Студопедия — ЛІТЕРАТУРА. Айзеншток І. Українські поети-романти-ки // Українські поети-романтики 20—40-х років XIX ст
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ЛІТЕРАТУРА. Айзеншток І. Українські поети-романти-ки // Українські поети-романтики 20—40-х років XIX ст






Айзеншток І. Українські поети-романти-ки // Українські поети-романтики 20—40-х років XIX ст. — К.. 1968.

Антонович Дм. Українська культура. — K., 1993.

Волинський К.П. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.). — К., 1959.

Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — K.( 1991.

Історія русів. — К„ 1991.

Історія українського мистецтва. — К., 1967. - Т. 3.

Історія української музики. — К., 1986. — Т. 2.

Кирило-Мефодіївське товариство. — К., 1990. — Т. І—3.

Кирчів Р. Мовою українського народу // Українською музою натхненні. — К., 1971.

Леонтович В.В. История либерализма в России. 1762 — 1914. — Париж, 1980.

Попович М.В, Микола Гоголь. — К., 1985.

Рубап В. Український портретний живопис першої половини XIX ст. — К., 1988.

Шевчук В. Нерозгадані таємниці «Історії русів» // Історія русів. — К.т 1991.

Яценко М.Т, Українська романтична поезія 20—60-х років XIX ст. // Українські поети-романтики. — К., 1987.

 


§ 1. ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ НА ЗАХОДІ. РЕАЛІЗМ І СУБ'ЄКТИВІЗМ

Горизонти технічної цивілізації

В середині XIX ст. промислова революція поширилась на увесь Європейський континент. Про потужність індустріального піднесення свідчить стрибок у енергетиці: світове виробництво кам'яного вугілля зросло з 1850 р. по 1910 р. в 13 разів, виробництво енергії в світі зросло особливо разюче між 1870 та 1910 р. — з 1,1 млрд кВт/год. до 9,4 млрд кВт/год. Джерелом енергії на 90 відсотків було вугілля; основою енергетики XIX ст. залишалася парова машина на вугільному паливі. В кінці століття близько половини кораблів у найбільших морських державах становили ще парусні судна, але поступово флот перейшов на мазут, а в дев'яностих роках були вже й електростанції, і дизельний двигун. Паралельно із зростанням видобутку вугілля змінюється обличчя європейської металургії. Розвиток металургії безпосередньо впливав і на будівництво: дедалі ширше застосовувались металеві конструкції, особливо наочно переваги металу над традиційними матеріалами виявлялися в будівництві мостів. Заводські металеві знаряддя стають доступними селянству, вже в кінці століття в селі з'являються косарки, жатки, молотарки, а потім трактори і комбайни.

Зростання індустріальної потужності країн Заходу передусім відбилося на організації життя, на інфраструктурі й способах зв'язку господарських територій в єдине ціле. Будівництво деяких залізниць малохарактер стратегічних сенсацій: такими є магістраль Схід — Захід у США, Транссибірська магістраль у Росії, магістраль Каїр — Мис Доброї Надії в Британській імперії. Але дійсно колосального значення для Європи набула мережа залізниць, які з'єднали між собою скромні містечка глибокої провінції з великими культурно-господарськими центрами. Телеграф працював і удосконалювався вже давно, а з кінця 70-х років почав поширюватися телефонний зв'язок. Одночасно розпочалася ера електричної лампочки.

В останнє десятиріччя XIX ст. новий переворот у технічній культурі Європи роблять електрика, хімія й нова будівельна техніка. Геніальний Едісон у своїх майстернях, які стали потім основою знаменитої «Джене-рал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення від патрона і запобіжника до першої електростанції постійного струму (1882 р.). На той час вже була розв'язана проблема електропередач на великі відстані. На вулицях Берліна з'являються у 80-х роках перші трамваї, а в 1897 р. Дізель реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання. Дизельний двигун починає історію автомобіля, трактора, комбайна, а згодом і літака. Вивчення електромагнітних коливань приводить до цілком несподіваного технічного результату: 1897 р. Гульєрмо Марконі запатентував радіо (патент на аналогічний і одночасний винахід О.С. Попов узяв пізніше, 1901 р., коли Марконі вже здійснював радіопередачу через океан).

А найбільш зримим став якісний стрибок у техніці будівництва, пов'язаний з винаходом бетону, залізобетону, збірних конструкцій, цементу. Європа не мала потреби в американських хмарочосах, але масштаби і характер конструкцій у зв'язку з нечуваними запасами міцності перевищували фантазію.

У XIX ст. тільки починався той інтерес до науки, що пізніше виніс на шпальти газет повідомлення й нариси про її найбільш сенсаційні досягнення. Чи не найхарактернішим з цього погляду фактом є поява наукової фантастики, причому у вигляді не різного роду соціальних утопій, а науково-технічних прогнозів. Цей жанр відкрив Жюль Верн у шістдесяті-сімдесяті роки, і повісті про неймовірні (як правило, досить швидко здійснені) винаходи читались з таким же захопленням, як незадовго до того — повісті про мандрівки і відкриття нових земель. Історія наукових відкриттів уявлялась продовженням великих відкриттів й завоювань епохи Колум-бових каравел; Ґ. Фреґе в кінці століття писав, що математик відкриває нові числа і закони так само, як географ — нові землі. Згадаємо, що і епохальний твір Ч. Дарвіна «Походження видів» (1859 р.) був нібито завершенням «Подорожі навколо світу на кораблі «Бігл».

Наші знання про Всесвіт у XIX — на початку XX ст. фактично обмежувалися Сонячною системою. Світ далеких зірок залишався поза можливостями спостереження. Розвиток техніки астрономічних досліджень дозволив описати зоряний світ приблизно тільки після 1914 року. А до того наука лише постулювала, що закони механіки Ньютона діють у всьому безмежному просторі.

Неначе колосальна біла пляма простягався в уявленні науки безконечний в ширину і в глибину простір, який треба було лише «наповнити» зірками, сузір'ями, молекулами, атомами. Залишалася загадка походження житгя й походження людини, але й вона, здавалось, відступала перед теорією Дарвіна. Звичайно, всі розуміли, що так само, як про походження Сонячної системи ми можемо говорити лише гіпотезами, так і походження видів, походження Homo sapiens в тому числі, — це ще перший загальний начерк еволюції. Поки що. Але колосальний вплив Дарвіна якраз у тому й полягав, що утверджувалася ідея еволюції, розвитку, поступу. Поступу не тільки в природі, а й у людському суспільстві і в людському пізнанні.

Не тільки в науці — в усій культурі діє переконання: якщо приступити до справи без передсудів, безсто-ронньо, без упереджень, без заданих наперед припущень, спиратися лише на перевірені факти, то поступово вималюється правильна картина і заповняться всі білі плями. Терміни «позитивізм», «реалізм», «матеріалізм», «об'єктивізм» тощо пов'язані з конкретними філософськими течіями, школами, напрямами з їх специфічними уявленнями, термінологією, колом інтересів. Мабуть, їх усі об'єднувало одне: пануючі в XIX ст. ідейні течії були проти суб'єктивізму, проти спроб уже на початку дослідження сформулювати наперед задані загальні суб'єктивні уявлення.

Щоправда, небезпеки чатували безстороннє пізнання тоді, коли, здавалось, найґрунтовніші результати одержано на підставі мінімуму припущень. Найнебезпечнішою виявлялась ідея безконечності й неперервності. Чи атом — це шматок матерії? Якщо так, то його можна поділити хоча би навпіл, але тоді й кожну половинку так само, і так далі необмежено! Але чи розділений атом до безконечності, чи його тільки можна ділити? Що значить — розділений до безконечності, актуально безконечний?

Таємниця, що стояла за подібними питаннями, подекуди змушувала визнавати, що принаймні в деяких пунктах наш розум заходить у безвихідь. Зрештою, наука XIX ст. дуже впевнено оперувала безконечностями, а з 70-х років розвивається математична теорія множин, яка, здавалось, цілком управлялася з подібними проблемами на рівні строго логічних доказів. Так чи інакше реалізм і позитивізм у різних пропорціях могли сполучатися з дозою здорового агностицизму, з визнанням безсилля нашого розуму перед деякими великими й вічними загадками. Але скепсис не змінював головної спрямованості наукового оптимізму: чим менше попередніх припущень і передсудів, чим біліша пляма, тим краще заповнювати її рисунками, що загалом складають карту величезної неосвоєної території, яка називається Всесвіт.

Цей загальний дух прогресу, що спирається на неупереджене пізнання, знаходив вияв у всьому просторі культури.

Архітектура особливо виразно демонструє еклектизм — псевдоісторичну мішанину різних елементів, зрештою, не позбавлену сьогодні певної привабливості попри ту нещадну критику, якій її піддавали за безпринципність покоління теоретиків. Цими пишними й життєрадісними спорудами забудовано центри європейських столиць і великих міст, бо в другій половині століття повсюдно в Європі руйнують старі оборонні вали, безжально нищать старі середньовічні вулички, прокладаючи нові широкі вулиці й засаджені деревами бульвари. Нові будівельні матеріали й техніка будівництва могли вже в другій половині століття різко змінити вигляд міст, але нові елементи приховуються на перших порах за старими звичними конструкціями. Характерним прикладом може бути читальний зал Паризької бібліотеки св. Же-нев'єви, закінчений якраз 1850 р., і дещо пізніша будова Національної бібліотеки в Парижі (автор обох будов — Анрі Лябруст); використані тут тонкі чавунні колони заховані в цеглу й імітують корінфський стиль.

