Філософські твори: ВЗт — Т. 3. — С. 210.

Кар'єрні плани Прокоповича фактично зазнали краху, і це була не тільки його особиста справа: звідси починається драма тієї частини інтелігентного українства, яка робила ставку на західницько-імперську силу чи тенденцію в Росії на противагу націоналістично-традиціона-лістській. Протистояння Прокоповича, владики північних кафедр, і Яворського, владики Московського, в чомусь символізує чи провіщає майбутнє протистояння західників і слов'янофілів.

Доноси призвели до того, що в Таємній канцелярії було заведено справу на Прокоповича, і після смерті Петра його становище стало дуже небезпечним. Врешті-решт, проте, перемога самодержавства означала й поразку прихильників патріархії, противників Прокоповича. «Справа Прокоповича» закінчилась важкими репресіями, в результаті яких постраждали і ні в чому не повинні люди. Сам Прокопович проявив себе в цій справі з морального боку не найкращим чином.

Архієпископ Феофан підтримував розгалужені зв'язки з вищими Петровими сановниками, всі най-освіченіші люди Росії, в тому числі й іноземці, були його добрими знайомими чи приятелями. Він мав двір у Петербурзі на Аптекарському острові й приймав там гостей з України, листувався з земляками, активно підтримував різних своїх висуванців. Листування Прокоповича (прекрасною латиною) являє собою різновид тодішньої літератури. Перша частина листа, як правило, є епістолярним мистецтвом, а вже після підпису автор додає, ніби між іншим, головні побутові відомості та запитання. Видно, що єпископ

Псковський і Нарвський жадібно ловить будь-яку інформацію про інтриги супротивників і дбає про те, щоб підтримувати «своїх». У листі до Якова Маркевича знаходимо й таку побутову деталь: «Якщо трапиться від вас зручна оказія сюди (прошу вибачити безсоромну злиденність), перешли мені скількись «сивушки». Ми настільки тут бідні, що я не соромлюсь писати тобі про це»'. (Нижче, не зовсім логічно, Прокопович з гордістю сповіщає Маркевича, що імператор подарував йому 100 крб., що вистачило б, звичайно, на «си-нушку».) Єпископи жили не у злиднях, але переважно свої гроші Феофан Прокопович витрачав на бібліотеку.

Такої бібліотеки в Росії не було ні в кого — знаменита тоді бібліотека незмінного секретаря Французької академії Дорту де Мерана налічувала 3400 томів, бібліотека Прокоповича — 3193 книжки. У Ломоносова було 670 книжок, у Лопатинського, ректора Московської академії, — 1416. У Прокоповича були здебільшого книги античних авторів — Гомера, Арістотеля, Ціцерона, Сенеки, Овідія, Вергілія Марона та інших і європейських авторів, переважно ренесансних: Яна Амоса Коменсько-го, Лоренцо Валла, Еразма Роттер-дамського, Г. Гроція, Т. Кампанелли, Н. Маккіавеллі, а також вчених-при-родознавців та математиків — Я. Бернуллі, Р. Бойля, Г. Галілея, Й. Кеплера, філософів Бекона, Декарта, популярних тоді Вольфа та Пуффендорфа та багатьох інших. Щодо теологічної літератури, то смакам Прокоповича явно найбільш відповідали протестанти — тут Каль-він, Лютер, Соціні, Меланхтон. Характерно, що Прокопович виявляв

 

 

великий інтерес до пієтистів з Галле, листувався з Г. Франком.

Загальне ставлення до віри та вченості може бути проілюстроване віршем Прокоповича про папський вирок Галілеєві:

Чом ти ганьбиш безсоромно

ім'я Галілесве, папо? Чим він тобі завинив, старче,

тиране, скажи? Може, злочинний, хотів він одняти

у тебе престол твій, Чи, що тим гірш, намовляв віри

у Бога не йнять? Ні, до святих володінь йому

діла немає так само, Як і до Стіксових вод

ідо античних богів.

Варвара гідний закон твій

про світобудову, гаркавцю, А Галілеїв вогонь — пищить

безжально його....Про гострозорість так само

не легко тобі міркувати — Кріт бо не може уздріть те,

що побачила рись!'

Тут чітко виражена позиція невтручання віри в наукові справи, що, по суті, й розділяло західника Прокоповича і «візантійців», які не могли ні відректися від грубих забобонів, ні прийняти абстрактне уявлення про Бога. Протиставлення папи гострозорій рисі нагадує нам про новітні позауніверситетські, не контрольовані церквою осередки вченості — академії, первістком яких була італійська «академія рисеоких».

Раціоналістична побудова етики торувала шлях філософії «raison d'etat», «державного інтересу», який виправдовує всі компроміси з совістю. Природа людини велить, «з одного боку, єство любити, собі і іншому не творити, що нам не любо, а з іншого боку, злоба роду розтлінного розорити закон цей наважиться без коливань, завжди і скрізь бажаний був сторож і захисник і сильний поборник закону і то є державна влада»".

Але, можливо, найбільший вплив на культуру своєї епохи справив Прокопович естетикою театру та мистецтвом перетворювати буденність на театр.

Ю.М. Лотман говорить про особливу роль театру в європейській культурі початку XIX ст., несумірну з роллю драматургії в загальній сумі літературних текстів, про театралізацію епохи загалом і особливо військових дій. «На цю можливість позицій «глядача» і «актора» в бою, прямо зіставляючи їх з театром, вказав ще Феофан Прокопович, говорячи про особисту участь Петра в Полтавській битві й прострелений капелюх імператора: «Не со стороны, аки на позорищи стоит, но сам в действии толикой трагедии». «Толика трагедия», що розігралась на полях Європи, активно формувала психологію людей початку XIX ст., привчала їх дивитись на себе як на діючих осіб історії, «вивищувала» їх у власних очах, привчала до свідомості власної величі, і це не могло не вплинути на їх політичну самосвідомість в подальшому»*". Посилання на Феофана Прокоповича тут не випадкове, і майже все сказане може бути адресоване до всього українського XVIII століття.

У Феофана Прокоповича традиції попередньої доби набувають закінченості та академічного оформлення. Він створює канон театру, де розписуються норми поділу вистави на акти, появи і відходу зі сцени акторів, їх кількість тощо. Театр розу-

Quot; Цит. за: Прокопович Ф. Філософські твори: В 3 т. — T.3. — С.348 (переклад з латний В.Д. Литвинова). "Цит. за: Ничик B.M. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII века. — С. 226. "' Лопмак М.Ю. Беседы о русской культуре. — Санкт-Петербург, 1994. — С. 186.

чує мізансцени на сцені, розграфленій крейдою на квадрати, в усьому панує певний порядок. Феофан Прокопович — автор першої світської трагікомедії «Володимир».

Помер Феофан Прокопович у Новгороді, не доживши до шестидесяти років. Останніми його словами були: «О, голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?»