П. Чубинський

'Дни.: іусива С.Ф. Украинская литература 1862-1900 гг. // История России в XIX ИКЄ. — С. 80.

раїнців» — на так званому «Новому строснії», території біля університету, в районі нинішньої вул. Саксаган-ського, куди переселили мешканців з Печерська під час будівництва нової Київської фортеці. Програми, зрештою, були однакові, і однаково користувалися то українською, то російською мовами вчителі, залежно від наявності книжок і можливостей учнів і педагогів. До «космополітів» належав і студент Михайло Драгоманов. Він став відомим після свого яскравого і різкого виступу під час погребу Шевченка. Як згадував Драгоманов, коли він зайшов до церкви на Поштовій площі, де відспівували Шевченка, один товариш-«українець» крикнув йому: «А ти чого сюди зайшов? Тут тобі не місце!». Зрештою, і Драгоманов увійшов у «Громаду», де були об'єднані «українофіли», і став одним із її визнаних лідерів, коли після польського повстання український рух опинився під урядовими утисками.

Діяльність Громад була легальною і культурницькою; подекуди Громади переслідувались. 1862 р. на Україні пройшла низка арештів — в засланні опинилися етнограф П.Чубинський, історик П. Єфименко, етнограф Ст. Ніс, письменник О. Ко-ниський. Ситуація різко змінилась після польського повстання. В урядових колах переважав погляд на український рух як на «польську інтригу». Хоча загалом український національний рух лишився осторонь від польського повстання, а селяни в деяких місцях навіть допомагали військам проти поляків, вирішено було розв'язати «українську проблему» раз і назавжди. В Україну для розслідування справи про український «сепаратизм» надіслано флігель-ад'ютанта М.В. Мєзепцева. За наслідками слідства міністр внутрішніх справ Валуєв 20 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, в якому «розв'язав» мовну проблему знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема й буги не може». Заборонялося публічне вживання української мови скрізь, крім художньої літератури, де вона розглядалася як екзотичне «наріччя». Це ж стосувалося і театру українською мовою.

Циркуляр Валуєва викликав невдоволення навіть у ліберальних міністрів Олександра. Так, міністр освіти Головній писав: «Якщо українські книги, справді, шкідливого змісту в політичному або релігійному відношенні, то цензура повинна їх заборонити, але заборонити саме за думки, що в них містяться, а не за ту мову, якою вони написані»'. Парадоксально було вже те, що долю української мови вирішувало не міністерство освіти, а міністерство внутрішніх справ. Але Олександр Іі, не дуже чутливий до національно-патріотичних гасел, у цьому разі кс

рувався відчуттям, що інтересам імперії український рух загрожує більше, ніж польський. Адже росіяни складали менше половини населення імперії, українців же було тільки вполовину менше. Поляків можна було, як висловлювався його батько, «відпустити», українців — ні.

Справжня суть Валуївського циркуляру полягала не в забороні української мови. Українську мову «тільки» не дозволяли вживати як мову культури. Можна було використовувати її в контекстах, де вона звучала як екзотична простонародна говірка, — в етнографії, фольклористиці, в літературі й театрі, оскільки йдеться про мужика та «Шельменка-денщика». Українській мові було перекрито високі контексти, щоб зберегти їх тільки для російської культури. Українці не вважалися інородцями, тобто тубільцями колоній, — вони належали до природних обивателів. Вони мали право, з офіційного погляду, тільки зберігати етнографічні й діалектні особливості в рамках єдиного руського народу.

Проте навіть спроби організувати російськомовне українське науково-куль'іурне середовище наштовхнулися на рішучий опір адміністрації. Інтелігентний українець був небезпечний режиму незалежно від того, якою мовою він користувався.

Ще в 40-х роках було створено Київську археографічну комісію, головою якої в 1857—1889 рр. був М.В. Юзефович, українець і навіть «українофіл», орієнтований культурно і політично на російську імперію. Комісія започаткувала видання «Ар-хива Юго-Западной России», головним редактором якого з 1863 р. фактично, а пізніше і формально став В.Б. Антонович. Дослідницьку роботу з українського народознавства організувало Імператорське Російське географічне товариство (РІГ). Перша програма досліджень, підготовлена РГТ, називалася в чернетці «Программа для группировки этнографических сведений об украинском народе», а вже в офіційному тексті — «Программа для группировки сведений о южнорусском народе»*.

