Стратий ЯМ., Литмішт l' Л Андрушко В.А. Описание курсов философии и риторики профессоров Кнево-Могилянской академии. — К., 1982 - С 28.

Зміст вищої освіти

Доводиться долати певну упередженість, коли йдеться про академічну філософію тієї пори: «філософ Хома Брут» так же асоціюється з нею, як з теологією — «богослов Халява». Описуючи «граматиків, риторів, філософів і богословів», які, «з зошитами під пахвою, брели до класу», Гоголь говорить далі: «Філософи цілою октавою брали нижче; в кишенях їх, крім міцних тютюнових корінців, нічого не було. Запасів вони не робили ніяких і все, що попадалось, з'їдали тоді ж; від них чулась люлька і горілка іноді так далеко, що ремісник, який проходив мимо, довго ще, зупинившись, нюхав, як гончий пес, повітря». Ці слова мимоволі згадуються, коли читаєш на берегах дуже короткого конспекту невідомого спудея: «Не хочу встати писати. Не хочеті>ся встати, встати писати»'. Дивним здається конспект з риторики чи філософії, в якому сьогодні розбереться тільки фахівець — настільки втрачено сенс тих проблем, що були тоді предметом академічних дискусій. Втрата цілої філософської культури, як у нас, так і на Заході, презирливо кваліфікованої нащадками як «схоластика», певною мірою зумовлює іронічний погляд на перезрілих бурсаків, що його Гоголь засвоїв у середовищі їх онуків і правнуків. Тільки у XX ст. новітній науці відкрилися глибокі абстрактні проблеми, приховані забутою мовою старовинного схоластичного світогляду.

Пожовклі латинські конспекти київських спудеїв дозволяють нам краще зрозуміти суть того піднесеного, символічного і театрального світогляду. Досить навести назву одного з конспектів риторики (в перекладі з латини): «Корабель Тулліанський на Кисво-Могилянському березі Борис-фену збудований, аттичною прикрасою або риторичними настановами достатньо наповнений та для плавання по морю красномовності українським учням дарований 1699 року». Навіть назви підрозділів свідчать про риторичну винахідливість авторів курсів: частини називаються «зоря», «ранок», «полудень» і «вечір», кожна з них поділяється на «факели»; розділи поділяються на «канти» і «хор»; сім розділів називаються «сім зривань печатей», с навіть «сад» з розділами-«квітами». Сильвестр Кулябко прочитав у академії курс риторики під назвою: «Чисті, вишукані і красномовні фрази латинської мови, Альдом Мануцієм, сином Павла списані для вживання нових риторів в Кисво-Могилянській колегії, викладені ієромонахом Сильвестром Ку-лябкою тієї ж самої школи наставником року... 1733, дня 2-го, у своєму власному тлумаченні». Навіть традиційна арістотелівська логіка потрібна була освіченим людям насамперед для словесного мистецтва — для диспутів та укладання промов та панегіриків.

До середини століття зростає питома вага епістолярного мистецтва, студентам диктують зразки листів. Високий стиль спілкування і письма нагадує картуші і герби на тогочасних гравюрах.

Більш спеціальні курси філософії, фізики, етики, метафізики знаходяться здебільшого на рівні тогочасних католицьких університетів і, в рамках античної філософії, шукають компромісу між арістотелізмом та християнським неоплатонізмом.

У філософських курсах професори Кисво-Могилянської академії

чітко дотримуються староотчої концепції «безобразності» Бога: Бог, пише Дмитро Туптало, «невидимий, понеже Бог дух є, Бог світло є, Бог духовна природа, безплотен, неуяв-люван, неописан, незречен»'. Це канонічний східнохристиянський погляд, але він різко відмінний від примітивного антропоморфного уявлення більшості не тільки віруючих, але й священиків. Акт творіння не піддається сумніву, коли професори говорять про співвічність матерії й духовної сутності природи: адже творіння є водночас (для грамотного християнина, звичайно) і творінням часу, бо Бог є сутність поза простором і часом. Але для багатьох старовірів це було надто по-філософськи. Відомі суперечки про природу загального (універсалій) знаходять відображення в курсах філософії та логіки («діалектики») в Києво-Могилянській академії, але тут великих відкриттів пізня схоластика, і разом з нею Київська філософська школа, не роблять.

Курс філософії, який читався в Києві, був однотипний з подібними курсами в європейських університетах. Переважно це був арісто-телівський курс зі спробами поєднати перипатетику з платонізмом. Київські професори добре знали сучасних католицьких неосхоластичних авторів (у бібліотеці академії зберігся навіть явно використовуваний курс філософії, прочитаний уніатським митрополитом Левом Кишкою), вільно орієнтувалися в томіз-мі, творах Дунса Скота, посилалися на Фонсеку, Арріаґу, Ов'єдо. У Стефана Калшювського (курс читався 1729—1730 pp.) зустрічаємо посилання, крім середньовічних класиків, на Марсіліо Фічіно, Франче-

ско Патріці, П'єра де ля Раме (Петра Рамуса), а Георгій Щербацький (курс 1751 р.) посилається на Спінозу, Гас-сенді й ретельно розбирає принцип Декарта «Cogito ergo sum». Але загалом, як і в європейських університетах, «нові філософи» згадуються лише для того, щоб їх критикувати. Курс фізики — суто арістотелів-ський курс, у якому йдеться про субстанції і акциденції, про рух, спокій, дію і сприйняття дії, безконечність і континуум, місце, пустоту в уявлю-ваних просторах, час, матерію і форму тощо.

Сучасний логік має відзначити надзвичайно цікавий підхід до викладу логіки: не тільки судження і умовивід, але й поняття розглядаються як інтелектуальні операції, причому підкреслюється, що поняття — це операція апрегензії, тобто сприйнятгя, де ніщо

/. Щирський. Теза на честь ректора Прокопа Колачинського. 1698 р.