З науковими конструкціями архітектурні, мистецькі, літературні явища мають дещо спільне: демонструється відсутність апріорної, упередженої, наперед заданої позиції. В цьому розумінні і дух «позитивної науки», і літературний реалізм щось об'єднує з еклектизмом. Архітектурний еклектизм відмовляється від тієї загальної ідеї, яка визначала майбутню цілісність твору в готиці чи бароко. Він іде не від чіткого формального стилістичного задуму, а від змісту. Прикраси в якому завгодно стилі будуть залучені до конструкції потім, незалежно від характеру і задуму самої споруди.

Цією ж відсутністю сталевої настанови (чи принаймні прагненням уникнути апріорних настанов) характеризується реалістичний літературний твір. На відміну від класицизму, що спирався на архаїчні культурні зразки, від романтизму, який шукав основу для зразка в надчасо-вому національному дусі, реалізм ґрунтується на сьогоднішньому повсякденному житті, і в ньому якраз бачить той зразок, ту парадигму, які мають визначити стилістичні риси твору. Щонайбільше реалістичний твір може дозволити собі щось не надто висвітлювати, аби не бути непристойним, і щось трошки підкреслювати, аби не бути безідейним.

Друга половина XIX ст. породила велику літературу і велике мистецтво реалістичного напряму. Слабким місцем цих культурних творів була відсутність чіткої межі між літературою і публіцистикою, легкість, з якою твір мистецтва перетворювався на ілюстрації до певної ідеології. В кінці століття виявляється неспроможність цієї, так би мовити, «програми неупередженості». В мистецтві дедалі сильнішою стає тенденція не ховати свої художні настанови, а знайти і виявити нове художнє «Я», що визначило б власне бачення світу. В науці виявляється обмеженість традиційного бачення світу, його власна і своєрідна суб'єктивна упередженість. Критика Ернстом Махом наївно-об'єктивістських засад механіки була симптомом близької кризи.

Сенсаційні для природознавства відкриття, які по-новому змусили замислитися про те, що ж вносить дослідник у хід і наслідки пізнання, мали всі передумови в XIX ст., але прогриміли тільки в XX столітті. В художній же культурі і в архітектур-но-будівничій справі це відбувалося, починаючи з третьої чверті XIX століття.

Художнім відкриттям суб'єктивності став насамперед французький імпресіонізм (ітгезБіоп — враження). Мистецтво миттєвості перевертало увесь естетичний світ, вносило нові чітко виражені від початку художні настанови. В цьому розумінні витончений естетизм малярства і музики мав дещо спільне з функціональною естетикою в будівничому мистецтві. Первістком нового архітектурного мислення став побудований для Лондонської всесвітньої виставки Д. Пекстоном павільйон «Кришталевий палац», в якому вперше широко застосовано збірні конструкції і скло, і все це було відкрито виявлене, а не приховане.

Нові технічні можливості здійснюються при будівництві вокзалів, універмагів, виставочних залів тощо; при будівництві великих індустріальних споруд широко використовується все нове, але там не думають про естетику. Міжнародна виставка 1889 р. відзначена побудовою Ейфе-левої вежі, яка своєю естетикою відкритих сталевих конструкцій кидала виклик старому Парижу.

90-ті роки XIX — перше десятиліття XX ст. — період утвердження й розквіту нового художнього стилю з виявленою цілісною естетикою, який одержав у Франції назву «arts nouveaux» («нові мистецтва»), в Німеччині та Австрії — «Jugendstiel» («молодий стиль») або «Sezession» («відділення», «відокремлення»; так називали себе мистецькі об'єднання цього напряму), а загальноприйнятою стала назва «модерн». Естетика й філософія модерну вносила той суб'єктивний елемент до розуміння світу, який в чомусь повертав Європу від раціоналістичного реалізму до романтизму.

Пізній романтизм

Вся європейська культурна історія XIX ст. немовби проходить на тлі величного заклику Шіллера «Обнімітесь, мільйони!», що звучить у простих і могутніх фразах Дев'ятої симфонії Бетховена. Бетховенське музичне розуміння трагічного — це

13 1,9

той самий героїчний оптимізм Ґете, що ґрунтується на осмисленості і виправданості жертви і самопожертви. Ця оптимістична впевненість у тому, що «добро візьме гору», була підґрунтям і опертям гуманізму і свободолюбства.

