4 страница. Вовченя розвивалося швидко

Вовченя розвивалося швидко. Два дні спочивало воно, тоді знову вилізло з печери. Воно знайшло ласеня, чию матір вони з’їли вдвох із вовчицею, і його послало туди ж. Цього разу воно не заблукало, а втомившись, натрапило на дорогу в печеру, повернулось додому й заснуло. З кожною дниною воно заходило все далі й далі. Воно навчилося розраховувати свою силу й слабкість, почало розуміти, коли бути сміливим, а коли обережним. Хоча взагалі воно вибирало обережність, і тільки зрідка, запевнившись у собі, давало волю пожадливості й люті. Воно ставало справжнім бісеням, коли натрапляло на заблудлу куріпку, і ніколи не пропускало нагоди сердито загарчати на цокання білки, що її воно вперше побачило на засохлій сосні. І варто йому було тільки побачити якусь пташку, подібну до тієї, що так боляче подзьобала йому носа, як тут-та-ки його проймала дика злість. Проте бувало й так, що навіть ті пташки не справляли на нього ніякого враження, а це тоді, коли воно відчувало себе в небезпеці від якихось інших хижаків. Йому добре дався втямки яструб, і, вгледівши, як сунула по землі його тінь, воно хутенько забивалось у перший-ліпший кущ. Тепер воно не перехитувалось, не розчепірювало ніг, — хода його стала легка й обережна, як у матері, й рухалось воно, здавалося, зовсім без напруження, із непомітною на око швидкістю. Щодо полювання, то це тільки напочатку доля йому всміхнулася. Семеро куріпченят і маленька ласиця — оце й уся його здобич. Одначе бажання вбивати зростало в ньому щодень, і воно плекало в собі голодну мрію зловити колись оту білку, що своєю тріскотнею завжди сповіщала всіх звірят про його наближення. Але як пташки літають у повітрі, так білки вміють стрибати по деревах, і воно могло тільки сподіватись, що колись упіймає білку на землі, непомітно до неї скравшись. Вовченя відчувало велику повагу до своєї матері. Вона завжди знаходила м’ясо й не забувала принести синові його частку. Крім того, вона нічого не боялася. Йому, звісно, не спадало на думку, що вона не боялася через свій досвід та знання. Його вона вражала силою. Мати його уособлювала силу; й, підростаючи, воно відчуло цю силу в її дошкульних ударах лапою і тоді, коли замість штурханів носом вона починала боляче кусатись. За це воно також поважало свою матір. Вона вимагала від нього покори, і що старшало воно, то суворіш із ним поводилась. Настав знову голод, і тепер вовченя уже свідомо переживало його муки. Вовчиця никала цілими днями, дарма вишукуючи поживи, і навіть уночі зрідка лише спала в печері. Цей раз голод тривав недовго, але тим був лютіший. У вим’ї матері не лишилося ні краплі молока, а м’яса вовченяті вже й давно не перепадало. Раніше воно полювало, граючись, заради втіхи, а тепер заходилося до полювання без усяких там жартів, і однак нічого не знаходило. Проте ці невдачі тільки прискорювали його розвиток. Воно почало уважніше придивлятися до поведінки білки і ще хитріше скрадалося, щоб напасти на неї зненацька; воно довідалось про звичаї лісової миші й силкувалося видобути її з нори; воно вивчало вдачу дятла та інших птахів. Настав час, коли вовченя перестало ховатись під кущ від тіні яструба. Воно змужніло, порозумнішало, зробилося більш у собі впевненим. Та й голод додав йому заповзяття. Тепер воно сідало на задні лапи на видноті й задирливо чекало, поки впаде з неба яструб. Там, високо над ним, літала пожива, якої так настирливо вимагав його шлунок. Але яструб не спускався й не приймав виклику, і розчароване вовченя залізало в гущину, скімлячи з розчарування й голоду. Та голодові враз надійшов край. Вовчиця принесла додому м’яса. Воно було незвичайне, зовсім не схоже на те, що вона приносила досі. Це було рисеня, майже доросле, хоч і не таке велике, як вовча. Мати віддала йому геть усе м’ясо. Сама вона вже заспокоїла свій голод, хоч син і не знав, що для цього їй треба було з’їсти увесь рисячий вивід. Не знав він і того, яка це дуже розпачлива була справа. Знав він тільки те, що рисеня з ніжною, як оксамит, шкурою було м’ясом, і він їв це м’ясо і з кожним куснем робився щасливіший. Коли повний живіт; хочеться спати, тож вовченя лягло обік матері й міцно заснуло. Розбудило його її гарчання. Ніколи ще син не чув, щоб вона так люто гарчала. І може, й справді це вперше в житті була вона така розлючена. Та й мала для цього підстави, бо краще ніж будь-хто знала, що рисячий вивід не можна нищити безкарно. В яскравому промінні надвечірньогр сонця вовченя побачило рись-матір, що припала долі біля входу до печери. Шерсть настовбурчилась йому на спині. Це був страх, і цього разу не тільки інстинктивний. Якби одного цього видовища було замало, то лють у хрипкому витті рисі, яким змінилося гарчання, промовляла сама за себе. Тут вовченя немов щось підштовхнуло. Воно підвелось і, грізно загарчавши, стало поряд матері. Але та, без ніякої до нього поваги, відштовхнула сина назад. Низький прохід не дозволяв рисі стрибнути, і коли вона плазом продиралась усередину, вовчиця кинулася на неї і притиснула її до землі. Вовченя мало що могло розгледіти. Чути було тільки страшне гарчання, скавучання й рев. Обоє звірів зчепились між собою; рись шматувала кігтями й зубами, а вовчиця лише зубами. Нараз вовченя підскочило до рисі й, грізно загарчавши, вп’ялося зубами в задню ногу. Вагою свого тіла воно, саме того не розуміючи, заважало нозі рухатись і помагало таким чином матері. Та незабаром вовченя опинилося під супротивницями й мусило розтиснути зуби. Зараз же обидві матері відскочили одна від одної, і перш ніж вони знову зчепились, рись ударила вовченя своєю здоровезною передньою лапою і, роздерши йому плече аж до кістки, відкинула малого до стіни. Його пронизливий вереск переляку й болю долучився до гарчання дорослих. Бій тривав так довго, що воно встигло й накричатись досхочу, й відчути новий приплив хоробрості; під кінець битви вовченя знову завзято вчепилося зубами в задню ногу рисі. Рись була мертва. Але й вовчиця знесиліла від ран. Вона почала була голубити вовченя й облизувати йому рани, проте від втрати крові знепритомніла і цілий день і ніч пролежала поруч тіла свого ворога, не рухаючись і ледве дихаючи. Протягом тижня вона вилізала з лігва тільки напитись, та й то насилу волокла ноги, бо все боліло. Тим часом рись було з’їдено, і рани вовчиці досить позатягались, щоб могла вона знову йти на розживу. Плече у вовчати все ще боліло від страшної рани, і воно ще довгенько шкутильгало. Але світ йому тепер змінився. Тепер воно чуло в собі більше певності й більше відваги, як доти, до бою з риссю. Воно переконалося, що життя суворе; воно билося; його зуби впивались у живе тіло ворога; і воно лишилося живе. Воно стало поводитися сміливіше і навіть трохи задирливо. Воно вже не боялося дрібних звірів, полохливість його майже зовсім зникла, і тільки невідоме все ще панувало над ним і гнітило його таємничістю та жахом. Воно ходило тепер із матір’ю на полювання, бачило, як вона вбивала дичину, і саме почало їй помагати. Невиразно в його свідомості став вимальовуватись закон поживи. Усі живі істоти поділяються на дві породи: його власну і чужу. До першої належить воно з матір’ю, до другої — решта живих істот, що здатні рухатись. Серед них є дрібні хижаки і не-хижаки, що їх убивала й поїдала його порода; є великі хижаки, котрі вбивали й поїдали його породу, якщо вона перша не вбивала й не поїдала їх. З такої класифікації постав закон. Мета життя — пожива. Життя саме — це пожива. Життя живе коштом життя. Є ті, які їдять, і ті, кого їдять. Закон цей велів: їж, а ні — тебе з’їдять. Вовча не формулювало його в певних, визначених висловах, не міркувало, чи справедливий він. Воно навіть не думало про нього, а просто жило з ним у згоді. В усьому й скрізь виявлявся цей закон. Вовча з’їло куріпчиних писклят. Яструб із’їв їхню матір і намагався з’їсти і його. Пізніше, коли вовча підросло, йому захотілося самому з’їсти яструба. Воно з’їло рисеня. Рись була б з’їла вовча, якби її самої не було вбіто й знищено. І так без краю. Усе живе навколо вовчати жило згідно з цим законом, і воно саме теж. Воно було хижаком. Його їжею було м’ясо, живе м’ясо, що швидко втікало від нього, злітало в повітря, видиралося на дерева, ховалося в кущах або ставало з ним до бою, а іноді й гналося за ним. Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно би визначило життя як невситимий апетит, а світ — як місце, де стикається сила-силенна цих апетитів, що переслідують одне одного, полюють одне на одного, пожирають одне одного, як місце, де ллється кров і де панує сліпа випадковість, жорстокість, безглуздя і безмежжя. Але вовча не думало по-людському й не мало широкого погляду на життя. Воднораз воно могло мати тільки одну мету, одну думку, одне бажання. Опріч закону поживи, існувало безліч інших, менш важніших законів, і їх теж треба було знати й коритися їм. Світ мав повно несподіванок. Життя, яке буяло у вовченяті, гра його м’язів були джерелом повсякчасного щастя. Погоня за поживою збуджувала в ньому радісне тремтіння. Розпалюватись і битись — було йому насолодою. І навіть жах і таємничість невідомого додавали його життю повноти. Мало життя й інші втіхи. Повний живіт і солодка дрімота на сонечку були йому нагородою за старанну працю, хоч ця праця вже сама собою винагорода. Вона була виявом життя, а життя вповні щасливе тільки тоді, коли виявляє себе. І вовча нічого не мало проти ворожого оточення. У ньому буяла молода сила, воно було щасливе і дуже пишалося собою. ЧАСТИНА ТРЕТЯ БОГИ ПУСТЕЛІ

Розділ І ТВОРЦІ вогню

Усе трапилось несподівано, і тільки з його вини і через його безтурботність. Воно вийшло з печери і побігло до струмка напитися води. Можливо, воно тому нічого не помітило, що було спросоння (цілісіньку ніч воно ганяло за поживою і тільки щойно прокинулось). Але ж дорогу до води воно так добре знало! Воно так часто пробігало нею, і ніколи нічого з ним не траплялося. Збігши стежкою до всохлої сосни, вовча проминуло галявину й побігло між деревами. І тут водночас воно це побачило і почуло носом. Перед ним на задніх лапах мовчки сиділо п’ятеро живих істот, яких воно ще зроду не бачило. То були перші люди, що воно їх надибало на своєму віку. Уздрівши його, вони не схопилися, не вискалили зубів, не загарчали, а сиділи собі мовчки й лиховісно. Не рухалося й вовча. Прислухаючись до свого вродженого інстинкту, воно мусило би прожогом кинутись геть, але в ньому заговорив зовсім інший інстинкт. Дикий жах його опосів. Його ніби приш-ломшило й від гнітючого усвідомлення власного безсилля та нікчемності воно не могло рушити з місця. Перед ним була сила і влада, щось цілковито далеке й незбагненне. Вовча ніколи не бачило людини, хоч інстинктивно збагнуло всю її силу. Воно невиразно відчувало у ній живу істоту, що виборола собі верховенство над іншими тваринами Пустелі. Воно дивилося тепер на людину не тільки своїми очима, але також очима всіх своїх предків, що темними ночами оточували кільцем незліченні зимові стоянки, придивлялися з гущавини, до дивної двоногої істоти, владаря над усім живим. Чари спадковості опанували вовча, воно відчувало страх і повагу, породжені цілими віками боротьби й досвідом багатьох поколінь. Спадковість була занадто сильна для нього, маленького звіра. Якби він був дорослим волком, він би, звісно, втік. Але зараз він припав до землі, скутий жахом, і вже ладен був виявити ту покору, з якою далекий його предок прийшов до людини, щоб погрітися коло її вогню. Один з індіанців звівся на ноги, підійшов до вовчати й нагнувся до нього. Звіря ще більше припало до землі. Невідоме, нарешті, втілилось у плоть і кров, й оце, нахилившись, тягається схопити його. Вовча наїжилося, губи його сіпнулись, і малі ще ікла вискалились. Рука, що зависла над ним, як доля, нерішуче спинилась, і людина сказала, сміючись: — Вабам вабіска іп піт та! (Дивіться, які білі зуби!) Усі голосно зареготали й стали підбивати його взяти вовча. Рука опускалася все нижче, а в звіряті розпалилась боротьба інстинктів. Його опанували два бажання: і скоритись, і битись. Вовча пішло на компроміс. Воно скорялося, доки рука не торкну-

лась йому тіла, а тоді його зуби, клацнувши, вп’ялися в неї. У ту ж мить вовча дістало доброго удару по голові, від якого повалилося на бік. Бажання битись умить зникло. Воно було тільки малим вовченям, й інстинкт покори взяв у ньому гору. Сівши на задні лапи вовча заскімлило. Але індіанець, якого воно вкусило, розсердився. Вовченя дістало удару ще з другого боку й, сівши, заскімлило дужче. Четверо індіанців зареготали голосніше, і навіть той, з прокушеною рукою, засміявся. Вони всі поставали навколо й сміялися з нього, а вовча скавучало з болю й переляку. Раптом воно щось почуло. Індіанці почули також. Але вовча знало, що це таке, і, на довгій ноті увірвавши скавуління, в якому вже забриніло торжество, мовчки почало чекати свою матір, люту й несамовиту, яка нічого не боялась і вбивала всіх живих істот. Вона почула крик вовченяти і мчала йому на допомогу. Одним стрибком вовчиця опинилася серед них. Оскаженіла, готова хоч би й на що заради сина, мала вона не дуже приємний вигляд. Зате ця її оборонча лють була саме до втіхи вовчаті. Радісно заскавучавши, вовча кинулося до неї, а люди похапливо відступили на кілька кроків. Вовчиця стала між своїм сином і людьми. Шерсть у неї наїжилась, у горлі хрипіло приглушене гарчання, розлючена морда погрозливо сіпалась, ніс увесь зморщився. Враз один з індіанців здивовано вигукнув: -Кічі! Ото й усе, що він сказав, але вовчиця одразу вся якось принишкла на цей вигук. — Кічі! — знову вигукнув індіанець, цього разу вже гостро і владно. І тоді вовча побачило, що його безстрашна мати, вовчиця, припала животом до землі й на знак миру тихо