УКРАЇНА В СИСТЕМІ СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ТА СВІТОВОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

 

Міжнародна політика і міжнародні відносини є однією із найважливіших сфер кожного суспільства. Виникли вони із появою націй, держав, їх союзів, пройшовши при цьому нелегкий шлях становлення. Тернисту дорогу розбудови своєї зовнішньої політики пройшла і молода самостійна українська держава.

Маючи найбільшу територію в Європі, посідаючи п’яте місце за чисельністю населення, будучи розташованою у її центральній частині, маючи вихід до моря, а також значні економічні можливості Україна, без сумніву, заслуговує статусу великої Європейської держави з власною миролюбивою геостратегічною орієнтацією. За словами відомого українського поета Б.Олійника „в Європі ми жили ще до часів потопу”, а тому є її важливою і невід’ємною складовою.

На першому етапі державотворення України, і зокрема становлення своєї зовнішньої політики, головним її завданням було донесення до світової громадськості правдиві і своєчасної інформації про народження нової держави – Україна.

Виступаючи 1 жовтня 1991 року на 46 сесії Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних націй, тодішній Голова Верховної Ради України Л.М. Кравчук заявив, що створення самостійної Української держави є поворотним моментом, який відкриває нову сторінку в її історії.

Україна, - говорив він, - підтверджує вірність принципам Статуту ООН, Хельсінського Заключного Акту та Паризької хартії, заявляє про свій намір стати безпосереднім учасником загальноєвропейського процесу та членом європейських структур, не брати у майбутньому участі у військових блоках і додержуватись трьох неядерних принципів – не приймати, не виготовляти, не набувати ядерної зброї. Наша держава не має територіальних претензій до жодного із своїх сусідів, і в свою чергу відкидає будь-які спроби говорити з нею мовою територіальних претензій.

Першочергова увага в цей період приділялась створенню зовнішніх умов безпеки держави, гнучкій і збалансованій лінії на розвиток і зміцнення дружніх, партнерських двосторонніх відносин з іншими державами світу, розширенню участі у багатосторонніх регіональних і універсальних міжнародних структурах, діяльність яких була спрямована на підтримку міжнародного миру та безпеки.

Принципово важливим кроком з боку України стало взяте перед міжнародним співтовариством зобов’язання про вивезення і знищення третього за своїми розмірами ядерного арсеналу світу, а також курс на позаблоковість і досягнення нашого країною нейтрального статусу. На жаль, це безпрецедентне явище світової практики ще не до кінця оцінено світовою спільнотою як виключно достойний вклад України в безпеку кожної держави планети. Не знайшла підтвердження в Конституції України, інших законодавчих актах теза про її нейтралітет.

На самому початку визначення Україною нових геополітичних орієнтирів Верховна Рада звернулася 5 грудня 1991 р. з відозвою «До парламентів і народів світу». В ній зазначалось, що Україна, як одна з держав-засновниць ООН, у повній відповідності з метою і принципами Статуту цієї впливової міжнародної організації, буде спрямовувати свою повсякденну політику на зміцнення миру і безпеки у світі, на безперечне дотримання принципів міжнародного права.

Бурхливими темпами пройшло визнання України багатьма державами і встановлення з нею дипломатичних відносин. У числі перших країн, які встановили дипломатичні відносини, були найближчі сусіди – Російська Федерація, Республіка Білорусь, Угорська Республіка, Республіка Польща, колишня Чехословацька Федеративна Республіка, Румунія, Республіка Болгарія, а також Сполучені Штати Америки, Великобританія, Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Китайська Народна Республіка, Індія, Іран та інші країни світу.

Кінцеве самовизначення і визнання державності українського народу іншими країнами було увінчано підписанням Україною на початку 1992 р. Хельсінкського Заключного Акту, що стало початком активної діяльності України в європейських структурах.

На даний час процес міжнародного входження України на рівноправних засадах у світове співробітництво в основному завершено – 167 країн світу встановили з Україною дипломатичні відносини. Наша держава утвердила себе повноправним суб’єктом європейського та світового співтовариства, здобула міжнародні гарантії безпеки, уклала договори про дружбу і співробітництво з усіма сусідніми країнами, стала важливим фактором стабільності на європейському континенті.

