Давняя година, 5 страница

 

Суперечка про колір прапора, який має висіти в центрі Києва, завершилась лише 1991 року. А площа, де відбувалися події, про які я щойно розповів, тепер називається майданом Незалежності.

А онуків і правнуків отамана Марка Кармелюка-Шляхового і досі в Глевасі називають Кармелюками. Вони ж – нащадки шляхетного воїна Української Народної Республіки – безмежно пишаються своїм дідом – отаманом-письменником, який силою слова і зброї, як міг, захищав Батьківщину.

 

Наприкінці хочу звернутися до істориків, насамперед молодих, не обтяжених публікаціями совєтських часів.

Друзі! Наша історіографія повинна стати сміливішою; нам слід рішуче відкинути закомплексованість історіографії народів переможених. Пишімо історію українського народу, не виправдовуючись ні перед ким.

Не забуваймо, що запорукою національної перемоги є “віра у свою стихію”. Для перемоги необхідне й гостре усвідомлення “зв’язку з минулим, що є підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Це слова видатного українського історіософа Юрія Липи.

Українські історики морально зобов’язані стати адвокатами своєї Вітчизни, її захисниками. Нашій Батьківщині вкрай потрібні “історики-діячі”, “історики-педагоги”, історики-адвокати.

Ми повинні знаходити – і ми знайдемо! – історичні аргументи, які б підтверджували справедливість наших домагань стати по-справжньому державним народом.

 

Медвинська іскра всеукраїнської пожежі

 

Колись, майже 30 років тому, довелося мені відвідати меморіал, збудований на місці білоруського села Хатинь, спаленого в роки Другої світової війни німецькими окупантами. Наш клас привезли в неблизьку Хатинь з Києва, щоб наочно продемонструвати “звірячий оскал німецького фашизму”. Вбивали нам у голови і не менш яскраві образи звірств американських вояків у В’єтнамі, які спалили невеличке село Сонґмі...

Зрозуміло, що про тисячі спалених Красною армією українських сіл комуністичні пропагандисти мовчали…

Як і про подібні дії російської армії в Афганістані чи в Чечні…

Тактика випаленої землі і мартиролог українських сіл – це тема окремого і великого дослідження. Сьогодні ж розповім про трагічну долю одного з квітучих українських сіл, яке і в другій половині 1920 р. лишалося вірним Українській Народній Республіці.

Ширші кола української еміграції довідались про трагедію Медвина 1952 року, коли у Нью-Йорку вийшла друком книжечка Івана Дубинця “Горить Медвин”. До рідного села автора вона потрапила вже після його смерті… Від початку шістдесятих у великій таємниці з хати в хату передавалася ця книжечка…

Іван Дубинець не тільки допоміг медвинцям зберегти пам’ять про моторошну трагедію свого села. Будучи незмінним членом Центрального комітету Української революційно-демократичної партії і одним із найближчих співпрацівників Івана Багряного, Дубинець активно допомагав у переселенні до США втікачів з України. Як голова Добровільного об’єднання бувших репресованих українців, він став ініціатором хвилі протесту проти винародовлення в СССР, зокрема, маніфестацій з нагоди 20-ліття Голодомору в Україні. Ці маніфестації прокотилися хвилею по містах США та багатьох інших країн Заходу. Великою заслугою Дубинця стала також збірка матеріалів про жахливий Голод в Україні 32 – 33-го років, що лягла в основу другого тому “Білої книги про чорні діла Кремля”, який вийшов у 1955 р. англійською мовою.

Активність Івана Дубинця на еміграції зростала з кожним роком, тому і його раптова смерть 30 січня 1954 року у Нью-Йорку не повинна дивувати: адже КҐБ й у середині ХХ ст. активно вистежував найнебезпечніших своїх ворогів та фізично винищував їх. Так, наприкінці п’ятдесятих років московський агент Сташинський убив визначних діячів української еміграції Лева Ребета та Степана Бандеру.

На жаль, про Івана Дубинця – саможертовного і чесного українця – сьогодні майже ніхто не знає.

Це давня трагедія українського народу: в його пам’яті чомусь знаходиться місце сатрапам та яничарам. На імена ж тих, хто життя віддав за Батьківщину, накладено табу. Це й закономірно – адже поневолювач віками панував на нашій землі, тому українці й були змушені шанувати тиранів-чужинців – леніних, сталіних, дзержинських, а не святих оборонців рідного краю – Виговського, Болбочана чи Гальчевського…

Забуття планувалося і для медвинських героїв. Та ворог прорахувався…

 

А починалося все у 1917 р., коли внаслідок Лютневої революції, як гриби після теплого дощу, по українських селах виростали відділи Вільного козацтва. Не пасли задніх і медвинці. Сотник Дніпровий, Микола Василенко, Іван Плаксун, Тимофій Хижняк, Омелько Радчук, Хома та Микита Сидоренки як старшини Вільного козацтва чимало зробили для організації української збройної сили. Не дивно, що згодом вони стали організаторами Медвинського повстання. До речі, збереглася їхня спільна фотографія. Зі світлини спокійно споглядають на нас прекрасні юнаки з чистими і розумними обличчями.

На фотографії немає бандуриста Антона Митяя, який відіграв значну роль у подальших подіях. “Цей незрячий співець, – зазначав дослідник кобзарства Кость Черемський, – не лише гартував своїм мистецтвом мужність та відвагу вояків, але й був зв’язковим між українськими частинами і повстанськими загонами. Досі зберігаються незвичайні оповіді про його містичні здібності: втративши у молодості зір, Антін ніколи не нарікав на долю, натомість зумів вигартувати своє тіло і дух настільки, що часто навіть не сприймався за сліпого. Ходив майже завжди без поводиря, до того ж міг вправно їздити на коні, влучно (на звук!) стріляв із рушниці та револьвера, досконало володів холодною зброєю. Під час бойових дій одягався в однострій козака, чіпляв до пояса шаблю й пістоля, перекидав через плече бандуру… За надзвичайну експресивність гри на бандурі та проникливий голос заслужено здобув величезну популярність”.

 

Войовничі медвинці брали участь у повстанні проти Гетьманату Павла Скоропадського, служили в українському війську часів Центральної Ради і Директорії. Активно виступили вони й у антибільшовицькому повстанні весни – літа 1919 року. Не обійшовся без них і Зимовий похід Армії УНР…

Напевно, у бібліотеці медвинської “Просвіти”, яка від 1917 р. стала центром культурно-освітнього життя села, серед кількох сотень книг були й поезії великого українського патріота Павла Грабовського, який закликав:

 

Уперед до завзятого бою...

Коли бути бажаєм собою,

Коли серце позор відчува!

 

Не стояли осторонь медвинці і під час Всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року. Про це й промовляють совєтські документи: “В Медвине с 20 августа – контрреволюционное восстание… Численность отряда, по слухам, 2 – 3 тысячи человек… В связи с разгулом бандитизма в Канев по мобилизации на войну – с Медвинской, Богуславской, Исайковской волостей не явился ни один человек”.

На ліквідацію Медвинського повстання виступив Таращанський продполк у кількості п’ятисот чоловік та регулярні частини Красної армії.

“Отряды продполка… произведя разведку, углубились в район Медвина… взяли заложников, арестовали подозрительных лиц… 13 – 20 сентября 1920 г. операция окружения Медвинской группы бандитов, веденная сводотрядом четырьма колонами, закончилась. Медвин взят 19-го и подожжен…”

Оточений з усіх боків, Медвин стояв до кінця. Лише з підходом частин Першої кінної армії більшовики зважились на генеральний штурм. Сам Будьонний брав участь у придушенні повстання, про що й засвідчив 1965 року в розмові з уродженцем Медвина, відомим кінорежисером Володимиром Денисенком.