заскавучала й замахала хвостом. Воно нічого не розуміло. Його опанував страх. Інстинкт його, не зрадив. І мати це ствердила. Вона так само виявляла свою покору людині. Той, хто говорив, підійшов до вовчиці й поклав, руку їй на голову. Вона не вкусила й не намірялась, вкусити його, а тільки нижче припала до землі. Надійшли й інші індіанці, оточили її, торкали, гладили, а вона й не думала опинатись. Вони були дуже збуджені й ротами своїми знімали великий галас. Однак нічого небезпечного в цих звуках вовча не вбачало і, притулившись до матері, так само намагалося виявити свою покору, хоч подеколи ще наїжувалося. — Це й не диво, — казав індіанець. — Батько її був вовк. Щоправда, мати була собака, але хіба мій брат не прив’язував її в лісі на три ночі під час тічки. Через це батько Кічі — вовк. — Уже цілий рік, як вона втекла, Сивий Бобре, — зауважив другий індіанець. — І то не диво, Лососів Язику, — відповів Сивий Бобер. — Тоді стояв голод, і нічим було годувати собак. — Вона жила серед вовків, — промовив третій індіанець. — Либонь, що так, Три Орли, — сказав Сивий Бобер і, доторкнувшись до вовченяти, додав: — Бо оце й доказ перед нами. Вовча тихенько загарчало на доторк, але рука піднялась і замірилася вдарити його. Тоді він сховав ікла і знову покірно припав до землі, а рука та стала чухати йому за вухами й гладити по спині. — Авжеж, оце й доказ, — казав далі Сивий Бобер. — Безперечно, його мати Кічі. Але батько — вовк. Через те від собаки в ньому мало, а від вовка багато. У нього білі зуби, й ім’я йому буде Біле Ікло. Я сказав. Це собака мій. Хіба Кічі не була собакою мого брата? І хіба брат мій не помер? Вовча, що в такий спосіб дістало собі в світі ім’я, лежало і стежило. Ще деякий час людям з ротів ішли горлові звуки. Потому Сивий Бобер витяг із піхов, що висіли в нього на шиї, ножа, пішов у гущавину й вирізав палицю. Біле Ікло усе стежив за ним. Індіанець поробив зарубки на обох кінцях палиці й прив’язав до них ремені з сириці. Один він надів вовчиці на шию, підвів вовчицю до молоденької сосни і другий ремінь прив’язав до дерева. Біле Ікло пішов за матір’ю й ліг коло неї. Лососів Язик простяг до вовчати руку й перекинув його на спину. Кічі тривожно дивилась на нього. Білому Іклу знов стало страшно. Він не міг стриматись, щоб не загарчати, але кусати вже не наважувався. Рука із зігнутими й розчепіреними пальцями почала потирати йому живота, перекочувала його з боку на бік. Було чудно й незручно лежати так горічерева, щоб лапи стирчали вгору. Та й при цьому він був зовсім безпорадний, — тож і обурювався всією своєю істотою. Він ніяк не міг боронитись; якби людина захотіла щось йому заподіяти, то вже не відкрутився б. Хіба можна втекти, коли всі чотири лапи теліпаються в повітрі? І все-таки покора взяла в ньому гору над страхом, і він тільки гарчав потихеньку весь час. Але людина на те не гнівалась і не била його по голові. А найдивніше було, що Біле Ікло відчував якусь незрозумілу приємність, коли рука гладила його. Перевернений на бік, він перестав гарчати. Пальці почухали його за вухами, і йому зробилось іще приємніше. А коли людина востаннє погладила його й пішла собі, у Білого Ікла пропав і весь страх. Йому судилося ще багато разів у житті зазнати страху перед людиною, але саме зараз почалась його приязнь із нею. Через деякий час Біле Ікло почув, що до нього долинають якісь чудні звуки. Він швидко здогадався, що це люди такі звуки видають. Надійшло ціле індіанське плем’я, яке перекочовувало кудись-інде. Було багато чоловіків, жінок та дітей, — всього душ сорок, — і всі навантажені табірними пожитками й усяким іншим збіжжям. З ними було багато собак, і вони теж, окрім цуценят, мали на спині міцно прив’язані клунки вагою в двадцять-тридцять фунтів кожен. Біле Ікло досі не бачив собак, проте з першого погляду відчув, що вони однієї з ним породи, хоч трохи від нього й відмінні. Але вони, угледівши його з матір’ю, показали, як мало різняться від вовків. Зав’язалася бійка: Біле Ікло наїжився, загарчав і вискалив зуби назустріч цілій зграї собак, що мчали на нього, пороззявлявши пащеки, та вони одразу збили його з ніг і підтоптали під себе. Відчуваючи на собі їхні гострі зуби, він кусав лапи, що його товкли і рвав животи, що були над ним. У повітрі стояв страшенний гамір. Чути було скажене гарчання Кічі, що боронила своє маля, людські крики, приглушені удари дрючків по живому тілі й жалібні скавучання побитих собак. За кілька секунд Біле Ікло знайшовся знов на ногах. Дрючками й камінням люди прогнали собак, боронячи й рятуючи його від гострих зубів тої породи, що була така схожа, а разом з тим і не схожа на його породу. Мозок його, звісно, не міг збагнути такого абстрактного поняття, як справедливість, та, проте, вовча по-своєму відчуло справедливість людей і зрозуміло, що вони встановлюють закон і дбають, щоб його дотримувались. Він також визнав за ними ту силу, що змушує скорятись законові. Вони не кусалися й не дряпались, як інші звірі, яких він зустрічав досі, але вони примушували неживі речі виконувати їхню волю. Дрючки й каміння, що кидали ці дивні істоти, літали в повітрі, немов живі, й, падаючи на собак, завдавали їм дошкульних ударів. Він не міг зрозуміти такої влади, і вона здавалась йому надзвичайною, якоюсь просто надприродною і навіть богорівною. Звісно, Біле Ікло за самою природою своєю не мав жодного уявлення про богів; найбільше, що він міг знати, — це те, що на світі є речі, яких годі збагнути. Його подив і побожний острах були подібні до подиву й остраху, які пройняли б людину, коли б вона раптом побачила десь на вершині гори небесну істоту, що вергає громовиці на великим дивом вражений світ. Нарешті, останнього собаку відігнано, й гамір ущух. Біле Ікло зализував собі рани й міркував про своє знайомство з собаками та лють собачої зграї. Він гадав, що його порода складалась тільки з нього, його матері та Одноокого, і що вона зовсім осібна, а тепер він несподівано відкрив, що до неї належать, крім них, ще багато інших створінь. І десь глибоко в підсвідомості у нього виникло почуття образи, що вони, ці звірі одної з ним породи, з першого разу кинулися на нього й хотіли його знищити. Так само підсвідомо обурювало вовча й те, що матір його прив’язали до ломаки. Хай зробили це віщі істоти, проте воно тхнуло пасткою й неволею. А втім, особисто він нічого не знав ні про одне, ні про друге, — він блукав, гасав, улягався, коли сам хотів, і ця воля була його спадщиною, що тепер її порушено. Рухи його матері обмежені довжиною ломаки, і та сама ломака обмежувала його також, він ще не навчився обходитись без матері. Усе це було йому не до душі. Так само не сподобалось йому, коли люди повставали й рушили далі, а один маленький чоловічок узяв за кінець палицю повів за собою Кічі. Біле Ікло ішов услід за нею, вельми збентежений і зажурений цією новою пригодою. Вони спустилися в долину, де тік струмок, і пішли далеко, куди він ніколи не забігав, аж до самого того місця, де долина кінчається і струмок впадав в річку Маккензі. Тут, де, високо підважені на жердинах, висіли човни і стояло приладдя, щоб сушити рибу, індіанці отаборились. Біле Ікло здивовано поглядав на все це. Могутність людей, здавалося, зростала з кожною хвилиною. Вони ніби дихали нею, всі, починаючи від собак із гострими зубами, корились їм. Але найбільше вражала вовча влада їхня над неживими речами, їхнє вміння пускати в рух те, що не рухалось, і змінювати навіть світ. Це останнє особливо вражало. Коли люди поставили жердини для вігвамів, цим він не дуже захопився, бо вже бачив, як з наказу цих самих істот літало каміння й дрючки. Але коли ці жердини обгорнулися шкурами й парусиною, Біле Ікло був здивований без краю. Вігвами вражали його своїми величезними розмірами й видавались якимись страховинними проявами життя. Вони здіймалися навколо нього з усіх боків і зловісно підносились угору. Він жахався наметів, а коли вітер починав хитати й надимати їх, припадав до землі й, не зводячи з них пильного погляду, готовий був скочити й тікати в ту ж мить, як вони кинуться на нього. Та минуло небагато часу, і вігвами вже його не лякали. Він бачив, як жінки й діти входили й виходили з них, і жодної біди їм не робилось; собаки також часом силкувались туди заскочити, але їх одганяли гострими словами або камінням. Він нарешті не витримав, нишком відбіг від Кічі й обережно поліз до стіни найближчого вігваму. Спонукала його цікавість — потреба вчитись, і жити, і все спізнавати з досвіду. Останні кілька дюймів до вігваму проліз він дуже поволі й сторожко. Події цього дня уже привчили його до того, що невідоме часом виявляється в зовсім несподіваний і дивовижний спосіб. Аж ось носом він тицьнувся в парусину. Біле Ікло спинився й почекав. Нічого не скоїлось. Уважно обнюхавши чудну річ, що геть уся пройшла людським духом, він узяв її зубами й легенько потягнув. Знов нічого, хоч ближча частина вігвама і рохи ворухнулася. Він потягнув дужче, і вона дужче хитнулася. Йому стало весело, і він потягнув скільки сили, раз, і ще, й ще. Захитався весь вігвам, і зсередини долинув різкий жіночий вигук. Біле Ікло чимдуж чкурнув до Кічі. Але відтоді таки перестав боятись цих великих вігвамів. За хвилину він знов утік від матері. Її ломаку прив’язали до кілка, вбитого в землю, і мати не могла побігти за ним. Проти Білого Ікла вийшло щеня, більше й старше від нього. Воно мало дуже войовничий і пихатий вигляд. Звали його Jlin-JIin, як потім дізнався Біле Ікло, й був це великий забіяка, досвідчений уже на бойовиськах. Ліп-Ліп був тієї самої породи, що й Біле Ікло, й через малий зріст не здавався небезпечним, отже, вовча намірилося зустріти його зовсім по-прия-тельському. Але, побачивши, що той вискалив зуби й весь напружився, він і собі вискалив зуби й напружився. Наїжачившись і грізно загарчавши, вони стали кружляти один навколо одного. Минули кілька хвилин, і Білому Іклу вже почала навіть подобатись ця, як він гадав, гра. Але раптом Ліп-Ліп надзвичайно хутко підскочив і, куснувши його, зараз же відскочив назад. Випадково він куснув його за плече, яке розірвала була рись і яке й досі ще не зовсім загоїлось біля кістки. З болю й подиву Біле Ікло заскавучав, але наступної миті скажено наскочив на Ліп-Ліпа й став немилосердно його кусати. Та Ліп-Ліп недарма зроду жив у таборі й мав великий досвід у щенячих боях. Його гострі, маленькі зуби вп’ялися три, чотири рази і більше в новачка, аж доки Біле Ікло, заскавулівши, ганебно втік під материну оборону. Це був перший з багатьох боїв що потім були між ним і Ліп-Ліпом, бо вони заворо-гували від самого початку і вдачу кожен мав таку, що вони не могли не битись. Кічі ніжно зализала рани Білому Іклу й силкувалась утримати його біля себе. Але він мав невгамовну цікавість і за кілька хвилин розхрабрувався на нові пошуки. Цього разу він наскочив на чоловіка, що його звали Сивим Бобром. Той сидів навпочіпки і щось робив з гіллям та сухим мохом, що лежали перед ним на землі. Біле Ікло підступив ближче й став дивитись. Сивий Бобер пустив через рот звук, але вовчику в ньому не вчулось нічого ворожого, і він ще підсунувся. Жінки й діти підносили Сивому Боброві гілля й хмизу. Очевидно, справа була поважна. Білому Іклу стало так цікаво, що він навіть забув весь свій страх до людини й підійшов до самих колін Сивого Бобра. У того під руками робилося щось дивне: з гіл-

Ля й моху здійнялась якась подоба туману, а потім унизу між гіллям, звиваючись і крутячись, з’явилося щось живе, такої барви, як сонце в небі. Біле Ікло нічого знав про полум’я. Вогонь вабив його до себе, як вабило колись було світло в проході печери, і він підліз до багаття. Сивий Бобер засміявся, але в сміхові його знову не було нічого ворожого. Біле Ікло встромив носа в огонь і разом висунув і свого маленького язика. На мить його наче скувало. Невідоме, що причаїлося серед моху й гілля, добре дало йому по носі. Він страшенно заскавучав і відскочив назад. Почувши його голос, Кічі з грізним гарчанням кинулась до кінця ломаки і рвалася, мов скажена, не маючи волі прибігти йому на поміч. А Сивий Бобер ляскав себе по стегнах, реготав і оповідав решті племені пригоду. Всі голосно реготали, а Біле Ікло, бідолашна розгублена тварина серед людей, квилив і скавучав, сидячи на задніх лапах. Ніколи ще він не відчував такого болю. Ніс і язик були обпечені тією живою річчю, як сонце на колір, що виросла під руками Сивого Бобра. Вовча скавучало й кричало безперестану, але на його зойки люди відповідали тільки вибухами сміху. Він спробував лизнути язиком ніс, але язик так само був опечений, і йому ще більше заболіло; він скавучав ще жаллібніше й розпачливіше, аніж доти. Та враз йому стало сором; він збагнув, що таке сміх. Для нас це велика загадка, яким способом тварини можуть розуміти сміх і розуміють, коли з них сміються. Але саме в такий незбагненний спосіб Біле Ікло знав і відчував сором, що ці люди сміються з нього. Він повернувся й побіг навтіки — не тому, що йому боліло від огню, а щоб не чути сміху, який так глибоко й боляче його діймав. Він побіг до Кічі, єдиної в світі, що не сміялася з нього. Смеркло, й запала ніч. Біле Ікло лежав поруч із матір’ю. Ніс і язик йому дуже боліли, але його мучив інший клопіт. Він засумував за домом і відчував якусь порожнечу; йому бракувало тиші та супокою, що побіля струмка й печери. Життя стало занадто гамірне. Стільки людей — чоловіків, жінок та дітей, і всі вони галасували й дратували його. А ще собаки, що без угаву гризуться, скавучать і метушаться. Спокійна самотність того єдиного життя, що він знав, минулася. Тут саме повітря дихало життям. Це життя безнастанно гуло й бриніло навколо. Мінливе й різноманітне у своїй напрузі, воно впливало йому на нерви й почуття, бентежило його й утомлювало постійним чеканням чогось нового. Він спостерігав людей, що ходили по таборі, зникали й знов з’являлися. На цих людей Біле Ікло дивився так, як людина дивиться на богів, що сама їх створила. Вони були вищі істоти і в його непевному розумінні уявлялися такими самими творцями чудес, як і боги людям. У них була влада й сила, незбагненні для нього, вони були владарі всього живого й неживого, вони упокорювали собі те, що рухалось, і примушували рухатись те, що було нерухоме; вони творили яскраве, як сонце, й кусливе життя з сухого моху та дерева. Вони були творці вогню! Вони були боги! Розділ II НЕВОЛЯ

Дні минали, й Біле Ікло щоразу дізнавався щось нове. Кічі тим часом була прив’язана, а він бігав по всьому табору, придивляючись, вивчаючи його, набираючись досвіду. Незабаром він добре пізнав життя людей, але це не породило в ньому зневаги до них. Що більше він їх пізнавав, то певніше бачив їхню могутність, їхню таємничу силу, то більше вони здавалися йому богорівні. Люди завжди страждають, бачачи, що їхніх богів скинуто, а вівтарі зруйновано, але вовк та дикий собака, що припали людині до ніг, такого страждання не знають. На противагу людині, чиї боги невидимі й уявлювані й ніколи з туманних образів фантазії не переходять до світу дійсності, залишаючись примарами добра та сили, цими злетами людського я до царства духу, — на противагу людині, вовк та дикий собака, прийшовши до вогнища, знаходять своїх богів, що в плоті й крові втілені і що мають певне місце на землі й потребують часу, щоб досягти своєї мети й виконати своє призначення. Не треба ніякого зусилля, щоб увірувати в такого бога, і ніяке зусилля волі не збудить сумніву в ньому. Від нього не можна втекти. Ось він стоїть на своїх задніх лапах з дрючком у руці, незмірно могутній, запальний, гнівний і повний любові. Божественність, тайна і сила набрали гоготі, яка спливає кров’ю, коли її роздирають, і яка не гірше смакує за всяке інше м’ясо. Так було і з Білим Іклом. Він зрозумів, що звірі-люди це боги справжні й усюдисущі. Його мати, Кічі, виявила свою покору, як тільки вони гукнули її на ім’я, таку саму покору почав виявляти й він. Він визнав за їхній привілей полювання на живе м’ясо, звертав їм з дороги, коли вони йшли, підходив, коли вони кликали, скоренько тікав, коли вони гнали, і припадав до землі, коли вони погрожували. Бо за кожним їхнім бажанням була сила, що вимагала послуху, сила, що спричиняла біль, сила, що давалася взнаки кулаками, дрючками, летючим камінням та пекучим шмаганням батога. Він належав їм, як належали їм усі собаки, і жив так, як вони наказували йому. Вони могли скалічити й забити його або ж помилувати. Таку науку він мусив незабаром затямити. Вона йому нелегко далася, бо йшла всупереч владній і сильній вдачі; та хоч не дуже приємно було все те дізнаватись, непомітно для себе самого Біле Ікло відчув, що та наука йому припала до вподоби. Він віддавав власну долю в чужі руки й знімав із себе відповідальність за власне існування. Це мало в собі свою винагороду, бо завжди легше спертись на іншого, аніж стояти самому. Звісно, все це трапилося не в один день, і не враз віддався він душею й тілом звірам-людям. Не скоро він міг забути свою дику спадщину й прогнати спогади про Пустелю. Бували дні, коли він скрадався на узлісся, ставав там і прислухався до чогось далекого, що кликало й вабило його. Вертався він неспокійний та сумний і, лежачи поруч матері, тихенько скімлив і пожадливо лизав її морду своїм жвавим допитливим язиком. Біле Ікло хутко вивчив табірне життя. Він побачив несправедливість і зажерливість дорослих собак під час годівлі, коли кидали їм м’ясо чи рибу. Він зрозумів, що чоловіки справедливіші, діти жорстокіші, а жінки добріші, й від жінок скоріше діждешся кістки або шматка м’яса. Мавши дві-три дошкульні сутички з матерями напівдорослих собачат, він зрозумів, що найкраще дати тим матерям спокій, триматися від них якнайдалі й на очі їм не потрапляти. Але найдужче дошкуляв йому Ліп-Ліп. Він був старший та дужчий і весь час до нього чіплявся. Біле Ікло теж був не від того, щоб побитись, тільки що цей ворог надто переважав його силою. Ліп-Ліп переслідував його скрізь. Щоразу, тільки-но вовча відходило від матері, з’являвся цей забіяка, біг за ним услід, гарчав, сікався і, користуючись з нагоди, коли людей не було поблизу, кидався до нього й силував битися. Ліп-Ліп дуже тим тішився, бо це ж він завжди перемагав. Але те, що було найбільшою радістю для Ліп-Ліпа, Білому Іклу приносило саму тільки муку. Проте налякати Білого Ікла йому не щастило. Дух вовчати залишався неприборканий, дарма що він стільки терпів від Ліп-Ліпа. Правда, це таки мало свій поганий вплив — Біле Ікло став лихий і похмурий; зроду дикий норовом, тепер, коли його безнастанно переслідували, він ще більше здичавів. Жвавість і веселість, властиві його вікові, виявлялися дуже рідко. Він ніколи не грався й не пустував з іншими собачатами. Ліп-Ліп не потерпів би цього. Варто було тільки Білому Іклу показатись біля них, як він наскакував на нього з гарчанням і бився, аж доки проганяв його геть. Унаслідок цього все щеняче в Білому Іклі поволі зникало, і він здавався старшим, ніж був насправді. Позбавлений змоги виявляти в грі зайву енергію, він затаївся в собі, й почав розвиватись його мозок. Біле Ікло став хитрий, а часу на всілякі витівки було в нього доволі. Оскільки, як годовано собак, йому заважали вхопити його частку м’яса чи риби, він і робився спритним злодієм і, примушений сам собі добувати їжу, навчився всюди її знаходити й став чистою карою жінкам. Він никав по цілому таборі, знав, де що робиться, бачив і чув усе, метикував добре і вмів хитро уникати свого запеклого ворога. Ще коли тільки Jlin-Jlin почав його переслідувати, він утяв йому першу свою хитру й кепську штуку і пізнав насолоду помсти. Як його мати колись, бігаючи із вовками, занаджувала з табору собак на загин, так само й він занадив Ліп-Ліпа до мстивих зіубів Кічі. Відступаючи від нього, Біле Ікло не біг просто, а крутився між наметами. Бігав він краще за всіх собачат свого віку й краще за Ліп-Ліпа, але тепер він підпустив переслідувача на відстань лише одного стрибка від себе. Ліп-Ліп, збуджений погонею й близькістю жертви, забув за всяку обережність, а коли схаменувся, було вже запізно. Біжачи чимдуж круг вігвама, він наскочив просто на Кічі, що лежала біля своєї ломаки. Не встиг він заскавучати з переляку, як вона вже схопила його зубами. Дарма що Кічі була прив’язана, втекти від неї не так-то й легко було. Вона збила його з ніг і, не даючи підвестись, рвала й кусала зубами. Коли йому нарешті пощастило відкотитись від неї, він насилу встав, увесь розкуйовджений, змучений і тілом, і духом. Шерсть на ньому висіла клаптями там, де попоходили її зуби. Із роззявленої його пащеки вихопився довгий щенячий зойк, що аж за душу брав. Але навіть і це виття не судилось йому скінчити. Наскочивши на нього, Біле Ікло учепився зубами йому в задню ногу. У Ліп-Ліпа не стало й знаку войовничого запалу, і він, забувши всякий сором, дременув до свого вігвама. Його колишня жертва не відставала і мчала за ним слідом. На допомогу собачаті вийшли жінки й тільки камінням змогли відігнати оскаженіле вовча. Настав день, коли Сивий Бобер вирішив, що Кічі вже не втече, і відв’язав її. Радість Білого Ікла не мала меж. Він весело бігав з матір’ю по таборі, й Ліп-Ліп тримався на поважній відстані. Біле Ікло не раз наїжачувався й набирав войовничого вигляду, але той не приймав виклику. Ліп-Ліп був не дурень, і хоч як йому хотілося помститись, проте він вичікував, коли застукає вовча саме. Того самого дня, тільки трохи пізніше, Кічі з Білими Іклом вибігли на узлісся недалечко від табору. Вовча крок по крокові заманило сюди матір і, коли вона спинилася, силкувалося заманити її далі. Струмок, печера, тихі лісові хащі надили його до себе, й воно хотіло, щоб мати йшла з ним. Пробігши кілька кроків, він пристав і озирнувся. Вона не рухалась. Жалібно поскімлюючи, Біле Ікло то зникав серед кущів, то знову з’являвся, потім підбіг до неї, лизнув її морду й знову побіг. Вона стояла на місці. Вовча зупинилося, пильно на неї дивлячись, усією істотою показуючи своє бажання, але коли вона повернула голову й озирнулась на табір, бажання це почало пригасати. Його ніби щось кликало на волю, геть звідси. Мати його також чула цей поклик, але чула також інший, голосниший поклик — вогню й людини, що на нього з усіх тварин озиваються тільки вовк та дикий собака, ці кревні брати. Кічі повернулась і поволі потрухцювала до табору. Він тримав її міцніше, ніж дерев’яна ломака, що до неї вона була прив’язана. Невидима таємнича сила богів опанувала її і не пускала. Біле Ікло сів у холодку під березою і тихо заскавучав. Густий дух сосни, ніжні лісові пахощі нагадували йому про минуле вільне життя перед днями неволі. Але ще він був малий, і його любов до матері була дужча, ніж поклик людини чи Пустелі. Усе своє коротке життя він залежав від неї, і для нього ще не прийшла пора самостійності, отож він підвівся й невесело потрух-цював і собі до табору; дорогою разів два чи три він сідав, починав скавуліти й прислухався до по