Тема 5. Фінансовий рахунок у системі національних рахунків

Метою укладання фінансового рахунку СНР єотримання даних для проведення аналізу фінансового стану країни та її монетарної політики. Облік фінансових потоків дозволяє здійснити оцінку фінансових взаємовідносин між суб’єктами економічної діяльності, зокрема, проаналізувати джерела поповнення дефіциту власних коштів секторів-позичальників та використання секторами-кредиторами надлишків своїх фінансових ресурсів

Згідно з СНР (1993 р.), фінансовий рахунок відображає операції з фінансовими активами і зобов’язаннями, що здійснюються між інституційними одиницями національної економіки (резидентами) та між резидентами й іншими країнами світу (нерезидентами), а також показує роль окремих категорій фінансових інструментів у цих операціях.

Фінансовий інструмент - це будь-який контракт, що приводить до виникнення фінансового активу у однієї сторони та фінансового зобов’язання чи інструментів у вигляді акцій у іншої сторони. Фінансові інструменти класифікуються як фінансові активи (ресурси) або як інші (умовні та похідні) фінансові інструменти.

Фінансовий рахунок відображає механізм перерозподілу фінансових ресурсів між інституційними секторами, що відчувають їх нестачу (тобто чистих позичальників) та залучають необхідні кошти шляхом прийняття нових зобов’язань чи скорочення поточних активів, та інституційними секторами - чистими кредиторами, які розміщують свої вільні кошти шляхом придбання нових фінансових активів або скорочення поточних зобов’язань.

Фінансовий рахунок є другим у послідовності рахунків, пов’язаних з нагромадженням, та будується за загальною їх схемою (Додаток 1) для економіки загалом та її інституційних секторів:

S. 1. Вся економіка.

S. 11. Нефінансові корпорації.

S. I2. Фінансові корпорації.

S. 13. Сектор загального державного управління.

S. 14. Домашні господарства.

S. 15. Некомерційні організації, що обслуговують домашні господарства.

S.2. Інший світ.

Чисте кредитування - це залишок коштів у вигляді чистого заощадження в сумі з чистими капітальними трансфертами, що не використані для нагромадження капіталу. І навпаки, якщо сума чистих заощаджень і капітальних трансфертів недостатня для фінансування чистого приросту нефінансових активів, нестача ресурсів, що утворилась, називається чистим запозиченням.

Таким чином, фінансовий рахунок не має балансуючої статті, яка б переносилась на інші рахунки, як це відбувається у всіх інших рахунках, оскільки він є завершальним у послідовності рахунків, які відображають економічні операції між інституційними одиницями економіки.

СНР забезпечує взаємозв’язок фінансового рахунку з іншими рахунками, які мають кореспондуючі записи, що відповідають певним операціям фінансового рахунку. Реєстрація більшості операцій, пов’язаних з передачею майнових прав на товар або нефінансовий актив чи з наданням послуг, в СНР супроводжується відповідним записом на фінансовому рахунку. Найчастіше такі операції мають форму обміну товару, активів чи послуг безпосередньо на засоби платежу або на фінансові претензії, що дають право на отримання платежу в майбутньому. Оскільки в СНР облік операцій ведеться за принципом нарахування, то будь-яка операція, що приводить до здійснення платежу у формі фінансових активів чи в натуральній формі, супроводжується кореспондуючим записом на фінансовому рахунку.

Однак багато операцій в CНP відображаються на фінансовому рахунку повністю. Це операції, пов’язані з обміном одного фінансового активу на інший або з погашенням зобов’язання коштом активу. Наприклад, комерційні кредити погашаються в обмін на платіж, а це означає, що фінансова вимога у формі комерційного кредиту зникає тоді, коли боржник надає кредитору платіжні кошти. В результаті на фінансовому рахунку з’являються такі чотири проводки: для кредитора - зменшення суми наданого комерційного кредиту та збільшення платіжних коштів (готівкові гроші та ліквідні депозити); для боржника - скорочення зобов’язань (у вигляді комерційних кредитів) та зменшення величини фінансових активів (у вигляді платіжних коштів).

