Дошка 7є

 

Тамо Пєрунь ідє, а главу златоу трсєщє, молинє посєвахшєть до Сврзє сіняє, і та тврдєсє одо тиє. А Матирє-Слава спѣвашєть о трудѣах свакєх ратнєх, а мамєхом ста послєнхатє а хотяшєті бранє зурівє за Русь нашє а прасвнтоцє наша. Матирь-Слва сящєть до облцєва, яко Сунь, а вѣщашєть ни побѣди а згєнбєль. Ані сє бояхом ста, яко то єсь жівот зємєн, а віць єсь жівот вѣчєн. А тому імяхом ста дибатє вѣщє, яко зємно проть жє – ніцє. Смє на зємє, яко згі, а то зъгмізєхом ву тьмє, яко нє бяхом ста іста нікда на ні. Тако слва нашє отєцє до Матирь-Слвє а прєбєндє во нь до конца конєць зємстєх а інєх жітвє. То бє сва со стєн бояшєті сєн смртє, яко смє хом потоміцє славнє!

А Дажбо нас родівє крєнз Краву Замунь, а то бєдєхшємо кравєнцє: а скуфє, антівє, руси, борусєнь а сурєнжєци. Тако смє стахом дєдь русовє.

А с Пєндєбє ідьєма досє до нєбі Сварзє синєя. За стар час рибьяни остасє нє хотицє ідяшєтє до зємє нашєя а рцєхша, жє бо стє імяй добля. А тако ста ізгібоста сва, а нєдплодшєтє сєн з ни, а змржє, яко нєплодьва. Нісчо одє нь нє збєндє.

А нє вѣхом стє обцє о тєх костобцєва, суть она? Оні жда помоцє од Нєби, самова нє стахва сє трєндєтєсє, а тако ждє. Сє іна сташя: од іліроум поглцєна стахва. Ту бо рцєхом вшяко єсть, право жє нєдє сєн статє о добє тєя – а тако іліровє ста поглщна од ни.

А нє імахом тодє нікіх, тако дулєбова стахва одо ни, поврєнцєва на борусь. Мало збишашє ілєрува, нєботь рєчєни ілмєрстіє, а тє сє бо сєднєшє вєндлє ієзєра. А ту вєдєштіі усєшєдша даль, а ілмєстє осташє сєн тамо, і тако збєндє мало, а рєчє сва полєншє, і бяша.

Біє то кридлєма Матирь-Сва і спєвашєт пєсєн до сєчє. А та Птиця Сунє-Сарє нє єсь, а тая єсь од она ова ста бяша.

 

***

Тамо Перун іде і, главу златую трясучи, молнії посіває до Сварги Синьої, і Та твердіє од тих. А Матир-Слава співає о трудах наших ратних, і маємо послухати і хотіти брані сурової за Русь нашу і прасвятотців наших. Матир-Слава сяє до облаків, як Сунь, і віщує нам побіди і загибель. Ані се боятися, яко то єсь живот земен, а вище єсь живот вічен. А тому маємо дибати віще, як земне проти нього – нице. Ми на землі, як згі [*іскри], і то згинемо во тьмі, яко ніби [не] існували ніколи на ній. Так слава наша потече до Матирі-Слави і пребуде в ній до кінця кінців земних і іних життів. То бо нам з тим боятися смерті, яко ми потомки славних!

І Дажбо нас родив крізь Корову Замунь, і то будемо кравенці¹: і скуфи, анти, руси, борусень і суренжеці. Тако ми стали діди русове.

А з Пендеба² йдемо досі до неба Сварги синьої. За старі часи риб’яни осталися, не хотіли іти до землі нашої і рекли, же бо мають доблесті. І так стали ізгибатися [*гинути] самі, і не плодилися з нами, і вмерли, яко неплідні. Нічого од них не лишилося.

І не відаємо зв’язку о тих костобцях, [чи] суть вони? Вони ждали помочі од Неба, самі не стали се трудитися, і так ждали. Се інше сталося: од ілірійців поглинуті стали. Тут бо речемо всяко єсть, право же ніде се уставити про добу ту – і так ілірійці поглинені од нас.

І не мали тоді нікого, так дуліби стали од нас, повернулися на Борусь. Мало залишилося ілерів, що речені ільмерцями, а ті се бо сіли біля озера. А ті венеди усілися далі, а ільмери осталися там, і так залишилося [їх] мало, і рекли себе полянами³, і були.

Б’є то крилами Матирь-Сва і співає пісню до січі. А та Птиця Сунь-Сар⁴ не єсь, а тая єсь од нього була.

 

_____

¹ Тобто походять від "крави" – корови.

² Більшість перекладачів вважає, що "Пендебе" – це індійський Пенджаб. Припускаємо, що мова йде про нижній світ. Див. Словник ВК.

³ У Яценка – "і мову свою полишили".

⁴ У Яценка – "Зоря Сонця", у Лозко – "Сонце-Цар".