Групи літературних типів

1. Соціально-історичні (типи, що уособлюють риси представників певного соціального прошарку конкретної історичної епохи). Так, у творах Е.М. Ремарка та Е. Хемінгуея зустрічаємо типових представників „втраченого покоління” (lost generation), молодість якого випала саме на час між першою та другою світовими війнами, що призвело до раннього руйнування ідеалів та жорстокого розчарування у житті. „...Кожна доба письменства має типових представників свого часу в романі, повісті й новелі, в епічній чи драматичній поезії” [10, с. 135]. У зв`язку з цим показовою є поява типів „романтичного ентузіаста” та філістера (Е.Т.А. Гофман), „байронічного героя” (Дж. Байрон, Г. Гейне, Ф.Р. Шатобріан, А. де Мюсе, М. Лєрмонтов) за часів розквіту романтизму та типу молодого буржуа (Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер) у період розвитку класичного реалізму.

2. Національні (типи, що уособлюють типові риси національного характеру). Наприклад, герої новел П.Меріме – пристрасна, хитра та жорстока циганка Кармен („Кармен”), волелюбні корсиканці Матео Фальконе („Матео Фальконет”) та Коломба („Коломба”), мужні та горді італійці в зображенні Стендаля („Ваніна Ваніні”, „Пармський монастир”), сноби-англійці В.М. Теккерея („Книга снобів”, „Ярмарок марнославства”).

3. Загальнолюдські (типи, що уособлюють риси, притаманні всім людям, без огляду на їх соціальний статус, належність певному часу). Наприклад, тип скнари (Гарпагон з комедії Ж.-Б. Мольєра „Скупий”), авантюриста (Сорель з роману Стендаля „Червоне та чорне” чи Ребека Шарп з „Ярмарку марнославства” В. Теккерея) чи мрійливого ідеаліста (Дон Кіхот Сервантеса). У Гамлеті В. Шекспіра узагальнене типове для людства прагнення справедливості, в образі Фауста Гете – жага знань. Якщо ім’я літературного персонажа стає загальним, ми можемо визначити його як тип (дон жуан, дон кіхот тощо).

Правила, за якими повинен діяти конкретний тип називають „ поведінковим каноном ” (наприклад, герой повинен захищати свій народ, жертвувати собою, він не здатний на зраду та підступність).

Слід зазначити, що на ранніх етапах розвитку літератури образи персонажів були більш типовими, майже позбавленими індивідуалізуючих рис. Так, у творах західноєвропейського Середньовіччя з кожною з культурних традицій та їх жанрами було пов’язане визначене коло типів: у героїчному епосі – відважний герой-захисник, мудрий правитель, вірний друг героя, антагоніст (супротивник), у куртуазній ліриці – закоханий трубадур (носій куртуазних якостей), Прекрасна Дама, її чоловік (носій некуртуазних якостей), пліткар тощо.

Але поступово відбувається перехід від нормативного типу творчості до такого етапу, на якому виділяється індивідуальне начало, як наслідок, образи стають менш типовими і більш індивідуалізованими, життєвими. Ці зміни стають особливо помітними у літературі к. XVIII – п. XIX ст.

Існує велика кількість різних варіантів (звичайно, умовних) класифікацій персонажів.

o Головний;

• другорядний;
• епізодичний;
• позасценічний (згадується у розмовах дійових осіб, але на сцені не з'являється).

Диференціюють також статичних, незмінних протягом оповіді (Гарпагон Мольєра до кінця комедії залишається патологічно скупим, а Тартюф – лицеміром) та динамічних, які змінюють протягом дії свої погляди, поведінку (для Сореля Стендаля спочатку головна мета – зробити кар’єру, але у фіналі свого життя він розуміє, що справжньою цінністю є кохання).

Виділяють персонажів-ідеологів та персонажів-діячів ( перші більше розмірковують, другі – діють) або ж суб’єктів дії та суб’єктів свідомості (функція перших – рухати сюжет, других – уповільнювати розвиток подій, привертати увагу до внутрішнього світу людини).

Ще один варіант класифікації персонажів – на ліричних, драматичних та епічних.

Ліричний – автор змальовує лише почуття та думки персонажа і не згадує про події його життя, вчинки (зустрічається, переважно, у поезії).

Драматичний – коли виникає враження, що персонаж „діє сам”, „без допомоги автора”, тобто автор використовує прийом самохарактеристики дійової особи (переважно, у драмі).

Епічний – автор зображує портрет, побут, дії, внутрішній світ персонажа (переважно, у епічних творах).

Слід пам’ятати, що далеко не завжди доречний розподіл персонажів на „ позитивних” і „негативних”: така „класифікація” підходить, наприклад, для казок, творів героїчного епосу, комедій та трагедій класицизму, але на більш пізніх етапах розвитку літератури характеристики ускладнюються, образи починають поєднувати найрізноманітніші риси, що не дозволяє інтерпретувати їх однозначно (так само, як у житті, де не буває абсолютних негідників і ідеальних, цілком позитивних людей).