Т. Шевченко. Голова Христа. 1857 р.

ми, як у ритуальному танку в «Гайдамаках», або ритми думи, це радше нагадує літературні конструкції. Найвища Шевченкова поезія пишеться стримано. Зрідка він використовує яскравіші засоби, і тоді вірш палає брюлловськими фарбами:

Нехай же вітер все розносить На неокраєнім крилі. Нехай же серце плаче, просить Святої правди на землі

(«Чигирине, Чигирине»)

або

За кражу, за війну, за кров, Щоб братню кров пролити, просять І потім в дар тобі приносять З пожару вкрадений покров!

(«Кавказ»)

Але зазвичай образність і виразні засоби стриманіші і вражають більше своєю простотою. У Шевченка є багато звернень до тієї ж образності, яку широко використовує Гоголь і яка йому дається легше й невимушеніше, бо, як у поета, органічніше пов'язана зі стилістикою народного символізму. Дійсно, могутній дуб — дерево життя, символ того поетичного простору, в якому відбуваються події «Причинної»; ревучий Дніпро водночас і деталь пейзажу рідного краю, і надто грізний, щоб бути просто річкою, — це майже жива істота, як і у Гоголя, водна стихія, що відділяє «цей» світ від «того» («...або над Стіксом, у раю, / неначе над Дніпром широким, / в гаю — предвічному гаю...»). І думи, наче галич, птаство — символ дітей, не народжених ще поколінь, — що гніздяться на вітах світового дерева. І той «нерукотворний пам'ятник», про який йдеться в «Заповіті», — гора над Дніпром — має основу в старовиннім баченні тричастинності світу. Але не можна не зазначити надзвичайної органічності й ненавмисності всієї цієї образної системи, яка входить до художніх засобів Шевченка разом з усією поетикою народної мови.

І тут виникає питання про мовну стихію Шевченка.

Як відомо, деяким палким українським патріотам настільки неприродним здавалось, що Шевченко писав і російською мовою, що вони ці твори нагамалися обійти мовчанням і взагалі не друкувати. Проте проблема не лише в тому, що у Шевченка є і російськомовні поеми і повісті, що він з деким листувався українською, а з деким — російською мовою. Стосовно цього можна сказати, що певним аспектом своєї творчості Шевченко безпосередньо примикає до російськомовної української культури, до якої належать певною мірою і Капніст, і Наріжний, і Погорільський-Перовський, і Гоголь. Здійснювалися спроби пояснити, чому Шевченко писав по-російськи, що саме це мало символізувати. Хоча той факт, що по-російськи Шевченко писав щоденника, змушує визнати просту річ: в побуті великий український поет був російськомовним українським інтелігентом.

Важко було б сподіватися на інше: майже все життя Шевченко прожив у Росії, вчився в Петербурзі, спілкувався з різнонаціональиою імперською інтелігенцією, в тому числі з друзями-поляками, російською мовою — та й коло українців, які знали українську мову як літературну, було дуже вузьке. Але там, де Шевченко заговорить рідною мовою, починаються чари. В невибагливих ритмах раптом чується ніби стукіт серця. Мова плине легко, невимушено, з простою і геніальною образністю.

 

Російськомовною у Шевченка є проза в усіх значеннях слова, в тому числі й проза життя. Проте саме в україномовному тексті пульсують поетична вертикаль життя, глибока думка і високе почуття.

Заговоривши в своїх перших поезіях по-українськи, Шевченко одразу вступив у зачарований світ, де здійснювалося його духовне єднання з поколіннями і поколіннями предків. Уже в «Перебенді» можемо пізнати мотив чарівної «подорожі на той світ», лету над простором і часом, безпосереднього спілкування з Богом, як це доступно було тільки козакам-характерникам, чарівни-кам-кобзарям та «райським людям».

Шевченкові «вітри буйні» розмовляють з морем («Думка», 1838 p.), з милим за морем (інша «думка» того ж року), розносять думи («чом вас вітер не розвіяв / в степу, як пилину?») — вітер переносить душу, дозволяє мандрувати по простору, долаючи всі перешкоди, — літати містичним, загадковим чином. Літає думка («Нехай думка, як той ворон, / літає та кряче»). Як і запорожці-характер-ники, перебендя-кобзар позначений близькістю до первісного стану — «раю». Природно, що він належить до того сакрального простору, в якому близько сходяться небо і земля, життя і смерть.

Нехай душі козацькії

В Украйні витають —

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Аніпр широкий — море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили — гори, —

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля,

Там шляхтою, татарами

Засівала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Лягла спочить... А тим часом

Виросла могила,

А над нею орел чорний

Сторожем літає,

1 про неї добрим людям

Кобзарі співають...

