Проблема правосуб’єктності фізичних осіб та інших інституцій в міжнародному праві.

В питанні міжнародної правосуб'єктності фізичної осо­би наука і практи ка ніколи не було одностайності. У західній науці міжнарод­ного права питання міжнародної правосуб'єктності фізич­ної особи розглядалося від її повного невизнання (до кін­ця XIX ст. включно) до поодинокого визнання (період між двома світовими війнами), до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб'єктність. Проте не можна сказати, що серед західних фахівців міжнародного права сьогодні відсутні опоненти міжнародної право­суб'єктності фізичної особи. Але, як правило, роблять вони це тому, що обстоюють «чистоту» більш загальної концепції (наприклад, нормативістської чи окремих на­прямів позитивістського підходу тощо), а не в силу упе­редженого ставлення до фізичної особи. Так само вони відмовляють у правосуб'єктності іншим учасникам міжна­родних правовідносин.

Радянська наука міжнародного права розвивалася в напрямі повного невизнання фізичної особи як суб'єкта міжнародного права. Власне, тут зайве вживати слово «розвивалася», бо, незважаючи на опубліковані моногра­фії, статті з цього питання, їхньою метою було довести тезу: фізична особа не може бути суб'єктом міжнародно­го права, бо вона ніколи не може ним бути. А за такого ставлення до проблеми особливо винахідливим не станеш.

Коливання або висловлення сумніву з цього питання розцінювалися як спроби підірвати підвалини держави, її суверенітет, у кінцевому підсумку — як антирадянська пропаганда. Тому вчені досить однозначно і прямоліній­но висловлювалися (як правило, на початку дослідження проблеми) проти правосуб'єктності фізичної особи, а по­тім уже «доводили», як шкідливо міркувати інакше. Всі «проти» висловлювалися як директива, а не як теза, що піддягає доведенню. Такі директивні вказівки могли лише трохи відрізнятися за формою незалежно від часу їх вис­ловлення, наприклад: Є. Б. Пашуканіс (1935): «Будь-яка міжнародно-правова норма — звичайна чи договірна — наділяє правами та обов'язками тільки державу, а не ок­ремих громадян»; Ф. І. Кожевніков (1947): «Суб'єктами міжнародного права виступають, як правило, тільки дер­жави. Окремі фізичні особи не можуть бути суб'єктами цього права»; Г. 1. Тункін (1956): «Радянська наука міжна­родного права одностайна у визнанні того, що індивіди не є суб'єктами міжнародного права. Будь-який індивід перебуває під владою держави, на території якої він знаходиться, і підкоряється правопорядку цієї держа­ви»; С В. Черниченко (1974): «Індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб'єктами міжнародного права»; Г. В. Ігнатенко (1982): «Індивіди перебувають під юрис­дикцією відповідної держави і виступають суб'єктами вну­трішньодержавних правових відносин. Вони не мають са­мостійного міжнародного статусу, не володіють юридич­ною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав та обов'язків і внаслідок цього не є суб'єктами між­народного права»; П. М. Бірюков (1998): «Індивіда до суб'єктів міжнародного права відносити не можна».

Всі аргументи, які виробила радянська наука міжна­родного права в боротьбі з визнанням міжнародної пра­восуб'єктності фізичної особи, можна звести до таких: 1) суб'єктами міжнародного права можуть бути лише пра-вотворчі учасники міжнародних відносин; 2) суверенітет — це основа міжнародної правосуб'єктності; 3) суб'єкт права повинен бути здатним здійснювати автономну волю; 4) су­б'єкт міжнародного права повинен мати здатність бути учасником контрольного механізму щодо здійснення норм міжнародного права.

Противників міжнародної правосуб'єктності фізичної особи не бентежив той факт, що до індивіда в цьому пи­танні вони підходять з інших позицій, аніж це передбаче­но в теорії права.

В теорії права до суб'єкта права висуваються дві ос­новні вимоги: 1) учасник таких відносин повинен мати здатність бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків і 2) він набуває такої здатності в силу правових норм.

Теорія права не ставить вимоги до суб'єкта права обов'язково мати здатність творити право, володіти суве­ренітетом чи бути учасником механізму контролю за якіс­тю реалізації норм права. Такі властивості важливі при визначенні характеру, особливості правосуб'єктності, міс­ця учасника правовідносин серед інших суб'єктів права. Категорія «суб'єкт права» визначає, до кого звернено пра­во і на кого розраховані його норми.