Головні напрями зовнішньополітичної діяльності нашої держави сформульовано у Конституції України де визначено, що вона спрямовується на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Концептуальні засади зовнішньої політики України як незалежної держави було закладено ще в Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою 16 липня 1990 року.

У розділі «Міжнародні відносини» Декларації наголошується: «Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Заслуговує окремого розгляду питання розподілу повноважень між Верховною Радою, Президентом та Кабінетом Міністрів щодо зовнішньополітичної діяльності України.

Так, Верховна Рада України визначає основні засади внутрішньої і зовнішньої політики країни. Вона заслуховує щорічні та позачергові послання Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України, оголошує за його поданням стан війни і укладення миру; схвалює рішення Президента України про використання Збройних Сил та інших військових формувань у разі агресії проти нашої держави; про надання військової допомоги іншим країнам.

Значна роль у здійсненні зовнішньої політики відводиться Комітетам Верховної Ради, зокрема Комітету у закордонних справах, який наділений правом законодавчої ініціативи. Цей Комітет безпосередньо готує для розгляду в парламенті питання зовнішньої політики. Через нього проходять і виносяться на ратифікацію Верховною Радою договори про дружбу і співробітництво з іншими країнами світу, інші документи.

Велику відповідальність за проведення зовнішньополітичної діяльності покладено на Президента України. Як глава держави, він виступає від її імені, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання Конституції, прав і свобод громадян, він здійснює керівництво зовнішньою політикою, представляє Україну у міжнародних відносинах, є Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки.

Президент України також веде переговори та укладає міжнародні договори; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав.

Президенту України безпосередньо підпорядковано Міністерство закордонних справ, яке є обличчям держави, її «візитною карткою» і одночасно – центральним державним органом, відповідальним за формування і здійснення зовнішньої політики. Міністр закордонних справ за посадою входить до склади Ради Національної безпеки і оборони України, що покладає додаткову і винятково серйозну відповідальність на дипломатичну службу нашої держави.

Належними повноваженнями по здійсненню зовнішньополітичного курсу наділений Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснює внутрішню і зовнішню політику держави, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності та митної справи.

У відповідності з Конституцією України з питань зовнішньої політики, національної безпеки та оборони більше, ніж раніше надано повноважень Прем’єр – міністру через обов’язковість візування ним відповідних державних рішень. Це, зокрема, стосується представництва країни у міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних угод, ухвалення рішень про визнання іноземних держав, призначення та звільнення глав дипломатичних представництв в інших державах і при міжнародних організаціях.

На регіональному рівні, у межах визначених повноважень, питання зовнішньополітичної діяльності реалізуються обласними, районними держадміністраціями та органами місцевого самоврядування. Мова, зокрема, йде про забезпечення цілісності зовнішньополітичного курсу держави, узгодженості дій місцевих органів влади, підвищення ефективності зовнішньоекономічної діяльності, координацію діяльності органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування в реалізації відповідних програм співробітництва із зарубіжними країнами. Це підтримка контактів з акредитованими в Україні дипломатичними представництвами, регіонами, з якими встановлено дружні зв’язки, організаційно-протокольне забезпечення перебування іноземців та території області, міста чи району та представників їх владних структур у міжнародних відносинах.

Як уже відзначалося, основні напрями зовнішньої політики визначені Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., її Конституцією, а також «Основними напрямами зовнішньої політики України”, які схвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. Саме цей документ визначає стратегічну спрямованість зовнішньополітичного курсу України і є визначальним для всіх владних структур, причетних до їх реалізації.

В «Основних напрямах...» зазначається, що зовнішня політика України спрямовується на виконання таких найважливіших завдань: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення стабільності її міжнародного становища; збереження територіальної цілісності держави і недоторканності її кордонів; включення національного господарства в світову економічну систему для його повноцінного розвитку, підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян країни за кордоном; поширення у світі образу України як надійного й обачливого партнера.

Головними сферами зовнішньополітичної діяльності України документ визначає: двосторонні міждержавні відносини, розширення участі в європейському регіональному співробітництві, співробітництва в межах Співдружності незалежних держав, участь в діяльності ООН та інших міжнародних організаціях.

У розділі, присвяченому проблемі гарантування національної безпеки, йдеться про те, що Україна виступає за створення всеосяжних міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них за базовий складник власної національної безпеки.