Новий етап почався з організацією 1873 р. «Юго-Западного отдела Императорского Российского географического общества». Головував там на засіданнях Г.П. Гала-ган, велику роль відігравали П. Чу-бинський і П. Єфименко, що повернулися з Архангельського заслання, і особливо — молодий М.П. Драгоманов. Розроблена відділом програма досліджень об'єднала величезну кількість добровільних учасників етнографічної та фольклористичної роботи, які зібрали безцінний науковий матеріал. Важливою подією стала експедиція відділу, очолена П. Чубинським. До роботи було залучено не тільки етнографів, філологів, археологів, але й юристів та економістів. У Києві склався сильний науковий центр, проводились археологічні конгреси, видавались праці світового значення. Імператорська Академія наук присудила Антоновичу і Драгоманову премію за працю «Исторические песни малороссийского народа».

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили науковий центр з українознав-

0. Коїшський

' Див.: Боряк О. Матеріали з історії народознавства в Україні.— K., 1994. ства і широкий науковий рух за участю авторитетних науковців та ен-тузіастів-провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні утворився зародок національної Академії наук.

Зростання авторитету цього культурного руху занепокоїло колишнього «українофіла» Юзефовича. За його доносом, спрямованим персонально проти Драгоманова і Чу-бинського, було влаштовано в Петербурзі комісію за його участю та за участю керівників усіх «силових міністерств». Характерно, що того ж року було призначено на посаду начальника III відділення і шефа жандармів генерал-ад'ютанта Мезенцева, «фахівця» з українського питання (через два роки вбитого народовольцем Сергієм Кравчин-ським). Комісія підготувала на підпис цареві таємний указ, що одержав назву «Емського акту» (підписаний 18 (ЗО) травня 1876 р., діяв до 1905 р.)

Емський акт був витриманий в дусі Валуївського циркуляру, але різко посилив репресії щодо української культури: він заборонив ввіз книжок українською мовою, українські переклади п'єс для театральних вистав, закрив Громади, ліквідував Півдепно-Західний відділ РГТ. встановив суворий контроль і над художніми творами. Заборонялась діяльність театральних труп із суто українським репертуаром, українська п'єса повинна була йти в кінці вистави, після російських, щоразу вистави вимагали окремого дозволу. На практиці цензура особливо дбала, щоб на сцену потрапляли художньо слабкі твори, все більш-менш яскраве й розумне заборонялося. Окремий пункт Емського акту стосувався персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Урядова політика зводилася до того, щоб вилучити українську тематику з серйозних культурних жанрів, загнати україномовну культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри української культури, незалежно від мови, якою вони б користувалися. З 1883 р. Емський акт застосовується з більшою суворістю, затримуються навіть художні рукописи українською мовою, в них вимагається російський правопис, викреслюються слова «Україна», «український» тощо. Деякі послаблення існували за часів (з 1898 р.) генерал-губернаторства М.І. Драгомирова (1830— 1905 рр.), який тривалий час командував Київською округою і користувався прихильністю царя. Драгоми-ров любив заглянути до Житецького та Антоновича на чарку, інколи виконував окремі їх прохання, намагався довести двору, що український патріотизм слід використовувати проти поляків. Драгомиров дозволив солд&там в строю співати українських пісень, що було нечуваним вільнодумством. Проте змін у статусі української культури не сталося.

Громади існували в цей час підпільно, займаючись справами культури, взаємодопомогою, підтримуючи «свідомих українців» і допомагаючи їм влаштуватись на службу. Від «молодих Громад» «старі» відрізнялись принципом формування: до «старих Громад» приймали тільки одноголосно, після обговорення (заочного) кандидатур на трьох засіданнях. Завдяки цьому старі Громади в часи, коли вони стали неле

гальними, ніколи не знали провалів, натомість виявились досить консервативними і дожили до передреволюційних часів зі старими настановами. Керівну роль відігравала Київська Стара Громада; головував на засіданні звичайно господар дому, в якому збиралися «громадяни». В Росії тоді двірники зобов'язані були стежити, чи не збираються в приватному домі якісь люди, і доносити в поліцію, але в освіченому товаристві всілякі «вівторки» і «суботи» були такими частими, що інколи двірники й не доносили. Одного разу до Антоновича зайшов квартальний надзиратель послухати, про що говорять; але, як у таких випадках передбачалося, хазяїн став біля розвішаної на стіні карти і почав доповідати про результати якоїсь експедиції. Через деякий час квартального потихеньку відвели в сусідню кімнату й пригостили чаркою-дру-гою, він пішов собі й більше не приходив.

