Юго-Запалного отдела Императорского Географического общества. 1876.— T. II. -С 178. '" Цит. за: Артюх Л.Ф. 1жа та харчування // Поддал*. — С. 297.

бує постійного догляду. Українське звичаєве право забезпечувало главі сім'ї можливість продати землю і майно, які він придбав; спадкову дідизну він міг лише віддати в заклад, а материзну, принесену в сім'ю жінкою, міг закласти лише з її дозволу. Сини за їх бажанням відділялися, і тоді майно і земля ділилися; в XIX ст. велика сім'я стає рідкістю. Конфлікти, що приводили до відділення одружених синів від батьківського господарства, з добрим гумором описав Нечуй-Левицький в «Кайдашевій сім'ї». Громада мала велику владу на селі, вона могла втручатися у особисті справи сельчан, підтримувала традиції самоврядування, які навіть суперечили законам імперії, наприклад, могла не визнати присланого старосту або священика і обрати свого, на цьому ґрунті нерідко бували конфлікти з державними і церковними властями. Але в спадкову власність громада не втручалась. Селянська філософія опиралася на переконання, що право на власність тримається на праці, вкладеній в землю.

Традиційна агротехніка знала один вид добрив: гній. Угноювались, проте, здебільшого присадибні городи. Якщо вистачало худоби, угноювали ще трохи під картоплю чи під пшеницю. Поміщицькі господарства були в гіршому стані, бо худоби для угноєння на великі поля не вистачало.

Реформа посилила малоземелля, оскільки наділи, згідно з нормативами, прийнятими в імперії, відрізали на користь поміщиків частину земель, тради цій но оброблюва них кріпацькими сім'ями. Загалом, за підрахунками сучасників, українському селянству не вистачало того хліба, який воно вирощувало; по губерніях «малоросійського» Лівобережжя при потребі 81 мли пудів вироблялося 65 млн*. Це означало, що селяни не могли утримувати худоби. Так, згідно з даними експедиції Чу-бинського (70-ті роки), в бідних районах Черкащини корову мав лише кожен 10-й, дві — кожен 20-й хазяїн. Свиней, щоправда, тримали всі — від 2-х до 6-ти голів, а також курей від З—4 до 10—12, «по хлібові»". Харчувалися дуже бідно, м'яса майже не їли, здебільшого вживали круп'яну, борошняну їжу та картоплю. Вранці (влітку навіть о п'ятій) — борщ, каша; на полудннк каша, куліш, лемішка тощо, вечеря — картопля зі шкварками, в жнива — ще підвечірок. Один із сучасників писав: «Розгляньмо їжу на-шого селянина. Вона надто убога і одноманітна: борщі каша, каша й борщ, вперемішку з картоплею, а часом все діло обходиться шматком чорного хліба з сіллю. От і вся його кухня. Як розкіш їсть він у свято вареники з сиром, галушки — і рідко коли зустрічається з шматком сала чи м'яса»"".

Головна проблема полягала у відсутності робочої худоби. Впродовж XIX ст. українське сільське господарство поступово переходить на металеві заводські знаряддя. Поширюється залізний плуг, найбільше — німецький саківський. Щоправда, заводські соки переважно вживаються на півдні України, бо на головній її території потрібна була більш ретельна оранка, щоб не вивертати землю до піску. Поширюються або вдосконалення до дерев'яних у головній частині плугів, або ковальські вироби, на початку XX ст. — комарик. Новим залізним плугом можна було орати і кіньми; їх і тримати було дешевше, ніж волів, та й кінський гній для господарства кращий. Проте утримувати коней могло не кожне господарство. На Поділлі в кінці століття половина господарств коней взагалі не мали, третина мала пару коней (щоправда, безкінні могли мати воли).

Заданими П.П. Чубинського, в 70-ті роки весь маєток середнього селянина оцінюється в 415 крб., з яких будівлі і худоба відповідно в 138 та 125 крб., знаряддя — в 27 крб. Бідний мав худоби всього на 11 крб., а знарядь — на 5. Втрати заможного селянина на знаряддя були мало не вдвічі більші, ніж у середнього (43 крб.), а на худобу — мало не втричі більшими (350 крб.). На одяг селянин витрачав не дуже багато (60 крб. бідний, 160 — багатий). Десятина землі коштувала тоді 60 крб., корова від 34 до 42 крб. Земля швидко дорожчала: в 60-ті роки десятина коштувала ЗО—35 крб., у кінці століття — до 100 крб. на Полтавщині, в півтора рази дорожче на Чернігівщині.

Ціни взагалі залишались низькими: калач в 70-ті роки — 3 коп., хліб житній — 4,5 кой., пиріг — копійка, миска борщу — півтори копійки, галушок — 5 коп.. порція печені або душенини — 15 коп., ковбаса м'ясна — від 15 до ЗО коп., в'язка грибів — 15 коп., судак — 20 коп., короп свіжий — 50 коп,—1 крб. Невеликі були і заробітки. Гончар, наприклад, в кінці століття заробляв по 30 коп., швець — 50—90 коп. на

день". Заробітна плата в промисловості була приблизно на цьому ж рівні (середня місячна в Росії для більшості робітників на поч. XX ст. — близько 20 крб.) Умови праці в тогочасній промисловості були жахливі. Наприклад, у цукроварнях у костепальному цеху, де готувалось кісткове борошно, робітники ходили в дерев'яних сандалях по чавунних плитах, нагрітих до 100 градусів; в ирес-транспортері бродили по кістку в гарячому шніцелі, а для вивантаження кістяної крупки залазили зовсім голими в смердючі квасильні чани. Якими були умови в шахтах із саночками або в гарячих цехах металургійних заводів, описувалось не раз.

М. Пішоненко. Ярмарок

■Див: