Тривала подорож Сивого Бобра скінчилась майже напровесні. Стояв квітень, і Білому Іклу якраз рік минув, коли він повернувся до старого селища й Міт-Са зняв з нього збрую. Ще він не дійшов свого повного розвитку, хоч після Jlin-Jlina був найбільший серед собак-річняків. Від свого батька-вовка й від матері Кічі він успадкував силу та будову тіла і вже мало не дорівнявся до дорослих собак. Але кремезним він ще і не став. Тіло його було довге й струнке, і сила його полягала більше в гнучкості, аніж у вазі. Шерсть він мав сиву, зовсім як у вовка, та й з вигляду його від вовка не можна було б відрізнити. Собача кров, що він дістав від Кічі, нічим не виявилась на його зовнішності, а тільки на формуванні його розуму. Він снував по селищі й, спокійно вдоволений, упізнавав різних богів, відомих йому ще до подорожі. Знайомі були й собаки — й цуценята, що подорослішали, як і він, і дорослі, що вже не здавались такі великі й страшні, як перше. Він тепер майже перестав їх боятись і походжав серед них з виразною безтурботністю, і це відчуття було йому нове й приємне. Колись Бесікові, старому сивому собаці, досить було тільки вискалити зуби, як Біле Ікло зараз же нишкнув і втікав чимдуж. Через цього Бесіка Біле Ікло спізнав був свою нікчемність, а тепер завдяки йому ж таки спізнав, наскільки він сам змінився. Бесік старівся й ставав немічним, а він ріс і вбивався в молодечу силу. Якось, коли білували щойно забитого лося, ця переміна, що зайшла в його стосунках із собаками, особливо виявилась. Діставши собі копито й частину гомілки з м’ясом, Біле Ікло відбіг від собак, що гризлися за кістки, й заховався в гущавину. Там він їв свою поживу, коли на нього налетів Бесік. Не встигнувши навіть збагнути, що він робить, Біле Ікло двічі шарпонув його зубами й відскочив. Бесіка здивувало таке зухвальство й навальність нападу. Він спинився й здивовано витріщився на Білого Ікла, а червона кістка з м’ясом лежала між ними. Бесік був старий пес, і йому вже не раз доводилося зазнавати на своїй шкурі силу молодих собак, що давніше він був звик їх чухрати. Звісно, це було гірко, проте довелось миритися з цим, прикликавши всю свою мудрість на поміч. У давні дні він, справедливо обурившись, накинувся б на Білого Ікла, але тепер він відчував, що не має вже тієї сили й не може собі такого дозволити. Він тільки наїжився й грізно подивився на молодого зухвальця, а той, згадавши свій колишній страх перед Бесіком, увесь ніби зіщулився, якось одразу зів’яв і помалів і вже почав міркувати як би його втекти — тільки щоб не занадто ганебно. Саме в цю мить Бесік зробив помилку. Коли б він і далі дивився сердито й грізно, то все було б гаразд. Біле Ікло вже намірився був відступити і таки підступив би, покинувши йому м’ясо. Але Бесік не почекав, вирішивши, що перемога вже за ним, він підійшов ближче до м’яса, нахилив голову й став його обнюхувати. Біле Ікло трохи наїжився. Одначе й тоді ще не пізно було виправити становище: якби Бесік зупинився над м’ясом, високо піднісши голову й сердито дивлячись, Біле Ікло кінець кінцем відступив би. Проте свіже м’ясо, приємно дратуючи ніздрі Бесікові, розбуркало його пожадливість, і він поспішився куснути. То було вже занадто, як на Білого Ікла. Він ще не забув, що недавно орудував цілим запрягом, щоб оце спокійно стояти й дивитись, як інший жере його м’ясо. Без жодного попередження, за своїм звичаєм, він зразу напав і геть роздер праве вухо Бесікові. Старий пес отетерів з несподіванки, але так само несподівано сталися й подальші, ще сумніші події. Скінчилось на тому, що Бесік мав прокушене горло, і його збито з ніг. Поки він з великими труднощами зводився на ноги, Біле Ікло встиг ще двічі прокусити йому плече. І все це неймовірно хутко. Бесік спробував схопити його, але тільки люто клацнув зубами в повітрі. Ще за мить його ніс уже було пошматовано, й він, хитаючись, відійшов від м’яса. Становище змінилося. Тепер над кісткою гарчав, наїжившись, Біле Ікло, а Бесік стояв трохи збоку, думаючи про відступ. Він не наважився битися з молодим, швидким, як блискавка, собакою, сумно відчуваючи, що він старий і кволий. Його спроба зберегти свою гідність була справді героїчна. Спокійно обернувшись спиною до молодого собаки й до кістки, начебто все це не гідне його уваги, він велично пішов геть. І тільки щезнувши з очей, спинився він і почав зализувати собі криваві рани. Після цього випадку Біле Ікло набрався ще більшої самовпевненості й гордощів. Він тепер спокійніше походжав серед дорослих собак і не так уже перед ними поступався. Не те, щоб він заводився гризтись, зовсім ні, — просто він вимагав поваги до себе й боронився права вільно йти своєю дорогою й не звертати іншому собаці. Він хотів одного тільки — щоб на нього зважали. І ним уже більше не нехтували, як іншими цуценятами, — хоч би й тими, що були разом з ним у запрягу. Вони мусили звертати з дороги дорослим собакам, утікати від них, а то й віддавати їм свою пайку м’яса. Але до Білого Ікла, вовкуватого, самотнього й понурого, що майже ніколи ні на кого не дивився, страшного й хижого на вигляд, — до нього і дорослі собаки поставились, як до рівного. Вони швидко зрозуміли, що треба дати йому спокій, не виявляючи ворожості й не заходячи з ним у приятельство. А що вони не чіпали його, не чіпав і він їх, і після кількох сутичок обидві сторони переконалися, що таке становище найкраще всіх задовольняє. Якось серед літа Білому Іклу трапилась несподівана пригода. Він ходив з мисливцями полювати на лося і, коли повернувся, побачив скраю селища новий вігвам. Потрухцювавши своєю безгучною ходою туди на розглядини, він здибав там Кічі. Біле Ікло зупинився й подививсь на неї. Хоч ледве-лед-ве, а проте він пам’ятав її, зате вона забула його цілковито. Кічі оскалила зуби й грізно загарчала, і враз він згадав усе. Перед очима постало дитинство й усе, з чим пов’язане було це гарчання. Допоки не спізнався він з богами, Кічі була для нього наче осереддя всесвіту. Повернулось давнє почуття й зворушило його. Він радісно кинувся до матері, але вона зустріла його вискалом зубів і до кістки прокусила йому щоку. Біле Ікло нічого не второпав. Ошелешений і приголомшений, він відскочив назад. Щодо Кічі, то вона зовсім не була винна. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм минає десь так рік. Отож і ІСічі забула про Білого Ікла. Він був чужий їй і небажаний. Вона знов мала виводок, і це, зрозуміла річ, давало їй право вороже ставитись до будь-яких прибульців. Одне з щенят підлізло до Білого Ікла. Вони були звідні брати, тільки цього не знали. Біле Ікло почав зацікавлено обнюхувати його, але Кічі ще раз на нього наскочила й розідрала йому морду. Він відступив далі. Його дитячі спогади одразу погасли й заховались у могилу, звідки були воскресли на хвильку. Він дивився на Кічі, що облизувала своє вовченя й раз у раз голосно гарчала. Тепер вона вже не була йому потрібна. Він звик обходитись без неї і забув, то вона важила для нього так багато. Вона відійшла з його життя так само, як він відійшов з її. Проте він усе ще не рушав з місця, приголомшений і розгублений; забувши про минуле й силкуючись збагнути, в чому річ. Кічі втретє кинулась на нього, щоб таки одігнати геть. Біле Ікло покірно скорився. Вона ж була самиця, а є такий закон у його породи, що самці з самицями не гризуться. Він цього не міг знати зі свого особистого досвіду, просто це в ньому говорив інстинкт, той самий, що примушував його вити до місяця й до зір нічних, що примушував боятися смерті та невідомого. Минали місяці. Біле Ікло набував на силі, важчав і кремезнішав. А вдача його розвивалась у тому напрямку, що визначався спадковістю та середовищем. Його спадковість була м’яким, наче глина, матеріалом, придатним до хоч би й якої форми. Середовище й надало тієї форми, що в неї виллялась ця глина. Якби, скажімо, Біле Ікло не прийшов до вогню людини, Пустеля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги дарували йому інше середовище, і він став собакою. У ньому, правда, багато лишилося вовчого, та проте він був собакою, а не вовком. Отже, через м’якість матеріалу, з якого його створено, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Воно й не дивина. Він зробився понурішим, вовкуватішим і лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувались, що краще з ним не ворогувати, а Сивий Бобер з дня на день більше його цінував. Одначе попри всю свою силу Біле Ікло не позбувся однієї вади: він не терпів, коли з нього сміялись. Людський сміх був йому взагалі огидний. Між собою ще люди могли сміятись із чого завгодно, те його не обходило. Але коли починали сміятися з нього, він аж казився. Поважний, статечний і похмурий, від сміху він шаленів аж до нестями. Сміх так його злостив, що він на цілі години ставав справжнім дияволом. І кепсько доводилось тому собаці, що попадався тоді Білому Іклу! Він занадто добре знав закон, щоб наважитися мстити Сивому Боброві, який до того ж мав ще дрючок та розум напохваті. А в собачат нічого не було, крім відкритого простору, яке й рятувало їх, тільки-но з’являвся Біле Ікло, доведений сміхом до оскаженіння. Білому Іклу минав третій рік, коли серед індіанців, що жили на Маккензі, почався голод. Улітку риба не ловилася, взимку олені перейшли на нові місця, лосів траплялось мало, кролики майже зовсім щезли. Хижі звірі, не маючи звичайного харчу, знесилювалися, жерли одне одного, гинули з голоду. Виживали тільки найдужчі. Боги Білого Ікла жили з полювання. Старі й кволі серед них почали мерти один по одному. Плач стояв у всьому селищі. Жінки й діти відмовлялись від своєї мізерної пайки, і вона йшла в шлунки мисливців, схудлих, із запалими очима, що бродили по лісі, дарма шукаючи дичини. Голод так дошкулив, що боги їли невичинену шкуру на своїх мокасинах і рукавицях, а собаки гризли збрую й навіть батоги. Поза тим собаки пожирали один одного, а боги пожирали собак. Насамперед поїли кволіших і плохіших. Ті собаки, котрі ще цілі, бачили це й розуміли, яка чекає на них доля. Найсміливіші й найрозумніші з них утекли від багать, що обернулися на різниці, й шукали захисту в лісі, де врешті або гинули з голоду, або їх з’їдали вовки. Під цей скрутний час Біле Ікло також утік до лісу. Він краще за інших собак пристосований був до життя — школа дитинства не минула для нього намарно. Особливо спритно вистежував він дрібну звірину. Він міг цілими годинами критись і стежити за рухами білки, вичікуючи, коли-то вона спуститься на землю. Його терпець був такий величезний, що міг дорівнятися тільки до його голоду. Але навіть як звіря зійшло вже на землю, Біле Ікло не спішився. Тільки бувши певен, що вдарить, не хиблячи, він кулею вилітав зі свого сховку й завжди влучав у білку, яку не могли врятувати її ноги. Проте хоч і щасливо він полював на білок, а наїстись ними годі було, і то з певної причини — що їх було замало. Доводилось шукати ще дрібнішої дичини. Коли напади голоду особливо його діймали, він не гребував навіть тим, що винюхував лісових мишей у норах. Не уник він і сутички з ласичкою, такою ж самою голодною, як і він, тільки що значно лютішою. Часами, коли голод найбільше допікав, він скрадався назад до вогню богів, але дуже близько не підступав, а ховався в лісі, боячись навернутись на очі, й грабував капкани, якщо там зрідка траплялась дичина. Він якось витяг кролика навіть із капкана Сивого Бобра, коли той, хитаючись, знесилений, блукав по лісі й раз у раз спочивав від утоми, задихавшись. Одного разу Біле Ікло зіткнувся з молодим вовком, худим і виснаженим з голоду. Якби Біле Ікло не був голодний, то, може б, він пішов за ним і пристав би, зрештою, до якоїсь зграї своїх диких братів. Але тепер він напав на вовка, загриз його й з’їв. Загалом йому доля сприяла. Щоразу, коли голод найгірше дошкуляв, він собі знаходив якусь поживу. Знов же, коли він виснажувався з голоду, то випадало так, що він жодного разу не навертався на очі великим хижим звірам. А то якось погналася за ним голодна вовча зграя. Але він перед цим два дні від’їдався на рисі, що сам забив, і зовсім виходився. Погоня була довга й немилосердна, проте він таки втік від них, і не тільки втік, а ще й, давши величезного гака, напав на них іззаду й убив одного виснаженого вовка. Незабаром після цього він перебрався аж у ту долину, де народився. Тут у колишньому лігві він знайшов Кічі. Вона також покинула непривітні