Розуміючи це, в останні роки в радянській науці між­народного права після зняття ідеологічних вимог почали висловлюватися, хоч і не дуже впевнено, інші погляди на міжнародну правосуб'єктність фізичної особи. Одні авто ри (І. П. Бліщенко) почали закликати «переглянути пи­тання про роль людини в міжнародних відносинах, виз­нати її суб'єктом міжнародного права другого рівня». Інші (Р. А. Тузмухамедов), віддаючи пріоритет старій догмі, все-таки почали сумніватися в її коректності: «Відомо, що, на відміну від національного права, суб'єктами між­народного права є не просто носії прав та обов'язків, а те, що, крім іншого, виступає його творцем, чиєю волею створюються норми. Міжнародний правопорядок без'я­дерного і ненасильницького світу немислимий, якщо на­роди, індивіди, їхні громадські організації не зможуть ре­ально здійснювати свою міжнародно-правову суб'єктність». Деякі автори (В. С Верещетін, Р. А. Мюллерсон) уже готові визнати міжнародну правосуб'єктність фізичної особи, але в дуже обмеженій сфері міжнародних відно­син: «Індивід щораз більше безпосередньо й тісно сти­кається з міжнародним правом, розширюється обсяг його міжнародної правосуб'єктності. Більшість міжнародних норм у галузі прав людини дійсно є надто абстрактними і потребують для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів. Проте навряд чи правомір­ним є відчуження самої людини від міжнародних доку­ментів, спрямованих на захист її прав. Гадаємо, що такі договори містять обов'язки держави не тільки перед інши­ми державами-учасниками конкретного договору, а й пе­ред своїми громадянами».

Нарешті, з'явилися й безумовні прихильники міжна­родної правосуб'єктності особи (Н. В. Захарова). Але ос­новним аргументом такої позиції є не міжнародно-право­вий матеріал, а ідеологічне твердження, що така поста­новка питання не нашкодить міжнародному праву: «Виз­нання міжнародної правосуб'єктності індивіда не викли­че ніяких революційних змін у теорії міжнародного пра­ва, бо воно не зачіпає державного суверенітету — основи цього права. Зберігається всевладдя держави у визначенні прав та обов'язків своїх громадян. Міжнародна право­суб'єктність індивіда, тобто застосування до індивідів ок­ремих норм міжнародного права, — одна з реалій сучас­ного міжнародного життя».

Очевидно, що ідеологічне (неправове) заперечення міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, як і її іде­ологічне обгрунтування, не мають перспектив на міжна родно-правове визнання. Але й такий підхід насторожив деяких авторитетів міжнародного права (Ю. М. Колосов), які готові повернутися до визнання єдиного суб'єкта між­народного права — держави: «Ми не схильні ігнорувати зростання ролі особи... в розширенні контактів між наро­дами. Визнання поряд із державами міжнародної право­суб'єктності особи... спричинило б встановлення своєрід­ної ієрархії суб'єктів. У такому разі «ієрархізація» могла б торкнутися й самих держав, що суперечило б принципу їх рівноправності. Варто повернутися до концепції, згідно з якою суб'єктами міжнародного права є лише держави. Що ж стосується решти учасників міжнародних відносин, то вони можуть залишатися в цій ролі як дестинатори міжнародного права».

Зарубіжна наука міжнародного права (А. О. Обіладе, Д. Р. О'Коннел, Дж. Удочі, Л. Дж. Грін, П. К. Менон, Е. Хамбро, Г. Лаутерпахт та ін.) в цілому визнає міжна­родну правосуб'єктність фізичної особи. Звичайно, і тут висловлюються певні застереження, але не надто катего­ричні. Наприклад, Г. Даам: «Індивід має певні права і навіть правоздатність захищати свої права в міжнародних інстанціях. Індивід не затуляється повністю своєю держа­вою»; Я. Броунлі: «Міжнародне право покладає певного роду обов'язки на індивідів як таких»; Л. Опенгейм: «Хоч нормальними суб'єктами міжнародного права є держави, вони можуть розглядати фізичних осіб як таких, що без­посередньо наділені міжнародними правами та обов'яз­ками, і в цих межах робити їх суб'єктами міжнародного права»; А. Фердросс: «В обмежених рамках індивіди мо­жуть безпосередньо зобов'язуватися нормами міжнарод­ного права, і їм можуть надаватися права» та ін.

І в зарубіжній науці міжнародного права вчені часто бувають непослідовними, коли вони в загальних твер­дженнях виступають категорично проти міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, а в аналізі міжнародних договорів наголошують на такій правосуб'єктності.

Очевидно, фактором утвердження міжнародної право­суб'єктності фізичної особи може бути не те або інше твердження науковця, а аналіз міжнародної практики, пе­редусім джерел міжнародного права і судової практики. Втім, доктринальний підхід не слід цілком ігнорувати, адже він може свідчити і про opinio juris sive necessitatis

стосовно правосуб'єктності фізичної особи в міжнародно­му праві.

Практика міжнародно-правового співробітництва в га­лузі правосуб'єктності фізичної особи розвивалася в XX ст. у напрямі поступового, але стабільного закріплення її міжнародно-правового статусу. Так, створена 1907 р. у Картаго (Коста-Рика) на основі Вашингтонської конвенції 20 грудня 1907 р. (підписана Коста-Рикою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором) Центрально-Американська палата правосуддя мала повноваження розгля­дати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції, «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скар­ги, які можуть бути подані фізичними особами — підда­ними однієї з центрально-американських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв'язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші спра­ви, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж на­ціональні можливості, які закони відповідної країни пе­редбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

За десять років існування Палата Правосуддя (1908— 1918) розглянула десять справ, у п'яти з них індивіди вис­тупали проти держави. У чотирьох справах було визнано, що недостатньо використані національні можливості, а в одній позов фізичної особи до держави не було задоволено. На основі Гаазької конвенції (XII) 1907 р. було зроб­лено спробу створити Міжнародний Призовий Суд, яко­му надавалися повноваження розглядати позови фізичної особи до іноземної держави (ст. 4). Конвенцію було під­писано переважною більшістю держав, які брали участь у Конференції. Суд так і не було створено, позаяк вступ конвенції в силу зумовлювався ратифікацією і набуттям чинності Лондонської декларації 1909 р. про морську вій­ну. Ніхто з держав-учасників конвенції не ратифікував, і Декларація також не набрала чинності.

За Версальським договором (ст. 297) фізичним особам забезпечувалося право позову до Німеччини та інших дер­жав у змішаних арбітражних судах (ст. 304). Дванадцять держав створили такі суди з Німеччиною, вісім — з Ав­стрією, сім — з Угорщиною, по шість — із Болгарією і Туреччиною.

Практика міжнародно-правового співробітництва в га­лузі правосуб'єктності фізичної особи розвивалася в XX ст. у напрямі поступового, але стабільного закріплення її міжнародно-правового статусу. Так, створена 1907 р. у Картаго (Коста-Рика) на основі Вашингтонської конвенції 20 грудня 1907 р. (підписана Коста-Рикою, Гватемалою, Гондурасом, Нікарагуа і Сальвадором) Центрально-Аме-риканська палата правосуддя мала повноваження розгля­дати позови громадян до держав. Згідно зі ст. 2 Конвенції, «Палата Правосуддя могла приймати на свій розгляд скар­ги, які можуть бути подані фізичними особами — підда­ними однієї з центрально-американських країн — проти будь-якого з інших урядів-учасників договору у зв'язку з порушенням договорів або конвенцій, а також інші спра­ви, що мають міжнародне значення; безвідносно до того, чи підтримує цю скаргу власний уряд, чи ні, якщо ж на­ціональні можливості, які закони відповідної країни пе­редбачають проти таких порушень, були використані або була очевидна відмова у здійсненні правосуддя».

За десять років існування Палата Правосуддя (1908— 1918) розглянула десять справ, у п'яти з них індивіди вис­тупали проти держави. У чотирьох справах було визнано, що недостатньо використані національні можливості, а в одній позов фізичної особи до держави не було задоволено. На основі Гаазької конвенції (XII) 1907 р. було зроб­лено спробу створити Міжнародний Призовий Суд, яко­му надавалися повноваження розглядати позови фізичної особи до іноземної держави (ст. 4). Конвенцію було під­писано переважною більшістю держав, які брали участь у Конференції. Суд так і не було створено, позаяк вступ конвенції в силу зумовлювався ратифікацією і набуттям чинності Лондонської декларації 1909 р. про морську вій­ну. Ніхто з держав-учасників конвенції не ратифікував, і Декларація також не набрала чинності.

За Версальським договором (ст. 297) фізичним особам забезпечувалося право позову до Німеччини та інших дер­жав у змішаних арбітражних судах (ст. 304). Дванадцять держав створили такі суди з Німеччиною, вісім — з Ав­стрією, сім — з Угорщиною, по шість — із Болгарією і Туреччиною.

Десятки тисяч позовів фізичних осіб висунуто до Ні­меччини (близько 30 тисяч — у польсько-німецькому суді, 20 тисяч — у французько-німецькому суді, 10 тисяч — в англо-німецькому суді, до 13 тисяч — в американо-ні-мецькій змішаній комісії). У багатьох їхніх рішеннях, крім іншого, визнавалася міжнародна правосуб'єктність фізич­ної особи. Так, англо-німецький арбітражний суд у справі «Ледерер проти Німеччини» визначив, що права грома­дян союзних та асоційованих держав щодо компенсації нанесення їм збитків Німеччиною гарантуються Версаль­ським договором безпосередньо. У справі «Зігвальд, Чарльз проти Німеччини» французько-німецький змішаний ар­бітражний суд визнав (1926), що міжнародні права грома­дян щодо Німеччини гарантуються їм ст. 297 (є) Вер-сальського договору і що їм немає необхідності вдаватися до посередництва Франції.