Одночасно з пошуками міжнародних гарантій власної безпеки, сказано в документі, Україна дбає про розбудову власних Збройних Сил відповідно до принципу необхідної оборонної достатності. Військова доктрина нашої держави має оборонний характер і передбачає створення армії, озброєної сучасними видами зброї та налагодження військово-політичного співробітництва з іншими, насамперед, сусідніми державами та впливовими міжнародними організаціями.

У відповідності з «Основними напрямами зовнішньої політики України» однією із важливих форм зовнішньополітичної діяльності є участь у роботі міжнародних організацій. Слід відмітити, що Україна активно співпрацює з такими міжнародними організаціями як Організація Об’єднаних націй (ООН), Рада Європи (РЄ), Організація з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Організація Північноатлантичного Договору (НАТО), Європейський Союз (ЕС), Міжнародний валютний Фонд (МВФ) та інші, які є активними і впливовими на міжнародній арені.

Найбільш впливовою міжнародною урядовою організацією є створена у 1945 р. за участю України Організація Об’єднаних Націй ( ООН), яка з того часу перебуває у центрі світового суспільно-політичного розвитку.

ООН виконує свої функції через створені нею органи: Генеральну Асамблею, Раду Безпеки, Економічну і Соціальну Ради, Раду з опіки. Секретаріат і Міжнародний суд. До спеціальних установ ООН належать ЮНЕСКО (Організація з питань розвитку освіти, науки і культури) МАГАТЕ (Міжнародне агентство з питань атомної енергії), ВОЗ (Всесвітня організація охорони здоров’я), Міжнародний валютний фонд (МВФ), МОП (міжнародна організація праці) та інші.

У нашій державі глибоко усвідомлюють роль Організації об’єднаних націй як основного міжнародного інструменту для забезпечення миру і безпеки народів, вирішення глобальних проблем, які стоять перед людством, динамічного розвитку міжнародного співробітництва, що відповідає інтересам всіх народів світу.

В той же час чимало країн світу, в т.ч. і Україна, вважають за необхідне розпочати модернізацію Організації Об’єднаних націй. Йдеться, зокрема, про необхідність реформування самої системи ООН, вже існуючих її органів, в т.ч. і Ради Безпеки, про формування бюджету та його використання, створення поряд з Радою Безпеки нового органу, рівного їй за вагою і впливом, - Ради Економічної Безпеки. Викликає занепокоєння безпорядність ООН, і зокрема Ради Безпеки, під час воєнних дій в Іраці, Югославії, а також при проведенні багатьох миротворчих Заходів, які були ними організовані.

Найбільш представницькою міжурядовою організацією континенту є Рада Європи, яку було створено у 1949 р. з метою захисту прав людини, сприяння збереженню і розвиткові культурної самобутності, пошуку шляхів вирішення соціальних проблем європейського суспільства (права меншин, захист довкілля, СНІД, наркотики), допомоги країнам Центральної та Східної Європи в проведенні та активізації політичних, законотворчих та конституційних реформ. РЄ займається усіма важливими питаннями, які постійно виникають у європейському суспільстві, за винятком питань оборони.

Радою Європи розроблено чимало програм, спрямованих на сприяння демократичним і правовим реформам в країнах Центральної та Східної Європи. Окремі з них пов’язані з вирішенням питань у галузі місцевого самоврядування, судочинства, пенітенціарної системи.

Однак відносини України з Радою Європи, яка є її повноправним членом з 1995 р, не є до кінця врегульованими. Для того, щоб вони були більш стабільними, необхідно ще чимало зробити для приведення національного законодавства, вирішення інших питань у відповідність із вимогами і стандартами цієї організації.

Серед впливових міжнародних організацій варто назвати Організацію Північноатлантичного Блоку (НАТО), створену у 1949 р. Її виникнення та існування було пов’язане з військовим, ідеологічним та соціально-політичним протистоянням між Сходом і Заходом, яке продовжувалось декілька десятиліть.

Новітній етап розвитку цієї організації бере свій початок з 1991 р., коли у Стратегічній концепції, прийнятій главами держав її членів у Римі, було представлено нові підходи щодо діяльності НАТО.

Було розпочато політичну та військову трансформацію її структур і основну свою увагу зосереджено на посиленні політичної ролі блоку і його внеску разом з іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки та стабільності в Європі.

