Дошка 7в

Тогдяшє нє бя інакостє, а днєсє прєбєндє достяйни. А мєжахом смє сє одразітє сєн од вразєх, а дєньмо тако сє – одразєньмє! І яхом свє сєва а ова, пєрвѣ зовєнхом на стєнгє вутцє нашє, яквє нє суть щє збабнєна а грдє. Пріхождахом сє во істѣ на стогна свє а рєчємо жє інѣ нє будє то, а смє імамє іті та грьцє, якова ста бєншє мълвіхом. Бо Ясна а Інтра ідє за нє, яко шєд за отцє наша на роміє до Троянє Зємє. А суть нємо бєндє, колібва варєнзє вєдлє нашє воє на то, яко самє смє можахом вдєнтє. Тєнсєцє лятє смєхом білі од ромє і годє, а Сурянта, якова бєндє со ни. Ніжє нє опомєнємо, яко годь соєднєсєшє со єгунштє на ни. А Галарєкє сє вєрзє од полнщє, а єгунштє – ополднє. А ту плакала русколанє, боруся, єліцє жє єгунштє оброяшєша годь. Ту русь сє вєнздвєгла сва сила а єгунштіє оразіша. Утворяі Крає Онтов а Скуфь Києву.

А днєсє засєчє срєдьцє нашє сє крві. Од ітра до вчєржє ходястєхомо а ізроняшєхомо слзи осудовє нашєя. Жівотатісє нѣми в час тонє, а тако вѣхом ста: іжє час прідє, яко поза сєнчє смє ходяшєтє імахом на врзі – а чі бо ту грьці, чі бо єнгуштяни – тєбто імахом хомитатє а стрнъжєтє, абонь нє ста намо врза я, яко мрзєнсть прєнд очєси нашія. Галарєк бо за(п)латі за ть, а імамє пронудєннє Хорсунє заплатєнтє за слзи дцєрє нашіа уточєна а сини одрєня взято. Плать бо та нє србрна, ані злата, понєнжє одсєнть главє я, на щєпоту стрчємо.

***

Тоді не було інакше, і днесь пребудемо достойні. І могли ми се одразитися од ворогів, і діємо так се – одразимо! І брали своїх тут і там, перво звали на стяги отців наших, які не суть ще збабнені і горді. Приходимо се во істину на площі свої і речемо же інакше не буде то, і ми маємо іти на греків, [про] яких уже були молвили. Бо Ясна й Інтра ідуть за нами, яко йшли за отцями нашими на ромеїв до Трояні Землі. А суть не могло бути, коли б варяги вели наших воїв на то, яко самі ми можемо вдіяти. Тисячу літ ми відбивалися од ромів і годі, і Сурянта, яка була з нами. Невже не опом’янемо [*не згадаємо], яко годь з’єдналася з гунами на нас. А Галарек се верже з полуночі, а гуни – з полудня. І тут плакала русколань, борючись, допоки же гуни оброїли [*оточили] годь. Тоді русь се воздвигла свої сили і гунів уразила. Утворили Край Онтів і Скуфь Києву.

А днесь засіче сердце наше се кров’ю. Од утра до вечора ходимо і ізроняємо сльози осуду нашого. Животілися німими в час той, і так відати стали: іже час прийде, яко поза січі¹ ми ходити маємо на ворогів – і чи бо то греки, чи бо єнгуштяни [*гуни] – тих то маємо хомутати і стриножити, аби не стало нам ворога того, яко мерзості перед очима нашими. Галаріх бо заплатив за те, і маємо принудити Хорсун заплатити за сльози дочок наших уточених [*уведених] і синів одерень взятих. Плата бо та не срібна, ані злата, бо одсічемо голови їхні, на щепоту [*палю] стирчемо [*настромимо]².

_____

¹ Яценко і Лозко позбавляються слова "поза" і залишають "в січі(у)". Попереднє "засече средьце наше се крві", можна розглядати як серце залите горем, журбою і долаючи цей тягар маємо йти на ворогів. Другий варіант, можна припустити, що й на той час укріплене місце могло мати назву січ, тоді: вийти поза січ на ворогів – зробити вилазку з городища.

² Взято варіант Лозко, у Яценка – "у друзки строщимо". Пор. "ощеп" – спис, рогатина.