8 страница. — Ходіть-но сюди, Метте, поможете

Побачивши, що до нього підходить Бідон Скотт, Біле Ікло наїжився й загарчав — мовляв, він не потерпить, щоб його карали. Відтоді, як він прокусив Скоттові руку, що тепер була забинтована й висіла на перев’язі, минула вже доба. Біле Ікло знав, що часом боги відкладають покарання, й побоювався, чи не має саме зараз воно на нього спасти. Інакше й бути не могло. Адже він допустився блюзнірства: вгородив зуби в священне тіло бога, та Ще й вищого, білого бога. Зі свого досвіду спілкування з богами Біле Ікло знав, що йому не минути якоїсь суворої кари. Бог сів за кілька кроків од нього. Страшного поки що нічого Біле Ікло не бачив. Звичайно боги карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ані дрючка, ні батога, ні рушниці. Та й сам Біле Ікло був на волі. Ні ланцюг чи палиця з ременем його не тримали. Він зможе втекти на безпечну віддаль, ще поки бог зведеться на ноги. А тим часом можна почекати, що воно буде. Бог сидів цілком спокійно й непорушно, і сердитий рев Білого Ікла поволі перейшов у бурчання, а тоді й зовсім стих. Потім бог заговорив, і вже на перші звуки його голосу шерсть на карку в Білого Ікла настовбурчилась і в горлі йому знову заклекотіло. Але бог не робив ніяких загрозливих рухів і говорив усе так само спокійно. Деякий час Біле Ікло гарчав в унісон з його голосом, і між словами та гарчанням встановився згідний ритм. Бог усе говорив, не примовкаючи. Він так розмовляв з Білим Іклом, як ще ніхто й ніколи з ним не розмовляв. У його тихій і лагідній мові відчувалася ніжність, що якимось дивним чином почала проймати собаку. Мимоволі і всупереч застережливому інстинктові, в Білому Іклі прокинулася довіра до цього бога. Попри весь свій гіркий досвід стосунків з людьми, Біле Ікло раптом пройнявся відчуттям безпеки. Добре перегодом бог підвівся і пішов у хатину. Коли він знову з’явився, Біле Ікло підозріливо оглянув його. У бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. Ані здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів, — за кілька кроків од Білого Ікла — і простяг йому невеличкий шматок м’яса. Собака нашорошив вуха й недовірливо приглянувся, вправляючись воднораз дивитись і на м’ясо, і на бога, сам напружений тілом і готовий відскочити при першому знакові небезпеки. Кару все ще відкладали. Бог тільки простягав до нього м’ясо, і нічого в цьому, здавалося, не було непевного. Проте Біле Ікло усе ще не йняв віри, і, дарма що рука з м’ясом підохочувала його легенькими порухами, м’яса він не торкнувся. Боги всемудрі, і хто зна, який підступ криється за цим, здавалося б, невинним шматком м’яса. Зі свого досвіду він знав: коли людина, а надто жінка, простягає собаці м’ясо, між м’ясом і карою може бути небезпечний зв’язок. Зрештою м’ясо було кинуто на сніг, Білому Іклу під ноги. Він старанно його обнюхав, не відводячи очей від бога. Нічого поганого не скоїлося. Тоді він узяв м’ясо в рот і проковтнув. І тут нічого не скоїлося. Бог простягнув йому другий шматок. Він знову відмовився взяти м’ясо з руки, і знову йому кинуто його. Так повторилось декілька разів. Нарешті бог не захотів більше кидати м’яса. Він настирливо пропонував узяти його з руки. М’ясо було смачне, а Біле Ікло був голодний. Повільно, з надзвичайною обережністю підійшов він ближче. І нарешті зважився взяти м’ясо з людських рук. Не спускаючи бога з очей, він витяг шию вперед і прищулив вуха, а шерсть йому на карку мимоволі настовбурчилася. В горлі його клекотіло глухе гарчання, — мовляв, жартувати з собою він не дозволить. Він з’їв м’ясо, і нічого такого не скоїлося. Один по одному з’їв він усі шматки, і нічого не скоїлося. Кару все ще відкладали. Він облизнувся й чекав далі. Бог усе говорив. У голосі цьому чулася ласка — щось таке, чого Біле Ікло ніколи не зазнавав. Ця ласка розбурхувала в Білому Іклі якісь почуття, що їх він досі теж ніколи не зазнавав. Він відчув якесь дивне заспокоєння — немовби задовольнилась якась його потреба, немовби всередині йому заповнилась якась порожнеча. Але зараз же знову подав голос інстинкт, і згадався повчальний досвід. Боги завжди лукаві й вигадують всякі неможливі способи, аби свого дійти. А, так він і знав! Ось вона простягається до нього, ця підступна рука, вона спускається йому на

голову. Але бог усе говорить, і голос його тихий та ласкавий. Незважаючи на погрозливу руку, цей голос будить довіру. В Білому Іклі завирували най-протилежніші почуття. Здавалося, він розлетиться на шматки з напруження, стримуючи ці суперечні сили, що намагалися в його душі перемогти одна одну. І він зупинився на півдорозі — він гарчав, їжився, щулив вуха, але не пробував ані відскочити назад, ані вхопити бога зубами. Рука спускалась усе ближче й ближче. Ось вона торкнулася настовбурченої шерсті. Він пригнувся — рука щільніше притиснулась до нього. Пригнувшись, мало не тремтячи, він усе ще стримувався. Його мучив доторк цієї руки, що ґвалтувала його інстинкти. Він не міг за один день забути все те лихо, що витерпів від людських рук. Але така вже була воля бога, і він силкувався їй скоритись. Рука піднялась, а тоді знов лягла, гладячи його. Так тривало й далі. Але щоразу, як рука підіймалася, за нею вставала й шерсть; коли ж опускалася — вуха щулились, і в горлі клекотіло глухе гарчання. Біле Ікло усе застерігав, що зараз же відплатить за всяке зло, йому заподіяне. Хто зна, коли нарешті викриються правдиві заміри бога! Щохвилини цей лагідний голос, що будить таку довіру, може обернутись у гнівний рев, а ця ласкава й пестлива рука схопить його, безборонного, наче кліщами, й жорстоко покарає. Одначе бог промовляв усе так само лагідно і не виявляв нічого ворожого в руці, що раз у раз підіймалась і опускалась. Біле Ікло переживав якесь двоїсте почуття. Його інстинкт обурювався, бо це ж стримується й зачіпається його прагнення до волі. А при цьому ніякого фізичного болю він не відчував, — навпаки, доторк руки виявився навіть приємним. Поволі й обережно рука стала чухати за вухами, і це було ще приємніше. Проте Біле Ікло усе ще не довіряв — як і раніше сторожкий, він побоювався якогось лиха й відчував то страждання, то втіху, залежно яке почуття брало в ньому гору. — Ну й ну, щоб мене чорти вхопили! Це скрикнув Метт. Він саме вийшов із хатини, рукави йому закасані, в руках миска з помиями, і тільки хотів він випорожнити ту миску, як раптом побачив, що Відон Скотт гладить Білого Ікла. На звук його голосу Біле Ікло відскочив назад і грізно загарчав. Метт подивився на свого хазяїна докірливо і з жалем. — Коли хочете знати, містере Скотте, то їй-богу, що у вас сидить сімнадцять усяких чудних химер, і кожна інакша! Відон Скотт усміхнувся дещо зверхньо і, звівшись на ноги, підійшов до Білого Ікла. Заговоривши до нього ласкаво, він простяг руку і знову став легенько гладити його. Біле Ікло терпляче зносив пестощі й дивився підозріливо не на того, хто пестив його, а на того, хто стояв на порозі хатини. — З вас, може, й вийшов першорядний гірничий інженер, — прорік погонич, — але ви чимало в житті втратили, що малим ще не втекли за яким-небудь цирком. Біле Ікло знову загарчав на звук його голосу, однак цього разу не втік від руки, що пестливо гладила його по голові та шиї. І це було для Білого Ікла початком кінця його попереднього життя, життя, де панувала сама ненависть. Нове й незмірно краще життя зазоріло для нього. Багато розуму й безмежного терпцю мав виявити Відон Скотт, щоб здійснити таке. А Білому Іклу треба було зовсім переродитись. Він мусив стати глухим до вимог свого інстинкту й розуму, забути свій життєвий досвід і зректися минулого. Життя, яким він знав його раніше, не тільки не мало місця на все те нове, з чим він тепер зіткнувся, але було зовсім протилежне цьому новому його життю. Одне слово, якщо все взяти до уваги, то це нове життя вимагало від Білого Ікла значно більшої кмітливості, аніж тоді, коли він добровільно вийшов із Пустелі й визнав Сивого Бобра за свого хазяїна. Тоді він був ще цуценям, несформованим матеріалом, і з нього оточення могло виліпити що завгодно. Тепер була інша справа. Життя вже завершило свою роботу над ним. Він мав уже затверділу форму, він став «вовком-бійцем», лютим і невблаганним, який не любив нікого і якого ніхто не любив. Змінитись йому тепер, — це означало переродитись геть цілою вдачею, і то, коли вже в ньому не було гнучкої молодості, коли всі тканини його стали грубі й вузлуваті, коли з нього витворилась жорстока, непокірна істота, коли дух його став непідцатний як залізо, а інстинкти й досвід вилились у суворі правила, що визначали його поведінку, вподобання й бажання. І однак же тепер, у нових обставинах, життя — власне, в особі Відона Скотта — знову стало працювати над ним, пом’якшуючи те, що було в ньому затужавілого, і надаючи йому досконалішої форми. Відон Скотт дістався до самої глибини його вдачі й збудив ті почуття, що дрімали й уже майже загинули в ньому. Одна з них була любов. Вона заступила приязнь, те найвище почуття, яке пізнав він, спілкуючись із богами. Та ця любов не прийшла в один день. Вона почалася з приязні, яка поволі розвивалася. Біле Ікло не втік, дарма що мав повну волю, — бо цей новий бог йому подобався. Тепер життя було значно краще, як у клітці в Красеня Сміта; але ж і те правда, що без бога ніяк було Білому Іклу обійтись. Мати людину-хазяїна над собою стало потребою його вдачі. Тавро залежності від людини лишилося на ньому ще від тих далеких днів, коли, повернувшись спиною до Пустелі, він принижено підповз до ніг Сивого Бобра й чекав кари. Це тавро вдруге наклалося на нього, коли після голоду він ще раз покинув Пустелю й повернувся до намету Сивого Бобра, як там знову стало досить риби. Отже, Біле Ікло залишився в нового хазяїна, бо йому потрібен був бог, і він волів краще Відона Скотта, аніж Красеня Сміта. Щоб виявити свою вірність, він зголосився стерегти майно хазяїна. Коли запряжні собаки міцно спали, він бродив навколо хатини, і першому вже запізнілому гостеві довелося відбиватися від нього дрючком, поки на порятунок прибіг Відон Скотт. Але Біле Ікло незабаром навчився з ходи й з манери розрізняти чесних людей і злодіїв. Коли чоловік ступав рішуче і йшов просто до дверей, то він його не зачіпав, а тільки пильно за ним стежив аж до тої миті, як відчинялися двері й хазяїн впускав гостя. Зате коли чоловік скрадався манівцями, злодійкувато озираючись, то Біле Ікло не вагався й хвилини, і прибулець мусив тікати в ганебному поспіхові. Відон Скотт вирішив відшкодувати Білому Іклу його знегоди або, вірніше, виправити ту кривду, що люди йому заподіяли. Це була для нього справа принципу й сумління. Він відчував, що все лихе, заподіяне Білому Іклу, було боргом, який треба сплатити, тим-то намагався якомога ласкавіше ставитись до цього вовка-бійця. Він узяв собі за правило щоднй його гладити й пестити, і то довго. Попервах Біле Ікло ласку сприймав вороже й підозріливо, але згодом навіть уподобав їх. Тільки від гарчання він не міг відзвичаїтись. Коли людська рука торкалась його, він починав гарчати, і так аж поки рука відривалася. Проте в цьому гарчанні забриніла нова нотка. Стороння людина не вчула б її, для неї гарчання Білого Ікла було б усе тим самим проявом первісної хижості, від якої кров холоне в жилах. Та впродовж тривалого часу, відколи ще вперше Біле Ікло гнівно загарчав у своїй печері, горло його загрубіло, і тепер він уже не міг інакше виказувати свої почуття. Однак Відон Скотт мав тонкий слух, і він чув цю нову нотку, що губилася в хижому гарчанні; у ній був легкий натяк на приємність, і ніхто її, окрім хазяїна, не помічав. Минали дні, й приязнь щораз більше переходила в любов. Біле Ікло сам це починав відчувати, хоч, звісно, не розумів, що з ним діється. Йому здавалось, що в нього всередині ніби якась порожнеча, голодна, жалібна й тужлива, і він відчував потребу її заповнити. Він відчував біль і тривогу, що зникали, коли з’являвся його бог. У такі хвилини Білого Ікла проймала дика, трепетна радість. Але варто було богові піти, як біль і тривога повертались, порожнеча всередині знов гнітила, і незрозумілий голод шпигав його нещадно. Біле Ікло поволі знаходив сам себе. Незважаючи на зрілий вік, на дику затужавілість форми, в яку його вилило життя, вдача Білого Ікла змінювалася. В ньому прокидалися незвичні почуття й невластиві йому поривання, поведінка інакшала. Раніше він любив вигоди, боявся страждань і влаштовувався так, щоб мати одне і уникати другого. А тепер усе змінилося. Під впливом нового почуття він заради свого бога часто терпів невигоди й страждання. Отож уранці, замість податися на пошуки їжі або ж лежати десь у захистку, він цілі години чекав коло незатишного порога хатини, щоб лише побачити свого бога. А пізніми вечорами, коли бог повертався додому, Біле Ікло вилізав із теплої нори, викопаної в снігу, щоб лише почути його привітне слово й відчути доторк його руки. Він забував навіть поїсти, коли міг побути зі своїм богом, отримати від нього ласку чи провести його до міста. Колишню приязнь заступила любов. Любов була глибоміром, кинутим у ті глибини його єства, куди приязнь ніколи не доходила. І на відповідь із тих глибин постало щось нове — теж любов. На любов він відповідав любов’ю. Оце був у нього справдешній бог — бог любові, ясний і променистий, і при ньому природа Білого Ікла розбуяла, мов той цвіт на сонці. Але Біле Ікло не дуже виказував свої почуття. Задля цього він був уже немолодий і занадто суворий для цього. Занадто стриманий, і занадто призвичаєний усамітнюватись. Надміру довго вироблялися в ньому його похмурість і відлюдькуватість. Він ніколи в житті не гавкав і тепер теж не вітав свого бога гавканням. Він ніколи на нього не кидався радісно й не виказував палко своєї любові. Навіть не вибігав йому назустріч, а чекав оддалік, але чекав завжди. Його любов щось мала спільне з обожненням, тихим і мовчазним. Вона світилася тільки йому в очах, що невідступно стежили за кожним рухом бога. Тоді ж, коли Відон Скотт дивився на нього й розмовляв з ним, він ніяковів під натиском гарячої любові, що марно поривалася в ньому назовні. Біле Ікло вчився пристосовуватися до нового життя. Він зрозумів, приміром, що не повинен зачіпати собак свого хазяїна. А проте його владна натура не могла не виявити себе, і спочатку він добре давався їм узнаки. Вони мусили визнати його перевагу і, коли він тепер з’являвся серед них, звертали йому з дороги й покірно скорялися його волі. Тоді тільки він дав їм спокій. Так само призвичаївся він і до Метта, вважаючи його ніби власністю хазяїна. Сам Скотг рідко його годував, цей обов’язок лежав на погоничеві, але Біле Ікло якимсь чуттям знав, що він їсть харчі свого хазяїна і що Метт лише заступає його. Погонич раз узявся був запрягти його в санки разом з іншими собаками, однак з цим йому зовсім не пощастило. А коли надійшов Відон Скотт, Біле Ікло дозволив йому накласти на себе упряж і зрозумів тоді, що така воля його бога, аби Метт запрягав його, як і інших собак. Клондайкські санки, на відміну від тих, якими їздять на Маккензі, мають полозки. Собак тут запрягають також інакше: вони не розходяться віялом, а йдуть у колосок один за одним і тягнуть санки двома посторонками. Через це передовик на Клондайку справді передовик. І на нього вибирають найрозумнішого й найдужчого собаку, за яким слухняно йде увесь запряг. Звісно, Біле Ікло вважав, що це чільне місце належить йому, й не міг помиритися ні з чим меншим. Чимало наклопотавшись, Метт також у цьому пересвідчився. Біле Ікло сам вибрав собі таке місце, і Метт підтвердив слушність цієї думки кількома щирими словами на його адресу. Працюючи вдень у упряжі, Біле Ікло, одначе, не забував і за ніч, коли він мав стерегти майно хазяїна. Так ото він завжди був при роботі, завжди ретельний і вірний, через те й мали його за найціннішого собаку на цілий запряг. — Мушу вам сказати, — промовив якось Метт, — що ви непогану комерцію тоді зробили, заплативши таку ціну за собаку. Та й нагріли-таки цього Красеня Сміта, дали йому при тім доброго прочухана. Сиві очі Відона Скотта гнівно спалахнули, і він люто пробурмотів: «Гадина!» Пізньої весни Білого Ікла спіткало велике горе. Хазяїн його несподівано зник, без жодного попередження. Власне, попередження були, але Біле Ікло не знався з такими речами й не міг, звісно, зрозуміти, що означає, коли вкладають речі. Згодом він пригадав, що перед тим, як зник його хазяїн, вкладали й пакували речі, — тільки тоді він і гадки не мав, до чого це. Увечері, як завжди, він чекав, що хазяїн повернеться додому. На ніч знявся холодний вітер і примусив його сховатися за хатину. Тут він задрімав, але, весь час нащулюючи вуха, прислухався, чи не почує знайомої ходи. О другій годині ночі його опанував такий неспокій, що, байдужий до вітру, він вернувся на поріг хатини і, згорнувшись клубком, став тут чекати далі. Та хазяїн не прийшов. На світанку двері відчинились, і з них вийшов Метт. Біле Ікло уважно подивився на нього. Він не мав іншого способу довідатись, що йому треба було знати. Дні приходили й минали, а хазяїн не повертався. Біле Ікло, що ніколи в житті не хворів, занедужав. Згодом він так знесилів, що Меттові довелося взяти його в хату. І коли Метт став писати до Скотта, він згадав і про Білого Ікла. Відон Скотт, одержавши цього листа в Серкл-Сіті, прочитав таке: «Цей проклятущий вовк не хоче працювати, не хоче їсти. Ніякого духу в ньому не лишилось. Усі собаки його б’ють. Йому конче треба знати, що з вами, а я не вмію йому пояснити. Може, він і здохне без вас». Метт писав правду. Біле Ікло перестав їсти, занепав духом і дозволяв кожній собаці кривдити себе. Він лежав у хатині, байдужий і до їжі, і до Метта, і до самого життя. Йому однаково було, чи ласкаво розмовляє з ним Метт, а чи його лає. Щонайбільше він підводив голову, зиркав на Метта потьмянілими очима і знову клав її на передні лапи. Стояв вечір. Метт, читаючи, ворушив губами й бубонів собі слова, коли враз почув тихеньке скавучання Білого Ікла. Собака звівся на ноги, нащулив вуха й прислухався, дивлячись на двері. За хвилину Метт почув чиюсь ходу. Двері відчинились, і ввійшов Відон Скотт. Вони потиснули один одному руки, і Скотт роззирнувся. — А де ж