Громади в тій чи іншій формі проіснували до революції і були осередками, що підтримували національне культурне життя. Особливо в перший період їх існування сильним був настрій чистого національного ідеалізму, що, зокрема, виявлялося в притягальній силі його для вищої як української, так і (етнічно) неукраїнської громадськості. До піонерів громадівського руху належали інтелігентні польські шляхтичі, які з відчуття національної провини перед корінним упослідженим народом демонстративно прийняли українську національність і культуру: Володимир Антонович, який довго фактично й головував у Київській Громаді, Таде-уш Рильський, Павлін Свєнцицький та ін. В рух активно включилося подружжя Русових — Олександр Олександрович (1847—1915 рр.), родом росіянин, та Софія Федорівна (1856—1940 рр.), одна з сестер Ліндфорс, шведка за походженням, народоволка; для обох вибір української долі був справою справедливості та солідарності. Син Русових Михайло, який народився у в'язниці, був уже радикальним українським революціонером. Високий, схожий на Бісмарка чернігівець Ілля Шраг, німець по батькові, друг дитинства повішеного Дмитра Лизогуба, з винятковою відданістю тягнув велику організаційну роботу. Загальною повагою користувався член Громади, єврей за походженням Вільям Людви-кович Беренштам (1839—1904 рр.).

Яскравими особистостями були двоюрідні брати — композитор Микола Віталійович Лисенко (1842— 1912 рр.), людина винятково інтелігентна і доброзичлива, непохитний авторитет і неформальний лідер київського українства, і завжди заклопотаний справами і небагатими літературними заробітками письменник і театральний діяч Михайло Петрович Старицький (1840—1904 рр.). І,звичайно, насамперед — Михайло Драгоманов і Павло Чубинський. Драгоманов після Емського акту за рішенням Громади виїхав за кордон для організації журналу й політичного представництва. Чубинський залишився в Росії — в еміграції він не уявляв собі життя.

Про Чубинського Драгоманов говорив: «Сила чорноземна — наш Чубинський. І така сила, якій не можна не підкоритись». Павло Платонович Чубішський (1844— 1884 рр.), родом з Борисполя, був повний якоїсь оптимістичної енергії; діти страшенно любили його за його фантазію і добро'іу. Природжений етнограф, завдяки таланту й працьовитості він зібрав колосальний, безцінний нині польовий матеріал, сім томів праць його експедиції в Західну Росію відзначено Уваровською премією РАН, коли він був вдруге висланий і працював у адмірала Посьєта в міністерстві шляхів сполучення. Чу-бинський увійшов в історію як автор гімну України — «Ще не вмерла Україна». Помер цей кремезний здоровий чолов'яга раптово, не доживши дня до свого сорокаріччя.

Вірш Чубинського «Ще не вмерла Україна» з'явився 1863 р. у львівському часописі «Мета»; автором названо чомусь Т. Шевченка. Тут же композитор Вербицький склав музику, наступного року хор уже виконував її у Львівському українському театрі, а 1865 р. нею завершено програму Шевченківського свята у Перемишлі. З часом пісня стала фактично українським гімном — спочатку на Галичині, потім і по всій Україні.

Ситуацію в українському національному русі в Києві середини 80-х років характеризував Антін Синяв-ський: «Студентське українське життя мого першого студентства в 1885— 1887 рр. зосереджувалося на праці культурній і гуртувалося в університеті коло В.Б. Антоновича. Дехто бував у О.Я. Кониського, що купчив коло себе семінаристів; дехто підтримував зв'язки з Н.В. Ковалевським, що становив ліве крило українства і мав постійні зносини з М.П. Драгомано-вим. Жвавішу молодь, студентську і нестудентську, що цікавилася українською піснею, співала в хорі, об'єднували М.В. Лисенко, родина Старицьких, де й збиралися більше ближчі ідейно студенти»*.

1882 р. почав виходити журнал «Киевская старина», фактично орган Громади; з 1893 р. журнал був власністю Громади і редагувався В.П. Науменком (1852—1919 рр.). Цс був чудовий історичний і взагалі гуманітарний часопис; він був російськомовним, але в ньому дозволено було друкувати українські повісті. Науменко, м'яка та інтелігентна, дуже авторитетна і серед української, і серед російської громадськості людина, як правило, і головував на засіданнях Громади після того, як з неї вийшов В.Б. Антонович.

Вершиною антиукраїнської урядової політики й останньою краплею, що переповнила чашу, була — вже за часів Миколи II — історія з відкриттям пам'ятника Котляревському 1903 р. в Полтаві. На скромний пам'ятник українська громада збирала гроші 20 років, на відкриття його з'їхались делегації українців з Росії та Австрії. На урочистому мітингу галичани виступали українською мовою, а коли спробував заговорити по-українськи оратор з Наддніпрянщини, головуючий позбавив його слова. Громадськість вчинила політичний скандал, з цього приводу писав В.Г. Короленко, і, нарешті, сенат прийняв рішення про законність публічного вживання української мови.