Створений на основі німецько-польської конвенції (1922 р.) Верхньосілезький арбітражний суд розглянув у 1922—1937 pp. понад 2300 позовів фізичних осіб проти держави. У справі «Штейнер і Гросс проти польської дер­жави» суд відкинув, як юридично необгрунтовану, заяву польської держави, що конвенція не передбачає за поль­ськими громадянами права позову проти польської держа­ держа­ви, що згідно з принципами міжнародного права особа не має повноважень проти її власної держави. Суд наголосив, що право фізичної особи пред'явити позов до держави га­рантується конвенцією незалежно від громадянства особи.

Створений на основі Конвенції з питань урегулюван­ня питань, які виникли в результаті Другої світової війни та окупації, між США, Великою Британією і Францією — з одного боку, та Німеччиною — з іншого (1952), Вищий Реституційний суд отримав право розглядати позови фі­зичних осіб до Німеччини. Перед цим судом фізичні осо­би могли виступати як позивачами, так і відповідачами у стосунках із державою.

Дванадцять держав уклали 1953 р. угоду з Німеччи­ною, за якою в 1954 р. було створено Змішану Комісію. Комісія отримала право розглядати позови фізичних осіб (кредиторів і боржників) до Німеччини. За Конвенцією про Світовий банк (1965) з метою гарантії прав, у тому числі й фізичних осіб, створено Міжнародний Центр з питань урегулювання інвестиційних спорів. Центр дістав повноваження розглядати заяви фізичних осіб до держав. Фізичні особи (ст. 25, 28, 36, 53) отримали право у міжна­родному арбітражному процесі безпосередньо судитися з державою.

Більш як дві тисячі позовів фізичних осіб до держав розглянув Європейський Суд у правах людини, що знач­но більше, ніж за всю історію судів було розглянуто між­державних спорів.

Досить чітко міжнародна правосуб'єктність фізичної особи наголошується в рішеннях Суду Європейського Со­юзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» Суд заз­начив: «Співтовариство констатує новий правовий поря­док у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються, і суб'єктами визнають­ся не лише держави, а й громадяни»; Суд, зокрема, вста­новив, що ст. 9, 12, 13 (2), 16, 31, 32 (1), 37 (2), 48, 52, 53, 59 (1), 60 (3), 85, 86, 92 (1), 95 договору про Європей­ський Союз прямо формулюють права та обов'язки як держав, так і фізичних осіб.

Згідно зі ст. 44 Американської конвенції з прав люди­ни 1969 р. (вступила в силу 18 липня 1978 р.), за фізичною особою визнається право петиції в Міжамериканську Ко­місію з прав людини в разі порушення державою її прав.

У рамках ООН укладено ряд міжнародних конвенцій, які не тільки передбачають права та обов'язки держав щодо фізичних осіб, а й наділяють останніх деякими між­народними правами та обов'язками. Тут насамперед слід назвати Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Факультативний протокол до нього, ст. 1 якого закріплює: «Держава-учасниця Пакту, що стає учасницею цього Протоколу, визнає компетенцію Комітету прийма­ти і розглядати повідомлення від осіб, які підпадають під його юрисдикцію і які твердять, що вони є жертвами по­рушень даною державою-учасницею якогось із прав, вик­ладених у Пакті». Як показує аналіз висновків Комітету, він неодноразово визнавав державу винною перед особою (див. «Сандра Лавелас проти Канади», «Суерез де Гуерро проти Колумбії» та ін.).

Безпосередньо формулюються міжнародні права та обов'язки фізичної особи в Міжнародному пакті про еко­номічні, соціальні і культурні права (1966), в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього(1948), у Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1985), Міжнародній конвенції про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973), в Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979), у Конвенції проти тортур та інших жорсто­ких, нелюдських або таких, що принижують гідність лю­дини, видів поводження і покарання (1985) та ін.

Звичайно, визначені в них права і свободи фізичних осіб є передусім проявом суверенної волі держав. Але для міжнародної правосуб'єктності суттєвим є не те, ким роз­роблені права та обов'язки, а їхня суть. Скажімо, обов'яз­ки фізичних осіб не вдаватися до піратства, не викорис­товувати незаконно прапор випливали з міжнародних зви­чаїв, які лише в 1982 р. були кодифіковані в конвенціях. За злочини проти миру, проти людяності відповідальність у статуті Міжнародного воєнного трибуналу (Нюрнберг) було предбачено вже після їх скоєння. Відповідальність за повітряне піратство та викрадення літаків передбачена цілою системою міжнародних конвенцій.