Смілянська вл

їм і і,КИ її діти // Штрихи до наукового портрета Михайла Драгоманова. — К.. 1991.-С 194. діяльність за рахунок фонду для науково-популярних видань, що був у розпорядженні Костомарова. У листі до Київської Громади 8 січня 1877 р. Костомаров писав: «Публіки малоросійської немає, а є народ, якому потрібні елементарно-наукові книги, а не публіцистика, така література, яка можлива при повній згоді з владою, а не при якій би не було опозиції»'. Громада не погодилася з Костомаровим і відрядила Драгоманова для організації вільного закордонного видавництва поза-цензурної української літератури.

Інакше складалась літературна і політична доля Пантелеймона Куліша (1818—1897 рр.).

Кулішу належить, зокрема, заслуга розробки українського алфавіту (кулішівки), вжитого вперше в його «Записках о Южной Руси» (1856 р.), пізніше реформованого Б. Грінчен-ком у «Словарі української мови» (1908 р.) і прийнятого за основу сьогоднішнього українського фонетичного правопису. Інша редакція кулішівки, введена Євгеном Же-лехівським (1844—1885 рр.) у «Малорусько-німецькому словнику» і унормована С. Смаль-Стоцьким та Ф. Партнером 1893 р., була поширена в Галичині та Буковині, пропагувалася М.С. Грушевським, але витіснена «грінченківкою». В друкарні, заснованій Кулішем, видано твори Г. Квітки, «Народні оповідання» Марко Вовчок, альманах «Хата», 4 томи російських повістей самого Куліша. Ще з 50-х років Куліш підтримував зв'язки з галицькими українцями.

В середині 60-х років починається еволюція історичних та політичних поглядів Куліша, яка, зрештою, призводить його до ізоляції і від українського, і від російського, і від польського середовища. Фактично, як зазначав Драгоманов, і Куліш, і Білозерський (брат дружини Куліша, письменниці Ганни Барвінок) після польського повстання пішли на службу до російської адміністрації в Польщі, як і російські ліберали. Куліш довго жив у Варшаві, Львові, повернувся на свій хутір під Борз-ною і помер всіма забутий.

Певною мірою доля Куліша залежала від його індивідуалістичної натури, проте не можна не бачити в ній драми українського романтизму. Для тодішніх і пізніших критиків Куліша найважливішим виявлялось його ставлення до Переяславської ради та входження України до складу Росії. Позиція Куліша тут була не дуже постійною — від підтримки Переяславської угоди як неминучого наслідку відсутності державно-будівничих засад в козаччині (особливо в історичних розвідках 1876— 1877 рр.) до підкреслювання втрат українства від союзу з Москвою та закликів об'єднати національні зусилля всієї України («Зазивний лист до української інтелігенції», 1881 р.).

У головних же засадах романтизм Куліша дуже послідовний, і вже в «Чорній раді» можна прочитати, по суті, все те, що виявилося у пізнішій публіцистиці. Ще у 1864 р. Куліш перший, по суті, проголошує гасло перетворення української нації з «нації етнографічної» на «націю політичну». Він дедалі очевидніше бачив загрозу для реалізації цього гасла, яка йде від деструктивних течій українського суспільства, зокрема твердить про перевагу руйнівного начала у козацькому русі і неспроможність його до державно-будівничої роботи. Куліш намагається змінити «українську легенду», той імідж українства, який обмежувався романтикою козаччини: його устремління до державних засад виводить українську традицію до часів Київської Русі. Орієнтації на народну і козацьку стихію Куліш протиставить орієнтацію на національну еліту. Політичний аристократизм Куліша не знаходить опертя в реальності, і він або капітулює, визнаючи прогресивність підкорення України Росією, або шукає якісь неймовірні шляхи для піднесення українського руху. Куліш — романтик і Дон Кіхот українського романтизму піднімає планку вимог до державотворчого національного руху, Куліш-реаліст не бачить виходу з дійсної ситуації.