В тіні Ґетевої мудрої життєлюбності до певного часу непомітною була філософія близького до нього Артура Шопенгауера (1788— 1860 рр.). Головна його праця «Світ як воля і уявлення» вийшла ще 1819 р., за життя Гете, але стала популярною тільки в другій половині століття. Шопенгауер відомий своїм песимістичним сприйняттям людської трагедії. Проте слід підкреслити близькість його вихідних позицій до німецької класики і романтики, включаючи Фейербаха і раннього Маркса. «Спочатку було діло» — ця максима однаково визначає примат діяльності, практики у всіх великих німецьких філософів; Шопенгауер чітко визначає практичну діяльність як особливий вимір людини, що називається воля. Світ людини у цьому вимірі розпадається на суб'скт та об'єкт після реалізації вольової дії; здійснивши заміри, людина має перед собою справу своїх рук, розуму та інтуїції як річ, предмет, об'єкт — і сама живе в створеному нею світі як річ серед речей. Тут і діє причинність, логіка, достатня підстава, розум, розрахунок. Тут, у плині життя як ланцюга взаємопов'язаних подій, людина не вільна, вона жде неминучого і безглуздого кінця. Об'єктивний світ, де людина є сама не більше ніж об'єкт, — це світ страждання. Але воля, світ воління і рішень мають і інший полюс. До цього полюса можна прийти тільки через співчуття, співпереживання, через вихід за межі власного «Я», через любов. Тут і тільки тут людина може знайти щастя: адже щастя — це не більше, ніж позбавлення страждань, вихід у рятівні нечутливість, байдужість споглядання, східну нірвану.

Ця песимістична і трагічна філософія стала засадовою для культурної концепції Ріхарда Ваґнера і втілилася в його музиці.

Впродовж XIX ст. надзвичайно популярною була і ранньороман-тична музика — Вебер, Шуман, Шу-берт і особливо Шопен. «Новоро-мантичною трійцею» називають Берліоза (1803—1869 рр.), Ліста (1811—1886 рр.) і Ваґнера (1813— 1883 рр). Бурхливий і піднесений Гектор Берліоз, в музичному відношенні — спадкоємець Бетховена і Вебера, був натхненний великою літературою — Верґілієм, Шекспі-ром, Ґете, Байроном — і прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. Створена ним у молодості «Фантастична симфонія» стала маніфестом програмної музики, в якій музична тканина підпорядкована певній програмі й ілюструє її. Такий же ілюстративний характер має музика у великого угорського композитора й піаніста Ференца Ліста. Що ж до Ріхарда Ваґнера, то він сприйняв ту саму ідею поєднання музики і літератури, надавши їй всезагального і філософського характеру, створивши новий музикальний світ.

Ваґнер почав писати дуже рано, з успіхом поставив у Дрездені свої перші опери, закінчив «Лоенгріна» — і все зруйнувалось: молодий директор придворної опери брав участь у революції 1848 р. і опинився в еміграції. В Швейцарії він пише статті й книги — «Мистецтво і революція»

(1849 р.), «Всемистецький твір майбутнього» (1850 р.), «Єврейство в музиці» (1850 р., видано окремою книгою 1869 р.), «Опера і драма» (1851 р.). А головне — починає працю над справою свого життя, тетралогією «Перстень Нібелунґів». Його музика, чималою мірою завдяки підтримці Ліста та його зятя, знаменитого піаніста і диригента Ганса фон Бюлова, проникає в Німеччину. 1862 р. Ваґнера амністовано, і він переїжджає на запрошення короля Баварії Леопольда в Мюнхен, потім живе в м. Байрейті, де король спеціально для нього побудував театр; тут Ваґнер закінчив і поставив «Перстень Нібелунґів» та оперу «Парсіфаль».

Ваґнер вивчав Прудона і Фейєрба-ха, дружив з Бакуніним, проте найбільше пройнявся філософією Шопенгауера. На розгром Франції 1871 р. Ваґнер відгукнувся врочистим «Кайзермаршем»; його антисемітські писання та агресивний націоналізм дали привід говорити про зраду ідеалів революції. Насправді і у молодого, і у літнього Ваґнера політика, філософія і музична естетика досить цілісні.

Ваґнер вбачав глибоку ваду сучасного суспільства у відособленості, відчуженості його членів, що є наслідком влади золота. Ця влада грошей над людьми у нього уособлюється в єврействі, ненависть до якого проходить навіть через «Нібелунґів» (тема «Золота Рейну»). Всебічна людина майбутнього має, за Ваґнером, відчувати світ цілісно; цю цілісність Ваґнер намагаєтся виразити і в музичній формі. Якщо у Берліоза і Ліста єдність музики й літератури обертається ілюстративністю, то Ваґнер тлумачить оперу як синтетичний твір — музичну драму.Музика Ваґнера сповнена глибокого симфонічного драматизму, якому підпорядковане все. Замість вставних арій і речитативів у Ваґнера — Sprechgesang, співи-говоріння, що вписуються в єдиний симфонічний текст як імпровізації навколо його лейтмотивів або, за Ваґнером, головних тем (Grundthemen). Ваґнерутра-диції романтизму звертається до історії як виразу національного духу. Міфологія, що слугує джерелом його натхнення, — це понура апо-каліптична старогерманська міфологія, осмислена в дусі філософії Шопенгауера. Порятунок через любов і визволення через смерть — ось ідеї, що проходять крізь творчість Ваґнера.

Звідси починається Ніцше.

