Студопедия Главная Случайная страница Задать вопрос

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

ТЕКСТИ, У ЯКИХ ТРЕБА ВИДІЛИТИ ТРОПИ ТА ФІГУРИ.




„Нехай пихаті й безтолкові

Беруть на поглум наш зв’язок, –

Чеснота скорше варт любові,
Ніж титулований порок.

 

Хай ратні подвигий походи

Мій рід прославили колись,

Не заздри на герби й клейноди –

Своєю гордістю гордись” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

 

„Кінець! То був лиш сон. І враз

Блідих надій промінчик згас.

Щасливих мало днів прожито,

Світанок мій вкриває тьма,

І душу сковує зима” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

 

„Як грішник, вигнаний із раю,

Безсилий втрачене вернуть,

Дивився, сповнений одчаю,

На суджену тернисту путь” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

 

„Як зупиня нас невідоме

Ім’я на брилі гробовій,

Так і рядки оці в альбомі

Нехай привернуть погляд твій.

 

Колись їх може прочитавши,

Ти в суєті буденних справ

Подумаєш: „Його нема вже,

Та серце тут він поховав” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

 

„Коли із дна душі незборне

Тужіння виповзе надвір

І вираз мій у тінь сгорне,

Потьмить чоло й заповнить зір,

Не бідкайся! Свою оселю моя скорбота добре зна:

В грудей безмовне підземелля

Назад повернеться вона” (Дж. Байрон, переклад Д. Паламарчука).

 

„Ані росинки на сухій траві,
І дерево скупе на прохолоду.

То налетить, то стихне вітровій

Сухий, легкий, немов не грався зроду.

Несе по вулицях солому, пил,

То раптом кине – вибився із сил” (П.Б. Шеллі, переклад О. Мокровольського).

 

„Вечірні хмари вже останнє світло п’ють.

Іди! У сяйві місячнім долина гасне.

Іди, бо швидко вітри темряву женуть,

І північ саваном одягне небо ясне” (П.Б. Шеллі, переклад Ю. Клен).

 

„О англійці, нащо вам

Підкорятися панам?

Шити одяг день і ніч

Для тирана гордих пліч?

 

Працювати скільки сил

З колисок аж до могил,

Щоб вони ізнов і знов

Висисали вашу кров?

 

Бджоли Англії! Ваш труд

Не зламає ваших пут,

Бо й мечі, і ланцюги

Візьмуть трутні-вороги” (П.Б. Шеллі, переклад М. Тупайло).

 

”Щоб сніжний вітер лютував

І брала ніч морозом кріпко, –

В своїх обіймах я тобі

Зігрів би душу, Пеггі-любко!

 

Щоб я був лорд і срібла їв,

І пив із золотого кубка, –

З яким би щастям розділив

Я все з тобою, Пеггі-любко!” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

 

„Моє серце в верховині і душа моя,

Моя душа в верховині соколом буя,

Моя душа в гори лине наздогін вітрам,

Моє серце в верховинні, де б не був я сам” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

 

„Моя любов – рожевий квітень в весінньому саду,

Моя любов – веселий спів,
Що з ним і в світ іду.

 

О як тебе кохаю я,

Єдиная моя!

Тому коханню не зімліть,

Хоч висохнуть моря” (Р. Бернс, переклад М. Лукаша).

„Як ішла житами, бідна,

Як житами йшла,

Заросила верхнє й спіднє,

Як житами йшла.

 

Бідна Дженні! Не спочине

Ні вдень, ні вночі!

Заросила спідничину,

Житом ідучи.

 

Коли хтось іде з ким-небудь

У житі густім,

Як цілується з ким-небудь,

Нащо знати всім?

 

Коли хтось іде з ким-небудь

Через сіножать,

Як цілується з ким-небудь,

Нащо людям знать?

 

Бідна Дженні! Не спочине

Ні вдень, ні вночі!

Заросила спідничину,

Житом ідучи” (Р. Бернс, переклад В. Мисика).

 

„Святкові згуки нас вели.

Крізь місто сонне, повне мли,

Ми вийшли під повіїн дім.

Лунали вальси там гучні

І скрізь світилися вогні, –

Веселощі буяли в нім.

На шторах – тіней арабеск,

І кожна тінь – хисткий гротеск,

Людська подоба в повен зріст;

В танковім вихорі вони

Кружляють, наче восени

На вітрі чорний падолист...

Немов на ниточках скелет,

За силуетом – силует;

Музика виграє танки...

Погордливо, рука в руці

У сарабанді йдуть мерці,

Їх сміх пронизливо-тонкий” (О. Вайлд, переклад М. Стріхи).

 

„Крок — крок — крок — крок — ми йдемо по Африці —

Все — йдем — все — йдем — по тій самій Африці —

(Скрізь — рух — рух — рух — рух чобіт угору — вниз!)

Не звільнить ніхто на війні!

Шість — сім — десять — п'ять — двадцять вісім миль за день —

Чотирнадцять — десять — шість — вчора тридцять миль було.

(Рух — рух — рух — рух — рух чобіт угору — вниз!)

Не звільнить ніхто на війні!” (Р. Кіплінг, переклад М. Стріхи).

 

„Цей місяць крихітний, завбільш із квіточку жасмину,

Схилився над вікном в нічну і вітряну годину,

Як липовий вологий цвіт, опав на сонні вії,

І першу нагадав любов, без пристрасті й надії...”

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

 

„Зимовий вечір набіга,

Несе в провулки запах страв,

О шостій день

Згорів дощенту, димом став.

І вітер із дощем жене
До ніг брудне
Ошмаття, клаптики старі,
Газети, висохлі листки...
У димарі

Дощ стукотить та у шибки.

Самотній кеб о цій порі

Стоїть на розі. Мерзне кінь...

Від ліхтарів тікає тінь.

 

Земля у красі

Чекає весни.

Кохання й журба:

Надії ж усі

Минуться мов сни.

Неправда хіба?

Коханням тіла

Наповнено вщерть,

Душа лиш слаба:

Спалила дотла

Любов – наче смерть.

Неправда хіба?”(Т.С. Еліот, переклад М. Стріхи).

 

„Вітрила кригою вкрились і різали руки до крові;

Не встояти на ногах, – скрізь ковзанка на чардакові;

Налетів з відкритого моря на нас норд-ост навісний,

А за підвітряним бортом – скелі та буруни.

Ще з ночі ми чули звідтіль шалений гуркіт прибою,

Та втямили засвітло лиш, із якою стрілись бідою.

«Свистати усіх нагору!» – наказ пролунав тоді,

І топсель ми розпустили, щоб вийти по чистій воді.

Весь день на Північний мис ми галсами курс тримали,

Та вітер зносив назад, ми посувались помалу;

Шкіру з долонь зірвавши, весь день канати тягли;

А від Південного мису ніяк відійти не могли!

Хвилі в Південний бились, злітало бризк хмаровище;

Та з кожним галсом однак Північний був усе ближче.

Вже видно скелі й будинки, й під ними – хвиль молотьбу,

І з варти берегової хтось стежить за нами в трубу.

Неначе піна морська, на крівлях паморозь біла,

В селищі в кожній хаті яскраво груба горіла;

На шибах відблиск червоний яскраво й весело грав;

І вітер, здавалось, приносив ізвідти пахощі страв”.

(Р.Л. Стівенсон, переклад М. Стріхи).

 

„Гуркіт морського прибою

Стихнув далеко позаду, –

Що ж тут вишукує чайка

Понад деревами саду?

Їй не поринути в хвилі –

Всюди рівнині простора,

Мирні лани й сіножаті...

Швидше вертайся до моря!

Тихо стоять очерети,

В річці вода несолона –

Це ж не домівка для чайки,

Спокій шанує ворона.

Чайка, мабуть, заблукала,

Як мореплавець на суші,

Чайці без моря не жити,

Їй не потрібні калюжі.

Чайки ширяють над морем,

Чайкам домівкою скелі,

Чайці не жити з граками

В сонній та мирній оселі”.

(Р.Л. Стівенсон, переклад М. Стріхи).

 

„Я бачив округу крізь пасма волосся:

Поля, де зібрали достигле колосся

І стадо, що серед ланів розбрелося.

Земля миготіла полями, містами...

На шиї тремкій відчував я вустами

Як пульс її бився, нерівний, нестямний.

Усе попливло під небесною виссю

Вкруг серця мого, що зробилося віссю, –

І всесвіт довкола шалено понісся!

Я спрагло ловив аромат її тіла,

А губи вологі цілунків хотіли,

Серця калатали, хвилини летіли...

У безумі все навкруги вирувало.

Я лялькою став в метушні карнавалу,

Як дервіш, – у танці осліплий від шалу!

А світ обертався, мінився щомиті

І в центрі у цьому шаленому світі

Лишались два серця, в одне ціле злиті”.

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

 

„За ніч сховались поля під сніжну понову,

А тільки вчора все сіре було від сльоти;

Засніженим схилом біжать у долину соснову

Глибокі сліди – маленькі її сліди...

Її самої не видно – серпанок туману

Закрив темний ліс і тьмяний рудий небосхил,

Та просто її уявить, від морозу рум'яну,

Що схлипує й стримує сльози в очах що є сил.

Навіщо вона прибігла так нерозважно,

Щоб швидше минути уже неминучу межу?

А пагорб крутий, снігом під гору йти важко, –

Навіщо вона прибігла, хоч знала, що я скажу?”

(Д.Г. Лоуренс, переклад М. Стріхи).

„Осінь над листям, що любить і гине,

І над полівкою в ячних снопах.

Жовклі й вологі кущі горобини,

Жовклі суничні поляни в лісах.

Час пригасання любові обліг нас,

Душі вже наші знебулі й смутні...

Тож прощавай – поки не переміг нас

Плин забуття... І заплач по мені”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

„Ясна Трояндо, горда і смутна,

Коли в піснях озветься давнина –

Меч Кухуліна, хвилі білогриві,

Друїди в нетрях, тихі, мудрі й сиві,

І дивовижні Фергусові сни –

Зо мною будь. Нехай з височини

Прадавніх зір проміння прямовисне

Сплете свою самотню срібну пісню.

Зо мною будь. Я скинув німоту

І крізь ненависть і любов пусту

За метушнею марною вбачаю

Красу, що йде своїм шляхом до раю.

Зо мною будь, Трояндо, – в ясноті

Розлий усюди пахощі густі!

Буденних слів уже шукати годі –

Хай проклада хробак підземні ходи,

Полівка у траві хай пробіга

І мрії нетривкі життя змага —

Та я почую тільки слово Боже,

Що воскресить героїв давніх може

Й навчить незнаних людям ще пісень.

Зо мною будь. Ще поки світить день –

Співаю Ейре, славну давниною;

Трояндо горда, ти повік зо мною”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

 

„Мене Сатурн похмурий осінив;

Ще раз любов, утрачена назавше,

Постала в споминах минулих днів;

Колись я з нею, мудрості спізнавши,

Щасливий жив. Та марний мій протест –

Минуло все. Лиш пам'яті остроги

Вертають Поллексфена давній хрест

І Мідлтона – хоч це ім'я нічого

Не скаже вам... Там Єйтс живе рудий,

Хоч він помер задовго ще до мене;

Ви чуєте – у Слайго, край води

Він мовив, – ні, він прокричав натхненно:

«Прийшла пора вертатися назад,

Бо двадцять років – час такий тривалий...

Тут клятву він дитячу склав невлад:

Не йти з долин, що предки домом звали”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

 

„Аби любов купить,

Провів нараз

Перед очима нить

Усіх образ.

Що ж за любов даси

На всі часи?

Не серце в мене вже –

Сама зола...

Але дарма – адже

Із джерела

Плин вічний почина

Любов ясна”.

(В.Б. Єйтс, переклад М. Стріхи).

 







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 92. Нарушение авторских прав

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2017 год . (0.035 сек.) русская версия | украинская версия