Кріпосне право в більшості країн Європи було вже скасоване, через що кріпосницька Росія виглядала в очах Європи відсталою та патріархальною. 1 страница

Отже, у 1859–1861 рр. у Росії складається революційна ситуація. У країні розгортається рух за ліквідацію кріпосного права. Прохання царю про скасування кріпосного права подали дворяни Валуєв, Хрущов, брати Мілютіни та ін. У губерніях були створені комітети, що розробляли проекти реформи. В умовах, коли була очевидною безперспективність кріпосницької системи, Олександр II для відвернення можливого революційного вибуху в Росії 19 лютого 1861 р. підписує «Маніфест» про скасування кріпосного права (робота над яким велася ще з 1857 р.).

Реформа була найбільшим прогресивним подією в російській історії. Вона поклала початок прискореної модернізації країни, тобто переходу, до того ж високими темпами, від аграрного до індустріального суспільства.

Велика реформа дала свободу мільйонам людей. При цьому її проведення довело можливість і плідність мирних перетворень в Росії, що робляться з ініціативи влади. Показово, що в Сполучених Штатах Америки ліквідація рабства, що пройшла приблизно в той же час, стала можливою лише в результаті Громадянської війни.

Реформа дала потужний імпульс економічному та соціальному прогресу країни, відкрила можливість для широкого розвитку ринкових відносин.

. Вона створила умови для ліберальних перетворень у сфері управління, суду, освіти та ін, поклала початок становленню громадянського суспільства.

Звільнення селян змінило моральний клімат в країні, вплинуло на розвиток суспільної думки і культури в цілому.

Проте інтереси поміщиків і, особливо, держави в ній враховувалися більше, ніж селян, що зумовило збереження ряду фундаментальних пережитків кріпосництва і елементів традиційних структур.

1. Збереглося велике поміщицьке землеволодіння.

2. Наслідком цього стала земельна невлаштованість селян, які не отримали угідь (ліси, пасовища і т. д.), що ускладнювало господарювання. Головне ж полягало в тому, що в пореформений період наростала брак землі, що призводить до селянського малоземелля, що став, у результаті, однією з причин аграрної кризи початку ХХ ст.

3. За умов земельного голоду селяни змушені були брати поміщицькі землі в оренду на кабальних умовах. У результаті цього складалася т.зв. відробіткова система, зовні нагадувала панщину з усіма її негативними наслідками.

4. Тяжкість викупних платежів заважала процесу входження селянського господарства в ринкові відносини, приводила багатьох до зубожіння.

5. Збереження сільської громади консервували патріархальний характер села, ускладнювало поява підприємницьких господарств і селянина - справжнього господаря на землі. Вона сприяла збереженню колективістських настроїв, але з розвитком ринкових відносин перетворювалася на оплот традиціоналізму, що стояв на шляху модернізації Росії.

6. Реформа зміцнила самодержавство. Але, ставши на шлях перетворень, держава рано чи пізно повинна була зіткнутися з проблемою самореформування і прийти до встановлення конституційного ладу. Коливання на цьому шляху, небажання обмежити самодержавну владу і залучити громадян до управління країною визначили незавершеність реформ, стали одним із чинників глибокої суспільно-політичної кризи початку ХХ ст.

В цілому результати реформи 1861 р. відповідали перетворювальної потенціалу російського суспільства 50-60-х рр.., Бо їх проведення ініціювалося лише невеликою частиною правлячої еліти і не мало потужної підтримки в країні. Влада побоювалася, з одного боку, обурення дворян-поміщиків, а з іншого, неадекватної реакції селян. Але знявши гостроту суперечностей і домігшись динамічного економічного розвитку при відносної політичної стабільності, вона поступово відмовлялася від продовження ліберальних перетворень. Незабаром це виявило всі недоліки реформи 1861 р. А вони, наростаючи як сніжний ком, у результаті і привели до революційних потрясінь початку ХХ ст.

 

 

28 Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII —першій половині XIX ст., наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом подальшого економічного розвитку.

Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856 pp.), яку Росія програла.

З січня 1857 р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.

19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності". За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

У ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:

1) общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

2) подвірне землекористування (Лівобережна Україна).

Реформою було збережене велике поміщицьке землеволодіння.

Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись торгівлею і промислами, заводити фабрики).

Однак селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування.

Внаслідок земельної реформи селяни на півдні і сході втратили 30% своїх наділів. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20% з метою привернути селян на свою сторону і послабити польську шляхту.

Протягом 49 років селяни повинні були виплатити викупні платежі. На Правобережжі викупну плату зменшили на 20%. Впроваджувалась система селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості, встановлювалась кругова порука за сплату податків.

Наслідки реформи:

1) відбулися корінні зміни у розподілі земельної власності;

2) товарно-грошові відносини ставали домінуючими у господарствах поміщиків та заможних селян;

3) чіткішою стає спеціалізація окремих районів України;

4) застосовують різні методи використання землі (оренду, ведення власного господарства);

5) підвищилась урожайність с/г культур внаслідок використання машин, вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів.

У 1864 р. була проведена земська реформа. Створювалась система місцевого самоврядування. На Лівобережній Україні створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. На Правобережній Україні земське самоврядування було запроваджене у 1911 р. Органи самоврядування у земських управах — губернські земські збори. Виконавчі органи — губернські та повітові земські управи. Вибори відбувалися за майновим цензом на три роки.

Земства займалися організацією медичної допомоги, розвитком освіти, пошти, збирали статистичні дані, упорядковували дороги.

У 1864 р. була здійснена судова реформа. На відміну від станового і закритого суду ввели позастановий відкритий, незалежний суд. Вводились присяжні судді. Суд відбувався за участю двох сторін: захисту та обвинувачення. На Україні було створено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Вироки, винесені без участі присяжних, могли бути оскаржені в судових палатах. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували дрібні справи. Касаційні функції виконував сенат.

У 1864 р. почали реформу освіти. За "Положенням про початкові народні училища" запровадили єдину систему початкової освіти. У галузі середньої освіти створювали класичні чоловічі та жіночі гімназії. Плата за навчання була дуже високою. Право вступати до університету мали випускники лише класичних гімназій. Випускники жіночої гімназії прав на вступ не мали.

У 1865 р. здійснена реформа цензури. Були створені спеціальні органи цензури.

У 1870 р. проведена міська реформа. В усіх містах України створювали міські думи. Вибори проводили на основі майнового цензу. Виконавчий орган думи - міська управа, на чолі якої стояв голова. Міські управи відали господарством міста.

Відбулася і військова реформа (1864-1883 pp.). В Україні утворено три військові округи: Київський, Одеський, Харківський. Реформа значно зміцнила армію. Почав діяти новий військовий статут. Вводилась загальна військова повинність (строк служби 6 років, на флоті - 7). Духовенство звільнялось від служби. Відкрито військові училища і гімназії, юнкерські училища. Відбулось переозброєння армії.

Фінансова реформа (1860-1864 pp.). Створено державний банк, введено єдиний державний ревізійний центр, акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання, створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і витрати держави.

Реформи 60-70-х років були обмеженими, непослідовними і половинчастими, але вони створили умови для економічного та політичного розвитку країни в нових умовах. Розвивалась промисловість, торгівля, зростали міста і міське населення, сільське населення залучалося у промисловість. Був відкритий шлях до становлення індустріального суспільства.

30 29 квітня 1918 p., коли німецькі військові розігнали Центральну Раду, відбувся Всеукраїнський хліборобський з'їзд. Він проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Він видає "Грамоту до всього українського народу", в якій повідомлялося про розпуск Центральної Ради, проголошувалась українська держава замість УНР, відновлювалось право приватної власності, свобода торгівлі, підприємництва. Одночасно законом "Про тимчасовий державний устрій України" законодавча, виконавча та судова влади зосереджувалися в руках гетьмана, затверджувався новий державний прапор - синьо-жовтий.

Головним зовнішньополітичним пріоритетом нової влади була боротьба за визнання української держави іншими країнами. За часів гетьманату Україну визнали 30 країн, 10 з них відкрили свої дипломатичні місії у Києві. Україна мала своїх представників у 23 державах. Протягом травня-червня 1918 р. у Києві відбувалися російсько-українські переговори. РРФСР визнала Україну як самостійну державу і 12 червня підписала з нею угоду про припинення війни.

У внутрішній політиці головним було аграрне питання. Створена Вища земська комісія на чолі з гетьманом підготувала законопроект, за яким великі землеволодіння мали обов'язково викуповуватися й розподілятися між селянами - максимально по і 25 десятин на кожного. Але цей законопроект не | вдалося здійснити.

Було налагоджено роботу Міністерства фінансів, збалансовано державний бюджет, зміцнено національну валюту, яка забезпечувалась природними багатствами і цукром.

Нова влада діяла звичними для дореволюційних часів репресивними методами, які дали певний результат. В Україні запрацював адміністративний апарат, який намагався навести елементарний порядок в суспільстві. Розпочалося створення національної армії та морського флоту. Запрацювали залізниці, поштово-телеграфний зв'язок, було заборонено страйки, встановлено 12-годинний робочий день.

Значних успіхів було досягнуто в галузі культурної, освітницької політики. Провадилась українізація державного апарату, військових частин, загальноосвітньої школи. Засновується 150 українських гімназій. Відкриваються два державних українських університети - в Києві та Кам'янці-Подільському. Створюється Українська Академія наук. Наказом П, Скоропадського призначаються перші 12 академіків. Гетьман не шкодував грошей на культурні заклади. Було створено Національну бібліотеку, Український історичний музей, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери тощо.

16 жовтня було видано Універсал про відродження козацтва як соціальної бази режиму і армії. Почалась організація добровільних дружин для охорони законності та правопорядку.

Водночас, становище трудящих значно погіршилося. Власники фабрик і заводів, намагаючись ліквідувати здобутки робітників періоду революції, застосовували так звані локаути - зупиняли підприємства, а потім наймали слухняну й дешеву робочу силу.

Колишні власники заводів і фабрик, поміщики намагалися за підтримки гетьманських властей та німецько-австрійських військ повернути втрачене майно. Селяни не бажали віддавати конфісковані у великих землевласників землю та реманент і розгорнули велику партизанську війну, палили маєтки, чинили збройний опір. Найбільшого розмаху селянська війна набула на Київщині, де повсталих очолив український есер М. Шинкар, на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський, на Катеринославщині, де активно діяли загони Н. Махна, який поділяв анархістські ідеї.

Проти гетьманату виступала і більшість українських політичних партій. У серпні 1918 р. УСДРП, УПСР (центральна течія), соціалісти-самостійники увійшли до міжпартійного Національного Союзу, який проголосив необхідність утворення самостійної української держави парламентського типу.

Позиції гетьманату помітно послабились, основними причинами цього були:

Залежність гетьмана і його уряду від німецько-австрійських військ.

Орієнтація П. Скоропадського у внутрішній політиці на поміщиків та великих промисловців.

Опозиція до гетьманського уряду робітників, селянства, національної інтелігенції, багатьох партій.

Розгортання збройної боротьби проти гетьманського режиму та австро-німецьких військ.

 

29 17 березня 1917 р., коли було утворено Українську Центральну Раду з ініціативи Товариства Українських Поступовців.

Головою її заочно одностайно обрали Михайла Сергійовича Грушевського, який, повертаючись із царського заслання, вимушено затримався у Москві. На той час це був вчений-історик зі світовим ім’ям.

