ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.

1. Випишіть по 3 приклади різних прийомів психологізму з таких творів: „Сентиментальна подорож” Л.Стерна, „Історія Тома Джонса, знайди”, „Історія Джозефа Ендруса та його друга Абраама Адамса” Г.Філдінга, „Роб Рой” В. Скотта, „Гордість та упередження” Дж. Остен, „Франкенштейн, або Сучасний Прометей” М. Шеллі, „Пригоди Олівера Твіста”, „Домбі і син”, „Життя Девіда Коперфілда” Ч. Діккенса, „Ярмарок марнославства” В.М. Теккерея, „Джейн Ейр” Ш. Бронте, „Портрет Доріана Грея” О. Вайлда, „Власник” Дж. Голсуорсі, „Театр” С. Моема, „Гарі Поттер та філософський камінь” Дж. Роллінг.

2. Виписати окремо у індивідуальні словники літературознавчих та загальнонаукових термінів ключові поняття та підготуватися до термінологічного диктанту. Вимоги до оформлення словника та орієнтовний список ключових термінів див. нижче.

3. Визначте тип та прийоми психологізму:

„Він був самозакоханий, як дівчина, і, мабуть, його хвороблива несміливість була одним із наслідків надмірного самолюбства. Якщо міс Ребека зуміє спіймати його, та ще й тільки-но вступивши в життя, то вона – особа з неабия­ким хистом.

Уже перший крок засвідчив її велику вправність. Називаючи Джозефа вродливим, вона знала, що Емілія скаже про це матері, а та, мабуть, Джозефу або принаймні буде потішена таким комп­ліментом її синові. Кожну матір таке потішить. Скажіть Сікораксі, що її син Калібан вродливий, мов Аполлон, і вона зрадіє, хоч сама хитра відьма й знає ціну таким словам. Та й Джозеф міг почути цей комплімент, бо ж Ребека говорила досить голосно; і він таки справді почув його, а що сам у душі вважав себе за красеня, то аж затремтів увесь з радості від такої похвали”.

(В.М. Теккерей, переклад О. Сенюк.)

„Під час таких мандрівок я не міг не чудуватися (хоча, здавалося, знаючи його багатий внутрішній світ, мав би цього чекати) винятковим аналітичним здібностям Дюпена. До того ж він мав вигляд людини, яка нестримно віддається своїй пристрасті і, коли не від розгадки, то принаймні від самого розгадування отримує велику насолоду,— Дюпен цього й не заперечував. Хвалькувато всміхаючись, він казав мені стишеним голосом, що в душі кожної людини знає віконечко, проз яке може бачити, що в кого на серці, й часто супроводив це твердження прямими доказами обізнаності з моїми справами, що мене дуже бентежило. В такі хвилини він ставав холодним і ніби чужим, очі робились безвиразні, а його звичайний густий тенор обертався на дискант і міг би дратувати, коли б не розважність і ясність його мови. Спостерігаючи його в цьому стані, я подумки поринав у давню філософію двоєдиності душі й розважав себе тим, що уявляв собі двох Дюпенів – творця та нищителя”.

(Е. По, переклад М. Сарницького)

„Рисове поле під Верчеллі повите кремовим літнім мревом. Обвислі криси капелюшка затінюють її силуваний усміх. Тіні миготять на силувано усміхненому обличчі, опеченому гарячим кремовим світлом, сірувато-сизі тіні попід вилицями, пасма жовткової жовтизни на вологому чолі, прогіркло жовчний гумор криється за легким прижмуром очей.

Квітка, що вона дала моїй доньці. Благенький дарунок, благенька дарувальниця, благеньке синьожильне дитя.

Падуя далеко за морем. Мовчазний середній вік, ніч, морок історії сплять під місяцем на Piazza delle Erbe. Місто спить. З підворіть темних вулиць очі повій виловлюють блудолюбів. Cinque servizi per cinque franchi. Темна хвиля чуття, ще, і ще, і ще”.

(Дж. Джойс, переклад Р. Доценка).

„Увесь вечір я почував себе незмірно щасливим. Коли ми сиділи у вітальні, мене вразили близькі стосунки Мюрієл з її матір'ю. Це так гарно. Вони знають вади одна одної, особливо вади, що стосуються товариської розмови, і докоряють за них поглядами. Місіс Федер невпинно стежить за Мюрієл, коли та починає говорити про свої літературні уподобання, а Мюрієл пильно дивиться на матір, коли вона стає надміру багатослівна. Хоч вони інколи й сперечаються, але між ними не може бути серйозної сварки, бо вони – мати і донька. Страшне і прегарне видовище. Та часом буває, коли я сиджу ними заворожений, мені хочеться, щоб містер Федер частіше встрявав до розмови. Часом я потребую його слова. Іноді, коли я переступаю поріг їхнього помешкання, мені здається, що я заходжу в неохайний світський жіночий монастир на дві особи. А коли я виходжу, мені здається, що М. та її мати напхали мені кишені пляшечками й слоїками з губною помадою, рум'янами, сітками на волосся, дезодораторами тощо. Я надзвичайно їм удячний, але не знаю, що робити з їхніми невидимими подарунками”.

(Дж. Д. Селінджер, переклад О. Тереха)

„Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П'ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших – в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, – в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.

I пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п'ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не почув, і вогники сигарет стрибали в незрозумілих мені жестах. I я уявляв собі, що теж поспішаю кудись туди, де панує радість, і, поділяючи веселе збудження цих людей, я зичив їм щастя”.