ММ?990Ж-аС~187 ЦІЛКОМ офІЦІЙІіу ПОЛІТИКУ урЯДОВИХ

- Там же. — с 164. інституцій, а в часи Миколи II відродилися у вигляді масових союзів, типологічно подібних до фашистських організацій. Однак і в часи Олександра III діяли якісь напівформальні групи радикальних реакціонерів-націоналістів усередині адміністрації та каральних органів, про що свідчать координовані дії таємних організаторів єврейських погромів.

Олександр III робить той поворот, якого консервативні націоналісти чекали від царя уже давно: він узаконює російський націоналізм як офіційну ідеологію самодержавної імперії. Це знайшло вираз і у введенні нової уніформи, і в російській бороді, яка вперше прикрасила монарше обличчя після Петровських реформ, і в загальному напрямі політики.

Головною лінією законодавства і розпоряджень Сенату в часи Олександра III було обмеження принципів, на яких ґрунтувались реформи його батька: самоврядування, автономія освітніх закладів, незалежність судів. Найвіддаленіші натяки на конституцію були заборонені. Особливо виразною була консервативна політика на селі. Тимчасовий стан напівзалежності і скутості громадою повинен був закінчитися через 20 років після реформи, тобто в рік вступу Олександра НІ на престол. Проте і мови не могло бути про те, щоб дати селянам громадянські свободи і перетворити наділи на справжню приватну власність. Селян продовжували розглядати як особливий стан, що потребує царської опіки, а наділи — як особливий царський земельний фонд, призначений для того, щоб забезпечувати селянський добробут і рівномірний розподіл землі між селянами. Всіляко підкреслювавсяособливий характер селянського стану, його відокремленість від цілого суспільства.

Мотиви, якими керувалася консервативно-бюрократична партія, особливо яскраво виявилися при новому царі, Миколі II. Боротьба між Вітте і міністерством внутрішніх справ з приводу закону про земельну власність велася ще в останні роки життя Олександра III, і міністерство внутрішніх справ підготувало проект, підданий критиці Вітте і Бунґе (тоді голова комітету міністрів). У результаті тривалої інтриги проект закону розглядався в різних комісіях аж до 1902 р., коли Плеве став міністром внутрішніх справ і шефом жандармів (через два роки вбитий терористом Сазоновим). Призначення Вітте головою Комітету міністрів і звільнення його з більш впливової посади міністра фінансів 1902 р. було перемогою Плеве. В доповіді, написаній під керівництвом Плеве, говорилось: «Наділення селян землею за рахунок іншого стану зобов'язує уряд до пильного нагляду за тим, щоб цей земельний фонд дійсно задовольняв ті потреби, для яких він був створений, — а саме забезпечував існування селянства, взятого як стан, тобто в переважній його масі, а не тільки поодиноких його представників. Ні закон, ні уряд очевидно не можуть мати на увазі обмежувати ініціативність окремих селян — стримувати їх набувацьку спроможність. Але один і той самий закон і той самий уряд можуть і зобов'язані стежити за тим, щоб ці ініціативність і здатність не розвивались за рахунок того джерела, яке має особливе, більш широке, загальнодержане значення, — бути підґрунтям існування народних мас. Останні містять у своєму середовищі багато слабких елементів, що не мають досить сили і міцності, щоб встояти проти натиску на них людей, наділених більшою енергією, а іноді і більшою нерозбірливістю в засобах для досягнення окресленої ними мети»*.

Тут немає «ліквідації куркульства як класу», але опіка над «слабкими елементами» спрямована на те, щоб не допустити його появи. У випадку, коли селянин розбагатів, його просто позбавляли «опіки» і вилучали із селянського стану. «Опіка» насправді нічим не допомагала селянству, а тільки гальмувала становлення заможнішої верхівки. В тексті, підготовленому поліцейськими пра-вознавцями-теоретиками, ясно видно підхід до селянства як до безликої цілісної маси, а не реальних живих людей. Абстракція «народу» з селянством як його основою мала наповнити сенсом існування бюрократичної державної верхівки.

В ході цієї глухої придворної боротьби між ліберальними та автократичними тенденціями Микола II незмінно був на боці консерваторів. Замолоду він не мав смаку до політи-ко-адміністративної діяльності, часом робив дуже легковажні вчинки і оточенням не сприймався як монарх; те, що дід його умирав у нього на очах, пошматований бомбою терориста, визначило його політичні погляди. Будучи людиною скромних здібностей, нерішучою і не схильною до відкритих конфліктів, Микола прикривав м'якістю до підлеглих уперте бажання наполягати на своєму, приховане переконання в бо-годаній зверхності над оточенням. Безоглядний консерватизм і особлива романівська жорстока байдужість останнього російського монарха ба-