Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, зростанням кількості міст, пануванням натурального,^ отже, замкнутого характеру господарства. Князівства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком само забезпеченими державами. Каталізатором децентралізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перетворюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробут і власні володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матеріальних та людських ресурсів від центрального державного ядра на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Немало послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півдні — печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвягн, на півночі та північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, печора та інші угро-фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм економічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкінці XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, вело до міжусобиць, підривало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через торговельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак з кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у XII —XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особливо для Києва, як сто-лиці держави, вело до подальшої її дезінтеграції.

5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом майже двох століть, до монгольської навали. Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Чернігівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовуючи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а й трупи багатьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

 

 

5 Після смерті останнього Ярославича (сина Ярослава) Київ перейшов в спадок його онуку який деякий час зміг стримувати князівську владу. В 1113 р в результаті повстання було запрошено на Київській стіл Мономаха, який зміг міцно тримати Київську волость у своїх руках, так само як і син його Мстислав. Після смерті Мстислава починається боротьба за Київ між Ярославичами, спричинена порушенням права успадкування Київського престолу. Починається кровопролитна війна, скориставшись якою чернігівський князь Всеволод Ольгович захоплює Київ у свої руки. Чим далі йшло тим заплутанішою ставала боротьба за Київський стіл: велика кількість нащадків, князі не хотіли рахуватися з принципом хто старший той і править, чи Київ і поплатився за свою колишню славу.

Спочатку кияни підтримували Мстиславичів, поголовно ходили в походи, сподіваючись, що таким чином допоможуть синам його Ізяславу, а потім Ростиславу укріпитися і зробити Київщину своєю волостю. Але з часом, нажахані розореннями та війнами кияни почали ухилятися від походів на користь князя. Бувало, інколи що на престол потрапляв князь який міг утримувати владу впродовж декількох років. Інколи піднімалась така смута, що князі мінялися не те що по місяцях, а й по тижнях. Кожен приходив зі своїм військом розорюючи, та грабуючи Київщину. Ще гірше було, коли князі кликали на допомогу половців: ті вже нікому не давали пощади, жорстоко грабували і забирали в полон людей, особливо на Київську та Переяславську;після Мономахових походів ці напади було припинились,але пізніше половці знову нападають на Київщину. 1170-80рр половці орудують на Русі, проти них збирають цілі армії

До всього іншого суздальські князі, нащадки молодшого Мономаховича Юрія(предки московської династії), затвердившись на Поволжі, навмисне прагнули ще більше ослабити Київ і позбавити всякого значення його князів, щоб утвердити переважаюче становище за собою. Син Юрія, Андрій скориставшись тим, що князі на Україні пересварилися, втрутився в цю сварку і 1169 року послав своє військо на Київ навмисно, аби його розорити. І це військо справді, взявши Київ, немилосердно спустошило його: кілька днів грабувало місто, церкви, монастирі, не жаліючи нічого: забирали з церков ікони, книги, ризи, навіть дзвони знімали і везли до себе, в північні краї; били людей і забирали в полон. І після цього Андрій навмисно влаштовував у Києві князів незначних, аби принизити його цим. Пізніше, коли усобиці на Україні трохи стихли (в 1180-х роках) і головні претенденти на Київ, Святослав чернігівський і Рюрик Ростиславович (з Мстиславичів), поділивши між собою Київську землю, почали жити у згоді – знову брат Андрія, Всеволод, навмисно пересварив українських князів, підняв проти Рюрика зятя його Романа та чернігівських князів і розпочав жорстоку смуту. Київ знову був немилосердно пограбований і спустошений (1203), і навколо нього зав’язалась така запекла боротьба, що справді важко було всидіти кому-небудь у Київській землі.

Після цього настає вже повний занепад Києва, і пізніший татарський погром трохи додав до попередніх розгромів.

 

7 В кінці Х ст. центром Волині і Підкарпаття стає місто Володимир, засноване і назване імям князя Володимира Святославовича, а управління цим краєм вперше здійснював син великого князя Всеволод.

Після Ярослава Мудрого княжа влада на Волині часто змінювалася, волинські землі перетворювалися у своєрідну федерацію дрібних князівств та їх володарів. Лише наполеглива обєднавча політика князя Романа Мстиславича з 1170 року забезпечила врешті едність Волинської землі.

Дещо іншою була на той час історія Прикарпаття. Тут, ще в 1084 р. утворилося три князівства, в яких правили брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого: Рюрик – у Перемишльському князівстві, Василько – у Теребовлянському князівстві, Володар – у Звенигородському князівстві.

Син Володаря /Володимирко/ обєднав Перемишльську, Теребовлянську та Звенигородську землі і в 1144 році робить своїм столичним містом – Галич на Дністрі. З того часу постає одна із багатьох українських столиць – Галич і Галицьке князівство.

Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла /1153-1187/,прославленого автором “Слова о полку Ігоревім”. Цікаво, що “Великопольська хроніка” кінця Х111 ст. називає державу Ярослава Осмомисла королівством.

В 1199 р. з’явилося нове державне об’єднання – Галицько-Волинське князівсво. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович. Він зумів підпорядкувати непокірні боярські угруповання в м. Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів; підтримував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання він утвердився і на київському престолі.

Основною передумовою об’єднання Галицької та Волинської землі в одному князівстві були їх економічні та культурні зв’язки. Виникненню та піднесенню Галицько-Волинської держави сприяли наступні фактори:

1. Вдале географічне розташування:

− віддаленість від центру послаблювала вплив київської влади;

− князівство знаходилося на перехресті важливих торгових шляхів;

− природні умови робили цю територію важкодоступною для кочівників.

2.Спільність боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом проти монгольського нашестя та іга.

3. Об’єднавча політика князів Романа Мстиславовича (1199–1205) та Данила Галицького (1238–1264 рр.)

4. Багаті родовища солі, що сприяло економічному зростанню та торгівлі князівств.

5. Спільність культурних традицій, звичаїв, обрядів.

8. По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім"). Їхньою матір'ю була дочка Ярослава Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500 бояр було вбито, але самі князі загинули. У 1213 р. галицьким князем проголосив себе лідер галицьких бояр Володислав Кормильчич. Це було нечувано на Русі і стало приводом для втручання сусідів - Польщі та Угорщини.

Галичина відійшла до Угорщини і була під її владою у 1214 - 1219 рр. Від угорців Галичину звільнив Мстислав Удатний з династії смоленських Ростиславичів (нащадків Володимира Мономаха), який князював у Галичі у 1219 - 1228 рр.

У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський спадок почав Данило Романович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині, яка була їх „вотчиною". Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині, але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило Галицький розгромив своїх суперників - галицьких бояр, поляків, угорців, сина чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „Дай Галич". Данило Галицький шукає союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону, але звільнитися від влади татар не зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер.

 

9 Добу найвищого піднесення Галицько-Волинського князівства історики пов'язують з ім'ям короля Данила Галицького.

Князювати Данило Галицький почав на Волині (20-ті pp. XIII ст.), а 1238 p. утвердився і в Галичині, подолавши міжусобні чвари, що спалахнули по смерті Романа з ініціативи галицького боярства. Протягом свого володарювання йому доводилося одночасно долати опір кількох суперників: зі сходу загрожували монголи, із заходу на українські землі зазіхали Литва, Польща й Угорщина. Так, 1238 р. Данило поклав край наступові Тевтонського ордену, розбивши війська хрестоносців у битві під Дорогичином. Одночасно доводилося воювати з непокірними боярами, які схилялися до Ростислава Михайловича з чернігівської династії та його союзників. У 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з приведеним Ростиславом військом угорського короля та його союзниками біля міста Ярослава на р. Сян. Унаслідок Ярославської битви Данило зламав опір боярської опозиції, остаточно утвердився в Галичі й надовго зупинив експансію угорського королівства на північ від Карпат. Тоді ж князь здійснював успішні походи проти литовців та ятвягів, 1243 р. взяв Люблін та Люблінську землю. Допомагаючи своєму сину Романові, одруженому з сестрою австрійського герцога Фрідріха II Бабенберга Гертрудою, здобути австрійську корону, Данило Галицький пішов на Чехію та Сілезію. Так далеко на захід не заходив жоден із руських князів. Проте активність зовнішньої політики Данила виявлялася не тільки оружними походами. Свідченням її були й династичні шлюби його дітей. Так, Лев Данилович був одружений із дочкою угорського короля Бели IV. Наймолодший син, Шварно, взяв шлюб із дочкою литовського князя Міндовга. Дочку Данила Переяславу було видано заміж за мазовецького князя Земовита.

Важливим напрямком зовнішньої політики Данила Галицького були відносини з монгольськими володарями. Князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з Ордою. Проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. Отож Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия. Хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від Орди. Втім, Данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. Нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. Тоді війська Данила, його брата Василька й сина Лева здобули міста, що піддалися монголам — болохівські міста в районі річок Случ і Тетерів. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило й Василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (Львів, Луцьк, Крем'янець тощо). Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

З метою залучення до антимонгольської боротьби західноєвропейських держав Данило прийняв королівську корону. Коронація українського князя відбулася 1253 р. в Дорогичині на Підляшші. Щоправда, папа не зміг та й не бажав надати реальної допомоги в боротьбі проти Орди галицько-волинському князеві. Тому зв'язки Данила з Римом незабаром урвалися. Тож зусилля Данила спільно з європейськими володарями позбутися ординського ярма виявилися марними.

Неможливість повною мірою втілити зовнішньополітичну програму аж ніяк не свідчила про політичну поразку Данила. Адже він зміг піднести авторитет своєї держави — і то за часів найнесприятливіших, коли вся Східна Європа потерпала від монгольського ярма. Непроминальне значення у зв'язку з цим мала коронація Данила. Вона засвідчила визнання української держави з боку європейських країн, які саме Галицько-Волинське королівство вважали державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Київської Русі. Данило об'єднав під своєю владою майже все сучасне Правобережжя України включно з Києвом. За його правління було розбудовано місто Львів, столицю Холм.

По смерті князя Данила 1264 р. Галицько-Волинське королівство розпалося на кілька частин. Західну Волинь утримав у своїх руках брат Данила Василько Романович, заповівши ці землі своєму єдиному синові Володимиру. Галицьке, Перемишльське і Белзьке князівства зберіг за собою старший син Данила Романовича — Лев. Східну Волинь з Луцьком отримав Мстислав Данилович. Холмське князівство відійшло наймолодшому Даниловичу — Шварну.

Об'єднати землі батька під однією рукою заповзявся Лев. До своїх володінь він приєднав Люблінську землю, частину Закарпаття з м. Мукачевим. По смерті Шварна він посів Холмське князівство, у 1272 р. переніс свою столицю до Львова. Невдало претендував на литовський престол. У зовнішній політиці Лев Данилович прагнув щонайтісніших відносин із Польщею. Широкі дипломатичні зв'язки підтримував також із Чехією та Тевтонським орденом. Що ж до відносин з Ордою, то тут Лев дещо змінив тактику свого батька: він не чинив монголам спротиву, а рахувався з їхньою волею. Зокрема, йому доводилося, навіть всупереч власним інтересам, ходити війною на Польщу та Литву. Проте, незважаючи на таку лояльність, Леву все-таки не вдалося забезпечити спокій в державі, бо монголо-татари використовували галицько-волинські землі як плацдарм для своїх нападів на сусідні країни. Не мали успіху й відверті домагання Левом Володимирової спадщини. Вони врешті спричинилися до передачі всієї Волині Мстиславу Даниловичу. Останній помер без спадкоємців, і землі королівства Данила Романовича таки було об'єднано — онуком Данила королем Юрієм І Львовичем, правління якого (1302—1308) стало часом розквіту, спокою та економічного добробуту королівства. Своєю столицею Юрій І обрав Володимир-Волинський.

За його володарювання 1303 р. в Галицько-Волинській державі за згодою константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія — Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України-Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об'єднаного князівства. Добрими були стосунки Юрія І із сусідніми країнами, зокрема Куявською лінією польських князів, а з Тевтонським орденом він навіть уклав союз.

Спадщина Юрія І дісталася його синам — Андрію й Леву II, які правили удвох. Вони називали себе «князями всієї Русі», у такий спосіб висловлюючи претензії на наступництво державницьких традицій Київської Русі. Провідним напрямом зовнішньополітичної діяльності Андрія і Лева була орієнтація на союз із Тевтонським орденом і Польщею. У такий спосіб князі намагалися ослабити свою залежність від Орди. Існує припущення, що брати Андрій і Лев II вели активну боротьбу з татарами і, можливо, в цій боротьбі вони й загинули. Оскільки жоден з братів не мав дітей, то з їхньою смертю 1323 р. династія Даниловичів урвалася.

Майже два роки галицько-волинський трон залишався вакантним, хоча претендентів не бракувало. 1325 року галицько-волинські бояри главою держави обрали князя Болеслава, сина Марії, сестри останніх правителів Андрія та Лева II, який прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340). У зовнішній політиці Юрій II Болеслав тримався союзу з Тевтонським орденом, знайшовши в такий спосіб противагу Польщі, відносини з якою були ворожими. 1337 р. разом із татарами він навіть намагався повернути Люблін, але невдало. Юрій налагодив дружні стосунки з Литвою, зміцнивши їх шлюбом із дочкою князя Гедиміна. Цьому князеві випало накласти головою від змовників: 1340 р. його було отруєно. Загибель Юрія II Болеслава мала для Галицько-Волинської держави негативні наслідки. З його смерті скористалися західні сусіди, котрі прагнули збільшити власні території за рахунок українських земель. Державами, які скористалися з ослаблення руських земель, стали Литва, Польща та Угорщина. Внаслідок тривалої війни (1340—1349), яку розв'язали проти Галицької держави (Волинь мирним шляхом була інкорпорована Литвою) Польща та Угорщина, остання незалежна держава Русі-України припинила своє існування у 1349 p., а її землі були поділені між переможцями. Пізніше Галичина закріплюється за Польщею.

Та хоч би якими несприятливими були наслідки занепаду Галицько-Волинського князівства, вони аж ніяк не применшують його значення в українській історії. Як зазначав видатний український історик Михайло Грушевський, Галицьке й Волинське князівства були безпосередніми спадкоємцями політичної та культурної традиції княжого Києва. Галицько-Волинське князівство — перша власне українська держава, оскільки у XIII ст., за доби своєї могутності, воно охоплювало 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України.

 

10 По смерті Данила 1264 року з приходом до влади його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Деякі спроби відновлення єдності та могутності держави здійснювалися за часів правління Данилового сина Лева (1264-1301 pp.) і Василькового сина Володимира (1271-1289 pp.), які намагалися підтримати політичний курс своїх батьків.

Так, Леву вдалося розширити кордони держави — до її складу були включені Закарпатська Русь та Люблінська земля. 1270 року він переніс столицю в місто, яке збудував його батько на честь Левового весілля з угорською королівною Констанцією, — до Львова.

На відміну від Лева, Володимир зосередив свою увагу на будівництві міст, замків і церков, на розвитку мистецтва та культури.

Після смерті Лева одноосібним правителем Галичини й Волині став його син Юрій (1301-1308 pp.). Утративши під час війни з поляками Люблін (1302 рік), князь відмовився від завойовницької діяльності й використовував мирні шляхи для врегулювання конфліктів. Завдяки цьому його держава зберегла силу й вплив, а сам князь отримав титул «король Русі». У 1303 році Юрій дістав згоду на заснування в Галичині власної митрополії.

Титул князя всієї Русі носили сини Юрія Андрій і Лев, які в 1308-1323 pp. спільно правили після смерті батька. Князі й далі підтримували дружні стосунки з Тевтонським орденом, щоб запобігти посиленню Литви. Напруженими залишалися відносини з Ордою, і тому існує припущення, що обидва князі загинули в боротьбі з ординцями.

Андрій і Лев були останніми нащадками Романового роду. Після їхньої смерті Галицько-Волинське князівство очолив Болеслав Мазовецький, син польського князя Тройдена, — чоловік Марії, сестри Андрія та Лева. Він прийняв православну віру та ім'я Юрій. Юрій II Тройденович (1325-1340 pp.) дотримувався мирної зовнішньої політики попередників. Водночас він вороже ставився до Польщі, яка тоді об'єдналася в єдину державу і, мабуть, намагалася здобути Люблінщину. Це стало причиною укладення союзу Польщі й Угорщини проти Галицько-Волинського князівства.

У внутрішній політиці Юрій II намагався визволити з-під впливу бояр і посилити децентралізовану князівську владу. Крім того, князь підтримував іноземців, надавав допомогу католицькому кліру, що викликало невдоволення боярства, міщанства й православного духовенства. 7 квітня 1340 року Юрія II отруєно у Володимирі-Волинському.

Зі смертю Юрія II закінчилася доба незалежності Галицько-Волинського князівства, і почалася боротьба сусідніх держав за Галичину й Волинь, що завершилася поневоленням цих земель сусідніми державами.

Галицько-Волинські землі стали об'єктом вторгнення Польщі, Литви, Угорщини та інших держав.

Князь Лев Данилович (бл.1228—бл.1301)

Галицький князь. Після смерті Данила Галицького 1264 р. успадкував Перемишльське князівство і Львів, після 1269 р. — Галич, Белзьке, Холмське і Дрогобицьке князівства.

 

12 Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалась відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада перебувала у руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалась загальнодержавними актами, звичаєвим правом та рішеннями місцевих органів влади. Особливістю системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок, що зумовлювалось тим, що: 1. адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювались у міру поневолення сусідніми державами тих чи інших територій України; 2. окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема у сфері місцевого управління. Так, після приєднання у 14 ст. до Польського королівства у Галичині спершу зберігалась обмежена автономія і навіть карбувалась власна монета; однак, вже у 15 ст. польські королі почали проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на її землі (у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі) своїх старост, і врешті Галицькою землею став управляти генеральний староста, а згодом було введено посаду подільського генерального старости. У 15 ст. у Польщі почалась ліквідація удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які поділялись на повіти; так, Галичина у 1434 р. стала Руським воєводством, а у 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство. На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, існуючу у Польщі. Очолював місцеве управління воєвода з широкими адміністративними і судовими повноваженнями, якому підпорядковувався земський уряд, а після утворення шляхетських сеймиків він став головувати на їх засіданнях

Приєднання наприкінці 14 ст. більшості українських земель до Великого князівства Литовськогоспершу не змінило їх політико-адміністративного устрою – зберігались Київська, Волинська і Подільська землі у кордонах колишніх удільних князівств, у Чернігівській землі винило кілька удільних князівств. Всі ці українські землі вважались власністю великокнязівської династії, та, попри те, зберігали певну автономію і давні місцеві права і звичаї, що обіцяв їм Великий князь у своїх грамотах, включаючи їх до складу своєї держави. У більшості українських князівств і земель у 14-15 ст. зберігалась волосна система адміністративно-територіального поділу; а наприкінці 14 ст. у південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці – повіти, в які входило кілька волостей, і наприкінці 15 ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях. Очолювали повіти і волості тіуни, а потім державці. Спершу у селах існували самоврядні общини – волості, сотні, сороки, десятки, які очолювали виборні старости, сотники, сорочники, десятники. Ці органи самоврядування сільських общин, в які входили, передусім, отамани (здебільшого у південних землях) або старости (на півночі) і підлеглі їм дрібні адміністратори (войтики, сорочники тощо), становили низову адміністративну ланку; вони, головно, забезпечували збирання податків у князівську скарбницю. Найважливіші питання вирішувались на сходках, вічах. Згодом внаслідок централізації держави і збільшення ролі шляхти селянське самоуправління було ліквідоване.

11 Перервана традиція літописання зумовила наявність білих плям в історії польсько-литовської доби. Через це частина істориків період існування Великого князівства Литовського до Люблінської унії 1569 р. вважає часом існування Литовсько-Руської держави, а решта переконана, що цієї доби йшов процес перетворення українських земель на литовську провінцію. Така розбіжність поглядів пов´язана з тим, що час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно важливу особливість: він складався з неоднакових за тривалістю та змістом періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340—1362) — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга (1230—1263). Головним об´єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна (1316—1341) — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.

Скориставшись у 50-ті роки XIV ст. слабкістю Золотої Орди (після смерті хана Джанібека 1357 р. тут розпочинається хвиля міжусобиць, протягом 1359—1361 pp. у золотоординській столиці Сараї змінюється сім ханів, а 1362 р. Орда розпадається на дві частини з кордоном по Волзі), литовці активно починають новий етап проникнення в землі колишньої Київської Русі. Наступник Гедиміна Ольгерд (1345—1377) чітко формулює основне завдання: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». Витіснення татарських ханів сприяло поступовій інкорпорації (включенню) Чернігово-Сіверщини, Київщини, Переяславщини до складу Литовської держави. Після перемоги 1362 р. над татарами на березі р. Сині Води (притока Південного Бугу) до сфери литовського впливу потрапило і Поділля.

Дії литовців на теренах України не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів. Збройне протистояння в боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями — претендентами на спадщину Київської Русі. Місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. Литовська влада була м´якшою, толерантнішою, ніж татарська. На приєднаних до Литви землях руські князі зберігали свою автономність. У зв´язку з цим відомий історик О. Субтельний назвав процес збирання українських земель Литвою «проникненням, включенням, приєднанням».

II етап (1362—1385) — «ослов´янення» литовських правителів. Майже до кінця XIV ст. Велике князівство Литовське було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб´єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Оцінюючи ситуацію в Литовській державі, яка утворилася після 1362 p., Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб´єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське. Фактично ж майже 90% населення становили русини, тобто білоруси та українці».

Така ситуація певною мірою нагадувала прихід варягів на Русь, наслідком якого стала асиміляція, розчинення їх у потужному слов´янському етнічному масиві. Про започаткування аналогічного процесу — «ослов´янення» литовських правителів у другій половині XIV ст. — свідчать факти: розширення сфери впливу руського православ´я на терени Литовської держави; утвердження «Руської правди» державною правовою основою; визнання руської мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації тощо.

Оскільки власне литовські етнографічні землі в цей час становили лише десяту частину новоствореної держави, литовські правителі, намагаючись втримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: «Старого не змінювати, а нового не впроваджувати». Офіційний титул литовського князя розпочинався словами: «Великий князь Литовський і Руський». Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Проте литовці не стали другими варягами. Процес асиміляції завойовників не завершився. Події розгорнулися інакше. Починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирають сили тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.

III етап (1385—1480) — втрата українськими землями залишків автономії. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством, Литва отримала наприкінці XIV ст. від ослабленої Польщі пропозицію: шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об´єднати сили двох держав. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. За умовами унії Ягайло, одружуючись з Ядвігою, отримував титул короля Польщі й зобов´язувався окатоличити литовців та «навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до Корони Польської».

Така відверто пропольська політика зумовила швидку появу литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392—1430). Підтриманий зброєю литовських феодалів та руських удільних князів, він 1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств — Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель. Виношуючи плани «великого княжіння на всій Руській землі», Вітовт постійно розбудовував систему опорних укріплень у Барі, Брацлаві, Звенигороде Жванці, Черкасах та інших містах. Проте ці плани так і не вдалося реалізувати. Поступальний рух на схід було припинено, в 1399 р. у битві з татарами на Ворсклі загинули найкращі військові формування Литви та Русі. Водночас воєнний потенціал князівства був ще значним, про що свідчить перемога об´єднаних сил слов´ян і литовців над Тевтонським орденом 1410 р. під Грюнвальдом.

Нова польсько-литовська унія 1413 р. у Городлі засвідчила зростаючу дискримінацію православного населення. Відповідно до цього документа католики могли брати участь у великокняжій раді, участь православних у державному управлінні обмежувалася. Розширенню сфери впливу католицизму сприяли роздача католицькій церкві українських земель, заснування католицьких єпископських кафедр у Кам´янці-Подільському та Луцьку. Подальше зближення та блокування польської та литовської шляхти поступово зміщувало акценти визвольної боротьби в українських землях: поряд з антипольським наростає антилитовський рух, що вилився в народні виступи 1440 р. на Волині та Київщині. Намагаючись проводити гнучку внутрішню політику, литовська верхівка спершу іде на відновлення Київського та Волинського удільних князівств, але протягом короткого часу (1452—1471) навіть ці залишки автономії українських земель були остаточно ліквідовані, а землі стали звичайними провінціями Литви.

IV етап (1480—1569) — посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Остаточна втрата українськими землями у складі Литви автономних прав у часі збіглася з піднесенням Московського князівства. Консолідуючи навколо себе навколишні землі, воно трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр «збирання земель Русі». Вже 1489 р. Іван ІІІ вперше зауважує Великому князю литовському та королю польському Казимиру: «Наши города, и волости, и земли, и воды король за собою держит».

Початок XVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно — 1500—1503, 1507— 1508, 1512—1522 pp. Під час невщухаючої боротьби російська сторона неухильно намагалася довести, що саме цар і є справжнім «государем усієї Русі». За цих обставин під впливом зростаючого соціального гніту, релігійної дискримінації, загрози ополячення та окатоличення в умовах ліквідації залишків автономії в українських землях помітно поширюються проросійські настрої. Це виявляється в добровільному переході під владу Москви деяких князів зі своїми володіннями (Чернігово-Сіверські князі, Бєлєв-ські, Воротинські, Новосильські, Одоєвські, Шемячич); в організації змов і повстань (1481 р. невдала змова Олель