У філософії Куліша помітні витоки пізнішого українського консерватизму, і саме тому український національний рух не міг прийняти в той час Кулішевої ідеології. Практично орієнтуючись на культурницьку діяльність, рух дотримувався віри в Народ, внутрішня сила якого знайде вияв, коли нація буде відроджена.

Провідним співробітником «Основи» був Олександр Федорович Кістяківський (1833—1885 рр.) — юрист, професор Київського університету, дуже шанований в колі Громади, але не зовсім до її середовища приналежний. Його головна праця в історії російської культури виявилася затьмареною тим могутнім відгуком, який вона викликала. 1867 р. вийшла його книжка «Исследование о смертной казни», в якій Кістяківський доводив несумісність смертної кари із засадами гуманістичного законодавства; відгук на цю книжку, стаття Лева Толстого «Не могу молчать!», сколихнула Росію. О.Ф. Кістяківський був засновником «Киевского юридического сообщества», що саме по собі, як кожна регіональна професійна організація в Україні, відігравало велику роль у становленні національної школи права. З праці О.Ф. Кістяківського «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879 р.), починається новий етап дослідження історії права України. Іншим напрямом теорії права, розвиткові якого прямо чи непрямо прислужився О.Ф. Кістяківський, стала теорія природного права, що сформувалася в Київському університеті після публікації 1893 р. книги професора Петражицького. Кістяківський започатковує ліберально-гуманістичну традицію в українському національному русі.

Прямим спадкоємцем народни-цьки-романтичної традиції можна вважати Володимира Боніфатієвича Антоновича (1834—1908 рр.). Він належить до «батьків» такою ж мірою, як і до «дітей»: як історик Антонович виступає в пресі вже на початку 60-х років, спільну з Драгомановим роботу над збірником українських історичних пісень він здійснював уже як відомий науковець, хоча досвіду опрацювання такого великого фольклорного матеріалу ще ні в кого не було. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії по розбору давніх актів, видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», заснував у Києві Історичне товариство Несто-ра-Літописця, а головне, виховав школу істориків (Д Багалій, П. Голу-бовський, М. Грушевський, М. До-внар-Запольський, І. Лінниченко та ін.), що відзначалася орієнтацією на роботу з документами.

Драгоманов з помітним невдоволенням писав про праці Антонови-ча, що їм бракує бодай будь-якої концепції. Проте Антонович з його прагненням до описовості й документу був не такий простий.

Виглядав Антонович дуже непоказною сіренькою людиною, його часто приймали за двірника, коли він зустрічав гостей у своєму домі на Куз-нсчній, або за університетського служку, доки він не називався професором. Його це, треба сказати, дуже втішало, і він у таку невпізнаваність часом трохи грався. Говорив і писав Антонович якщо не по-російськи, то дуже поганою українською мовою, чому, зрештою, не надавав великого значення, на його думку, відмінність українства від росіян більш, ніж мовна. Маючи повну, в тому числі медичну, освіту, Антонович вивчав народ як реальність, подібно до того, як вивчає біолог рослинний і тваринний світ чи геолог — земні надра. Користуючись студентськими записами лекцій, що їх читав учений переважно неофіційно, па приватних квартирах, учень Антоновича і громадовський діяч А. Синявський вперше відкрив його нам як географа, точніше, як етнолога, який вивчав комплекс географічного і соціального середовища. Нація, «народність», як сукупність людей, яка освоїла певну територію, є для нього предметом етнографії. Національність «підлягає певним впливам, і культурні взаємини націй впливають на її культурний поступ та розвиток, але ж, розвиваючися під певними культурними впливами, кожен національний тип сприймає їх відповідно до своїх особливостей» *. Цими особливостями психофізичної природи людини Антонович вважає антропологічні спадкові риси, оточення і — найменшою мірою — власну волю до дії. Антропологічні характеристики польського, російського та українського психофізичного типу, наведені Антоновичем, сьогодні можуть викликати тільки посмішку, але вони були виявом його позитивістської та наївно-матеріалістичної методології.

