Рассуждение о образе Божий и подобии в человеце» (1714 р.). цит. за: Ничик В.М. Из истории отечественной философии конца XVII — начала XVIII века. — К.. 1978. — С. 16.

не стверджується і не заперечується, а тільки «зазначається». Говорячи сучасною мовою, поняття є розумова конструкція, яка дозволяє розпізнати образ. Цей конструктивний підхід до головних ідей логіки формується в «новій схоластиці» і переважно забутий пізнішими логіками.

Судячи з конспектів, що залишилися з тієї йори, курси таких професорів, як Иосиф Туробойський, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Сильвестр Ку-лябко, Іларіон Левицький, Стефан Калиновський, Георгій Щерба-цький, Георгій Кониський та інші, були на високому рівні тогочасної університетської філософії.

Академічна філософія в другій половині XVIII ст. якось втрачає свій рівень. Після 50-х років уже не знаємо таких глибоких курсів, які читалися від Яворського і Прокоповича до Кониського і Козачинського. Цікаво й те, в чому розходились філософи і як далеко вони могли відходити від канонів. Дивовижною особливістю філософських курсів київських професорів є вільне обговорення тем, які належать до канонічних православних уявлень.

До таких тем, зокрема, належить тема ієрархічної структури космосу. Так, Дмитро Туптало виділяє тільки два світи — макро- і мікрокосм, в яких він розрізняє дві натури — духовну і тілесігу. А у Иосифа Туробойського — п'ять світів: інтелігібельний світ, або Божественна мисль, світ ангелів, елементарний світ (чотири стихії), четвертий світ — людина-мікрокосм і п'ятий світ — макрокосм-універсум. Оскільки тут обговорюються теми, що, здавалось, вільному обговоренню не підлягають, бо щодо них уже висловилися отці церкви, можна було б очікувати посилань на Святе Письмо і взагалі типово богословської дискусії. Проте догматичне положення теології обговорюється так, ніби це — предмет звичайного філософського диспуту світського характеру.

Професори Києво-Могилянської академії досить вільно тлумачать Арістотелеве вчення про матерію й форму — фундаментальне положення перипатетики. Так, Йосиф Туробойський (курс 1702 р.) виділяє не два, а три начала: матерія, форма й позбавленість форми. Мотив, за яким вводиться третє начало, можна зрозуміти, якщо ми згадаємо, що матерія у Арістотеля відповідає чистій можливості без порядку, тобто заміщає в філософському словнику поняття хаосу. Форма і є той порядок, який організує хаотичну «сирови-ну»-пу1е. У Туробойського хаос відповідає позбавленості форми, порядок — формі, а матерія (або у інших професорів — природа) є ні те, ні інше. Всупереч традиції томістів ма

Гріщько Тесля. Бог-Отець. Малюнок з «кужоушків». 1750 р.

тсрія розглядається як щось не ЗОВСІМ пасивне і мертве, вона здатна до руху й має власне існування — існування субстрату. Принаймні це оригінальне розв'язання, з якого далі випливають тонкі висновки в проблемі сутності та існування (щойності).

Відповідь на проблему «щойності», прийнята поколіннями філософів-академістів, говорила: існування може бути не будь-яке, а лише згідне з сутністю. Бог, вільно створюючи закони, зв'язує себе ними. Отже, і людина не може прожити інше життя, ніж вона прожила реально: те, що трапиться зі мною на моєму життєвому шляху, випливає з моєї сутності. Але воно залежить якимось чином від мого Я, моєї «матерії». Ця компромісна позиція не розв'язує труднощів, але вона виділяє поряд з долею — як неминучими і жорсткими наслідками індивідуальних рис — також субстрат змін, «матерію», те, що залишається як в речі, так і в людині незмінним попри всі пертурбації життя. І згадана «матерія» має власні можливості, задає певну перспективу, в якій можливі доленосні рішення.

З цим поглядом пов'язані також головні принципи, на яких базується обговорення засад етики. Наприклад, концепція Стефана Кали-новського повністю ґрунтується на «Нікомаховій етиці» Арістотеля, але дає і власні тлумачення. Слідом за Арістотелем Калиновський виходить із поняття «золота середина», відтак гідний вчинок — завжди посередині між крайнощами. Але це можна тлумачити і як вибір поміркованої позиції, і як знаходження такого етичного рішення, яке було б схоже на «золотий перетин» як ідеал гармонії. В цьому випадку треба знайти щось не просто середнє, а довершену раціональну конструкцію.

Щоб визначити спосіб її побудови, Калиновський проводить розрізнення між матеріальним і формальним. Можна сказати, що матеріальному відповідають реальна поведінка, дія, спосіб буття реальної людини, формальному — принцип, норма, правило, за якими здійснюються вчинки. З точки зору матеріальної, при розгляді реальної діяльності людей, оцінці їх дійсних вчинків суб'єктом етики є людина, а об'єктом етики — «чесноти, пізнання яких спрямовує людські вчинки до гідного». З точки зору формальної, або розглядаючи не саму по собі діяльність людини та її вчинки, а принципи, з яких виходить людина в своїй діяльності, суб'єктом етики є людський розум, бо «моральнісна розсудливість дискурсивна». А об'єктом етики, з формальної точки зору, є «ті принципи, з яких ця дисципліна запозичує свої приписи»". В результаті етика виявляється ґрунтованою на раціональному, умоглядному роздумуванні, а не на чуттєвих, емоційних внутрішніх стимулах і цінностях.

Ця гранична раціоналістичність і є ознакою «віку Просвіти» і водночас визначає барочний стиль його культури. Не випадково увесь «верхній поверх» барочної української культури сповнений символами і цитаціями-повчаннями: та культура була резонерська і моралізаторська за своєю природою. До безпосереднішого «нижнього поверху» тягнеться, наскільки можливо, вся чуттєвість, і не тільки сміх, але й справжній ліризм. З іншого боку, надмірна розсудливість і розважність, поза сумнівом, — наслідок важкої історичної національної