Н подвижничество // Вехи. Интеллигенция в России. — М.. 1991. — С. 48.

ла та чи інша течія марксистську віру і в якому різновиді, а взяти до уваги тільки соціально-психологічні та морально-політичні характеристики, можна побачити у візіях С. Булгакова дуже справедливі узагальнення рис революціонаризму від Желябова до Леніна. Оскільки цей тип свідомості породжений обставинами російської імперії, він стосується також і українських революційних соціалістів.

Булгаков прагнув бути справедливим, але в 1909 р. у нього не могли не переважати прикрість, роздратування і різкий критицизм, тим менш переконливий, що сам автор не намічав виходу з глухого кута імперської історії. Слід при всій критичності погляду на російський соціалізм, зазначити суто людські високі моральні якості тих юнаків і дівчат, які обирали шлях відданого служіння народу, як вони його розуміли, і з високою шляхетністю зносили важкі удари долі революціонера. Говорячи про ранній російський соціалізм, згадаємо насамперед надзвичайно яскраву, сильну, обдаровану й красиву людину — Андрія Желябова (1850—1881 рр.), селянського сина з Таврії, талановитого і безстрашного організатора «Народної волі», а перед цим — учасника Одеської Громади і кореспондента Драгоманова; Миколу Кибальчича (1853—1881 рр.), сина священика з Чернігівщини, який робив вибухівку для царевбивць, у в'язниці перед стратою розробляв конструкцію реактивного літального апарата, розпочинаючи традицію української космонавтики. Згадаємо Сергія Кравчинського («Степняка»; 1851—1895 рр.), родом з Єлисавет-градщини, одного з тих, хто ходив «в народ», потім організовував «Землю і волю», воював за свободу в Герцеговині та Італії, вбив шефа жандармів Мсзенцева, після втечі в Європу брав участь у європейському робітничому русі, був письменником (писав по-російськи) і пропагандистом творів Шевченка, спілкувався з Драгомановим, Етель Вой-нич, Енгельсом і Плсхановим, Франком і Павликом; Володимира Деба-горія-Мокрієвича (1848—1926 рр.), поміщицького сина, який студентом обрав революцію, став бакуністом, ходив по Україні «в народ», організовував селянське повстання по фальшивому «царському маніфесту», наслідуючи, за його словами, Ґонту і Залізняка, пройшов через терор і народницьке просвітництво, Сибір та еміграцію; Дмитра Лизогу-ба (1849—1879 рр.), батько якого — Седнівський поміщик із старшинської козацької родини, був шсвчен-ковим другом, — повішеного в Одесі з друзями-терористами, серед яких були українці, росіянин і єврей. Цей мартиролог можна продовжити, включаючи до нього імена людей з молодших поколінь.

Тип соціаліста-«інтелігента», згідно з Булгаковим, характеризується певною відторгненістю від буденного «цього світу», який для нього ворожий своїм міщанством і матеріалізмом; йому властива «есхатологічна мрія про Град Божий, про майбутнє царство правди (під різними соціалістичними псевдонімами) і потім прагнення до спасіння людства — якщо не від гріха, то від страждань»'. Ця «невідсвітність», за висловом Булгакова, породжувала релігійну за своїм характером свідомість народного заступника, головною рисою поведінки якого є героїзм. «Для нього необхідність (звичайно, в мріях) — не забезпечений мінімум, а героїчний максимум. Максималізм є невід'ємна риса інтелігентського героїзму»*. Заступник — категорія міфологічної свідомості, посередник між простим людом і вищими силами. Його функція подвійна: він є Народ для Бога і голос Божий для народу. Звідси подвійний характер свідомості, що сполучає елітаризм і колективізм; революційно-соціалістична традиція спирається на філософію масовості, властиву народництву, і водночас чутлива до філософії елітарності, яка дедалі більше поширювалася у вигляді ніцшеанства. З цього приводу Булгаков писав: «Наша інтелігенція, що майже поголовно прагне до колективізму, до можливої соборності людського існування, за своїм укладом являє собою щось антисоборне, антиколективістське, бо несе в собі роз'єднуюче начало героїчного самоствердження. Герой є певною мірою надлюдина, що стає стосовно ближніх своїх у позу спасителя, і при всьому своєму прагненні до демократизму інтелігенція є лише особливим різновидом духовного аристократизму, іцо зверхньо протиставляє себе «обивателям»".

Звідси і найнебезпечніший наслідок самовідчуття героїчного екстазу і самовідданості — аморалізм, відсутність ПОНЯТТЯ гріха, філософія «мета виправдовує засоби», що народжується в ході боротьби з брутальними силами режиму ще в ранньому народництві й характеризує так само есерів Гершуні й Савінко-ва, як і більшовиків Леніна, Тро-цького і Сталіна.

Галичина — український П'ємонт

Майже двадцять років після революції в імперії йде процес, що завершується 1867 р. угодою з угорцями і поляками і перетворенням Австрійської імперії на конституційну Авст-ро-Угорську монархію з фактично польською автономією Галичини. 1866 р. Австрія, що намагалася не допустити утворення Німецької імперії під орудою Пруссії, потерпіла поразку у війні з Пруссією і поступово відійшла від анти німецької політики, ініційованої Францією та Росією. Чим далі, тим більше загострюються відносини між Австро-Угорщиною і Росією у зв'язку з суперництвом на Балканах.

У 70-ті роки Галичиною актинію зацікавився російський уряд і військові. Генеральний штаб австрійської армії починає організовувати тут контррозвідувальну діяльність.

Після 1882 р. стосунки з Росією набувають хронічної гостроти. З цього року австрійські консульства в Росії починають активну розвідувальну діяльність. 1889 р. засуджено першого російського шпигуна в Австрії.

Все це відбивалося на внутрішній політиці цдсарСЬКОГО уряду посиленням орієнтації на польську громаду. В Галичині — як Західній, так і Східній — офіційно введено польську мову в адміністрації, судочинстві й самоуправлінні, в Львівському і Ягсллонському університетах. За новою виборчою ординацією було впроваджено куріальну систему, і українці мали в сеймі не більше 10 відсотків послів. Відповідно польські політичні сили прагнули перетворити Галичину на опертя майбутньої польської держави.

Боротьба між польською і українською громадами була в центрі