Акти Кабінету Міністрів України з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших по­точних питань, які не мають нормативного характеру, видаються у формі розпоряджень.

При цьому, постанови Кабінету Міністрів видаються з питань:

затвердження положення, статуту, порядку, регламенту, пра­вил, методики та в інших випадках, коли суспільні відносини по­требують нормативно-правового врегулювання;

затвердження, прийняття міжнародного договору або приєд­нання до нього.

Розпорядження Кабінету Міністрів видаються з питань:

схвалення програми, плану заходів, концепції, стратегії, основних напрямів реалізації державної політики та інших про­грамних документів концептуального характеру, концепції дер­жавної цільової програми та закону, директив, урядової заяви, листа, звернення, декларації, меморандуму тощо;

утворення та затвердження складу консультативних, дорад­чих, інших допоміжних органів і робочих груп;

виділення коштів резервного фонду державного бюджету;

делегування повноважень Кабінету Міністрів центральним та місцевим органам виконавчої влади;

передачі майна;

кадрових та інших питань організаційно-розпорядчого ха­рактеру.

Проекти актів Кабінету Міністрів готуються за ініціативою: членів Кабінету Міністрів України; центральних органів виконав­чої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій.

Проекти актів Кабінету Міністрів готуються на підставі та ііп виконання: Конституції України; законів України; указів Президента України; рішень Кабінету Міністрів України, дору­чень Прем'єр-міністра України тощо.

Підготовку проектів актів Кабінету Міністрів здійснюють від­повідно до своєї компетенції міністерства, інші центральні орга- ии виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації. До розроблення проекту акта Кабінету Міністрів можуть залуча­тися за згодою народні депутати України, науковці та інші фахів­ці, а також представники об'єднань громадян.

Регламент Кабінету Міністрів України передбачає низку вимог щодо проектів актів Кабінету Міністрів:

по-перше, вони підлягають правовій експертизі Міністер­ ством юстиції України та узгодженню із заінтересованими орга­ нами, а в разі потреби -— з іншими органами, установами, ор­ганізаціями. Слід відзначити, що одним із нововведень прийня­ того Регламенту є обов'язковість врахування інтересів регіонів при опрацюванні актів Кабінету Міністрів з питань розвитку адміністративно-територіальних одиниць та з питань, що стосу­ ються функціонування місцевого самоврядування чи інтересів те­риторіальних громад.

Під час проведення правової експертизи проект акта Кабінету Міністрів перевіряється на відповідність Конституції України, ак­там законодавства та чинним міжнародним договорам України, стандартам Ради Європи у сфері демократії, верховенства пра­ва та прав людини, зокрема положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, принципу забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків (гендерно-правова експер­тиза), а в разі, коли проект акта належить до пріоритетних сфер адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, — на його відповідність ас^иІ8 сошшипаиіаіге;

по-друге, вони підлягають фаховій і юридичній експерти­зі та опрацюванню (внесення поправок для приведення у відпо­відність з правилами нормопроектувальної техніки, редагування) у Секретаріаті Кабінету Міністрів;

по-третє, проект акта Кабінету Міністрів має бути попере­дньо розглянутий урядовим комітетом.

Проте Регламентом Кабінету Міністрів передбачені випадки, коли цих вимог не дотримуються.

Так, у разі необхідності вжиття заходів з метою запобігання виникненню надзвичайних ситуацій, ліквідації наслідків надзви­чайних ситуацій та в інших невідкладних випадках за рішенням Прем'єр-міністра України розпорядження Кабінету Міністрів може бути прийнято лише шляхом опитування членів Кабінету Міністрів.

Відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів процедура при­йняття такого розпорядження застосовується у період між за­сіданнями Кабінету Міністрів за рішенням Прем'єр-міністра з власної ініціативи або за пропозицією інших членів Кабінету Міністрів [7].

Якщо більшість посадового складу Кабінету Міністрів висло­вилася проти прийняття розпорядження, протокол опитування подається Прем'єр-міністрові для прийняття рішення щодо по­дальших дій. Розпорядження Кабінету Міністрів вважається при­йнятим з моменту його підписання Прем'єр-міністром.

Інші акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо в них не встановлено більш піз­нього терміну набрання чинності. При цьому, постанови Кабінету Міністрів України, які визначають права та обов'язки громадян, набирають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях.

Проте, Президент України може зупинити дію актів Кабінету Міністрів з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх консти- туційності. Акт Кабінету

Міністрів України у повному обсязі або його окремі положення, визнані Конституційним Судом Укра­їни неконституційними, втрачають чинність з дня прийняття Конституційним Судом України рішень про їх неконституційність.

Наприкінці, коротко розглянемо інші аспекти діяльності Кабінету Міністрів. Серед них, зокрема, вимоги до консультацій з громадськістю у випадках, коли проекти документів мають зна­чні наслідки для населення.

Так, Регламент Кабінету Міністрів установлює, що головний розробник організовує громадське обговорення проектів актів Кабінету Міністрів, які мають важливе суспільне значення, сто­суються прав та обов'язків громадян.

Громадське обговорення проектів актів Кабінету Міністрів здійснюється згідно з Порядком проведення консультацій з гро­мадськістю з питань формування та реалізації державної полі­тики, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 2004 р. № 1378.

На практиці проведення оцінок впливу та консультацій з гро­мадянським суспільством здійснюється нерівномірно. Є випадки, коли проводиться всеосяжний аналіз, наприклад якщо мова йде про національні програми. Міністерства, схоже, усвідомлюють по­требу в аналізі та консультаціях і їхні переваги, але здатність мі­ністерств проводити аналіз та консультації обмежена внаслідок недостатньої кваліфікації та дефіциту часу.

Крім цього, відповідно до Регламенту Кабінету Міністрів для вирішення питань суспільно-економічного життя, які потребують визначення концептуальних засад реалізації державної політики, пріоритетів та стратегічних напрямів соціально-економічного роз­витку, послідовності дій, вибору оптимальних шляхів, механізму і засобів розв'язання проблеми, проведення реформ, розробляють­ся пропозиції щодо реалізації державної політики (далі — полі­тична пропозиція), які подаються на розгляд Кабінету Міністрів у формі доповідної записки. Політична пропозиція береться за основу під час підготовки планів заходів, проектів законів та ін­ших актів законодавства.

За результатами розгляду політичної пропозиції Кабінет Міністрів приймає розпорядження про схвалення концепції, стра­тегії, основних напрямів реалізації державної політики, інших програмних документів концептуального характеру, концепції державної цільової програми та закону.

Проте, на практиці в Україні законопроектний процес домінує над процесом формування політики. Стадію розробки концепції міністерства (або Мін'юст) часто обходять і розробляють проекти, не розглядаючи інші політичні варіанти. Таким чином, міжвідом­ча координація та консультації зводяться до координації розробки проектів правових документів, які представляють лише один по­літичний варіант, втілений у правовому тексті. Як наслідок, дис­кусії міністрів на засіданнях Кабінету Міністрів, як правило, зо­середжені на правових формулюваннях, а не на політичних варі­антах і наслідках.

Певним свідченням цього є наступна статистика. За чотири­річний термін роботи парламенту п'ятого скликання Президент подав близько 200

законопроектів, Кабінет Міністрів — близь­ко 1000, а депутати Верховної Ради — близько 3800. 76% зако­нопроектів Президента були прийняті, тоді як із законопроектів Кабінету Міністрів було прийнято близько 40 %, а із законопро­ектів депутатів Верховної Ради — близько 15%. Отже, з приблиз­но 1200 прийнятих законів близько 150 надійшли від Президента, близько 450 — від Кабінету Міністрів і близько 600 — від самої Верховної Ради [13].