вогні богів і повернулась до своєї давньої печери, щоб привести знову дітей. Коли сюди прийшов Біле Ікло, з цілого виводу зосталося лиш одне живе цуценя, та й те доживало останні дні. При такому голоді молоде життя мало має надії вижити. Кічі зустріла свого дорослого сина аж ніяк не привітно, але Білому Іклу це було байдуже. Він уже не потребував матері. Отож незворушно одвернувшись од неї, він подався струмком проти води. На ростоці він звернув ліворуч і дійшов до печери тієї рисі, що з нею колись вони вдвох билися, він і Кічі. Тут, у порожньому лігві, він улаштувався й спочивав цілий день. На початку літа, коли голод уже минав, Біле Ікло здибався з Ліп-Ліпом. Той також утік до лісу і насилу там животів. Спіткалися вони несподівано. 06-бігаючи з різних боків підгір’я великої скелі, вони наскочили один на одного. На якусь хвилину обоє завмерли, стривожені, й з підозрою втупились один в одного. Біле Ікло почувався чудово. Цього тижня полюва-лося добре, і він наїдався досхочу. А остання здобич то й зовсім наситила його. Але тільки-но побачив він Ліп-Ліпа, як уся шерсть йому на спині настов- 
Бурчилась. Це сталося просто само собою — так у Білого Ікла давніше бувало щоразу, коли насідався на нього Ліп-Ліп. Отож і зараз, побачивши свого ворога, Біле Ікло увесь наїжився й загарчав. Часу він марно не гаяв. Усе скінчилося надзвичайно швидко. Ліп-Ліп спробував відступити, але Біле Ікло підскочив і вдарив його плечем у плече. Ліп-Ліп упав і перекинувся на спину. У ту ж мить Біле Ікло вгородив йому в жилаву шию свої зуби. Поки Ліп-Ліп конав у передсмертних судомах, Біле Ікло, настовбурчивши шерсть, тупцював довкола, не спускаючи його з ока, а тоді спокійно потрухцював собі своєю дорогою. Незабаром одного дня вибіг він на узлісся, де вузька стежка не порослої лісом землі спадала до річки Маккензі. Знав він цей берег і раніше, але тоді тут нікого не було, а тепер розташувалося індіанське селище. Ще ховаючись поза деревами, Біле Ікло пильно до нього придивився. Це видовище, звуки й запах були йому дуже знайомі. Перед ним було його колишнє селище, яке перекочувало сюди. Тільки що видовище, звуки й запахи чимось різнились від давніших. Не чути було ні виття, ні плачу. Звуки, що звідти долинали, показували задоволення. А коли він почув сердитий голос якоїсь жінки, то зрозумів, що так сердяться тільки з повним шлунком. У повітрі тхнуло рибою. Отже, в селищі було що їсти. Голод минув. Біле Ікло сміливо виступив з лісу і подався просто до намету Сивого Бобра. Хазяїна дома не було, але Клу-Куч привітала собаку радісним криком і почастувала цілою рибиною, щойно зловленою. Біле Ікло розлігся і став чекати Сивого Бобра. ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ВЕРХОВНІ БОГИ
Розділ І ВОРОГ СВОЇЙ ПОРОДІ
Якщо в натурі Білого Ікла й була, хоч би й яка прихована, можливість заприязнитись із представниками його породи, то вона безповоротно загинула, коли він став передовиком запрягу. Собаки, зненавиділи його — зненавиділи за ту зайву пайку м’яса, що давав йому Міт-Са, за всі справжні й вигадані потурання, що він їх мав, за те, що він завжди біг на чолі запрягу, доводячи їх до сказу своїм кудлатим хвостом та ногами, які безнастанно втікали від них. Біле Ікло відповідав їм такою самою лютою ненавистю. Честь бути передовиком тепер його мало тішила. Добрих три роки він тримав у покорі всю зграю гавкітливих собак, і тепер насилу терпів, що йому доводиться щораз ніби втікати від неї. Проте він мусив це терпіти, а ні, то йому загрожувала загибель. А життя, що було в ньому, гинути зовсім не хотіло. Тільки-но Міт-Са наказував рушати, як увесь запряг знімав шалений крик і кидався вперед на Білого Ікла. Він нічого не міг з ними вдіяти. Якщо він обертався мордою до собак, то Міт-Са зараз же шмаляв його батогом, а задніми ногами й хвостом не багато зробиш проти розлюченої собачої зграї — така зброя ледве чи помічна в змаганні з силою безжальних зубів. Лишалось одно тільки — бігти. І він біг, кожним стрибком насилуючи свою природу і принижуючи гордість, і так упродовж цілого дня. Але не можна безкарно насилувати своєї природи. Якби змусити волосину не рости з тіла, як їй призначено, а вростати назад у тіло, — це, звісно, спричинило б гострий біль. Отак було й з Білим Іклом. Уся його істота вимагала, щоб він кинувся на зграю, та боги це забороняли, підсилюючи свою заборону дошкульними ударами довгого, на тридцять футів, батога, сплетеного з оленячих кишок. Серце Бел ому Іклу накипало образою, і в ньому росла така ненависть і лють, на яку тільки могла спромогтись його скажена неприборкана вдача. Коли яке живе створіння й було ворогом своїй породі, то це якраз Біле Ікло. Він ніколи не просив милосердя, але й сам його не давав. Він ходив повсякчас із ранами й рубцями від собачих зубів, і собаки, у свою чергу, були позначені його укусами. Звічайно як отаборювались і розпрягали собак, передовики запрягів тулилися до богів, шукаючи в них оборони. Біле Ікло нехтував такою обороною. Він сміливо походжав по табору і вночі віддячував за те, що терпів цілий день. Давніше, коли він ще не був передовиком, інші собаки намагалися не трап-ляти йому на очі. Тепер, одначе, було вже не так. Вони гналися за ним цілий день, і в мозкові їм відбився образ його, як він утікає від них. Отож їм здавалось, що перевага на їхньому боці, і вони не мали вже охоти звертати йому з дороги. Скоро він з’являвся серед них, зараз же починалась гризня. Там, де він ішов, чулося гарчання, клацання зубів, виття. Саме повітря, яким він дихав, повне було ненависті й злості, і від цього тільки дужчали в ньому ці почуття. Коли Міт-Са гукав, щоб запряг зупинився, Біле Ікло ставав одразу. Попервах це вибивало з колії собак. Вони гуртом накидались на нього, та несподівано для них на поміч Білому Іклу приходив Міт-Са, й батіг немилосердно свистів у повітрі. Собакам довелося врешті зрозуміти, що, коли запряг зупиняється з наказу, передовика вони не сміють займати. Інша річ, коли він зі своєї волі зупинявся. Тоді їм ніхто не заважав кидатись на нього й навіть загризти його, якби він дався. Але Біле Ікло хутко збащув, у чому річ, і після кількох таких випадків ніколи вже без Наказу не зупинявся. Звісно, він мусив усіх цих речей швидко навчитись, щоб вижити в надзвичайно суворих обставинах, в які його вкинуло життя. Собаки ж натомість ніяк не могли затямити собі, що його не можна зачіпати, коли отаборяться. Удень вони гналися за ним, заповзято гавкаючи, й наука, що припала їм минулої ночі, вилітала в них із голови. Вночі вони діставали таку саму науку, а на ранок вона знов ішла їм у непам’ять. У їхній ненависті до Білого Ікла чимало важила ще одна річ. Вони відчували в ньому відмінну породу, і цього одного вистачало, щоб вороже до нього ставитись. Вони так само, як і він, були приручені вовки, але в них були за плечима цілі свійські покоління. Чимало із спадщини Пустелі вже втратилося в них, так що Пустеля здавалась їм тепер чимось невідомим, страшним, вічно погрозливим і ворожим. А він, Біле Ікло, стояв близько до неї і своїм виглядом, і поводженням, й інстинктами. Він уособлював її в собі й був її символом. Отож коли собаки вискалювали на нього зуби, вони охороняли себе від тієї смертельної небезпеки, що крилася в гущавині лісу і в темряві поза одсвітом багаття. Проте одну науку собаки добре затямили, а саме — що їм треба триматися гурту. Біле Ікло занадто був страшний ворог для кожного з них, щоб вони наважилися виступати проти нього поодинці. Собаки нападали цілою зграєю, а то б він уночі повбивав геть усіх їх, одного по одному. Отож Білому Іклу все не щастило порішити жодного свого ворога. Він міг збити з ніг усякого собаку, але зграя кидалась на нього раніше, ніж він устигав схопити жертву за горло. Досить було найменшого натяку на бійку, як збігався увесь запряг і нападав на нього. Собаки без угаву гризлися між собою, та тільки-но хтось із них заводився з Білим Іклом, вони зараз же забували про свою гризню. Знов же, хоч як вони силкувалися, забити Білого Ікла не могли. Він був занадто прудкий як на них, занадто розумний і грізний. Він умів уникати небезпеки і завжди тікав тоді, коли вони от-от уже мали його оточити. А щоб збити його з ніг — на це не годен був жодний собака. Ноги його так само затято трималися землі, як сам він тримався життя. Отож вистояти на ногах означало вижити в цій безкінечній війні зі зграєю, і ніхто краще за Білого Ікла не розумів цього. Так ото Біле Ікло став ворогом своїй породі, ворогом прирученим вовкам, що полагіднішали трохи через своє довге життя біля людського вогнища і виніжились під захистом людини. Біле Ікло був жорстокий і немилосердний. Таку мав він вдачу. Він проголосив криваву помсту всім собакам і мстився так нещадно, що навіть Сивий Бобер, сам лютий, дивувався його злості. Він заприсягався, що зроду ще не бувало такого звіра. Та й індіанці з інших селищ підтверджували слушність цієї думки, коли згадували, як Біле Ікло загризав їхніх собак. Білому Іклу було вже майже п’ять років, коли Сивий Бобер узяв його знов у далеку мандрівку, і в багатьох селищах на Маккензі, в Скелястих горах та вниз по річці Порк’юпайн аж до Юкону він надовго дався взнаки тим, що загризав чужих собак. Він просто несамовито метався на своїй породі. Собаки не сподівалися ні такої швидкості, ані раптовості його наскоків. Вони й гадки собі не мали, які блискавичні його удари. Вони наїжували шерсть, прибирали задирливого вигляду, а він, часу не гаючи на ці попередні церемонії, налітав на них, наче відпущена сталева пружина, хапав за горло й убивав ворога раніше, ніж той устигав опам’ятатися з дива. Біле Ікло став справжнім бійцем. Він добре розраховував, ніколи не знесилював себе даремно, не стикався надовго тіло в тіло з ворогом. Він прожогом налітав і, коли хибив, так само прожогом відскакував назад. Як і всі вовки, він страшенно нетер-пів тривалого доторку до чужого тіла. Це дихало небезпекою й доводило його до сказу. Він мусить бути вільний і стояти на своїх ногах, не торкаючись нічого живого. Отак Пустеля, міцно тримаючи його, виявляла над ним свою владу. А те, що він змалку призвичаївся до життя одинцем, ще й посилювало в ньому відчуття осібності. Усякий доторк крив у собі небезпеку і був пасткою, щоразу пасткою, що страх перед нею глибоко пройняв усю його істоту. Тим-то чужі собаки не могли дати йому ради. Ухиляючись від їхніх зубів, він або хапав їх, або відскакував назад, сам усе цілий і неушкоджений. Звісно, бували й винятки. Траплялось так, що кілька собак налітали на нього, і їм щастило завдати йому доброго чосу, перш ніж він устигав утекти від них; часом і один якийсь собака встигав глибоко рвонути його. Але таке випадало зрідка. Загалом же він став таким майстерним забіякою, що ніякі пригоди не лякали його. Біле Ікло мав ще одну перевагу: він напевно вмів розраховувати час і відстань. Зрозуміла річ, що це було в нього несвідомо — він нічого не вираховував, усе робилося само собою. Просто його очі справно бачили, а нерви справно передавали образ мозкові. Окремі органи були в нього краще припасовані, як у пересічного собаки, й працювали певно й ритмічно. Його нерви, мозок і м’язи краще координувалися між собою, ніж у інших собак. Коли його очі передавали мозкові якийсь образ у русі, то мозок без ніякого свідомого напруження одразу визначав простір і час, потрібні, щоб завершити цей рух. Таким чином він міг відскочити під того собаки, що наскакував на нього, ухилитись під зубів, що от-от мали його схопити, й воднораз уловити собі безмірно коротку мить, щоб напасти самому. Його тіло й мозок становили досконаліший за кого іншого механізм. Але заслуги Білого Ікла в цьому не було жодної: природа виявилася щедріша до нього, як до іншої тварини, та й годі. Стояло літо, коли Біле Ікло з’явився у форті Юкон. Під кінець зими Сивий Бобер перетяв вододіл між Маккензі та Юконом і цілу весну полював серед західних відрогів Скелястих гір. А коли пройшла крига на Порк’юпайні, він зробив собі човна й спустився за водою до того місця, де ця річка зливається з Юконом. Тут, мало не під самим Полярним колом, стояв давній форт Компанії Гудзонової затоки. У форті було чимало індіанців, чимало харчових припасів і панувало надзвичайне пожвавлення. Було літо 1898 року, й тисячі шукачів золота проходили тут, прямуючи Юконом проти води, до Доусона та на Клондайк. Ще сотні миль лишалося їм до мети, хоч багато хто з них пробув уже понад рік у дорозі й кожен покрив не менше як п’ять тисяч миль, а дехто і взагалі добувся сюди з другого кінця світу. У форті Сивий Бобер спинився. Чутка про золоту лихоманку дійшла і йому до вух, і він привіз із собою кілька паків хутра, а також паку рукавиць і мокасинів, позшиваних кишками. Він гадав добре на них заробити, для того лишень і пустився в таку далеку мандрівку. Але зразу він і не сподівався, що заробить аж стільки. Найсміливіші його мрії сягали не більше ста відсотків зиску, тоді коли насправді він уторгував цілих тисячу. І, як щирий індіанець, він, обережно й не кваплячись, заходився розпродувати свій крам, ладен лишатись тут усе літо, ба навіть частину зими, коли треба. У форті Юкон Біле Ікло вперше побачив білих людей. Супроти індіанців, яких одних він досі знав, вони здалися йому істотами зовсім іншої породи, богами вищої раси. Вони мали більшу могутність, і тим божественність їхня була ще разючіша. Біле Ікло не міркував про це, не робив ніяких висновків, він тільки відчував це, але відчував з великою силою. Як колись за дитячих часів вігвами, споруджені людьми, вражали його виявом людської могутності, так тепер вражали його будинки й великий форт, вибудувані з грубого колоддя. Оце була могутність! Ці білі люди дужі. Вони мали більшу силу, аніж його давніші боги, що з них найдужчий був Сивий Бобер. Одначе й Сивий Бобер виглядав на маленького божка проти цих білошкірих богів. Біле Ікло, звісно, тільки відчував це все, не усвідомлюючи своїх почуттів. Але тварини частіше діють під впливом відчуттів, ніж свідомо, і тепер усе, що робив Біле Ікло, випливало з його певності в тому, що білі люди — вищі боги. Спершу він поставився до них підозріливо. Хто зна, якого жаху та лиха можуть вони завдати! Йому цікаво було стежити за ними, хоч і страшно, щоб його не помітити. Перші кілька годин він лише здалеку дивився на них, але, побачивши, що інші собаки бігають поміж ними й ніякої шкоди їм від цього не робиться, підійшов і сам ближче. Він, у свою чергу, також викликав до себе велику цікавість. Його вовчий вигляд одразу впадав у око, і люди показували на нього один одному. Біле Ікло наїжувався при цьому, а коли до нього пробували наблизитись, вискаляв зуби й поступався назад. Нікому не щастило навіть торкнутись його рукою, — і добре, що не щастило. Біле Ікло дізнався незабаром, що у форті постійно жило небагато цих богів — чоловік дванадцять, не більше. Що два-три дні на річці показувався пароплав (ще один великий вияв могутності богів), підпливав до берега й спинявся на кілька годин. Білі люди сходили з нього, потім знову вертали і пливли далі. І була їх сила-силенна, цих білих людей. Першого ж дня він побачив їх більше, ніж індіанців бачив за ціле своє життя. Минали дні, а вони все приїздили, а тоді знову від’їздили річкою проти води і зникали з очей. Та хоч білі боги були могутні, про їхніх собак цього не можна було сказати. Біле Ікло скоро пересвідчився в цьому, вештаючись між собаками, що сходили на берег услід за своїми хазяями. Вони були неоднакові завбільшки й на вигляд. Декотрі коротконогі аж занадто, інші, навпаки, довгоногі, й також занадто. Одні мали коротку шерсть замість хутра, інших і зовсім ледве шерсть покривала. І жоден із цих собак не знав, як битись. Ворожий до власної породи, Біле Ікло вважав за свій обов’язок битись і з ними. І невдовзі пройнявся до них глибокою зневагою. Вони були занадто виніжені й безпорадні, знімали чимало галасу і незграбно намагались перемогти його силою, тоді як йому вистачало самої спритності й хитрощів. Вони кидались на нього, знявши лютий гавкіт. Біле Ікло відскакував убік, і, поки вони розмірковували, що з ним сталося, він налітав на них, ударом у плече збивав з ніг і хапав за горло. Часом хапав Біле Ікло так, що собака вже не вставав більше, і ще бідолаха валявся в багнюці, як надбігала ціла зграя індіанських собак, що підстерігала здалеку, і рвала його на шматки. Біле Ікло був розумний. Він давно вже знав, що боги гніваються, коли вбивають їм собак. Ці білі люди, звісно, такі самі. Отож він зазвичай обмежувався тим, що, збивши з ніг котрогось собаку й перегризши йому горло відбігав собі вбік і лишав зграї завершувати жорстку кару. Тоді на собак завжди кидались білі люди, зганяли на них свою лють, а Біле Ікло виходив сухим із води. Він ставав собі осторонь і дивився, як на його товаришів летіло каміння, дрючки, сокири й усяка інша зброя. Він був дуже розумний. Але й собаки теж по-своєму порозумнішали, як і Біле Ікло разом з ними. Вони збагнули, що так забавлятись можна лише тоді, коли пароплав щойно причалив. Тільки-но перших двоє-троє чужих собак збито з ніг і розшматовано, як білі люди зараз же зганяють своїх собак назад на пароплав і жорстоко 
Мстяться на винних. Одного разу якийсь білий чоловік, що йому перед очима розшматували його сетера, вихопив револьвера й вистрелив шість разів поспіль, і шестеро собак із зграї лишились на місці мертві або смертельно поранені. Цей новий вияв могутності богів глибоко запав у свідомість Білому Іклу. Проте загалом то була йому тільки втіха. Він не любив собак, а сам був доволі хитрий, щоб вчасно втекти від кари. Спершу загризати собак, що належали білим людям, було йому розвагою, але згодом стало працею. Іншої роботи він не мав. Сивий Бобер торгував собі й багатів, а він вештався коло причалу зі зграєю здичавілих індіанських собак і чекав на пароплава. Тільки-но приставав пароплав до берега, починалася забава. За кілька хвилин, коли білі люди приходили до тями, зграя вже розбігалася. Припливав новий пароплав, і починалась нова забава. Але несправедливо було б думати, що Біле Ікло злигався зі зграєю. Він не мішався до неї, тримався осторонь, завжди був сам і навіть викликав у собак острах. Лишень працював він з нею вкупі. Він заводився битись із чужим собакою, перекидав його, тоді наскакувала зграя й загризала прибульця. Біло Ікло ж тим часом утікав собі, лишаючи зграї самій терпіти покару від розлючених богів. Невеликий був клопіт завести отаку бійку. Варто було Білому Іклу тільки показатись, коли чужі собаки сходили на берег, як вони одразу на нього кидалися. В них говорив інстинкт. Вони чули в ньому Пустелю — невідому, страшну, повсякчас погрозливу; чули те, що в первісному світі, скрадаючись, никало поночі навколо людських багать, коли вони тулячись до тих багать, позбувалися своїх інстинктів і навчалися боятися Пустелі, з якої вийшли, яку вони покинули й зрадили. З покоління в покоління передавався їм цей страх до неї. Цілими століттями Пустеля жахала їх загибеллю. І весь той час вони мали від своїх панів волю вбивати все, що виходить з Пустелі. Таким чином вони боронили й себе, і богів, які були з ними в спілці. Отож коли ті собаки, що приїхали з далекого лагідного півдня, спускалися трапом на берег Юкону й бачили Білого Ікла, їх проймало непереможне бажання кинутись на нього й роздерти. Між прибульців траплялися й міські собаки, але інстин-ктовий страх Пустелі зберігся в них також. Вони дивились на подібну до вовка істоту, що стояла перед ними серед ясного дня, не тільки своїми очима. Вони дивились на неї очима предків, і успадкована в них пам’ять казала їм, що це вовк, і вони пригадували стародавню ворожнечу з цією породою. Білого Ікла це тільки тішило. Коли самий його вигляд доводить до люті чужих собак, і вони кидаються на нього, то це ж їм гірше, а йому краще. Вони бачили в ньому свою законну здобич, і так само й він у них бачив свою здобич. Він недарма вперше побачив денне світло в притаєному лігві і ще зовсім малим бився з куріпкою, ласичкою та риссю. Недарма зазнав він і ворожнечі з Ліп-Ліпом та всіма іншими цуценятами за дитячої своєї пори. Коли б усе те склалося інакше, то й він би був інакший. Якби не Ліп-Ліп, Біле Ікло потоваришував би з усіма цуценятами й виріс би подібніший до собак і приязніший до них. Якби в Сивого Бобра було трохи більше любові й ласки, він зміг би пробудити у вдачі Білого Ікла його найкращі риси. Але нічого цього не було. Глина, з якої його створено, поволі сформувалася у те, чим він був тепер, у понурого, вовкуватого, не здатного нікого любити, запеклого ворога своєї породи. Розділ II БОЖЕВІЛЬНИЙ БОТ