Таким чином, місце народного, національного духу як субстанції історичного розвитку посідає цілком матеріальний об'єкт — народність з її антропологічними особливостями психофізичного характеру, географічне середовище, етнічна культурна спадщина. Ці настанови ненав'язливо реалізуються Антоновичем у конкретних дослідженнях.

Антонович був фактичним головою Київської Старої Громади, аж доки не ввійшов з нею в конфлікт у 80-ті роки і не вийшов з неї. Конфлікт був особистого характеру — Громада не погодилася обрати до своїх членів рекомендованого Антоновичем молодого історика К. Ара-бажина, небезпідставно підозрюючи його в тому, що він носить до свого учителя додому всілякі плітки. Проте залишившись провідним університетським істориком та організатором видань, в тому числі членом редколегії органу Громади — журналу «Киевская старина», Антонович залишився одним із найвпливовіших лідерів культурно-політичного українського руху.

Михайло Драгоманов

Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895 рр.) був родом із Гадяча на Полтавщині, походив з інтелігентної родини козацького кореня.

В.Б. Антонович

• Синявський А. Вибрані праці. — К.. 1993.-С. 62. Батько його викликав невдоволення у сусідів-поміщиків тим, що часто допомагав селянам судитися з ними, а ще, їдучи в бричці, відповідав на привітання простолюдинів, що, як водилося, знімали перед ним шапки. Він писав вірші українською мовою і збирав народну поезію; Михайло змалечку говорив по-українськи. Та не стільки національна романтика, скільки гуманістичне почуття справедливості було головною силою, що спричинилася до правозахисної діяльності Драгоманова-батька і привела Драгоманова-сина в український рух.

Худорлявий, з тонкими рисами обличчя, він останні роки страждав серцевою хворобою (аневризма аорти). Життя Драгоманова було на волосині, про що він добре знав, і помер, не доживши 54-х років. Життя Драгоманова пройшло в нестатках, він рано одружився, отже мусив утримувати і сім'ю, і молодших брата і сестру; в еміграції Драгоманов жив на більш ніж скромні пожертвування з України, мало не в злиднях, — все, часом включаючи невеликі літературні заробітки, йшло на видавничу справу. Стриманість, тактовність, уміння володіти своїм норовитим, за його власним висловом, характером і постійна відкритість до людей поєднувалися в ньому з надзвичайною працьовитістю й скрупульозністю. Вітте в згаданій доповідній про земство цитує оцінки, дані Драгоманову в таємному документі Міністерства внутрішніх справ Росії: Драгоманова характеризують як «українофіла, поміркованого революціонера, людину не лише широкого розуму та освічену, але й цілком цивілізовану й до тонкощів совісливу»*. Навіть в інтелігентному середовищі Драгоманов вирізнявся широкою ерудицією та європейським світоглядом. З молодості він знав п'ять мов, не рахуючи слов'янських, і більшу частину життя прожив у Європі, спілкуючись з найяскравішими представниками світової інтелігенції. Драгоманов був дуже здібним ученим-гуманітарієм і повністю себе в цій сфері не реалізував. Він завжди ретельно відповідав на листи, і епістолярна спадщина його за обсягом, мабуть, переважає все ним написане. Писати полемічні статті було для нього стражданням, оскільки він не любив полеміки взагалі, віддаючи перевагу позитивним розв'язанням, а прагнення бути об'єктивним і побоювання образити опонента стримували журналістське перо. Проте на полемічні статті, листування і популярні книжки пішла головна частина його таланту, а полемістом він став досить жорстким.

За кордон Громада послала Драгоманова з дорученням організувати там український національний цеіггр, налагодити українські видання та репрезентувати український рух перед різними організаціями. Це завдання Драгоманов виконував блискуче.

У Женеві Драгоманов створив політичний і літературно-видавничий центр українського визвольного руху. Подібно до Герценового «Колокола», органом цього руху стали збірники «Громада», що їх видавав Драгоманов разом із М. Павликом та С. Подолинським. Три томи «Громади» та інформаційний «Листок Громади» вийшли 1878 р.,

І. Труш. Портрет М. Лрагоманова. 1897 р.