Зрозуміло, що більшість країн, які в цей час постали на руїнах Східного блоку, Варшавського договору намагалися вирішити питання своєї безпеки за допомогою натовської «парасольки».

Нині військово-політичний блок НАТО об’єднує 26 країн, а саме: Бельгію, Грецію, Данію, Ісландію, Іспанію, Італію, Канаду, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Норвегію, Португалію, Сполучене Королівство Британії, Сполучені Штати Америки, Туреччину, Францію, Польща, Чехія та Угорщина членами альянсу стали у 1999 р, у 2004 р. до його складу ввійшли Литва, Латвія, Естонія, Словаччина, Словенія, Болгарія, Румунія.

Відносини України з НАТО здійснюються на основі програми «Партнерство заради миру», прийнятої цією організацією і підписаної відповідними державами. У межах цієї програми наші відносини мають характер «особливого партнерства», яке визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. У 1997 році було підписано «Хартію про особливе партнерство між НАТО й Україною», в якій, задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку. Однією з форм співпраці є проведення спільних військових навчань, у тому числі на території України.

Слід однак наголосити, що у свідомості значної частини населення України, окремих політичних сил сформовано негативну думку про роль і місце НАТО в сучасному світі. Головними мотивами такого ставлення щодо вступу України в НАТО є можливість погіршення відносин з Росією і пов’язаних з цим наслідків економічного характеру. Вступ до НАТО пов’язують з тим, що Україна буде змушена брати участь у воєнних діях і зазнаватиме відповідних витрат. Є серйозні побоювання, що приєднавшись до альянсу Україна стане мішенню для терористів.

Для кінцевого вирішення питання щодо України в НАТО потрібен певний час і конкретні дії з боку альянсу, щоб можна було розвіяти негативне ставлення до нього широкого українського загалу.

Привабливою міжнародною регіональною організацією в Європі є Європейський Союз (ЄС) (1957р.), до складу якого входять 27 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія, Швеція та Об’єднане Королівство. Після тривалих переговорів у 2004 р. до складу ЕС було прийнято 10 нових членів: Кіпр, Чехію, Естонію, Угорщину, Латвію, Литву, Мальту, Польщу, Словаччину, Словенію. Болгарію та Румунію прийнято в 2007 р.

Членство у Європейському Союзі створює сприятливі можливості для міжнародного поділу праці, підвищення рівня економічного, соціального і демократичного розвитку передових європейських країн.

Слід відзначити, що нове розширення альянсу створило низку проблем для ЕС, передусім через те, що кількість країн – членів Європейської спільноти збільшується неадекватно економічному потенціалу, який зростає значно помірнішими темпами.

Нагадаємо, що ще у 1994 р. між ЄС та Україною в Люксембурзі було підписано Угоду про Партнерство і Співробітництво, якою передбачалось розвивати між собою тісні політичні стосунки шляхом постійного діалогу; сприяти торгівлі та інвестиціям і гармонійним економічним стосункам; забезпечити основу для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового та культурного співробітництва; підтримати Україну в її зусиллях зміцнювати демократію та в завершенні переходу до ринкової економіки.

Виконання цих заходів мало б наблизити нас до здобуття спочатку асоційованого, а згодом і повного члена Євросоюзу. Однак невиконання більшості умов Угоди призвело до закріплення за Києвом іміджу ненадійного партнера і позбавило можливості вступу України до ЕС найближчі 10-15 років.

Крім України, до списку „безнадійних” пошукачів членства в альянсі, належать також Хорватія, Сербія, Македонія, Албанія, Росія. Окремо виділено Туреччину, яка ще з 1964 р. прагне членства в ЕС.

Свій шлях вступу України до Європейського Союзу маємо шукати не за допомогою принизливих умовлянь західноєвропейців, а в наведенні належного порядку, зростанні економічного та матеріального добробуту всередині країни, забезпеченні соціально-політичної стабільності.

На цьому фоні не до кінця вмотивованою є не сприйняття окремими політичними силами України Угоди про формування Єдиного економічного простору між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Російською Федерацією та Україною, реалізація якої дала б можливість сприяти економічному і соціальному прогресові, підвищенню життєвого рівня наших народів. Угода аж ніяк не протистояла б нашій інтеграції до європейських структур.

Актуальною проблемою для України є її вступ до Всесвітньої Організації Торгівлі, (ВТО) строки якого неодноразово змінювалися, а доцільність перебування у ній не відзначалася одностайністю.