З боєм відійшли повстанці в ліси… А Медвин горів…

“На другий день, – згадував Іван Дубинець, – большевики знову суцільним фронтом почали наступ на Медвин, але тепер вже не проти озброєних медвинців, а проти безборонних старих, жінок, дівчат, проти жіночих скринь з їхніми бідними достатками… Заходили в кожну хату і перевертали все до гори дном. Для проформи шукали “бандітов”, але від кожної жінки найбільше домагалися золота, погрожуючи їм, що коли знайдуть самі, то зараз же розстріляють... Викидали все зі скринь, перевертали все в кожнім закутку, висипали з мішків пашню на землю... Молодших жінок тут же при дітях ґвалтували. Все цінніше з одягу чи якихось речей (годинники, музичні інструменти тощо) забирали з собою… Бували випадки, коли в хату заходили багато разів і кожного разу наново все перекидали… Хто з дівчат чи молодших жінок ще залишався в селі, то ховався у погребах, ямах чи соломі… хоч і там було небезпечно…”

В останні дні вересня біля Ковтунового ліска, що стоїть над Лисянським шляхом, будьонівці розстріляли 80 заарештованих юнаків, переважна частина з яких участі у повстанні не брала…

Але вони були українці… А отже, могли взяти участь в обороні своїх прав… Як не сьогодні, то завтра…

Начальник повстанського штабу Микола Василенко стверджував, що в той вечір було посічено з кулеметів та дорубано шаблями триста шістдесят юнаків-медвинців…

“Вночі, – писав Дубинець, – люди розшукували пошматовані тіла своїх рідних, перевозили їх на цвинтар, нашвидкуруч копали ями і без домовин, без священика ховали – часто по двоє – троє в одній ямі. Цілу ніч на восьми цвинтарях села відбувалися страшні похорони. Не похоронним співом, а здушеними риданнями і рясними сльозами все населення Медвина глухої ночі, перед самим празником Святої Покрови, проводжало мучеників в останню путь.

А наступних ночей… на місці недавньої трагедії скривавлену землю було зібрано і насипано високу могилу та поставлено “безіменний” дубовий хрест”.

У листопаді 1920 р. на Київській губернській конференції більшовики підбивали підсумки: “Медвинская операция не достигла своей цели. В результате имели 600 сгоревших хат, большая часть которых приходится на долю бедняков”.

 

У розповіді Івана Дубинця про криваву розправу над родинним селом не було крику, ні трагічного надриву – хоч тема й зобов’язувала. Дубинець обійшовся і без патетики: не бив на емоції, не вживав висловів на кшталт “героїчні оборонці Медвина”, а спокійно, навіть дещо буденно, викладав хронологію апокаліптичних подій. І не дивно, адже він писав спогади через 30 років – коли вже й Друга світова війна пройшлася смерчем через Медвин, даючи щедрий ужинок нових жертв, до яких український народ вже призвичаївся…

У спогадах “Горить Медвин” промайнуло, на мій погляд, кілька важливих думок. Дубинець свідчить, що медвинці, серед яких напередодні революції до українства признавалося лише кілька десятків осіб (з 12-и тисяч!), за якийсь рік усвідомили, що Україна є окрема від Росії держава, незалежність якої треба боронити. Надзвичайно вагомим є свідчення автора, що – попри всі жертви – він ніколи не чув від односельчан каяття чи жалю з приводу збройного виступу проти російських окупантів.

Про це пише й начальник штабу повстанців Микола Василенко. Він згадує героїчну матір повстанця Михайла Шмигори, яка “не нарікаючи ні на кого… була горда, що її син не згинув безкорисно”.

 

Невзбарі Медвин потрапив під “розкуркулення”, небачений Голодомор 1932 – 1933 років, репресії 1930-х. Потім – Друга світова війна, а за нею ще один Голод... Зараз навіть важко порахувати, скільки загинуло медвинців за неповних півстоліття…

Що говорити, дорого обійшлися українському народу помилки керівників Центральної Ради, які в 1917 р. заперечували необхідність створення українського війська. Вже на еміграції Володимир Винниченко у “Відродженні нації” визнавав, що “ніколи не допускав, що нам силою доведеться здобувати свої права”.

Та що з цього запізнілого просвітлення сотням тисяч селян?! Які в буквальному розумінні згоріли в огні українсько-російської війни…

І коли нині чуєш, як велемудрі історики знічев’я розсипають прокурорські обвинувачення у можливих і неможливих гріхах на адресу тих, хто життя поклав в обороні нашої Батьківщини, гіркий смуток входить у душу… І згадуються слова Юрія Липи: “Согрішить Богу, хто дає козакам зневагу. Бо вони на війнах у потребах кров проливають”…

 

Попри жахливі репресії, село вистояло, не зникло з карти України. І нині над сільрадою майорить таки наш, синьо-жовтий, прапор, під яким й обороняли Медвин його сини – полковник Неграш, отамани Пирхавка і Цвітковський, сотник Дніпровий, козак-бандурист Антін Митяй, старшини Вільного Козацтва Василенко, Плаксун, Хижняк, Радчук, Хома і Микита Сидоренки, козак Іван Дубинець та багато інших, знаних і незнаних українських героїв…

А на пропам’ятній символічній могилі, насипаній зі скривавленої землі ще восени 1920 р., вже нашими сучасниками було відновлено хрест. На табличці односельчани написали: “Ви без вини порубані на цім полі руками підлих і безжалісних катів. Та люди не забудуть вас ніколи, землі своєї рідної синів”.

Збуваються пророчі слова Івана Дубинця: “Прийде час, і Український народ у своїх святцях героїв і жертв, що полягли за волю України, буде згадувати й імена медвинців”.

І справді, сьогодні українці різних політичних переконань щороку приїжджають, щоб вшанувати медвидців, які впали у боротьбі з більшовицьким окупантом. Серед тих, хто, зробив чи не найбільше для вшанування наших героїчних земляків, я би виокремив невтомного організатора вшанувань полеглих земляків, наукового працівника Богуславського історичного музею Петра Гогулю…

 

Схилімо голови перед тими, хто згорів у вогні Медвинського повстання.

Вклонімося вдячно медвинським матерям, які пишалися тим, що їхні сини загинули за волю України.

Пам’ятаймо імена тих, хто, загинувши, дав життя іншим!

 

 

Письменник-борець Юрій Горліс-Горський

 

Досліджуючи повстанський рух доби Української Народної Республіки, а відтак і біографії отаманів Наддніпрянської України, зі здивуванням звернув увагу на те, що серед них, лицарів-бойовиків, виявилося чимало й письменників. У цьому ряді можна згадати автора двотомника “Проти червоних окупантів” Якова Орла-Гальчевського, автора багатьох оповідань та драми “Холодний Яр” Якова Водяного, поета Грицька Чупринку, мемуаристів Юрка Тютюнника, Марка Шляхового, Івана Лютого-Лютенка, Петра Філоненка, Михайла Дорошенка, Миколу Василенка… Талановитими публіцистами (в жанрі повстанської листівки чи звернення до населення) виявили себе отамани Андрій Гулий-Гуленко, Іван Семесенко… А Микола Міхновський ­– творець перших двох у ХХ ст. полків Української армії?! Його твір “Самостійна Україна” і досі запалює священним вогнем серця українців! До видання української преси мали безпосередню причетність й гайсинський отаман Ананій Волинець та отаман Катеринославського коша повстанських вільнокозачих військ Малашко, які випускаил газети з однойменною назвою “Повстанець”, та Ілько Струк, який видавав дві газети: в Чорнобилі – “Вільний край”, а в Одесі – “За Україну”... Не слід забувати і про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру, який був талановитим редактором та публіцистом…

Осібно стоїть ім’я Юрія Горліса-Горського – автора знаменитого документального роману “Холодний Яр” та кількох інших, менш відомих книг. Його письменницька доля була чи не найщасливішою. Лише Микола Міхновський та Симон Петлюра можуть похвалитися не лише військовим талантом, але й крицевою силою свого слова.

Справжнє прізвище письменника-борця – Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в с. Демидівці на Полтавщині.

Юрій Городянин-Лісовський – учасник Першої світової війни. В роки Національної революції – старшина-кіннотник 2-го Запорізького (збірного) полку Запорізької дивізії Армії УНР.

На початку лютого 1920 р., під час Зимового походу, коли Запорізька дивізія перебувала в околицях Холодного Яру, Юрій занедужав і змушений був лишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час розміщувався штаб полку гайдамаків Холодного Яру. Підлікувавшись, хотів був уже наздоганяти свою частину, яка продовжувала Зимовий похід, та холодноярці, яким бракувало старшин воєнного часу, переконали його, що він тут не менш потрібний Батьківщині. Юрій ніколи не шкодував, що вирішив залишитися серед лісовиків: рік боротьби на Чигиринщині, напоєній духом Великого Богдана, став найщасливішим періодом його життя.

З перших хвилин перебування в Холодному Яру молодий старшина відчув незвичайний, войовничий патріотизм місцевих селян. І його серце переповнилось, як він згадував, “якоюсь щемливою радістю”. Вразила Юрія й висока організованість озброєних селян та їхнє турботливе, дбайливе ставлення до українського вояка.

В Холодному Яру Юрій торкнувся серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника та вдячного літописця.

Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, “святі місця”.

 

Під псевдонімом Залізняк його призначили осавулом 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, тобто Юрій став одним з найближчих помічників курінного Івана Петренка та Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака.

Пізніше, у своєму знаменитому романі, Горліс-Горський писав: “Чорнота не читав більше лекцій про те, що боротьба не знає жалю. Я вже й сам добре усвідомив собі, що коли дві нації борються, то білі рукавички мусять бути скинені. За п’ять років на фронтах довелося розрубати в бою (не один) череп… але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лиш тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути”.

На власному прикладі Юрій переконався, що гуманізм до ворога обертається новими українськими жертвами: так, він подарував життя полоненому начальнику міліції, відпустив його, а той “віддячив”, викликавши телеграфом з Єлисаветграда полк червоної кінноти. Бій завершився великими втратами для Холодноярців, а сам Залізняк потрапив у полон. У льохах Єлисаветградської ЧК він відчув на собі, що таке “вдячність і ласка совєтської влади”. Але “жартівниця-доля” видерла його з обіймів смерті: він утік з-під розстрілу. Повернувшись до Холодного Яру, довідався, що побратими вже справили поминки по ньому...

Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк “видістався з Холодного Яру”, прибув до Львова на зустріч з генералом -хорунжим Юрком Тютюнником…

Ставши зв’язковим уряду УНР, навесні 1922-го він вертається в окуповану російськими більшовиками Україну. Підпільну роботу – під псевдонімом Горський – спочатку провадив у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у “тюрподі” Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.

За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ҐПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ҐПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію.

Та у 1924-му знову арешт. Більшовики “оцінили” антикомуністичну підпільну роботу на Поділлі Юрія в 15 років ув’язнення. Ще добре, що вони не дізнались про холодноярську сторінку його біографії...

Щоб потрапити до психіатричної лікарні, з якої легше було організувати втечу, Юрій симулював психічне захворювання. Але чекісти не дуже вірили в хворобу і ще протягом кількох років тримали його у тюремній лікарні. За цей час він пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті, Юрія перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він й утік у квітні 1932 року. Того ж таки 1932 року, після довгих мандрів, він опинився у Рівному.

А потім був Львів, де його, нарешті, знайшла слава.

Першою книгою, яку вдалося видати вже наступного, 1933 року, була “Ave, diсtator!” У 1934 р. поталанило видати повість “Отаман Хмара”. У передмові до книги автор писав: “Маючи за плечима 4 роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них 8 місяців з наказу своєї організації – в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев’яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та більшовицьких тюрем, – я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою закриті тайни червоної охранки”.

1935 року у Львові виходять друком книги “У ворожому таборі” та перша частина роману “Холодний Яр”. Друга частина побачила світ 1937 року.

“Холодний Яр” мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В залах переповнених “Просвіт” проводилися читання. Жорстока правда про селянські повстання на Наддніпрянській Україні переповнювала романтичні серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих.

Наприкінці тридцятих років Юрій Горліс-Горський завершив роботу над романом “Між живими трупами” й анонсував його вихід. Уривки з цього твору Юрко читав молоді, яка хмарами вилась довкола нього… На превеликий жаль, рукопис загубився під час бойових дій на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату, тим більше, що вважав цей роман найкращою своєю книгою.

