Таким чином, прагнення людини до пізнання світу і самої себе протягом усього життя підтримується інстинктом самозбереження, що у психічному вимірі становить собою збереження власної душевної цілісності. Давні культури Середземномор’я, Індії і Китаю, опредмечуючи зміст психічного єства людських спільнот, систематизували найістотніші закономірності збереження, зміцнення і відновлення душевної гармонії людини. Українська людинознавча культура відзначається спадкоємністю язичницьких та християнських традицій збереження та передавання наступним поколінням духовних надбань. Наукове розроблення теорії пізнання, теорії емоцій, теорії щастя українськими вченими ХVІІ-ХVІІІ століть сприяла визначенню психолого-педагогічних основ збереження душевного здоров’я людини, починаючи з віку дитинства.
У другій половині XIX століття були відновлені і значно доповнені давньогрецькі діететичні уявлення про гармонійність способу психічного життя, а також проведено обґрунтування загальної науки про здоров’я – гігіології. Розвиток психології і педагогіки, що був наслідком посиленої уваги вчених до вивчення душевного життя людини, обумовив виникнення нервово-психічної гігієни як засобу психічного самозбереження і захисту учня і працівника від дедалі зростаючого інтелектуального перенапруження в умовах індустріального суспільства.
Протягом XX століття виник, сформувався, набув стійких організаційних форм рух психогігієністів, який забезпечив створення авторитетних міжнародних наукових організацій – ВООЗ, ВФПЗ. У період після закінчення другої світової війни поряд з громадським рухом психогігієнічних організацій розпочався процес перебирання значної частини їхніх функцій щодо захисту психічного здоров’я населення урядами і органами влади більшості розвинених країн світу. Просвітницькі, власне педагогічні та психологічні аспекти цього процесу дедалі виразніше усвідомлюються провідними вченими світу, що працюють у галузі психогігієни і беруть участь у діяльності його міжнародних організацій.