Фрідріх Ніцше (1844—1900 рр.), людина, яка шокувала європейський культурний світ войовничими деклараціями «білявої бестії», нещадний егоцентричний Ьbermensch (надлюдина); в житті він був хворобливим самотнім чоловіком, представником найсумирнішої професії — філоло-гом-класиком. Його перша книга «Походження трагедії з духу музики» (1872 р.) народилась як результат критичного осмислення романтизму Шопенгауера — Ваґнера. Ніцше не приймає їх трагічного песимізму, протиставляючи йому філософію життя і відчуття повноти і радості життєдіяльності, волі до влади, сили світовідчування. Оживає Шіллеро-вий заклик «До радості», але в зовсім іншому, глибоко індивідуалістичному значенні. Радість у Ніцше — це сп'яніння в трансі колективного дійства, де кожен залишається сам, заглушуючи в загальному піднесенні страх самотності виявом жорстоких всеперемагаючих життєвих сил.

Роздуми над джерелами античної трагедії приводять Ніцше до висновку, що в кожній культурі маємо конфлікт двох начал — мирного, просвітленого й усталеного апол-лонічного та буйного, нестримного, темного і життєдайного діонісійсько- го. Діонісійський хміль протистоїть розміреному конформізму звичних структур, в яких відбувається раціональне життя індивіда. Кризу європейської культури Ніцше вбачає в змертвінні усталеного світу міщанської моралі й традицій («боги вмерли»). Приймаючи тезу про породження об'єктивного світу з незмірно багатого життя, Ніцше виводить з ірраціонального життєвого потоку також і всю людську мораль, вторинну й залежну від сили.

Слава прийшла до Ніцше ще за життя, але він не зазнав її, розум його згас задовго до смерті. Скандальний виклик, кинутий ним світові європейських культурних традицій, породив могутню хвилю співзвучних настроїв у найрізноманітніших культурних і політичних середовищах, як лівих, так і правих, — сам Ніцше не був ні антисемітом, ні німецьким націоналістом.

Філософія життя зберегла і набагато поміркованіші традиції романтизму, а звернення до аналізу й художнього наголошення суб'єктивності далеко вийшло за межі ніцшеанства. Проте без Ніцше неможливо уявити культуру кінця XIX — початку XX ст., в тому числі українську.

Такі радикальні результати розвитку чи деградації романтизм дав насамперед у Німеччині. Музика Ваґнера залишилась надто важкою і монументальною і для Німеччини, тут вона зустріла романтичну опозицію в особі Брамса та його прихильників.Однолітком Ваґнера був Верді, опери й духовна музика якого відповідали романтичному духові італійської національно-визвольної боротьби і зберігали традиційне італійське відчуття прекрасного. Не настільки радикально суб'єктивістською була пов'язана з романтичними витоками німецька «історична школа».

Вільгельм Дільтей (1833—1911 рр.] виходив із тієї ж, що й Шопенгауер, ідеї співчуття, подолання самотності людини через вживання в її внутрішній стан, емпатію. В цьому Verstanden, розумінні він вбачав головну особливість гуманітарії (наук про дух). Дільтей наполягав на корінній відмінності гуманітарного дослідження від природничо-наукового: природознавець встановлює загальні закони і від них йде до пояснення конкретних природних подій, гуманітарій відновлює, встановлює, реконструює індивідуальні події, індивідуальну психіку конкретних історичних діячів, а отже, — мотиви і справжній перебіг історичного чину. Гуманітарій — історик передусім — діє в зворотному напряму порівняно з природознавцем, і головна проблема для нього — розуміння людей, які діяли в іншому часі й за інших обставин.

В економічній та соціологічній теорії на перший план виступає історизм, що принципово протистоїть спробам теоретизування, які нагадують йому побудови повітряних замків. В історії немає різних можливостей, вона є потік, в який треба тільки зануритися, отже, описати й зрозуміти історію означає відчути її дух. Ідеологію історизму в німецькій політичній економії впродовж другої половини століття відстоює берлінський професор Гус-тав фон Шмоллер (1838—1917 рр.), який заснував 1872 р. «Товариство соціальної політики».

Прямою протилежністю романтизму в «науках про дух» стала французька соціологічна школа, засновником якої був Еміль Дюркгейм (1858—1917 рр.), який очолив 1896 р. в університеті Бордо першу в світі кафедру «соціальної науки» (пізніше він очолив аналогічну кафедру в Парижі, в Сорбонні). Дюркгейм продовжує традиції французького раціоналізму від Декарта і Монтеня до Конта; він категорично проти ненаукової, невизначеної ідеї «співпереживання» історії та сучасності, де не можна відділити правильне розуміння від хибного. Все має бути пояснене в позитивній науці однаково переконливо, незалежно від того, що є об'єктом вивчення. Виходячи з того, що ціле — завжди більше, ніж сума частин, Дюркгейм ставить завдання вивчення не окремих психологічних реалій, а цілісних соціальних фактів. Одиничним явищам протиставляється особлива соціальна реальність, що тільки і повинна стати предметом соціології (цей термін Дюркгейм узяв у Конта). Соціологія має бути, за Дюрк-геймом, вільна від упередженості і необгрунтованих припущень, як і наука.