Тут сприйнято Україну в символіці козацької міфології. Козацькії душі «витають» в Україні, бо вони належать тим «райським людям», які можуть літати по простору («з вітром буйним»). Дніпро («море», а в інших місцях йому еквівалентом є поле: «кругом поле, як те море широке, синіє» — синіє поле!) символізує свободу козацьку, дику, бо степовий і водний простір є неосвоєний і нео-культурений хаос; полю — морю протистоїть у поетиці Шевченка могила — гора — хвиля. Могила — гора особлива: по-перше, вона є знаком смерті, по-друге, вона близька до Неба, і на ній з Богом розмовляє коб-зар-перебендя.

Старий заховавсь В степу на могилі, щоб ніхто не бачив, Щоб вітер по полю слова розмахав, Щоб люде не чули, бо то Боже слово, То серце по волі з Богом розмовля, То серце щебече Господнюю славу, А думка край світа на хмарі гуж

Перебендя літає, як шаман — тільки душею («думкою»), його сло-ва-думки вітер розносить по полю (морю). Цій здатності кобзаря-ха-рактерника відповідає риса «райських людей»: здатність безпосередньо говорити з Богом.

На могилі, де сходяться близько Небо і Земля, яку пильнує «орел чорний», небесний птах із кольором «нижнього світу», — центр Землі,

 

вісь світу (axis mundi). Тут знаходяться початок і кінець історії, до якої сходять «райські люди», щоб через минуле пройти в точку поза часом, де починалася космічна історія. «Мовчать гори, грає море, / могили сумують...» («Тарасова ніч»). Ця точка виходу в позачасся асоційована зі смертю, зі смертним бенкетом Тарасової ночі. Це — не заклик до кровопролиття і не виправдання минулої жорстокості: як і кожна ініціація, «посвята в Україну» у Шевченка йде через образ крові й смерті, що має радше ритуальний характер. Це — вічне «було колись...», воно спить, тобто знаходиться в стані поза життям і смертю, минулим і майбутнім, у вічному «тепер». Пройшовши ритуально через цю точку близькості до Бога на вершині світу, на могилі, Кобзар — бо тільки він, одинокий, «сирота», може розмовляти з Богом як рівний, — опиняється на початку космічного акту творення.

«Скрізь ми зустрічаємо символізм смерті як підґрунтя всього духовного народження — тобто відродження. У всіх цих ситуаціях смерть означає вихід за рамки світського, неосвяче-ного стану, стану «звичайної» людини, яка не знає релігії і сліпа до духовного. Таїнство ініціації потроху відкриває перед неофітом істинні рамки існування. Ознайомлюючи його із священним, таїнство змушує його перебрати на себе обов'язки мужчини»*. Ці слова Мірчі Еліаде допомагають зрозуміти міфопоетичний, а не прямий публіцистичний зміст кривавої символіки шевченківських поезій.

Поглянемо з такої точки зору, куди відлунює «Катерина».

У цій ранній поемі, яка була такою популярною в народі, є роздуми, що становлять, так би мовити, інтелектуальне тло її. Про що ж думає поет, оповідаючи трагічну долю нещасної довірливої й чистої української дівчини?

Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в'яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає,

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Це — той самий мотив «блудного сина», що надихав пізнього Шевченка на серію малюнків, так і не виконану. Шевченко все життя думав про несправедливість долі, а тим самим про Божу несправедливість, про недосяжність гармонії й краси у світі або краще про те, як цю гармонію і красу вибороти. Тому пише він не тільки про долі, в яких легко знайти винного, а й, наприклад, про чуму. Шлях людини в цьому житті через трагедії, зло і несправедливість, — ось той постійний мотив, що не просто турбував — дошкуляв і пік глибокою раною поетову душу.

Людина ніколи не була для Шевченка символом чогось незначущого. Катерина не була символом України — радше Україна символ того

* Мирча Элиаде. Мифы, сновидения, мистерии. — M-, 1995.-С.233.

 

найкращого, що жило в душах її знедолених синів і дочок.

Ми сьогодні вже не сприймаємо того прадавнього смислу слова «слава», який був доступний людям минулого століття. Навіть може видатися дивним, чому Шевченко завжди говорить «слава України», а не «слава Україні». Йшлося у нього не про те, щоб прославити, оспівати, підкреслити чиїсь чесноти, хоча б України, яку він так любив. Тим менше — про жертви во славу. В найдавнішому розумінні, збереженому Шевченком, слава — це та особлива субстанція сили, перемоги, влади й добра, яка властива людям та їх спільнотам.

Тому і повторював Шевченко євангельські слова: «Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь есть».