8 грудня 1991 року у Біловезькій Пущі (Білорусь) на зустрічі керівників трьох республік: Білорусі, Росії та України відбулося підписання угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Після підписання алма-атинської Декларації до новоствореного СНД ввійшли також Азербайджан, Вірменія, Молдова, Грузія, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан і Туркменістан. Однією з головних цілей є збереження й подальше зміцнення відносин дружби, добросусідства та взаємовигідного співробітництва. СНД не є наддержавним чи державною федеративним утворенням Співдружності.

Вищим органом СНД є визначено Раду глав держав. Рада глав урядів координує співробітництво виконавчої влади держав учасниць. Головним виконавчим органом організації є виконавчий Секретаріат, який знаходиться у Мінську.

За час існування СНД більшість країн, що входять до цього об’єд-нання, не до кінця визначались у своїх пріоритетах. Україна, Молдова, Грузія, Вірменія й Азербайджан, зокрема, намагаються знайти середню лінію між інтересами Росії та Європи. Йде інтенсивний пошук нових форм співробітництва. Актуальним є питання реформування СНД.

У системі міжнародних відносин з’явилася нова організація – „За демократію та економічний розвиток ГУАМ”, метою діяльності якої є формування демократичного простору, безпеки, гуманітарного і соціального розвитку, євроінтеграція та євроатлантична інтеграція.

Витоки регіонального об’єднання ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) беруть свій початок у 1997 р. коли глави держав підписали Спільне комюніке, в якому наголосили на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі. Однак діяльність цієї організації досі не є до кінця врегульованою і малоефективною.

У відповідності з „Основними напрямами” Україна інтенсивно розвиває відносини на двосторонній основі із найближчими сусідами, республіками колишнього СРСР, які нині є незалежними державами, - Росією, Білоруссю, Молдовою.

На одному з головних місць зовнішньополітичної діяльності України є стратегічне партнерство з Росією. Дипломатичні відносини між Києвом і Москвою встановлені 14 лютого 1992 р. На формування відносин між двома найбільшими державами пострадянського простору впливали різні чинники: одні зближали наші народи й країни, інші породжували суперечності й складнощі міждержавних відносин.

Більшість неузгоджень у російсько-українських відносинах зумовлені різними підходами до проблеми правонаступництва, особливо коли йшлося про поділ фінансів, майна, Чорноморського флоту та ядерних озброєнь. Тривалий час в українсько-російських відносинах не існувало чітких умов надання Україні гарантій територіальної цілісності та недоторканості кордонів. Різне бачення, відмінні підходи обстоювали Росія і Україна щодо СНД.

Вирішальну роль у російсько-українських відносинах відіграло підписання у травні 1997 р. у Києві політичного Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією та Українсько-російської Декларації, в результаті чого були врегульовані основні питання взаємовідносин двох сусідніх країн.

Однак нестабільна політична ситуація в Україні, надмірна залежність від Росії щодо забезпечення енергоносіями, недружня позиція окремих політичних сил щодо оцінки політичної ситуації в Росії, роблять наші двосторонні стосунки нестабільними та непередбачуваними, в результаті чого чимало проблем є не до кінця врегульованими.

Послідовно розвиваються стосунки з Білоруссю, які ґрунтуються на укладених договорах та угодах різного рівня. Безперечним досягненням обох сторін є завершення робіт щодо делімітації та демаркації українсько-білоруського кордону і підписання відповідного договору. Зростає динаміка зовнішньоторговельного обміну між двома державами.

Однак взаємовідносини між країнами-сусідами не є зразковими. Цьому, зокрема, заважають упереджене ставлення до суспільно-політичної ситуації в сусідній державі окремих політичних сил в Україні, а також відсутність доброзичливих стосунків на рівні владних структур.

Активною діяльністю відзначаються відносини України з Молдовою. Важливою подією стала ратифікація Верховою Радою у 1996 р. українсько-молдавського договору про добросусідство, дружбу і співробітництво. Україна активізувала свої зусилля як країна-гарант та посередник у врегулюванні придністровського конфлікту. Принциповим є бажання обох країн шляхом домовленостей розв’язувати неврегульовані прикордонні питання, а також статусу власності низки об’єктів Молдови, що розміщені на території України.