Великі епічні жанри: епопея, роман, роман-епопея.Термін „епос” має два значення: - літературний рід; - синонім терміну „ епопея ”(грец. „epos” – слово, „poieo” – творю). Останнє поняття використовується для визначення цілої низки творів, які виникли в епоху переходу від міфо-фольклорної творчості* до власне літератури і відтворювали народне уявлення про світ в цілому, пам’ять про його минуле, війни, героїчні подвиги. Епопеї також часто називають епічними поемами. Вони спочатку функціонували в усній формі, а пізніше були записані. Цей жанр існував ще в стародавній Греції (антична епопея). Наприклад, „Іліада”, „Одіссея” Гомера. Специфіка: - це великі за обсягом цикли переказів, пісень і легенд, пов’язаних між собою якоюсь вагомою подією („Іліада” – Троянською війною) чи героєм („Одіссея” – особистістю Одіссея); - показують значущі події народного життя на широкому епічному фоні; - відображають міфологічну свідомість народу; - герой епопеї усвідомлюється не як окрема особистість, а як, у першу чергу, член соціуму, він втілює тогочасне уявлення про ідеал (сильний, сміливий, захисник інтересів свого народу); - у епопеях багато подій, колективних сцен, дійових осіб; - їм притаманні урочистість, спокійний, величний стиль оповіді, віршована форма, використання традиційних форм народної поетики (велика кількість метафор, постійних, складних епітетів, велика увага приділяється описам, які уповільнюють дію – прийом ретардації тощо). В дещо інших формах епос функціонує також в епоху Середньовіччя: розрізняють архаїчний (ранній, міфологічний, додержавний) та власне героїчний (державний) епос – героїчні поеми. Архаїчний епос: скандинавська „Старша Едда”, кельтські саги* тощо. Він тісно пов’язаний із міфом та обрядом. Так, „Старша Едда” подає інформацію про богів та чудовиськ, з якими вони борються, про те, як було створено світ і перших людей тощо. У архаїчному епосі ми зустрічаємось із велетнями та чаклунами, постійно повторюваними мотивами: фатального скарбу, здобуття чарівних предметів, двобою героя з його батьком чи побратимом тощо. Його світ чітко поділяється на „своїх” („своє плем’я”, „добрі” боги та чаклуни) і „чужих” (інше плем’я, „злі” боги, чудовиська). Захисник інтересів „своїх” – відважний і сильний герой. Таким, наприклад, у сагах є Кухулін, який захищає своє плем’я (уладів) від ворожих сил. Героїчний епос:французькі жести (Chansons de geste) – „Пісня про Роланда”, іспанська „Пісня про мого Сіда”, німецькі Heldenlied, російські билини тощо. Тут події відбуваються все ще в умовному, але вже історичному часі, присутні інтерес до історичної долі народу (народності) та героїчна ідеалізація минулого; масштаби зображуваного – державні, національні. У центрі – ідеалізований образ героя-воїна, лицаря (Роланда, Сіда), який захищає свій народ від „чужих” (не фантастичних чудовиськ, а „поганих” язичників, загарбників) та втілює кращі риси народного характеру. Героїчний епос відображає національну самосвідомість (не міфологічну, а сформовану відповідно до християнських ідеалів). Показовими творами перехідного періоду, в яких поєднані риси архаїчного та героїчно епосів є англосаксонський „Беовульф” та німецька „Пісня про Нібелунгів”. Не слід ототожнювати давню епопею і роман-епопею. Роман-епопея – „епічний жанр, який структурує в собі ознаки роману та епопеї і містить настанову на всеохоплююче осмислення життя в його історичному розвиткові” [17, с.495].
Епопеями іноді називають також епічні цикли („Людська комедія” О. де Бальзака, „Сага про Форсайтів” Дж. Ґолсуорсі, „Жан Крістоф” Р. Роллана).
Роман. Це великий епічний твір, увага в якому зосереджена на долі окремої особистості, формуванні її характеру, внутрішньому розвитку. Виникнення роману пов’язане із усвідомленням цінності ОСОБИСТОСТІ (у давньому епосі людина сприймалася виключно як член соціуму, колективу). Саме тому роман називають „епосом приватного життя” чи „епосом нового часу”. Цей „книжний жанр”з’явився ще в часиантичності (в прозовій формі) – к. ІІ чи поч. І ст. до н.е. Сам термін „роман” виник значно пізніше: в епоху Середньовіччя. La conte roman (фр.) називали твори з любовним сюжетом, які були написані романською мовою, а не латиною. Пізніше назва скоротилася: прикметник став іменником. Давньогрецькі романи („оповіді”, „книги”) змальовували випробування, через які успішно проходили юні закохані („Дафніс і Хлоя” Лонга, „Херей та Калліроя” Харитона, „Ефіопіка” Геліодора тощо); у літературі Риму виник сатуричний* роман з настановою на „незвичайність, анекдотичність, гостроту подій” [35, с.105] („Сатирикон” Петронія, „Золотий віслюк” Апулея). В епоху Середньовіччя набули поширення лицарські романи (див. вище), які спочатку мали віршовану форму, а пізніше – прозаїчну. Наприклад, романи Кретьєна де Труа „Івейн, чи Лицар із левом”, „Ланселот, чи Лицар із візком” тощо. У часи Ренесансу з’явився твір, задуманий як пародія на лицарські романи з їх фантастикою, – „Дон Кіхот” М. де Сервантеса: саме з розвитком його традицій (настанова на „правдоподібність”, мотив великої дороги і широка панорама дійсності, зосередження уваги на долі окремої особистості тощо) пов’язаний подальший розвиток цього жанру у західноєвропейській (зокрема англійській) літературі. Значущим у цьому плані був також вплив іспанського шахрайського роману, побудованого у формі оповіді пройдисвіта (пікаро) про своє життя. Після тимчасового „занепаду” романного жанру у літературі класицизму* XVII ст. його „нове життя” почалося у літературі Англії. Письменники-просвітники*, урахувавши досвід попередників, публіцистики, жанру „подорожі” тощо, відродили „епос приватного життя”. Д. Дефо написав „Робінзона Крузо”, а пізніше виділилися два основні різновиди західноєвропейського роману: соціально-побутовий (Г. Філдінг, Т. Смоллетт) та психологічний (С. Річардсон, Ж. Ж. Руссо, Л. Стерн, І. В. Гете). На межі XVIII-XIX ст. в Англії виникає готичний роман („роман жахів”): твори Г. Уолпола, А.Радкліф. Засновником історичного роману вважають В. Скотта. В 1830-ті рр. почалась класична епоха соціально-психологічного роману (Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс, В.М. Теккерей, Г. Флобер, Ш. Бронте, Джордж Еліот, Е. Троллоп). Видатні романісти ХХ ст.: Р. Роллан, Т. Манн, М. Пруст, Дж. Джойс, Дж. Ґолсуорсі, С. Моем, В. Вулф, Дж. Оруелл, В. Голдінг тощо. Роман є провідним жанром у літературі XVIII-XXI ст.
До питання жанрової природи роману зверталося багато дослідників. Г.В.Ф. Гегель вважав, що роман показує життя у всій різноманітності, його основний конфлікт – між поезією серця та протиставленою їй прозою життєвих відносин. В.Г. Бєлінський називав роман – епосом приватного життя, який показує буденне життя людини. М.М. Бахтін* вказував, що епопея звернена до минулого, а роман – до сьогодення, його герой – не сформована особистість, а людина, яка розвивається та шукає себе. Роман продовжує формуватися й до сьогодні. Дослідник виділив декілька типів роману за принципами побудови образу головного героя: роман-мандри, роман-випробування, роман-виховання, автобіографічний роман.
|