вовк? — спитав він. І тут він побачив його. Біле Ікло стояв на тому місці, де був лежав, — коло грубки. Він не кинувся до хазяїна, як це зробив би кожен інший собака, він тільки стояв і чекав. — Оце тобі маєш! — вихопилось у Метта. — Дивіться-но, він же хвостом махає! Відон Скотт вийшов насеред кімнати й покликав собаку. Біле Ікло підійшов до нього доволі швидко, хоч і не стрибнув назустріч. Через ніяковість ступав він незграбно, а що ближче підходив, то в очах йому з’являвся дивний вираз: у них засяяла глибока любов. — За весь час, що вас не було, на мене він і разу так не глянув, — озвався Метт. Відон Скотт не чув цих слів. Присівши навпочіпки перед Білим Іклом, він пестив його: чухав йому за вухами, гладив шию й плечі і ніжно плескав по спині пучками пальців. Відповідаючи на пестощі, Біле Ікло загарчав, і виразніше,.як будь-коли досі, чулася в цьому гарчанні ласкава нотка. Але це ще було не все. Його радість, його велика любов, шукаючи собі виходу, знайшли нарешті спосіб виявитись назовні. Витягнувши шию, Біле Ікло несподівано просунув голову між рукою й тілом хазяїна. Сховавшись так, що видко було самі вуха, він перестав гарчати й тільки терся й тиснувся до Скотта. Чоловіки перезирнулись. Скоттові очі блищали. — Ну-ну! — лишень і спромігся вражений Метт. За хвильку, прийшовши до тями, він додав: — Я ж завжди казав, що цей вовк — собака. Гляньте лишень на нього! Після повернення свого вчителя любові, Біле Ікло швидко виходився. Він лишався в хатині ще дві ночі й один день, а потім вийшов надвір. Запряжні собаки тим часом забули про його силу, вони пам’ятали тільки, який він став плохий і кволий останнім часом, і, побачивши його, як стій на нього наскочили. — Покажи-но їм, що ти вже вичуняв! — тішився Метт, стоячи на порозі. — Дай-но їм доброго чосу, вовче! Давай, давай, так їм! Білому Іклу годі було й загадувати. Повернення улюбленого хазяїна вистачило, щоб життя забуяло в ньому знову, палке й неприборкане. Він бився, бо в душі у нього вирувала радість, і в бою давав вихід тому, чого не міг інакше виявити. Кінець міг бути тільки один: собаки порозбігалися, зазнавши ганебної поразки, і тільки як посутеніло, повернулись нишком один по одному, слухняно й принижено виявляючи покору Білому Іклу. Навчившись тулитися до хазяїна, Біле Ікло тепер став часто так пеститись до нього. Це було останнє слово його любові. Далі вже він не міг іти. Він взагалі дуже не любив, навіть не терпів, щоб до голови його торкалися. Це Пустеля в ньому промовляла, страх перед стражданням і пасткою вимагав уникати будь-якого доторку. Його інстинкт вимагав, щоб голова залишалася вільна. А тепер, притискаючись головою до хазяїна, він сам, по своїй волі ставив себе в безборонне становище, виявляючи цим свою безмежну довіру до нього і неначе кажучи: «Я віддаю себе на твою волю. Роби зі мною, що хочеш». Якось увечері, невдовзі після свого повернення, Скотт грав з Меттом у крибедж. — П’ятнадцять-два, п’ятнадцять-чотири, й ще два — буде шість, — лічив Метт, коли раптом знадвору почувся чийсь крик і гарчання. Перезир-нувшись, вони обоє скочили на ноги. — Вовк зловив когось, — сказав Метт. Дикий зойк болю й жаху примусив їх кинутись до дверей. — Візьміть вогонь! — гукнув Скотт, вибігаючи. Метт вибіг услід за ним з лампою в руці, і при її світлі вони побачили якогось чоловіка, що горілиць лежав на снігу. Руками він затуляв собі обличчя й горло, силкуючись оборонити їх від зубів Білого Ікла. Небезпека справді була велика. Обидва рукави куртки в незнайомця, фланелева й перкалева його сорочки були геть подерті, а страшенно покусані руки заюшені кров’ю. Біле Ікло як скажений