ДО ПИТАННЯ № 8.

Трагедія (з грец. – цапина пісня) – „драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і життєво важливий для певної епохи конфлікт, а незвичайний герой потрапляє у безвихідне становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами й часто гине (хоч фізична загибель для трагічних героїв не обов’язкова, що підтверджують образи есхілівського Прометея, шекспірівського короля Ліра та ін)” [17, с. 427].

Трагедія сформувалась ще в епоху античності, одним з основних джерел виникнення цього жанру були хорові пісні та сакральні дійства на честь Діоніса: зооморфним образом бога вина і виноградарства був цап і в жертву йому приносили цапа, співаючи при цьому сумних пісень. „Батьком” трагедії вважають Есхіла.

Арістотель визнавав трагедію найвищою формою літератури, оскільки в ній є відображення подій (як у епосі) та висока емоційність (як у ліриці), окрім того, вона показує дію на сцені. Автор „Поетики” звернув увагу на наступні моменти:

- трагедія відображає (наслідує) важливі, суттєві події;

- дія трагедії побудована на перипетіях (змінах від щастя до нещастя в долі героя і навпаки);

- герої трагедії – прекрасна людина, але не ідеальна, здатна на помилку;

- хор – органічна частина трагедії;

- мова трагедії „прикрашена”;

- через страх за героя і співчуття йому глядач трагедії внутрішньо очищується (переживає катарсис).

З ім’ям античного драматурга Софокла пов’язують поняття „ трагедії року” *.

В епоху Середньовіччя трагедія на деякий час поступилась місцем іншим драматичним жанрам: з’явилися містерія (з грец. mysterion – таємниця) – вільна, часто імпровізована вистава на сюжети Старого та Нового заповітів, міракль (франц. miracle – диво) – дійство, яке показувало гріховне життя та каяття, звернення за допомогою до святого, який своїм чудесним втручанням рятував душу людини, фарси тощо.

У часи Ренесансу (глибоко філософські твори В. Шекспіра, „криваві трагедії” К. Марло та Т. Кіда,) і бароко* (П. Кальдерон, А. Гріфіус) – XVI-XVII ст., відбувається відродження трагедії.

В. Шекспір („Гамлет”, „Ромео та Джульєтта”, „Макбет”, „Король Лір” тощо) бере все найкраще від античної трагедії і, водночас, звільнює цей жанр від формальних умовностей. Драматург поєднує трагічне з комічним, показує людину та життя у всій різноманітності їх проявів та протиріч.

Цей жанр визнається „високим” (герої – видатні особистості, події – державного значення, стиль – піднесений) і продовжує зберігати свою популярність у літературі класицизму* (драматургія П.Корнеля, Ж. Расіна) – XVII ст. Головним джерелом трагічного стає конфлікт у душі героя між пристрастю, приватними інтересами і обов’язком перед державою.

„Вольтер визнав звичний предмет трагедії – пристрасті піднесених героїв – недостатнім, обгрунтував в „Міркуваннях про давню і нову трагедію” (1748) філософську проблематику трагедії і у власній художній практиці драматурга переслідував виховні цілі” [18, с. 1082]: „Альзіра”, „Заїра”, „Магомет”.

У XVIII ст. письменники доводять, що трагедії можуть переживати не лише правителі та полководці, видатні особистості, але й звичайні люди (міщани) – виникає драма, а трохи поспіль – мелодрама (грец. melos – песня, drama – дія), яка стає „улюбленицею” публіки („Дама з камеліями” Дюма-сина тощо). Оновлює „класичну трагедію” Ф. Шіллер („Дон Карлос”, „Марія Стюарт”).

На межі XIX-XX ст. відроджується у модернізованому вигляді антична трагедія (Г. фон Гофмансталь, Г. Гауптман). У XX ст. театр дає „новую жизнь старой, прежде всего шекспировской трагедии” [18, с.1083].

Комедія (походить від двох грецьких слів komos і ode – „гульбище” та „співаю”) на відміну від трагедії, не показує трагічних наслідків конфлікту, фінал твору – щасливий. Цей жанр відображає смішні, комічні подій та характери, висміює соціальні або загальнолюдські недоліки.

Формується, як і трагедія, ще в епоху античності: серед джерел виникнення – святкові пісні та веселі дійства на честь все того ж Діоніса. Засновником вважають Аристофана („Вершники”, „Жаби”, „Хмари”).

Від Арістотеля про комедію до нас дійшло не багато відомостей (див. Хрестоматійний додаток): вважають, що друга частина його „Поетики”, присвячена цьому жанру, не збереглась.

У часи античності та Середньовіччя існувало багато видів імпровізованих комедій (мім*, ателлана*, комічний репертуар мандрівних акторів – жонглерів). Особливе місце займали соті*, фарси*.

У XVI ст. з’являється так звана, „вчена комедія”, сommedia dell’arte („комедія масок”) в італійській літературі.

Величезний внесок у розвиток жанру зробив В. Шекспір („Комедія помилок”, „Сон літньої ночі”, „Багато галасу з нічого” тощо”): у його яскравих, оптимістичних творах провідною темою стало кохання, а головним законом – закон Природи.

У XIX ст. прозова комедія майже повністю витіснила віршовану (комедії О. Дюма-сина, Г. Ібсена та інш.). З к. XIX ст. розвиток комедії на Заході відбувається ніби поза межами літератури: представників основних течій цього часу (символісти, імпресіоністи тощо) цей жанр не приваблював.