Що робив Горліс-Горський на Закарпатті? Зі зброєю в руках разом з товаришами, колишніми вояками Армії УНР, він пішов, за влучним виразом Сергія Козака, на “голос Карпатської України”. Одна з газет, здається, “Діло”, незабаром надрукувала повідомлення, що Юрій Горліс-Горський загинув. Вже вдруге друзі “ховали” його...

Після поразки Карпатської України Юрій якийсь час учителював у глухому закарпатському містечку, згодом перебрався до Румунії, а потім до Югославії. Тут його вже чекав виклик до Канади: українці Саскачевану запрошували знаменитого письменника оселитися в цій країні. Та поголоски про можливу війну Німеччини проти Совєтського Союзу змусили його змінити плани: Юрій Горліс-Горський справедливо вбачав у цій майбутній війні шанс для України стати самостійною державою, тому й, зрозуміло, не міг відсиджуватися у комфортних саскачеванах. Він прагнув – при найменшій можливості – зі зброєю в руках повернутися на Батьківщину.

Та спочатку Горліс-Горський поїхав до Фінляндії, де формує відділ з українців, які потрапили в полон під час совєтсько-фінської війни, – для боротьби за звільнення України від більшовиків. Подорож до Суомі він відобразив у двох чудових статтях “Фінляндія” та “Подорожні зиґзаґи”, в яких оспівав велич фінського народу, котрий весь, як один, став на захист свого національного буття.

І ось навесні 1942 року Юрій прибуває до Рівного. Майже відразу у рівненській газеті “Волинь”, яку редагував Улас Самчук, з’являються спогади Горліса-Горського “Їх прийшло дванадцять”.

Нарешті, у червні 1942-го здійснюється заповітна мрія – і Юрій Горліс-Горський повертається до оспіваного ним Холодного Яру. Його душевний стан можна тільки уявити: радість повернення на повстанські стежки молодості і розпука від вигляду руїни, до якої довела Холодноярщину совєтська влада за якихось два десятиліття.

Письменник поселився в Олександрівці, збирав свідчення учасників холодноярської епопеї. Побував він і у Мотриному монастирі, за валами якого вбивав чекістам кинджал “у ліву кишеню френча”. Саме тут Юрій пізнав істину, що “від того, скільки цеглинок ворожого муру проб’ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби”.

У Мельниках Горліс-Горський відвідав батьків Петра і Василя Чучупаків і подарував їм свою книгу про подвиг холодноярців, зокрема, їхніх синів. Старенькі вже Степан Чучупак та Оксана Чучупачиха були безмежно зворушені.

Могилу ж Головного отамана Холодного Яру огородили, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. “Наступного дня, – згадував учасник події Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослужіння йшли гурти людей з ближчих і дальших сіл та й з Чигирина... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупака...”

Юрій Горліс-Горський виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру слово. Він згадав попередження Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього – незгоду між собою – та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.

Всі були безмежно зворушені величавою врочистістю здвигу…

З наступом Красної армії почався шлях Юрія на Захід. У Львові 26 листопада 1943 р. у православній церкві Святого Георгія він бере шлюб із Галиною Талащук. “Яким я пам’ятаю Юрка? – пізніше згадувала вона. – Насамперед він був “безнадійним” романтиком… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри...” “Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР”, – додавав його товариш Петро Майсюра…

Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною перебирається до Німеччини й оселяється в таборі для переміщених осіб (“Ді-пі”) в Новому Ульмі, де 25 вересня 1946 року в нього народжується донька Леся. Здавалося, життя ще попереду. Але...

В таборі “Ді-пі”, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент більшовицьких, польських та німецьких спецслужб. “Посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність в кімнаті робилися обшуки… Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи... Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наклепів і погроз…”

Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений удавкою в Новому Ульмі (Німеччина), як виглядає, “своїми”. Це сталося 27 вересня 1946 року. Але й смерть не зупинила воїна-письменника – він продовжував йти у життя своїми книжками: практично всі вони у повоєнні роки були перевидані українською діаспорою.

Продовжував жити Юрій Горліс-Горський і в легендах. Політв’язень Кузьма Дасів розповідав, як в одній з давніх комуністичних брошурок згадувалося, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу, як тоді писали, “угорській контрреволюції” проникали українські “контрреволюціонери” і серед них – Юрій Горліс-Горський, який нібито став радником угорського генерала Кішбарнака.

Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значущості фігури українського письменника-борця.

На початку 1990-х роман “Холодний Яр” нарешті було видано в Самостійній Україні, за яку і боролись герої цієї книги. Хочеться вірити, що нині, як і колись, в 1930-ті роки, цей роман виховає тисячі героїв, які здобудуть українську Україну, в ім’я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

 

Переяславський отаман Чорний

 

Минуло понад 80 років від тих славних, а водночас і трагічних подій, що увійшли в історію під назвою “Українська національна революція”. Майже не залишилося свідків, а в пам’яті народній стерлися імена тих, хто без жалю віддавав свої молоді життя за рідний край, за його волю. Повертаємо Батьківщині ще одне несправедливо забуте ім’я – переяславського отамана Чорного.

Червоною ниткою через усю слідчу справу № 2575, яка зберігається в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, проходить мотив збройної боротьби за відновлення національних прав українського народу.

Справжнє прізвище отамана – Куреда Гаврило Тарасович. Народився він 25 березня 1897 р. в с. Борисівці Переяславського повіту Полтавської губернії (нині Київська область). Батько – за професією дорожній майстер; мати куховарила у пана.

Гаврило Куреда здобув освіту: закінчив Переяславську гімназію. Екстерном здав екзамени на вчителя. Та Перша світова війна внесла суттєві корективи в його біографію – він був мобілізований до російської армії. Служив старшим писарем 74-го Нереського полку. Наприкінці літа 1917 р. у званні прапорщика-кавалериста закінчив Костянтинівське військове училище. За власним бажанням був направлений до 1-го Українського полку ім. Богдана Хмельницького, розквартированого в Луцьких казармах Києва.

“За перший рік революції, – згадував Гаврило Куреда, – мені пощастило прочитати багато українських книг. З них я взнав, що я українець... Взнав, хто наші вороги, хто нищив українську літературу, хто змусив Україну називатися Малоросією, а нас – малоросами. У мене як українця запалало серце вогнем: я вирішив стати на допомогу своїй національності й своєму народу”.

Так неслава української нації, кривди, завдані їй, змусили молодого переяславського вчителя Гаврила Куреду вступити до українського війська. В Армії УНР (із перервами) він проходив службу до січня 1919 року... Та хвороба змусила Куреду демобілізуватися.

Влітку 1919-го його, як офіцера, мобілізували в Добровольчу армію. “Будучи націоналістом, – згадував пізніше Куреда, – я почав приглядатися до денікінського руху і ставлення денікінських офіцерів до українського народу… Перший час, коли денікінці вступили у Переяслав, то (ними) навіть поширювалася брошурка, що Україні дається федерація, але після того, як у Києві зустрілись дві армії – денікінська і петлюрівська – і почали битися, і коли Денікін побив, то вже і розмовляти було неможливо про Україну. Українське офіцерство, побачивши таке ставлення до українського народу і, зокрема, до тих офіцерів, які розмовляли українською мовою, один за одним почали розходитися по домівках”.

А Куреда, обурений шовіністичним ставленням білоросійської влади до українського народу та його мови, разом з іншими офіцерами-українцями створив підпільну організацію у Добровольчій армії. “Як ідейний і чесний націоналіст, – говорив він, – я захищав не тільки свою національність, доводилось боронити права й інших націй, наприклад, єврейської… Я ж чесний націоналіст і прихильник інших націй... Як ідейний захисник своєї національності і прихильник ідейних людей інших націй, – продовжував він, – я повинен від чистого серця сказати, що коли ускочили до Переяслава денікінці і накинулись на єврейське населення, то я страждав душею… і скільки міг, допомагав їм (тобто євреям). Я був самий лютий ворог денікінської влади тому, що допускалися звірства над національностями”. Довідавшись про єврейський погром, вчинений денікінцями у Фастові, Куреда дезертирував із Добровольчої армії і пішов, як він сам зазначав, “куди очі дивляться, оплакуючи долю своєї і єврейської національності”.