З першого дня на посаді керівника Центральної Ради Михайло Сергійович став головним ідеологом української революції, творцем її концепції, палким пропагандистом української національної ідеї, яка на хибну думку Леоніда Даниловича Кучми в сучасних умовах „не здатна була спрацювати”. Праці, написані М.Грушевським в 1917-1918 рр., обґрунтовували стратегію, визначали нагальні тактичні гасла боротьби. Саме цьому були підпорядковані його брошури і статті: „Хто такі українці і чого вони хочуть”, „Звідки пішло українство і до чого воно йде”, „Якої автономії і федерації хочуть українці”, „Українська самостійність і її історична необхідність”, „На порозі Нової України” та ряд інших. Його ідеї конкретизувались у численних резолюціях і постановах з’їздів, конференцій, зборів, нарад (від загальноукраїнських до регіональних).

Першою масовою публічною акцією Центральної Ради стала українська маніфестація у Києві першого квітня 1917 року, що мала виразно національно-політичний характер та в якій взяло участь близько 100 тис. осіб. Маніфестація завершилася грандіозним віче на Софійському майдані, в якому взяли участь військовики, учні, студенти, інтелігенція, робітники, селяни ближчих до Києва сіл. Усі вони вітали створення Центральної Ради і захоплено сприйняли промову М.Грушевського, який, зокрема, сказав: „Впали з нас кайдани, наложені царською деспотією, ми можемо наново піднести прапор наших великих предків. Тепер можемо самі… будувати нашу вільну, автономну Україну”. Віче ухвалило резолюцію, яка свідчила, що український рух виступив за політично-правове оформлення української державності в формі автономії в межах Росії.

З 17 по 21 квітня 1917 року у Києві відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес, який легітимізував Центральну Раду, значно оновив її особовий склад, по-суті, перетворивши її на революційний український парламент. Конгрес зібрав у древній столиці України-Руси Києві не лише представників різних територій України, а й окремих українських громад – колоній Росії (Кубань, Москва, Петроград, Ростов-на-Дону, Саратов та ін.). За різними джерелами в роботі Конгресу взяли участь від 900 до 1500 делегатів з вирішальним та дорадчим голосами. Навіть явно антиукраїнська російська преса змушена була визнати його „своєрідним українським національним паломництвом”.

Слід наголосити, що від першого дня свого заснування Центральна Рада репрезентувала себе інституцією надстановою. На відміну від окремих політичних партій, вона захищала інтереси не якогось одного стану, а перша публічно й відверто почала говорити від імені нації та про потреби нації. Саме в тому її видатна історична заслуга і саме так бачилося її головне завдання Михайлові Грушевському: „Центральна Рада повинна бути центром українського політичного життя, вона повинна довершити організацію краю, повинна освідомлювати найширші маси України в політичних завданнях, що тим самим являється і освідомлення національним”.

Серед найважливіших державотворчих заходів Центральної Ради передусім слід назвати чотири її Універсали. Перший Універсал був урочисто оприлюднений 23 червня 1917 року на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді. „Магічне слово „Універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, - зазначав голова Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський, - давало задоволення всім, хто прагнув демонстрації української суверенності. Це слово ставило на порядок дня спомин української державності колишньої гетьманщини, перемеленої в вогні нового революційного руху, відкладалося на підсвідомі мрії на відновлення старих державних традицій в нових кращих формах”. На думку Володимира Винниченка, „це було саме те слово, якого ждалося і яке висловлювало всю душу піднесеної нації”.

В Універсалі урочисто проголошувалося: „…однині самі будемо творити наше життя”. Центральна Рада підкреслювала свій представницький характер, який поставив її на сторожі прав і вольностей української землі і зобов’язав стояти і боротися за ті права і вольності. Проголошуючи себе виразником волі українського народу, Рада визнала, що тільки він на своїй землі має право управляти своїм життям через всенародні українські збори (сойм), що мають обиратися шляхом вселюдного, рівного, прямого і таємного голосування. Хоча долю України передбачалося вирішувати, „не одділяючись від усієї Росії”, однак саме встановлення нового автономного ладу, за текстом Універсалу, мало бути справою українською: „Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні, мають право видавати тільки наші українські збори”.

28 червня 1917 року на закритому засіданні виконавчого комітету Центральної Ради було прийнято рішення про створення Генерального Секретаріату (прообразу майбутнього уряду), який повинен був складатися з дев’яти генеральних секретарів (міністрів) і генерального писаря. Отже, відбулося розмежування гілок влади, їх розподіл на законодавчу і виконавчу. Виконавчий комітет було перейменовано на Малу Раду, яка в період між сесіями Центральної Ради мала виконувати законодавчі функції.

Зразком політичної гнучкості, здатності Центральної Ради до компромісу у напружених взаєминах з центральним петроградським Тимчасовим Урядом, зразком уміння втримати ситуацію від кровопролиття, служить, прийнятий 16 липня 1917 року, Другий Універсал. Незважаючи на згоду з ним, російська сторона чинила всілякі перепони становленню автономії України. Але треба визнати, що ще менш реалістичною за тієї ситуації була б спроба запровадження статусу самостійної України. Зрештою, в українському русі була самостійницька течія, проте помітних успіхів та відчутного впливу не мала, тим часом як Центральна Рада, послуговуючись поміркованішим гаслом автономії, спромоглася прищепити українським масам ідею державності. У тому переконує широка народна підтримка ІІІ Універсалу (20 листопада 1917 року). Навіть неукраїнські маси та політичні сили не виявили до факту проголошення УНР (Української Народної республіки) відверто ворожого ставлення.

Третій Універсал нарешті проголосив утворення повноцінної автономії УНР, визначив і зафіксував кордони Української Держави, дату виборів до Українських Установчих зборів. Що стосується прав місцевого самоврядування, то, відповідно до ІІІ Універсалу, вони мали стати „органами вищої адміністративної влади на місцях”. Розв’язання проблеми національних меншин Універсал передбачав шляхом підготовки й прийняття закону про національно-персональну автономію.

Універсал проголосив такі демократичні принципи: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, союзів, страйків; недоторканість особи і життя; право вживання місцевих мов у стосунках з державними установами; скасування смертної кари; амністію; справедливий суд. Надзвичайно важливим було скасування права приватної власності на землю і визнання її власністю всього народу без викупу, встановлення 8-годинного робочого дня, визнання за урядом і робітниками права контролю за промисловістю тощо.

Вершиною державотворчої діяльності Центральної Ради став ІУ Універсал (22 січня 1918 року). Очевидно, не можна повністю погодитися з тими істориками, які вважають, що він був наслідком лише зовнішньополітичної кон’юнктури. Внутрішні потреби державного життя змушували Центральну Раду і Генеральний Секретаріат наприкінці 1917 і на початку 1918 років дбати про власну зовнішню політику, фінанси, судову систему, адміністративний апарат, зрештою Конституцію. Саме такі потреби спричинилися до проголошення ІУ Універсалу. Суть його виражена у формулі: „Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу”. (Ключове слово тут – „самостійна!”, яке і нині викликає приступи зубного болю в українофобів різних мастей).

Проголошенням ІУ Універсалу Центральна Рада довела, що українці є державним народом, який має політичну волю і спроможний її реалізувати.

29 квітня 1918 року, ухваливши Конституцію УНР і обравши Михайла Грушевського Президентом Української Народної Республіки, внаслідок гетьманського перевороту Центральна Рада зійшла з політичної арени. Проіснувавши у винятково складних обставинах неповних 13-ть місяців, вона залишила по собі яскравий слід на багато десятиліть, позначений як блискучими досягненнями, так і катастрофічними прорахунками. Тим не менше, нині вона становить одну з найповчальніших сторінок нашої історії. Хотілось би сподіватись, що наші державотворці, як в центрі, так і на місцях (та й, зрештою, всі ми) візьмуть з її безцінного досвіду передусім ті уроки, що не треба робити і як не слід чинити, щоб не було соромно і гірко перед прийдешніми поколіннями.

 

 

31Погіршення становища робітників і селян, повер нення поміщиків, що відбирали за допомогою збройних загонів гетьмана землю, повна залежність гетьманської влади від Німеччини та Австро-Угорщини, поразка держав Четверного союзу призвели до краху Гетьманату, На початку листопада 1918 p., коли він став очевидним, П. Скоропадський вирішив сформувати новий кабінет, зорієнтований на Антанту. Але остання допускала в крайньому разі лише федерацію народів колишньої Російської імперії. Під загрозою міжнародної ізоляції П. Скоропадський оголосив про федерацію України з "майбутньою", небільшовицькою Росією. Ця ідея остаточно відштовхнула від нього українських патріотів.

У ніч на 14 листопада 1918 р. на таємному засіданні керівництва українських політичних партій, об'єднаних в Національний союз, було створено новий орган - Директорію на чолі з В. Винниченком. Командуючим військами став С. Петлюра. Крім них, до складу Директорії увійшли Ф. Швець, П. Андрієвський і А. Макаренко. Ядро військ Директорії становив полк українських січових стрільців полковника Є. Коновальця, що дислокувався у Білій Церкві. Звідти 16 листопада повстанці повели наступ на Київ, де вибухнуло повстання. Крім того, розгортався партизанський рух. Гетьман втрачав контроль над країною, його військові сили танули. 14 грудня 1918 р. повстанці здобули перемогу в Києві. Зрікшись влади, П. Скоропадський подався до Німеччини.

Прийшовши до влади, Директорія відновила закони УНР і призначила свій перший уряд під головуванням В, Чехівського. Вища законодавча влада передавалася Трудовому конгресові - своєрідному парламентові, сформованому з селянських і робітничих депутатів, представників інтелігенції.

Невдовзі всередині Директорії розгорілися суперечки щодо форми державності України, шляхів її розвитку, загострилося й особисте суперництво між В. Винниченком і Co Петлюрою.

Директорія почала втрачати авторитет. Деклару ючи відданість інтересам селян, нова влада здійснювала надто обережну політику: терміни й порядок поділу поміщицьких земель не визначалися. Директорія заявила про свою солідарність із робітниками, але водночас придушувала страйки, забороняла діяльність робітничих організацій політичного характеру і навіть розганяла профспілки.

На місцях реальна влада зосереджувалася у виборних отаманів напівпартизанських загонів, які вдавалися до самоуправства, організовували погроми єврейського населення. Деякі з отаманів (зокрема Махно, Григор'єв) пізніше перейшли на бік радянської влади.

Антанта, яка восени 1918 р. висадила свої війська на Півдні України, відмовлялася визнати Директорію. 23 листопада в київських та одеських газетах було надруковано Декларацію Антанти про початок інтервенції в Україні. Заявлялося, що Антанта висадить свої війська з метою подолання анархії та дотримання порядку. Наприкінці листопада англо-французька ескадра увійшла в Чорне море і стала на рейдах Севастополя та Одеси. 11 грудня до Одеси увійшли частини Директорії. На деякий час місто було розділено на кілька зон. 18 грудня офіцери-добровольці під командуванням генерала Гришина-Алмазова (які до того перебували під французькою охороною в зоні порту) перейшли в наступ та вибили українські війська за межі міста. Пізніше (у січні 1919 р.) французькі війська зайняли Миколаїв, в якому ще залишилась німецька окупаційна дивізія. Навесні 1919 р. до інтервенції приєдналися грецькі частини. Представники французького командування в Одесі на переговорах з представниками Директорії в брутальній формі вимагали її реорганізації (зокрема виведення з її складу В. Винниченка), обіцяючи за певних обставин підтримку в боротьбі з більшовиками.

На сході і півночі Директорії протистояли війська Червоної армії, на заході - польська армія Пілсудського, на півдні, крім Антанти, добровольчі війська генерала Денікіна. В цей час у Криму діяв кадетський крайовий уряд на чолі з С. Кримом, який повністю залежав від командування військами Добровольчої армії в Криму. Опираючись на С. Крима, білогвардійці повели наступ на північ від Азовського моря.

Деякі українські партії стали на шлях боротьби з Директорією. Так, боротьбисти організували повстанський рух на Полтавщині, їх підтримував також на Херсонщині отаман Григор'єв. У січні 1919 р. від УСДРП відкололася група Мазуренка, так звані "незалежники", які незабаром уклали угоду з більшовиками про боротьбу з Директорією. Не вдалося Директорії знайти спільної мови і з Махном, який наприкінці грудня 1918 р. спільно з більшовиками спробував захопити Катеринослав.

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити на Конгресі Трудового Народу України, що відбувся в січні 1919 р. На цьому Конгресі були присутні також і делегати від Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка згідно з домовленістю у Фастові 1 грудня 1918 р. об'єднувалася з УНР. 22 січня 1919 р. у Києві проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу ("акт злуки"). З цього часу ЗУНР дістає назву Західна Область УНР (ЗОУНР). Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУ HP Є. Петрушевич. Неспроможність дійти до перемир'я з більшовиками призвела до відставки В. Винниченка та Голови Ради Народних Міністрів В. Чехівського. С. Петлюра виходить зі складу УСДРП і утворює кабінет на чолі з С. Остапенком. Фактично С. Петлюра зосереджує основні важелі влади в своїх руках.

Наприкінці січня - на початку лютого в Москві відбулися переговори між делегаціями Директорії (голова С. Мазуренко) та РНК РСФРР (голова Д. Мануїльський) про припинення наступу російських радянських військ в Україні. Переговори закінчились безрезультатно. 2 лютого Директорія виїхала до Вінниці, більше вона до Києва не поверталася.

Спроби військ Петлюри протистояти радянським частинам успіхом не увінчалися. Його не підтримали Антанта і Денікін. До того ж військові підрозділи, підпорядковані Директорії, в багатьох випадг ках являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік місць проживання, але розпадалися при виході в інші регіони, втрачали боєздатність за несприятливих обставин. Свою роль відіграла й агітація більшовиків з обіцянками ліквідації приватної власності на землю, загального зрівняльного її поділу. Це сприяло поширенню прорадянських настроїв, які охопили і військо У HP. Якщо на початку свого правління Директорія мала 100-тис. армію, то наприкінці січня 1919 р. - всього 21 тис. чоловік.

Після виїзду у лютому 1919 р. з Києва склад та місце перебування Директорії неодноразово мінялися залежно від воєнної обстановки (Проскурів, Рівне, Кам'янець-Подільський та інші). Після відрядження за кордон у листопаді 1919 р. А. Макаренка і Ф. Швеця Директорія припинила своє існування як колективний орган. Згідно з законом про Тимчасове Верховне управління та порядок законодавства в УНР від 12 листопада 1920 р. Директорія скасовувалась, С. Петлюра став одноосібним носієм верховної влади в державі.

Причинами падіння Директорії були нерішучість, а нерідко й невизначеність внутрішньої політики, протистояння різних політичних сил, невміння створити міцний державний апарат і широку соціальну основу. Одним із вирішальних чинників поразки Директорії стало зовнішнє втручання, насамперед Радянської Росії, а також Антанти і Польщі, які ввели свої військові частини в Україну.

 

32 У жовтні 1918 р. почався процес розпаду Австро -Угорської імперії. Основні народи, що входили до її складу, у повний голос заявили про своє самовизначення. Гостро постало питання і про долю західноукраїнських земель. У Галичині існували дві сили, що претендували на всю повноту політичної влади, - українці та поляки. Перші прагнули до створення самостійної української держави, а інші бажали приєднання західноукраїнських земель до Польщі, яка знов відродилася.