Обмін наявних фінансових активів на інші фінансові активи відображається лише на фінансовому рахунку і стосується тільки активів. Так, якщо певна облігація в результаті угоди на вторинному ринку переходить від однієї інституційної одиниці до іншої, фінансовий рахунок продавця фіксує зменшення авуарів (грошових ресурсів банків в іноземних валютах, цінних паперах, золоті, що є на його рахунках у закордонних банках) цінних паперів та збільшення на ту ж суму засобів платежу. На фінансовому рахунку покупця проводяться зворотні записи. Коли виникнення нового фінансового активу пов’язано з прийняттям інституційною одиницею фінансового зобов’язання, всі необхідні проводки також відображаються на фінансовому рахунку. Зокрема, в разі випуску корпорацією короткострокових цінних паперів в обмін на засоби платежу, така операція фіксується на фінансовому рахунку, відповідно, як збільшення її зобов’язань у вигляді цінних паперів та збільшення її фінансових активів у вигляді засобів платежу. На фінансовому рахунку сектора-покупця відбудеться симетрична зміна величини фінансових активів, тобто сума платіжних засобів зменшиться, а авуари цінних паперів зростуть.

До фінансових операцій належать всі операції, пов’язані зі зміною прав власності на фінансові активи, у тому числі виникнення й ліквідація фінансових вимог. Щоб визначити, які операції є фінансовими, необхідно провести межу між:

- фінансовими і нефінансовими активами;

- фінансовими операціями та іншими змінами у фінансових активах;

- операціями з реальними фінансовими активами й операціями з умовними фінансовими активами.

Облік операцій з фінансовими активами ведеться в цінах, за якими ці активи були придбані або реалізовані. У ці ціни не повинні включатися плата за послуги, збори, комісійні та аналогічні платежі за послуги, пов’язані зі здійсненням самих операцій; подібні платежі повинні відображатися як плата за послуги. Податки на фінансові операції також повинні вираховуватися із сум, що відображаються у фінансовому рахунку, та розглядатися як податки на послуги, які включаються у категорію податків на продукти. У зв’язку з цим дуже важливо, щоб проводки, зроблені у книгах обома учасниками операції, були ідентичними. Якщо випуск цінних паперів був із знижкою, на фінансовому рахунку відображається сума виручки, отримана емітентом на момент продажу цінних паперів, а не їхня номінальна вартість. Різниця між ціною емісії та номіналом дорівнює сумі процентів, нарахованій протягом періоду обігу фінансового інструменту.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником, і зазвичай передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі іншим особам грошових та інших прав, що випливають з цих документів.

Якщо емітент здійснює торгівлю цінними паперами за допомогою гарантів з розміщення цих паперів (андерайтерами) або інших посередників, і кінцеві інвестори одержують їх за більш високими цінами, то вартість активів та зобов’язань, яка відображається в обліку, повинна дорівнювати ціні, сплаченої інвесторами. Різниця між ціною, сплаченою інвесторами, та ціною емісії враховується як плата за послуги, отримана андерайтером від емітенту цінних паперів.

Операції з фінансовими інструментами (фінансовими активами і фінансовими зобов’язаннями) відображаються на фінансовому рахунку як їхні зміни, які можуть виражатися як додатними, так і від’ємними величинами.

Згідно з СНР, економічні активи – це об’єкти, на які поширюються права власності і в результаті володіння якими або використання яких їхні власники можуть отримувати економічну вигоду. Економічні активи складаються з нефінансових і фінансових активів. До нефінансових активів належать: основний капітал, матеріальні оборотні кошти, цінності; земля, надра, ліси та інші природні ресурси; нематеріальні активи. Відмінність фінансових активів від нефінансових полягає в тому, що більшість з них являє собою вимоги до інших інституційних одиниць, тобто їм протистоять фінансові зобов’язання інших одиниць.

Фінансові вимоги й зобов’язання виникають на основі договірних відносин між двома інституційними одиницями, одна з яких є кредитором (інвестором), а інша позичальником (боржником). Більшість фінансових вимог виникає при передачі кредитором позичальникові певних обсягів ресурсів, що мають грошову оцінку. При цьому кредитор отримує вимогу до боржника, а боржник бере на себе зобов’язання про сплату боргу кредиторові. В окремих випадках кредитор має безумовне право на отримання доходу від власності та на відшкодування основної суми боргу. Це стосується, наприклад, таких фінансових активів, як депозити, цінні папери (крім акцій) і позики. В інших випадках безумовних відносин не існує, і зобов’язання враховується в СНР „за домовленістю”. Наприклад, акції та інші види участі в капіталі зазвичай надають їхнім власникам право на отримання доходу від власності у вигляді дивідендів, але це не є фінансовим зобов’язанням корпорації. Поведінка власників акцій і вкладників капіталів у підприємницьку діяльність корпорацій більше схожа на поведінку кредиторів (інвесторів), чим власників, а їхні права власності виникають тільки при ліквідації компанії. Тому в СНР акції та інші види участі в капіталі розглядаються як зобов’язання корпорацій. Зобов’язання враховуються “за домовленістю” і для деяких похідних фінансових інструментів.