Кращі представники російської інтелігенції виступали в ці часи з підтримкою національної самобутності українців. 1879 р. в Петербурзі завершилась публікація семи томів матеріалів експедиції П. Чубинського, академік О. Веселовський написав на це видання захоплену рецензію, давши високу оцінку праці особисто Чубинського, і Російська Академія наук нагородила опального науковця Уваровською премією. О.М. Пииін, визначний російський філолог і культурознавець, у своїх дослідженнях з історії слов'янських літератур та історії етнографії в Росії приділяв волику уваїу українській культурі. Актом громадянської мужності була публікація М.І. Петровим книг «Очерки истории украинской литературы XVIII столетия» (1880 р.) та «Очерки истории украинской литературы XIX столетия» (1884 р.). Ми-кола Іванович Петров, родом костромський, закінчив Київську духовну академію й викладав там словесність (з 1876 р. — професор). Петров — автор досліджень з історії Києво-Могилянської академії і глибокий знавець Сковороди (деякі дослідники зазначають певний вплив Сковороди на роман «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова — сина професора Київської академії і хрещеника Петрова). Падінню Емської заборони сприяла офіційна експертиза, виконана Петербурзькою академією наук 1905 року. Чимало значило й те, що всі провідні російські філологи, зайняті в експертизі, належали до школи видатного україно-російського вченого О.О. Потебні. Проте видатний вчений Шахматов, який чимало сприяв визнанню української мови, 1917 р., дізнавшись про угворення Центральної Ради, сказав: поп роБвитиБ! (не дозволимо!)

Ліберальний і соціалістичний рухи

Велику і недосліджену роль у за-гальноімперському визвольному і українському кулі.турно-національ-ному русі відіграли українські ліберали — демократичні діячі земського руху. Земства не випадково не допускалися на Правобережній Україні. Уряд чинив опір організації земств на Правобережжі і в Західному краї під тим приводом, що там у дворянському середовищі велику роль відіграють поляки. Проте насправді вже після польського повстання 1831 р. царський уряд істотно зменшив частку «польської» шляхти (серед якої була велика частина українських шляхтичів). Десятки тисяч правобережних дворян були ретельно «перевірені» і позбавлені під формальними приводами дворянства, переведені в ранг громадян (у місті) та однодворців (на селі). Справжнім мотивом для упертого спротиву поширенню земської системи на захід імперії було побоювання, що українське, білоруське та польське дворянство через земства знайдуть спільну мову, і це призведе до утворення, зокрема в Україні, цілісної організації громадськості, яка згодом зможе об'єднатися в регіональну організацію.

Українські земські організації були серед найбільш впливових і най-радикальніших на перших етапах земського руху. Особливою демократичною спрямованістю відзначалися серед земських лідерів Харківський міський голова профе-сор-хімік Ю. Гордієнко (1812— 1897 рр.) та гласний Чернігівського земства /./. Петрункевич (1843— 1928 рр.), у майбутньому один із організаторів кадетської партії. В кінці70-х років земці зустрічаються в Москві, Києві, Харкові, в 1878 р. скликають з'їзду Києві. Гордієнко і Петруикевич прагнули добитися угоди з терористами про хоча б тимчасове припинення терору, але ця спроба не вдалася. В 1878 р. Олександр II звертався до земців із закликом зупинитися, але у відповідь земці вимагали Всеросійського собору. Прагнення демократів одержати конституцію за болгарським зразком ясно виразив професор Гордієнко: «Всемилостивіїпий госу-даре, дай твоєму вірному народу те, що ти дав болгарам». Виступи Пет-рункевича були такими різкими, що одного разу жандармам підчас його промови довелося звільнити залу; все скінчилося забороною Петрун-кевичу жити в українських губерніях та обох столицях, тому він переїхав у свій маєток Машук у Росію.

Земський рух був загальноросій-ським, оскільки, як і революціонери, ліберали виходили з тієї засади, що тільки через кардинальні зміни в центрі імперії можливі зміни в Україні. А проте демократичний земський рух ставив перед собою і такі національні завдання, як створення шкіл українською мовою на селі. Нарада 1878 р. в Харкові, що започаткувала політичну організацію земців, була скликана Ю. Гордієнком під приводом ювілею Г. Квітки-Осио-в'яненка. Наскільки об'єднували українські земства різні, в тому числі й націонал-демократичні, культурні та політичні сили, можна судити з переліку земських діячів Малоросії. На Полтавщині це — Ф. Лизогуб, брат повішеного народника, майбутній прем'єр уряду Скоропадського; філософ В. Лесевич, М. Стороженко, В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мартос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині — О. Русов, О. Лінд-форс. І. Шраг, А. Свсчин, граф Г. Ми-лорадович, М. Василенко, О. Лазаревський; в міській земській управі працювали М. Вороний, М. Самій-ленко, М. Чернявський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський.

Характерною для значної частини лібералів-демократів була позиція в українському питанні, яку займав 1.1. Петрункевич. Своєму молодшому другові В.І. Всрнадському він писав 1917 р.: «На Україні моя батьківщина, там проминула майже половина мого життя... з Україною я пов'язаний не тільки холодними ідеями права та державної єдності Росії, але й почуттями, що вкорінені в крові, в спогадах і враженнях природи, в звуках народної мови, у всьому, що накладає непозбутню печатку на людину і позначає її національне походження. Але всі ці місцеві впливи не затуляють у мені всієї батьківщини, і єдність Росії для мене не тільки державна ідея або співжиття двох національностей, а живе й неподільне ціле, що має своє дивовижно художнє й безперечне відображення в таких обдарованих людях, як Гоголь і Короленко, у яких українське і російське, як окреме і загальне, відобразилося з надзвичайною ясністю. Спробуйте виділити в них українське від російського: не вийде ні того, ні іншого, живе буде перетворене на мертве»'. Так думала велика частина української інтелігенції з демократичного табору; це була передусім політична позиція, але не тільки — тут маємо самосвідомість приналежності до загаль-ноімперської цивілізації. Така самосвідомість відображала наявність маргінальної україно-російської культурної сфери, яка може бути віднесена як до української, так і до російської культури.

В ліберально-демократичному русі Російської імперії, в тому числі в українському ліберальному рухові, відобразилась, так би мовити, перекошеність всієї політичної системи самодержавства в правий, націона-лістичио-консервативний бік. Ліберали у власному розумінні слова не схильні до радикальних політичних розв'язань, революційних зрушень, переворотів. Таку послідовно ліберальну позицію, розраховану на поступову еволюцію російських владних структур у бік конституціоналізму, займали помірковані ліберали, які після 1905 р. звалися октябристами. За умов Росії такий класичний ліберальний еволюціонізм практично означав надзвичайно праві позиції і не був підтриманий суспільством. Радикальні ліберали дотримувалися гасла Установчих зборів, тобто готові були на заміну традиційної монархії принципово новою державністю (можливо, при збереженні монарха). За умов дедалі більшого полівіння громадськості і ця ліберальна позиція виглядала досить правою. Партія конституційних демократів (кадетів), що в очах двору, консервативної та ліберальної бюрократії, консервативних лібералів-октябристів виглядала як партія авантюрників-революціоне-рів, сприймалась дедалі лівішою громадськістю як права і консервативна партія. Це ж стосується й українських кадетів, до яких пішли земські ліберальні діячі і вища українська інтелігенція; зокрема право-консервативними виявились їх орієнтації в національному питанні.

З шістдесятих років в імперії посилюється соціалістичний рух у дедалі більшому політико-ідеологічному розмаїтті виявів. Соціалістами рево-люціонерів-підпільників називали з 60-х років. В середині 70-х років, після того, як більшість колишніх гурт-ківців «пішла в народ», виник і закріпився термін «народники», що охопив також підпільників-теро-ристів. З 90-х років, коли почало поширюватися вчення Маркса, окремі течії, а потім партії — спадкоємці народників — проголошують свою монополію на «справжній» марксизм і соціалізм. Слово «соціалізм» набуває в суспільстві виключно позитивного сенсу, і соціалістичними нерідко називали себе сили, що насправді жодного відношення до соціалістичної традиції не мали. Залишається відкритим питання, якою мірою саме до соціалістичної, а не, скажімо, націо-нал-демократичної або націонал-ра-дикальної з апеляціями до соціальних низів, слід відносити різні українські партії початку XX ст., що вживали в самоназвах термін «соціалістичний». Але при всій різноманітності політичної самосвідомості залишалась незмінною тенденція до розв'язання всіх проблем через досягнення соціальної справедливості, яка характеризує соціалістичний рух у Російській імперії.

У відомому збірнику «Віхи», що підсумовував гіркий досвід першої російської революції, глибоку загальну характеристику російському соціалізму дав колишній марксист і колишній київський професор С.М. Булгаков (він писав про інтелігенцію, маючи на увазі насамперед її революційно-соціалістичну частину). В «інтелігенції» сьогодні, на підставі важкого історичного досвіду, тут легко впізнаються також і революціонери-більшовики. Якщо абстрагуватись від того, чи прийма- ' Булгаков СИ. Героизм