З середовища німецької «історичної школи» вийшов Макс Вебер (1864—1920 рр.), який разом із братом Альфредом, В. Зомбартом, Ф. Тенні-сом та іншими членами Гайдельберґ-ського гуртка заснував 1909 р. Німецьку соціологічну асоціацію. Школа Вебера називалась «розуміючою соціологією», але по суті протистояла державницькому романтизму як об'єктивна теоретична дисципліна. Німецька соціологічна школа спиралася на філософські традиції, що йшли від Канта, і зокрема визнавала незалежність моральних підстав від соціальних обставин. У неприйнятті морального релятивізму «розуміюча соціологія» близька до французької школи Дюркгейма.

Соціалізм та марксизм

Стійка тенденція до зростання виробництва і стабільне зростання національного доходу означали також зростання життєвого рівня населення провідних країн Європи. Щоправда, підвищення заробітків було значно повільнішим порівняно із загальними темпами технічного прогресу і енергоозброєння, і проблема бідності залишалася для Європи гострою. Особливо важко переживалися біднішими верствами населення періодичні депресії, що в XIX ст. були дуже важкими, частими, глибокими і супроводжувались масовими безробіттями і соціальними катаклізмами. Можна навіть сказати, що більша частина XIX ст. пройшла під знаком постійної загрози, яку становила для промислово-технічної цивілізації соціальна нестабільність, викликана тиском бідності.

Тільки під кінець століття ситуація стала кращою. Після 1895 р. починається новий етап промислового піднесення, що супроводжується постійним поліпшенням матеріального становища працюючих. Кризи двадцятого столітгя (до першої світової війни Європа пережила їх чотири) були не такі тривалі й глибокі, з них суспільство виходило з меншими втратами, ніж у минулому.

Тим цікавіше, що саме цей період в історії Європи характерний швидким зростанням впливу соціалістичних течій і вчень та успіхами профспілок і страйкового руху. Епоха від 1889 р. до першої світової війни — це епоха II Інтернаціоналу.

Вплив соціалізму був найменшим там, де найсильнішими були традиції профспілкового руху і найпере-довішим трудове законодавство — в Англії.

Англія як світ і цивілізація являла собою надійно збудоване суспільство з чітко визначеними межами між соціальними класами. Найхарактернішою рисою цього суспільства було те, що воно мінімальною мірою трималося на засобах державного насильства і максимальною мірою — на неписаних законах. Англія уникла потужної бюрократії, не знала тоді постійної армії і досі живе без конституції.

У 1870 р. ліберальний уряд Гладсто-на здійснив реформу цивільної служби. Суть уніфікації правил державної служби, включаючи колонії, полягала в тому, що завдяки системі конкурсних іспитів створювалися різні освітні цензи для різних соціальних позицій, наприклад, університетський рівень — для «адміністративного класу». Здавалось би, це створювало суспільство рівних можливостей, але насправді нова система закріплювала класову нерівність, оскільки остання пронизувала всю систему освіти. «Public school», державна школа, ніколи не могла зрівнятися з приватною, «privat school», а випускник такої школи, як заснований 1441 р. коледж Ітон, не міг бути рівним жодному іншому випускникові. При цьому навчання в аристократичних коледжах було жорстким, дітей там сікли. Здібніших дітей відділяли в кращі класи в усіх школах, і той, хто закінчив пересічний клас пересічної школи, не мав жодних шансів. Хто вийшов з Лондонського Іст-Енду, той так і проведе своє життя в цьому районі «нижчих класів», маючи свою компанію і свій паб, де питиме своє пиво. Така система життя існувала в Англії до середини XX століття.

Англійське суспільство заохочувало індивідуалізм і водночас ставило інтереси сім'ї вище інтересів кожного її члена. Зберігши родову аристократію й продовжуючи аж до сьогодні процес нобілітації, англійська система відвела лордам скромне місце в державному управлінні, істотно зменшивши його ще раз на початку XX століття. Залишаючись індивідуалістами і чітко дотримуючись принципу невтручання в чужі, бодай сусідські, справи, англійці зберегли в стандартах поведінки щось від рицарства, щось від етики морських народів — вміння приходити один одному на допомогу в екстремальних ситуаціях і взагалі триматись щільно разом там, де вони протистоять «іншому світові».