Стосовно окремих категорій фінансових активів фінансові зобов’язання можуть не виникати. До них належать монетарне золото і спеціальні права запозичення (СПЗ).

Оскільки монетарне золото визнане як міжнародний платіжний засіб, то вважається, що воно має усі властивості фінансового активу для його власника, хоча й не має інституційного позичальника.

СПЗ, власники яких мають безумовне право отримувати платіжні кошти для забезпечення міжнародних операцій, розглядаються тільки як фінансові активи.

Не всі зміни вартості фінансових інструментів відбуваються в результаті операцій. Такі зміни відображаються не на фінансовому рахунку, а на рахунках інших змін в активах, що включають рахунок інших змін в обсязі активів та рахунок переоцінки.

На рахунку інших змін в обсязі активів відображаються:

- виникнення або зникнення монетарного золота, розподіл або анулювання СПЗ;

- списання кредитором безнадійних зобов’язань (наприклад, у результаті банкрутства позичальника), які є однобічною дією. У той же час, списання зобов’язань кредитором за домовленістю з боржником (спрощення обов’язку) є операцією; воно відображається на рахунку капіталу як капітальний трансферт від кредитора боржникові, а на фінансовому рахунку - як зменшення активів кредитора і зобов’язань боржника по фінансовому інструменту „кредити та позики”.

На рахунку переоцінки відображається зміна вартості фінансових інструментів в результаті зміни їхньої ринкової вартості або валютних курсів (т.зв. холдинговий або інвентарний прибуток/збиток).

Багато видів фінансових договірних угод між інституційними одиницями не приводять до виникнення безумовних вимог. Найчастіше вони не мають економічної вартості і не можуть передаватися іншим одиницям. Ці угоди називаються умовними активами і не враховуються в СНР. Головною рисою умовних активів є те, що для здійснення фінансової операції повинні бути виконані певні умови.

До умовних фінансових активів належать, наприклад, гарантія погашення боргу, надана третьою стороною; кредитна лінія; акредитив (договір, що містить зобов’язання банку-емітенту, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені всупереч документам, що відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконавчому) банку здійснити цей платіж); програми випуску цінних паперів з банківською підтримкою; угода про процентну ставку по термінових угодах. Будь-які платежі, пов’язані зі створенням умовного фінансового активу, розглядаються як плата за послуги і не відображаються на фінансовому рахунку.

Похідними фінансовими інструментами називають такі, які відносяться до певного фінансового інструменту, показника чи товару, за допомогою яких на фінансовому ринку можна проводити операції з купівлі-продажу конкретних фінансових ризиків (процентного і валютного ризиків, ризику зміни курсу акцій і цін на товари, кредитного ризику і т.ін.) незалежно від основного інструменту. Вартість похідного фінансового інструменту є похідною від ціни базового об’єкта, яким може бути, наприклад, актив. При цьому не відбувається ані передача основної суми, що повинна була б погашатися, ані нарахування інвестиційного доходу. Похідні фінансові інструменти використовуються з різною метою, у тому числі для управління ризиком, для хеджирування (страхування від можливого падіння ціни) арбітражних операцій між ринками, а також для спекуляції.

Існує дві широкі категорії похідних фінансових інструментів.

1) Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту. До контрактів форвардного типу належать ф’ючерси і свопи.

Ф ’ ючерси – це контракти на продаж і купівлю фінансових інструментів або товарів за обумовленою ціною в обумовлений термін (з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами контракту).

Своп – це угода про обмін потоками платежів з однієї і тієї ж суми заборгованості протягом обумовленого терміну на заздалегідь погоджених умовах. Найпоширенішими видами свопів є процентні і валютні свопи. Процентні свопи являють собою обмін процентними платежами різного характеру (наприклад, обмін фіксованої ставки на плаваючу, однієї плаваючої ставки на іншу тощо). Валютні свопи являють собою обмін обумовленими сумами, вираженими в різних валютах, із зобов’язанням сплатити основний борг і виплатити відсотки по ньому на заздалегідь погоджених умовах протягом визначеного терміну.

2) Опціон – це контракт, що дає покупцеві опціону право купити або продати певну кількість фінансових інструментів (акції, іноземна валюта) або товарів за заздалегідь установленою ціною в будь-який момент до закінчення (або в момент закінчення) терміну дії договору. Покупець опціону виплачує його продавцеві премію (ціну опціону) в обмін на зобов’язання останнього продати або купити за вимогою покупця фінансові інструменти або товари. На фінансовому рахунку ціна опціону відображається як придбання покупцем фінансового активу і як прийняття зобов’язання продавцем. Коли опціонний контракт реалізується, то ці операції відображаються у СНР залежно від їхнього характеру. У фінансовому рахунку вони можуть враховуватися в категоріях депозитів або цінних паперів. Однією з форм опціонів є варанти. Варант – це різновид опціону на купівлю, який випускається емітентом разом із власними привілейованими акціями чи облігаціями і надає його власникові право на придбання простих акцій цього емітента протягом певного періоду за певною ціною. Існують також валютні варанти. Варанти можуть продаватися окремо від основного фінансового інструменту. Вважається, що продавець варанта бере на себе зобов’язання в розмірі його витрат на викуп цього зобов’язання, а покупець отримує еквівалентний йому актив.

Згідно з СНР, класифікація фінансових інструментів побудована на таких критеріях:

- правовий характер взаємовідносин кредитора і позичальника;

- ліквідність, тобто оборотність, можливість передачі, конвертованість.

У фінансовому рахунку виділяються такі основні категорії фінансових інструментів, розташовані за ступенем ліквідності:

F. 1. Монетарне золото та спеціальні права запозичення.

F. 2. Готівкові гроші та депозити.

F. 3. Цінні папери, крім акцій.

F. 4. Кредити та позики.

F. 5. Акції та інші види участі в капіталі.

F. 6. Страхові технічні резерви.

F. 7. Інша дебіторська/кредиторська заборгованість.

Найбільшу ліквідність мають ті фінансові інструменти, що обмінюються за вимогою і без фінансових штрафних санкцій на інші фінансові активи, товари, послуги. Це золото, готівка та депозити. Депозити поділяються на переказні і непереказні депозити; останні є менш ліквідними.

До групи фінансових інструментів меншої ліквідності належать такі цінні папери, як векселі й облігації. Для цінних паперів і кредитів одним з можливих критеріїв класифікації є час настання платежу, тобто включання їх до короткострокових або довгострокових.

Найменшу ліквідність мають страхові технічні резерви та інша дебіторська/кредиторська заборгованість.

Монетарне золото та спеціальні права запозичення (СПЗ), які випускає МВФ, являють собою активи, для яких на стороні пасивів не існує відповідних фінансових зобов’язань.

Операції з монетарним золотом включають операції з продажу і купівлі золота, які здійснюють між собою органи грошово-кредитного регулювання різних країн. Монетарне золото є власністю органів грошово-кредитного регулювання або інших одиниць, що реально контролюють його рух і нагромадження. До категорії монетарного золота належить тільки те золото, що є активом і частиною валютних резервів країни. Золотий запас України створюється Національним банком України і є державною власністю.

Купівля (продаж) монетарного золота відображається на фінансовому рахунку органів грошово-кредитного регулювання певної країни як приріст (скорочення) активів, а відповідна контрпроводка записується як скорочення (приріст) активів на рахунку інших країн світу. Операції з золотом, здійснювані іншими секторами (включаючи нерезервне золото, яке належить офіційним органам, і все золото, що належить фінансовим установам, крім центрального банку (НБУ), розглядаються як придбання цінностей за вирахуванням їх реалізації (якщо єдиною метою такого придбання є нагромадження багатства), або як кінцеве споживання, або як проміжне споживання. Лише депозити, позики та цінні папери у вигляді золота розглядаються як фінансовий актив (але не як золото) і класифікуються у відповідній категорії поряд з аналогічними активами, вираженими в іноземній валюті.

Монетарне золото звичайно існує у вигляді монет, злитків або брусків не нижче 995 проби. Його продаж здійснюється на організованих ринках або в рамках двосторонніх угод між центральними банками. Тому оцінка подібних операцій не викликає проблем.

СПЗ (спеціальні права запозичення) - це міжнародний резервний актив, створений МВФ з метою доповнення наявних міжнародних резервних активів. СПЗ – це „кошик” із п’яти валют, склад яких переглядається кожні п’ять років. Вартість спеціальних прав запозичення визначається щоденно. Операції з СПЗ відображаються на фінансових рахунках органів грошово-кредитного регулювання конкретної країни та інших країн світу, відповідно.

СПЗ є розрахунковою одиницею, що визначається Міжнародним валютним фондом і використовується при здійсненні ним власних операцій та угод. Тому СПЗ не вважаються зобов’язаннями МВФ, а у членів МВФ, що отримали асигнування у СПЗ, не виникає реального (безумовного) зобов’язання щодо повернення виділених їм СПЗ.

СПЗ можуть бути активами лише офіційних органів (зазвичай це центральні банки, зокрема, в Україні це НБУ) і розподілятися між учасниками Департаменту спеціальних прав запозичення МВФ та іншими користувачами СПЗ, призначеними МВФ. СПЗ забезпечують гарантоване і безумовне право кожного власника на придбання інших компонентів резервних активів, зокрема, іноземної валюти.

Механізм створення і погашення СПЗ (що називається, відповідно, розподілом і анулюванням СПЗ) згідно з положеннями СНР не призводить до здійснення операцій, а відображається проводкою на рахунку інших змін в обсязі активів.

Готівкові гроші складаються з банкнот і монет, що знаходяться в обігу і широко використовуються для здійснення платежів (за винятком пам’ятних монет, що фактично не знаходяться в обігу). Слід розрізняти національні гроші та іноземну валюту, тобто грошові кошти, що є зобов’язаннями одиниць-резидентів, таких, як центральний банк, інші банки та центральний уряд, і грошові кошти, що є зобов’язаннями одиниць -нерезидентів, таких, як іноземні центральні банки, інші банки і центральні уряди зарубіжних країн. Готівкові гроші можуть бути активом будь-якого з секторів, однак емісія грошей є функцією, що виконується тільки фінансовими корпораціями (зокрема в Україні це НБУ).

Депозит (вклад) – це кошти, надані фізичними чи юридичними особами в управління резиденту або нерезиденту конкретної країни, якого фінансова організація обрала згідно з чинним законодавством цієї країни; депозити надаються на чітко визначений строк, під процент, а також відповідно до оформленої з резидентом/нерезидентом угоди.

Розрізняють переказні та інші депозити, власниками яких можуть бути всі інституційні сектори економіки. Однак найчастіше депозити у вигляді зобов’язань беруть на себе фінансові корпорації і сектор загального державного управління.

Депозити класифікуються:

- за видами валют – в національній або іноземній;

- за резидентною приналежністю власників зобов’язань.

До переказних депозитів належать депозити, які можуть:

- за вимогою підлягати обміну на готівкові гроші за номіналом без сплати штрафу або будь-яких обмежень;

- вільно переводитись за допомогою чеків;

- використовуватися іншим способом для здійснення платежу.

Інші депозити передбачають усі вимоги (крім переказних депозитів) до центрального банку, інших депозитних установ і державних органів, а іноді і до інших інституційних одиниць. Такі вимоги підтверджені відповідним документом. Типовими видами депозитів цієї категорії є непереказні ощадні вклади, термінові вклади і непереказні депозити в іноземній валюті. До цієї категорії також належать акції або аналогічні свідоцтва участі в капіталі, що випускаються позиково-ощадними асоціаціями, будівельними товариствами, кредитними спілками тощо; ці акції або депозити обмінюються на готівку на законній підставі або на практиці за вимогою або з короткочасним повідомленням. Фінансові вимоги до МВФ, що є частиною міжнародних резервів країни і не представлені позиками, слід також показувати у цій категорії (вимоги до МВФ, що виникли в результаті надання коштів, слід включати до категорії „кредити та позики”). Виплата різниці в курсах з опціонних та термінових угод включається до категорії інших депозитів, а тут відображаються тільки угоди про наступний викуп через добу або дуже короткий період, якщо вони підпадають під національне визначення грошей у широкому сенсі. Інші угоди про наступний викуп слід включати до категорії „кредит та позики”.

Окрім акцій, до категорії цінних паперів належать облігації, казначейські зобов’язання, ощадні, інвестиційні та іпотечні сертифікати, векселі, приватизаційні папери і інші цінні папери.

До короткострокових цінних паперів, крім акцій, належать цінні папери, початковий строк погашення яких складає один рік і менше, навіть якщо вони випущені в рамках довгострокових програм, наприклад, програм випуску з банківською підтримкою.

До довгострокових цінних паперів, крім акцій, належать цінні папери, початковий період погашення яких становить більше року, а також такі, термін погашення яких встановлюється довільно і може тривати більше року.

Кредит – це позичковий капітал банку у грошовому вигляді, який передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення строковості, платності та цільового характеру використання

Кредити і позики включають усі фінансові активи, які утворюються внаслідок прямого надання фінансових коштів позичальнику кредитором. Вони оформлюються документом, що не знаходиться в обігу і по якому кредитор не отримує жодного цінного паперу, який би засвідчував укладання угоди.

Короткостроковими називають кредити і позики, початковий термін погашення яких становить один рік або менше. Всі позики, погашені за вимогою кредитора, слід класифікувати як короткострокові, навіть якщо очікуваний термін їх погашення становитиме не менше одного року.

Довгостроковими є кредити і позики, початковий термін погашення яких зазвичай становить більше року.

До категорії акцій та інших цінних паперів, що забезпечують участь у капіталі, належать усі інструменти та облікові записи, що визнаються після задоволення фінансових претензій усіх кредиторів як вимоги на ту частину капіталу, яка залишається після ліквідації корпорації.

Страхові технічні резерви (F.6) - також є основною категорією фінансових інструментів.

Страхові технічні резерви поділяються на:

1) чисту вартість активів домашніх господарств у резервах для страхування життя та в пенсійних фондах (F.61);

2) попередні виплати страхових премій та резерви для покриття неврегульованих страхових претензій (F. 62).

До першої категорії належать резерви на покриття застрахованих ризиків, резерви для страхування життя з правом отримання визначеного прибутку і резерви пенсійних фондів. Ця категорія поділяється на два компоненти: чиста вартість активів домашніх господарств у резервах для страхування життя (F. 611) і чиста вартість активів домашніх господарств у пенсійних фондах (F. 612).

До другої категорії належать фонди, що утворюються за рахунок попередніх виплат страхових премій, резерви страхових компаній (у тому числі страхування автотранспортних засобів, медичне страхування, страхування життя на певний період, страхування від нещасних випадків, страхування з метою підтримання рівня доходу), а також інші види страхування, не пов’язані зі страхуванням життя і призначені для виплати страхових відшкодувань.

Резерви для страхування життя складаються зі страхових резервів на покриття застрахованих ризиків і резервів для страхування життя з правом отримання призначеного доходу, які додаються до страхової суми, що виплачується по закінченні періоду дії договору зі страхування життя з отриманням доходу або аналогічних полісів.

Система недержавного пенсійного забезпечення - це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, основана на добровільній участі фізичних та юридичних осіб (крім випадків, передбачених законами) у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Недержавний пенсійний фонд – це юридична особа, що має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує лише з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду.

Попередні виплати страхових премій пояснюються тим, що вони зазвичай виплачуються заздалегідь, на початку періоду, охопленого договором страхування, який не збігається зі звітним періодом. Таким чином, наприкінці звітного періоду при зведенні балансу виявляється, що частина страхових премій, виплачених протягом звітного періоду, може бути використана для покриття ризиків наступних періодів. Ці авансові виплати премій являють собою активи власників страхових полісів і утворюють частину страхових технічних резервів. Суми премій, що відображаються в обліку як операції між власниками страхових полісів і страховими компаніями, являють собою отримані премії, тобто ті, що були внесені в поточному або в попередньому періоді і призначені для виплати страхових сум щодо ризиків, не покритих у поточному (звітному) періоді.

До категорії комерційних кредитів і авансів належать:

- комерційні кредити на купівлю товарів та послуг, надані безпосередньо корпораціям, органам державного управління, некомерційним організаціям, домашнім господарствам та іншим країнам світу;

- аванси на виконання незавершених робіт (включені до матеріальних оборотних коштів) або за роботу, яку ще потрібно виконати.

Інша дебіторська/кредиторська заборгованість окрім комерційних кредитів та авансів.

Окрім вищезгаданих видів дебіторської/кредиторської заборгованості, до цієї категорії належать інші її види, зокрема, заборгованість по виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних допоміг, податків тощо.