Тема 15. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

 

План

 

1. Політика та політичні вчення у Стародавньому світі.

 

2. Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження.

 

3. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу.

 

1. Політична думка в історії цивілізації має давню і багату історію.Цей процеснерозривно був пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людство мало нагромадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і висновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

 

Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного та державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з'явилися протягом історичного розвитку людства, і нині справляють вплив на соціально-політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень,

330 «спадковості» їхнього розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

 

Соціально-політичні ідеї відображають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин розквіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріальних умовах життя, у характері соціально-політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

 

Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У мітах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих мітах обґрунто-вувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, Вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III—II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою мітологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

 

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551— 479 pp. до н. е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об'єднання сімей. Держава — велика сім'я, де імператор — суворий, але справедливий батько, а піддані — його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися, насамперед, мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян (400/390 рр. до н.е. – 338 р. до н.е.) обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок — легізм. Легісти, на

 

відміну від конфуціанців, вважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

 

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були надзвичайно обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси — держави, що являли собою общини вільних громадян.

 

Знаменитий філософ Демокріт (460—370 pp. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов'язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому.

 

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427— 347 pp. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

 

Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона — аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю.

 

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави — справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства - воїни - живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства - хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

 

Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

 

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави.

 

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.

 

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель — Арістотель (384—322 pp. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці.

Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою

 

політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім'ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він вважав політію (правління більшості в інтересах усіх).

 

Арістотель, як і Платон, — теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші — вільними. Арістотель заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім'ї.

 

Арістотель — прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об'єднати всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середні верстви вільних громадян.

 

2. Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім наполітичних ученнях Середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

 

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

 

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

 

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Тома Аквінський.

Августин (354-430) — один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина — обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси — висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

 

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» - Адама та Єви.

 

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави - «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, вважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського Середньовіччя і був пов'язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.