Обидва письменники свідомо ставлять мету показати ту, так би мовити, субстанцію історії, яку споконвіку називали славою і яка зовсім не тотожна словам похвали, а є прихованою суттю нації, її величчю, що криється в твердості і безстрашші національного рицарства.

Але не тільки в перемогах бачимо велич історичного процесу — вона розкривається і в поразках. Величко говорить, що алегоричні сестри Нужда і Біда, примандрувавши на Україну, «споїли иагубними лікерами наш козацько-руський народ, справжній, простодушний і добросердний, який, проте, мало роздумує про минулі, теперішні і майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов'янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольность Від цього напоєння, а найбільше через примноження поміж них богогнівильиого беззаконня, висякло в ньому (по мові Господній] люби багатьох, і від того зросли й поширилися всі вищезгадані па-губні дійства, роздвоєння, незгоди та інше зло й непотребство»"".

Опис подій, таким чином, є не самоціллю, а першим планом; за подіями стоїть другий план —духовний, де змагаються Добро і Зло в

різних алегоричних іпостасях, де від людей залежить, чи оберуть вони шлях мудрості («роздумувати про минулі, теперішні й майбутні речі та події»), шлях добра («люби багатьох»), шлях мужнього лицарства, чи заплутаються в своїй повсякденній Нужді та Біді, втратять високі орієнтири й доведуть вітчизну до руїни. Історична свідомість тієї пори навіть не претендує на те, що ми сьогодні називаємо науковим поясненням. Йдеться радше про морально-естетичну оцінку історії, виявлення в ній внутрішнього драматизму, величі і ницості, переживання минулого як «толикой трагедии», що в ній кожен с дійовою особою.

Характерно, що обидва літописи, Величка і Граб'янки, створювалися за схемою поеми польського поета-історика Самуеля Твардовського «Wojna domowa» («Громадянська війна»). Обидва присягаються, що дотримувалися історичної правди, тільки злегка коригуючи Твардовського відповідно до фактичних даних («Я брав те, що повідане в книзі Твардовського стислим, мережаним і заплутаним віршем... й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії»'. Отже, в уявленні автора «Літопис» — це така ж поема, тільки без негідних справжнього мужчини панегіриків та поезій і більше орієнтована на дійсний світ подій. Це може кинуть світло на дискусії дослідників про жанр згаданих «Літописів», дуже невірогідних та тенденційних. Автори щиро вважали, що написали історію або, краще сказати, драму історії; їх цікавили не стільки історична вірогідність чи закономірності, скільки той вимір минулого, який можна назвати театральним, піднесеио-драматичним чи трагедійним виміром самого життя. В цьому розумінні вони можуть бути віднесені до явищ культури, барокових за своєю стилістикою.

Книга, театр, музика

В українській культурі впродовж майже всього століття літературна діяльність загалом орієнтована на театр і за стилістикою, і за прив'язаністю до сцени. Якщо це не драматичні твори, розраховані на виконання її театрі, то це — оди, панегірики, елегії, які виконувалися переважно на тій же сцені, що й драми та трагедії. Поезія пов'язана якщо не зі сценою, то з піснею. Дожили до нашого часу зокрема ті, які увійшли до багатющого фонду українських народних пісень.

XVIII ст. — час розквіту вертепу. Якщо вистави «Цар Ірод» чи «Цар Максиміліан» з «верхнього світу» належать до трагедійно-драматич-ного «серйозного» шару дійсності, то «нижній світ» зі своїми непристойними жартами сприймається більш активно, весело, як розвага.

Аналогічний поділ існував і в шкільній драматургії. Поряд із знаменитими трагедіями й драмами, що писалися викладачами Кисво-Моги-лянської академії — Ф. Прокопови-чем, М, Довгалевським, Г. Кони-ським, М. Козачинським, В. Лащев-ським, Г. Щербацьким та іншими, і присвячувалися або святам, або іншим подіям (скажімо, приїзду визначної особи, ювілею або погребу), писалися і ставилися інтермедії, драматичні твори, що стосувалися «нижнього світу». Театральний характер

'Велично СвМІйЛО.