Правосуб’єктність народів і націй які борються за самовизначення.
У сучасній міжнародно-правовій доктрині правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, можна вважати загальновизнаною. Водночас немає такої одностайності щодо носіїв цього права та обсягу правосуб'єктності в різних носіїв. Одні автори (К. А. Бекяшев, Л. П. Ануфрієва, М. Є. Волосов, Г. К. Дми-трієва, Г. М. Мелков, В. П. Панов, Г. С. Стародубцев та ін.) гадають, що коли йдеться про міжнародну правосуб'єктність націй і народів, то маються на увазі ті з них, які перебувають у колоніальній залежності і позбавлені власної державності. Такими вони вважають 15 територій (Американське Самоа, Бермуди, Британські Віргінські острови, Кайманови острови, Фолклендські (Мальвінські) острови, Гібралтар, Гуам, Нова Каледонія, острів Святої Олени, Підопічні території тихоокеанських островів, Західна Сахара та ін.). Очевидно, що подібне прагматичне визначення суб'єкта міжнародного права є досить уразливим. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є передусім принцип самовизначення народів і націй. Це, як правило, визнають усі. Але відомо, що Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. поширює дію принципу не тільки на підопічні та самоуправні території, чи інші території, які ще не здобули незалежності (п. 5). У Декларації прямо сказано: «Всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний та культурний розвиток» (п. 2). Науці міжнародного права (П. Манчіні, А. П'єрантоні, Г. П. Задорожний, П. Лоран, Ф. Ф. Мартене, М. М. Ка-пустін та ін.) відома й протилежна концепція, за якою «безпосереднім суб'єктом міжнародного права та діячами в галузі міжнародного спілкування є незалежні народи». Концепція не мала шансу на успіх, оскільки позбавляла більшість учасників міждержавних відносин права на правосуб'єктність (на права). Виникають протилежні твердження. Уже в першій половині XX ст. активно підтримується думка (Б. Ривлін, В. Фрідман, Л. Гудрич, Е. Хам-бро та ін.), що міжнародна правосуб'єктність нації, народу не є правовою категорією. Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке: 1. Значна більшість фахівців міжнародного права визнають міжнародну правосуб'єктність за учасниками національно-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни «нація», «народ» вважаються такими, що важко підлягають визначенню. А спроби визначення або залишаться марними, або можуть тільки посилити міжнародне напруження. 2. Правосуб'єктність учасника національно-визвольного руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінцева мета національно-визвольного руху — створення незалежної держави). Тому її ще називають правосуб'єктністю держави, яка перебуває в процесі становлення. Вважається (Я. Броунлі), що коли йдеться про правосуб'єктність держави, яка перебуває в процесі становлення (варіант: зародження), в основі правосуб'єктності лежить не тільки принцип самовизначення, а й принцип наступництва політичного утворення. Це покладає відповідальність на державу (після формування її як держави) дотримуватися зобов'язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності. Правовими витоками доктрини (принципу) наступництва є правосуб'єктність неса-моврядного народу. Отже, ми знову повертаємося до міжнародної правосуб'єктності народу. 3. Правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо (див. Додатковий протокол 1 до Женевських конвенцій 1949 p., який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, прийнятий 1977 p.). 4. Деякі теоретики і практики міжнародного права особливо наголошують у статусі народу і нації, які борються за створення незалежної держави, на факторі «боротьби». Це дає їм підставу називати таких суб'єктів міжнародного права «стороною, яка воює, яка повстала». За такими суб'єктами вони визнають право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють, які повстали. Вказані угоди будуть дійсними в міжнародно-правовому плані. 5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб'єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення. Самовизначення охоплює як політичний статус, так і економічний, соціальний та культурний розвиток. Волевиявлення народу (нації), що не має відношення до самовизначення (в міжнародно-правовому значенні цього терміна), як-от: прийняття закону шляхом референдуму, вибори депутатів парламенту, президента тощо не є складовими міжнародної правосуб'єктності нації, народу. То є реалізація власних внутрішньодержавних, конституційних норм. Водночас волевиявлення народу (нації) стосовно приєднання до іншої держави або відокремлення від існуючої є діями, що підпадають під норми, які є складовими міжнародної правосуб'єктності. 1 хоч у таких випадках елемент боротьби може бути відсутнім (що буває дуже рідко), проте очевидним є створення нової держави. 6. З прийняттям Декларації про принципи міжнародного права (1970), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (ст. 1), Міжнародного пакту про еко- номічні, соціальні та культурні права (ст. 1), Заключного акта Наради в Гельсінкі (1975) та інших джерел міжнародного права домінуючою стала міжнародно-правова думка, що міжнародно-правовою суб'єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю незалежність. В принципі це так, якщо боротьба за незалежність держави завершується актом проголошення незалежності. Тоді необхідно правосуб'єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу. Якщо під боротьбою нації (народу) за створення (розвиток) незалежної держави розуміти вільний (без втручання іззовні) вибір політичного статусу, здійснення свого економічного, соціального і культурного розвитку, то очевидно, що під таку правосуб'єктність підпадає кожна нація (народ). Проголошенням незалежності констатується факт політичного статусу держави. Але, по-перше, за волею нації (народу) він може змінюватися, а, по-друге, ще потрібно закріпити економічну, культурну та інші сторони незалежності. А це актом проголошення не досягається. Це постійна діяльність. Створення, розвиток незалежної держави — то є діяльність, що стосується всіх націй (народів) без винятку (зрозуміло, якщо вони хочуть бути незалежними). Для одних це боротьба збройна, для інших — мирна. Але якщо перша має своє закінчення, то друга — постійна. Отже, термін «міжнародна правосуб'єктність народу (нації), який бореться за створення (розвиток) незалежної держави», має право на існування. Він не звужує кількості суб'єктів, а лише підкреслює їхню постійну функцію. Принцип самовизначення нації (народу) передбачає волевиявлення не тільки шляхом примусу (як то часто буває до проголошення акта незалежності). Народи колишнього Радянського Союзу домоглися мирного проголошення акта незалежності. Але боротьбу (мирну) за створення (розвиток) незалежної держави вони продовжують і сьогодні. Так буде постійно, якщо вони не відмовляться від своєї незалежності. Кожний народ має право на зносини з іншими суб'єктами міжнародного права. Здійснює він це право че- рез державу, а в разі відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу (нації) укладати міжнародні угоди і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших суб'єктів міжнародного права тощо. Якщо народ (націю) не влаштовує те, як держава реалізовує його потреби, він має право замінити державні структури новими або відмовитися від деяких старих. І це також є наслідком дії його права на самовизначення, його правосуб'єктності, його боротьбою за незалежну, ефективно функціонуючу державу. Боротьба за незалежну державу — це не обов'язково відокремлення від іншої держави. За це сьогодні борються поодинокі нації (народи). За незалежний політичний статус, за вільне забезпечення свого економічного, соціального, культурного розвитку борються всі нації (народи). В сучасному міжнародному праві правосуб'єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, є загальновизнаною. Правовою основою міжнародної правосуб'єктності народу, нації, які борються за створення незалежної держави є, перш за все, принцип самовизначення народів і націй. Основними рисами цього суб'єкту міжнародного права є: 1. По суті визнається міжнародна правосуб'єктність учасників національно-визвольного руху. (Саме таке поняття вживається в рамках ООН). 2. їх правосуб'єктність до державної (кінцева мета національно-визвольного руху - створення незалежної держави). Тому її називають правосуб'єктністю держави, жа знаходиться в процесі становлення. Це покладає відповідальність на державу (після її формування) дотримуватись зобов'язань, які вона обрала на себе в правових актах, прийнятих до незалежності. 3. Під час ведення боротьби на націю, народ, жі її ведуть розповсюджуються всі права і обов'язки учасника міжнародного конфлікту, тобто, принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів і т.п. 4. За такими суб'єктами визнається право вступати у правові відносини і, зокрема, укладати міжнародні угоди з іншими сторонами, які воюють, які повстали. Такі угоди є дійсними в мжнародно-иравовому плані. 5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які виникають на основі принципу самовизначення. Самовизначення охоплює ж політичний статус, так і економічний, соціальний і культурний розвиток.
|