Уолтер Беджет у книзі «Англійська конституція» (1867 р.) писав, що постійне політичне об'єднання представників нижчих класів забезпечило б їм переважаючу роль у країні й владу невігластва над знанням. Він рекомендував «вищим класам» добровільно поступатися, щоб не довелося потім поступатися за примусом. І «вищі класи» діяли саме в такий спосіб, навіть упереджаючи вимоги тред-юніонів розвинутим робітничим законодавством, як це було зроблено за ініціативою Ллойд-Джорджа напередодні війни.

Соціалістична течія в Англії репрезентована в ці роки насамперед

Фабіанським товариством, створеним 1884 р. подружжям Сіднеєм та Беат-рісою Уебб, письменником Бернар-дом Шоу (тоді ще не драматургом) та іншими інтелігентами, серед яких були і священики. Це, по суті, такий же гурток, як і різні благодійні товариства, релігійні об'єднання, громади аматорів тощо, структура радше неформальна, що поєднувала людей на підставі співчуття бідним і неприйняття соціальної несправедливості. Оскільки соціалістичні цінності суперечили традиційному порядку, не лише закріпленому владою, але й укоріненому в традиціях і класовій структурі суспілі>ства, вони не утверджувалися не лише у «пристойному товаристві», а й у робітничому русі. Тред-юніони займались конкретними справами поліпшення добробуту робітничого класу в межах усталеної соціальної структури. На правому фланзі політики були консерватори-люр/, на лівому — лібсрали-в/Пі. Тред-юніони залишались поза активною політичною грою, і тільки після війни внаслідок радикалізації суспільного життя Робітнича партія стала лівим флангом політичної палітри замість лібералів.

І Інтернаціонал Маркс і Енгельс розпустили після Паризької комуни тому, що його залишили англійські тред-юніони і рівновага порушилася на користь революційних анархістів. Острівні пролетарі остерігалися конкуренції своїх братів по класу, що стимулювало міжнародне співробітництво тред-юніонів, але відмежовувалися від революційних крайнощів. Маркс і Енгельс, які могли спокійно жити і працювати тільки в Англії, всі сподівання покладали на революційний робітничий рух континентальних країн, насамперед Німеччини і Франції.У Франції Робітнича партія виникла 1879 р.( її вождем став 25-річний Жюль Гед, що знаходився під впливом Маркса і його зятя Поля Ла-фарґа, але, взагалі кажучи, до теорії залишався досить байдужим. В партії ставало дедалі впливовішим крило опортуністів, або посибілістів, орієнтоване на можливі (opportune, possible), а не радикально-революційні, покращення. Дуже ліве і радикальне крило Ґеда, на яке покладали надії Маркс і Енгельс, насправді не було таким уже революційно-марксистським і відповідало радикальним умонастроям робітничого класу по-своєму, по-фран-цузьки. На початку XX ст. лідером соціалістичної партії став посибіліст Жан Жорес, найбільш яскрава фігура довоєнного соціалістичного руху, лівий інтелектуал (за фахом історик, Жорес вчився разом з Дюркгеймом і Берґсоном), чудовий оратор і порядна людина.

Південна жвавість і відкритість, життя на вулиці, у кав'ярні, де за кавою або скляночкою перно обговорювалось геть усе, підвищений інтерес до політики, мод, мистецтва, постійні амурні скандали, взагалі великий інтерес до жінок — все це створювало в уяві чужинців нерідко хибний образ легковажної Франції, країни насправді досить індивідуалістичної, де обивателі опускають на вікнах жалюзі й закривають двері дуже рано, живучи у своїх сімейних фортецях не менш закрито, ніж англійці. Вони достатньо егоїстичні (з певною часткою нарцисизму), віддані принципам свободи і власності. Франція прагне і вміє жити в своє задоволення і підпорядковує цьому свої економіку, культуру і навіть демографію. Грошей у неї вистачало, і середні класи вкладали їх у банки, а банки, в свою чергу, — в різні країни світу, зокрема в Росію.

Французька промисловість орієнтувалась на те, що безпосередньо буде споживатися, і Франція вивозила парфюмерію, тканини, зокрема ліонський шовк, а з винаходом (у Франції ж) швейної машини — наймод-ніший французький одяг, доступний тепер для середніх верств населення. Париж був не просто столицею мод чи мистецтв, він залишався столицею смаку, передусім справжнього високого смаку в традиційних елітарних сферах культури.

Залишаючись країною, де Слову належить велика роль, Франція завжди була чутливою до думки своїх інтелігентів і особливо поетів. Гюґо став символом непокори авторитаризмові, коли змушений був у часи диктатури Луї-Наполеона III емігрувати до Англії. Після повернення в Париж його слово в морально-політичних колізіях часом вирішувало все. Поети відіграли певну роль у політиці, але поезія не була політизо-вана — Франція надто цінувала культуру як таку, і саме вона відкривала можливості орієнтованої суто на духовні цінності культури.

Французький індивідуалізм виявився і в тому, що профспілковий рух у Франції був розвинутий слабо — в кінці століття налічувалося 400 тис. членів профспілок на 4 млн робітників. Політичні партії Франції виражали в чистому і яскравому вигляді радше тенденції, ніж масовий настрій. І профспілки, і соціалісти, навіть посибілісти, у Франції були досить ліві й революційні, що зовсім не означає, ніби таким був і робітничий клас. Тому у республіканській Франції було можливо те, що немислиме в • Меринг Ф. История Германской социал-демократии. — М.; Л„ 1928. —Кн. 5. — С. 75. " Там же. — С. 103.

кайзерівській Німеччині: радикальний демократ Клемансо дав наказ артилерії розстрілювати страйкарів, і небо не впало на волелюбну республіку.

В Німеччині позиції соціалістів як партії стали в робітничому класі набагато сильнішими. Вплив профспілок був не більшим, ніж у Франції, під кінець століття ними вже охоплено близько 10 відсотків робітників, натомість за соціал-демократів голосувало до 20 % населення. Робітничий і соціалістичний рух уповільнювався в періоди економічних негараздів і швидко прогресував у часи піднесення.

Німецька Соціалістична Робітнича Партія утворена на з'їзді в Гота 1875 року. З'їзд об'єднав більше «ла-сальянське» та менше «айзенах-ське» угруповання. З приводу знаменитої в історії марксистської доктрини «Критики Готської програми» Маркса його вірний і ліворадикальний послідовник Франц Мерінґ писав: «Маркс не брав до уваги, що проект програми точно відображав теоретичні погляди обох фракцій: він гадав, що айзенахці охопили уже науковий комунізм у всіх його логічних висновках, а ласальянці не більш, ніж відстала секта, переможена ходом історичного розвитку, що має здатися айзенахцям. Цією помилкою пояснюється граничне роздратування, під впливом якого Маркс написав свого листа»*.

Ідейну ситуацію в німецькій соціал-демократії Мерінґ характеризує досить відверто: «Невизнані винахідники і реформатори, противники щеплень проти віспи, прихильники природного методу лікування і тому подібні дивакуваті генії намагались знайти собі серед потужних хвиль робітничого руху те місце, в якому всі їм відмовляли»". Серед таких «невизнаних геніїв» був і досить авторитетний в партії саморобний філософ, антисеміт і нахаба Ойґен Дюрінґ, висміяний в академічних колах; Маркс і Енгельс здійснили спробу встановити ідейну монополію в соціал-демократично-му русі, протиставивши свою концепцію ідеологам-аутсайдерам. Славнозвісна праця Енгельса «Анти-Дюрінґ» друкувалась спочатку в офіційному партійному органі, але лідери соціалістів не дуже хотіли визнавати теорію Маркса і Енгельса своїм партійним ученням, і подальша публікація твору була перенесена в науковий додаток до журналу.

Отже, і німецьку соціал-демократію не можна безумовно вважати «марксистською». Проте чим далі, тим охочіше соціал-демократичні лідери апелювали до марксистського вчення.

Опинившись у парламенті, соціалісти спочатку використовували його трибуну для революційної агітації, мало думаючи про конструктивне розв'язання державних проблем. Об'єктивно їх роль зводилась до того, що вони здійснювали тиск зліва на консервативні сили і змушували їх робити кроки назустріч інтересам робітництва. Але постійна участь у парламенті зобов'язує до відповідальності. Необхідні







Дата добавления: 2015-09-04; просмотров: 746. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Шрифт зодчего Шрифт зодчего состоит из прописных (заглавных), строчных букв и цифр...

Картограммы и картодиаграммы Картограммы и картодиаграммы применяются для изображения географической характеристики изучаемых явлений...

Практические расчеты на срез и смятие При изучении темы обратите внимание на основные расчетные предпосылки и условности расчета...

Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Алгоритм выполнения манипуляции Приемы наружного акушерского исследования. Приемы Леопольда – Левицкого. Цель...

ИГРЫ НА ТАКТИЛЬНОЕ ВЗАИМОДЕЙСТВИЕ Методические рекомендации по проведению игр на тактильное взаимодействие...

Реформы П.А.Столыпина Сегодня уже никто не сомневается в том, что экономическая политика П...

Тема: Кинематика поступательного и вращательного движения. 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью, проекция которой изменяется со временем 1. Твердое тело начинает вращаться вокруг оси Z с угловой скоростью...

Условия приобретения статуса индивидуального предпринимателя. В соответствии с п. 1 ст. 23 ГК РФ гражданин вправе заниматься предпринимательской деятельностью без образования юридического лица с момента государственной регистрации в качестве индивидуального предпринимателя. Каковы же условия такой регистрации и...

Седалищно-прямокишечная ямка Седалищно-прямокишечная (анальная) ямка, fossa ischiorectalis (ischioanalis) – это парное углубление в области промежности, находящееся по бокам от конечного отдела прямой кишки и седалищных бугров, заполненное жировой клетчаткой, сосудами, нервами и...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия