Давняя година, 6 страница

Як не згадати тут позицію ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського, який вважав, що треба однаково засуджувати і тих, хто закликає громити євреїв тільки тому, що вони євреї, і тих, хто вимагає безкарності євреїв-експлуататорів на тій лише підставі, що вони євреї.

У селі Тернівці Єлисаветградського повіту Херсонської губернії Гаврило Куреда приєднався до повстанчого загону, який воював проти Добровольчої армії. 8 січня 1920 р. в с. Олексіївці повстанці були розбиті в бою. Вже 27 січня Куреда нелегально повертається додому. Переховуючись, спостерігав, як російська (на цей раз вже червона) влада ставиться до офіцерства і до українського народу. “Коли соввлада прийшла, – зазначав він, – то обіцяла Україні федерацію. На папері все було добре, а на ділі – нічого”.

До продовження боротьби Куреду спонукав товариш Стефан Овдієнко. Він сказав: “Мабуть, доведеться нам весь час тільки й читати про федерацію, а права українського народу задовільнені не будуть. Ми ж націоналісти. Отже, повинні захищати свою націю в цей гарячий час…”

Овдієнко повідомив, що під селом Хоцьками збираються повстанці, щоб “стати на захист своєї національності”. І Гаврило Куреда у травні 1920 р. знову став на круту повстанську стежку: в загоні отамана Сергія Удода, який виступав під суто національними гаслами, Куреда очолив курінь. Тоді ж і одержав нове ім’я – Чорний.

Після успішного нападу куреня Чорного на комуністичний загін відбулося переобрання отамана і старшини. “Всі козаки і старшини одноголосно закричали, що хочуть отаманом Чорного”.

Куреда довго відмовлявся, та, врешті, мусив прийняти від Сергія Удода загін у складі п’ятдесяти козаків, що мав на озброєнні лише один кулемет системи “Кольт”. Це сталося в перших числах червня 1920 року.

Новий отаман відразу скликав раду і попередив, що тих, хто грабуватиме євреїв, буде розстрілювати особисто. “Це стосується і рядових козаків, і старшин”, – заявив отаман.

Як свідчить більшовицький документ, загін Чорного у серпні 1920 р. нараховував вже 200 бійців і діяв у Золотоніському повіті Полтавської губернії. Ворог зазначав: “Действуя налетами исключительно в ночное время, банды эти под кличкой отрядов Лашуна и Черного иногда производят на местах серьезную разруху, терроризируя население убийствами отдельных личностей, тормозя транспорт и прерывая порчей телефонов подчас всякую связь с уездом”.

У вересні 1920-го отаман Чорний на чолі відділу в п’ятсот козаків продовжував бої проти підсиленого Пирятинського червоноармійського загону. Під час одного з боїв Чорний захопив великі трофеї і полонених. З полоненими отаман завжди обходився гуманно – і на цей раз поранених червоноармійців перев’язали та відпустили.

Насувалася зима – несприятливий час для повстанців, і Чорний змушений був невдовзі відпустити частину козаків на зимові квартири… У квітні 1921-го, коли зазеленіли ліси, Чорний почав збільшувати свій загін: на оголошену ним збірку прийшло близько ста козаків. Саме в цей час в с. Хоцьки в’їхала рота для відновлення зв’язку між більшовицькими установами. Напад на неї був настільки несподіваним, що рота майже без бою здалася в полон… Телеграфістів взяли з собою в ліс і судили… Врешті, їх відпустили. Та ще й галушками на дорогу нагодували.

Гуманізм до ворога обернувся новими українськими жертвами: врятовані отаманом червоноармійці-телеграфісти виказали повстанців, і вже наступного дня під Городищем загін Чорного атакували два ескадрони кавалерії так зв. 1-ї Української червоноармійської дивізії та червона частина з Переяслава. Чорний втратив чотирьох козаків убитими, кулемет “Максим” і всі трофеї...

Арештували його на одній із київських вулиць в ніч на 21 серпня 1922 року… “Обвинувачувальний висновок” Куреді та його побратимам висунули лише через рік – 15 вересня 1923 р. Цитую уривок: “Из обстоятельств сего дела установлено следующее: в мае 1920 г. Куреда становится во главе организуемой им банды, ставя себе целью вооруженную борьбу с Советской властью в пользу Петлюры, оперируя в Переяславском, Пирятинском и Золотоношском уездах на Левобережье и в Киевском и Черкасском уездах Киевской губернии под кличкой атамана Черного…”

14 грудня 1923 року відбулася Надзвичайна сесія Харківського губсуду. Відповідаючи на запитання, що його (Куреду) змусило “пойти в банду”, отаман відповів: “Місцева влада страшно переслідувала тоді офіцерів і мене як українця”. На питання: “Вы говорите, что Вас и как украинца преследовали?” – Куреда відповів: “Так, в той час українців переслідували. Я не знаю, як у центрі, а у нас насміхались, і мені було кривдно”.

В останньому слові отаман Чорний сказав, що він був революціонером і весь час працював для селянства.

15 грудня 1923 року о 1 годині 45 хвилин суд постановив смертний вирок Гаврилові Куреді і чотирьом його побратимам: Петрові Петію, Мусію Кирсенку, Григорію Різнику й Андрію Бубницькому. Та рішенням від 10 січня 1924 року президія так званого Всеукраїнського виконавчого комітету замінила їм розстріл десятирічним ув’язненням “із суворою ізоляцією”.

Жест ВУЦВК не був актом милосердя. Антиукраїнська влада керувалася прагматичними міркуваннями. А момент вимагав нейтралізації могутньої української національно-визвольної ідеї, що пробудилася з летаргічного сну.

Не випадково XII з’їзд ВКП(б) був присвячений розглядові національного питання в Совєтській Росії. “З’їзд, що відбувся 17 – 25 квітня 1923 року, – зазначав один із дослідників біографії отамана Чорного Григорій Гребенюк, – ухвалив суто макіавеллівську, фарисейську, як і вся російська політика щодо поневолених націй, резолюцію. В ній було вказано на “кичливо-пренебрежительное отношение русских чиновников к нуждам и потребностям национальных республик. В этих условиях разговоры о преимуществах русской культуры и выдвижение положения о неизбежности победы более высокой русской культуры над культурами более отсталых народов (украинской, азербайджанской, узбекской, киргизской и прочих) являются не чем иным, как попыткой закрепить господство великорусской национальности. Съезд рекомендует членам партии добиться того, чтобы органы национальных республик и областей строились по преимуществу из людей местных, знающих язык, быт, нравы и обычаи соответствуюших народов…”

Дотримуючись своєї сатанинсько-єзуїтської політики обіцяти на папері все, імперська Росія вирішила продемонструвати лояльність до свого ідейного ворога – українського національно-визвольного руху. Іншими словами, це був юдин поцілунок споконвічного ворога... Раніше чи пізніше всі “помилувані” розстрілювались або ж вмирали від набутих у катівнях хвороб”.

Отож, у вересні 1925 року смертельно хворого на сухоти отамана Чорного випустили з в’язниці, а 23 жовтня 1926-го він – не доживши до тридцяти років –помер. Поховано його на кладовищі в рідній Борисівці (зараз у межах Переяслава-Хмельницького).

 

Як склалися долі рідних отамана? Матір – Марія Романівна – померла ще під час перебування сина у в’язниці, батько – Тарас Овсійович – загинув у 1933 році під час Голодомору. Тоді ж від голоду померли отаманова сестра Євдокія, її чоловік та двоє їхніх дітей. Ще двоє залишились круглими сиротами. А в сестри Варвари від голоду загинуло шестеро дітей.

Не зміг повернутися в окуповану Україну з Аргентини, куди поїхав на заробітки ще 1907 року, старший брат отамана Василь. Він помер на 101-му році життя, у 1987-му, залишивши по собі шестеро дітей – “розбудовувати Аргентину”.

Олександр Куреда все своє життя жив під дамокловим мечем – влада не забула, що він брат “петлюрівського отамана”. Що цікаво: коли в 1934 р. Олександр перебував на межі арешту, за нього вступилися переяславські євреї, які не забули доброго до них ставлення отамана Чорного...

Чи залишив отаман по собі нащадків?

Так, у нього був незаконнонароджений син Федір від селянки Варвари з с. Дем’янців. Він носив прізвище “Курилко”. Офіцер совєтської армії Федір Артемович Курилко знав про таємницю свого народження…

Племінниця отамана Елеонора Донець, яка на моє прохання написала те, що знала про історію своєї родини, зазначила насамкінець: “Гаврило Куреда був розумною і порядною людиною. Таких людей в Україні нищили протягом 350 років. От тепер й “маємо те, що маємо”.

 

Непростим виявився шлях українського вчителя-отамана з Переяславщини до усвідомлення української національної ідеї. Благородний козак Гаврило Куреда подолав шлях і пізнав ідею. Його ім’я повинно навічно закарбуватися в серцях вдячних нащадків. Та і тих, кому він рятував життя.

 

Відродження Вільного козацтва

 

У свідомості сучасників вкорінилася думка про козаччину, як про давно минулу сторінку української історії. Тобто козаччина стала півзабутим, півстертим спогадом-примарою, який вже не збуджує українську кров, не кличе до боротьби за утвердження нашої нації.

Козаччина для більшості по суті стала антикваріатом, який ми – свідомі своєї причетності до часів, коли у країнська козацька нація випромінювала потужну енергетику, – цінуємо, але лише як коштовний музейний експонат, придатний тільки для зберігання в архіві пам’яті.

Донедавна і я ставився до козаччини, як до явища, що вичерпалося, до традиції, що перервалась, та щаслива невипадковість – зустріч з документальним романом Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – спонукала мене зануритись у дослідження епохи Національної революції 1917 – 1920-х років, епохи, коли потужний вибух національних почуттів до того століттями приспаної “етнографічної маси” несподівано для всіх – і своїх, і чужих – призвів до таїнства відродження українського народу і його передової, ударної сили – Українського козацтва.

Згадаймо, як оцінював (я би навіть сказав, – оспівав) український народ часів Національної революції Лев Троцький, під керівництвом якого і здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “У ньому (українському народі. – Р. К.) прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років. Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той самий дух вольності, що давав українцям нелюдську силу протягом сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.

Справді, відродження козацтва в 1917 р. відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу. Якщо козаччина минулих століть, як правило, обмежувалась мріями про “права і вольності” (тобто автономію в межах тієї чи іншої держави), збільшення козацького реєстру і зарплатні, то Вільне козацтво вже з літа 1917 р. виступало за Українську державу і порядок в ній, забезпечений не проханнями чи благаннями, а силою української зброї.

Як це було?

Буквально через кілька днів після зречення царя Миколи II спершу на Звенигородщині – з сердець, переповнених любов’ю до Батьківщини, – постали перші відділи Вільного козацтва. Творцями їх стали заможний господар з с. Гусакового Никодим Смоктій та звенигородці з вищою освітою Іван Ковтуненко і Степан Пищаленко. Никодим Смоктій, який організував Гусаківську волость, став, здається, першим курінним відродженого козацтва.

Вже у березні 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кошовим отаманом Звенигородського повіту обрано народного вчителя Семена Гризла. На з’їзді ухвалили постанову, в якій зазначалося що “Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу”. Окремим пунктом було вказано, що до Вільного Козацтва не можна приймати “людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки”.

Майбутній генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник, уродженець Звенигородщини, стверджував, що “вже тоді Вільне Козацтво досить радикально підходило до питання україно-російських взаємин”. Тоді як, коли соціалістичні вожді Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограда, Вільне Козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне Козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні”, – стверджував Тютюнник.

Вільне козацтво творилося бурхливо. Козаки одразу ж заволоділи зброєю, яка зберігалася на повітових військових складах Тимчасового уряду.

“До літа 1917 р. формування Українського вільного козацтва були вже по всій Україні, – зазначав дослідник Володимир Кравцевич. – В Одесі утворився Гайдамацький курінь, згодом розгорнутий у Гайдамацький полк Вільного козацтва на чолі з полковником Іваном Луценком. Полк мав піхотні та кінні частини, а також артилерію. Одним із організаторів Чернігівського коша був поручник Іван Ремболович. У Лохвицькому повіті на Полтавщині Українське Вільне козацтво організував юнкер Другої київської юнацької школи Кость Смовський… На Кубані… сформувався Кубанський кіш у 5000 багнетів і шабель”.

Рішучі настрої козаків можна було розгледіти під час Другого всеукраїнського з’їзду військових. Делегати від Вільного козацтва Звенигородщини – серед них і Семен Гризло – з’явилися на з’їзд у старокозацьких строях: жупанах, шапках зі шликами, з шаблюками, зрозуміло, з оселедцями. У виступі одного з них, курінного Шаповала, пролунали вікопомні слова про право сили і гаряче бажання творити власну державу, не оглядаючись на Москву. “Вільне Козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду) організовуватися, він нам не потрібний... Ми тільки відберемо наше...”

“Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії, і замість ідеалу наші очі побачили потвору... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спину революції”, а в серце Росії... Увігнати ніж в серце Росії негайно… таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції”.

***

Не дивно, що звенигородське Вільне козацтво на чолі з полковником Гризлом у липні 1917 р. без зволікань відгукнулося на заклик полуботківців скинути владу російського Тимчасового уряду в Україні…

Рішуче бажання підперти оружною силою проголошення у країнської державності промовисто засвідчує, що вже влітку 1917 р. козацтво піднеслося на державницький рівень мислення, чого не скажеш про керівників Центральної Ради, які навіть не прагнули вийти із зачарованого кола автономістських прагнень. Як тонко підмітив полковник Армії УНР Яків Гальчевський, “провід Української визвольної революції не був революційним”… А Дмитро Донцов про керівників Української революції 1917 р. висловився так: “Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з “братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! (А) в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи…”

Та попри обережність і поступливість верхів, рішучі національно-державницькі почуття українського народу оформлювались в організаційно-мілітарні форми: 3 – 7 жовтня (за ст. ст.) 1917 р. у Чигирині відбувся Перший з’їзд Вільного козацтва, який перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, у демонстрацію української сили. Згідно з дослідженням Ярослава Пеленського, 200 делегатів представляли 60 тис. організованих вільних козаків Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини, Херсонщини, Кубані. А ініціатор і організатор цього з’їзду Іван Полтавець-Остряниця подає інші цифри: “Тисяча послів, що заступали тоді вже 40000 Українського Козацтва, – стверджував він, – виявили з особливою яскравістю своє національне почуття, а в їхніх постановах ми знаходимо основи Державності та стремління до послуху та офір”.

“В Чигирині не знайшлось помешкання, яке вмістило б велику кількість прибулих, – згадував Демид Гулай, – а тому нарада представників відбулась на майдані біля собору. Місце, де мала відбутись Рада, козаки оточили великим колом. На середині був високий поміст, вкритий кармазином. Біля помосту стояли старі козаки та гості з Дону й Кубані. Перед ними майорів отаманський бунчук та запорізький малиновий прапор…

На поміст зійшли старі запорожці… Промову почав д-р Луценко. В короткому, натхненному козацьким духом слові виразно змалював він минувщину і сучасне нашої Батьківщини. Не раз слова його покривались гучним “Слава!”. Промову свою д-р Луценко закінчив пропозицією вибрати Військового отамана… Іван Полтавець-Остряниця… запропонував вибрати на Військового отамана командира 1-го Українського корпусу генерала Павла Скоропадського…”

Обрання Павла Скоропадського Головним отаманом Вільного козацтва було рішучим кроком до відновлення гетьманату. Самого ж Полтавця обрали Наказним військовим отаманом.

Перебуваючи у цей час у Києві, в Генеральному секретаріаті, у справах свого корпусу, Павло Скоропадський несподівано для себе отримав вітальну телеграму з Чигирина. Для нього обрання “отаманом всіх Вільних Козаків” було повною несподіванкою: адже з ним попередньо ніхто цього питання не узгоджував. Генерал помітив, що ця новина “викликала надзвичайно неприємне враження” у Генеральному Секретаріаті.

Зустрівшись незабаром з Іваном Полтавцем-Остряницею і вислухавши від нього звіт, Павло Скоропадський зрозумів, що Вільне козацтво може “стати тим здоровим рухом, який врятує Україну”. На жаль, цього не розуміли керівники Центральної Ради. Вони не вірили в українську стихію, не відчували гостро “зв’язку з минулим, що є, – за визначенням Юрія Липи, – підставою віри в будучину і запорукою перемоги будівничих ідеалу національного”. Володимир Винниченко і його однодумці не тільки не вірили в українську стихію, але й відверто побоювалися її…

 

10 листопада 1917 р. Наказний отаман Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця з Генеральною старшиною переїхав до встановленого з’їздом постою – містечка Білої Церкви на Київщині. На одному із засідань Генеральна козацька рада дійшла висновку, що Центральна Рада не спроможна створити Української держави. Вирішено було поставити на чолі України Гетьмана. Ним мав стати Павло Скоропадський. Гетьманський лад, на переконання Генеральної старшини, повинен був закласти фундамент української держави, стати її передумовою.

Від того часу основними політичними засадами Вільного козацтва були такі принципи:

“1.Самостійна Українська козацька держава.

2. Тверда національна державна влада – диктатура.

3. Організація козацького війська як головної підвалини самостійності і державності України.

4. Розв’язання земельного питання на користь малоземельного і безземельного козацтва та громадянства.

5. Союз з козацькими і кавказькими державами.

6. Забезпечення законом соціальних прав та інтересів українських робітників.

7. Негайне проголошення автокефалії Української Православної Церкви”.

 

Не довіряючи озброєному українському народу, центральнорадівські діячі від початку негативно поставилися до Вільного козацтва. На засіданні Генерального секретаріату 3 листопада 1917 р. Володимир Винниченко поставив на розгляд Малої Ради перероблений ним Статут Вільного козацтва, який після з’їзду в Чигирині йому передала для затведження обрана там Генеральна старшина. Володимир Винниченко скасовував обраний на з’їзді керівний орган – Генеральну раду та ввів пункт, згідно з яким в населеному пункті могла існувати лише одна сотня Українського вільного козацтва… І це порушення волевиявлення громадян називалося демократією…

Показово, що Аполлон Певний, новопризначений директор центральнорадівського департаменту Вільного козацтва, призначаючи повітових інструкторів з організації Вільного козацтва, давав такий наказ: “Їдьте, працюйте та глядіть, щоб у вас не наросло Вільного Козацтва, як після дощу грибів… Чи Ви… не розумієте, що Вільні Козаки багнетами викинуть нас і поставлять гетьмана?”

Тобто не про оружну силу Української держави дбали урядовці Центральної Ради, а про збереження своєї влади хай навіть і в обеззброєній Україні…

Та все ж “козацький рух ширився. Змагаючи зробитися національною фортецею, він починав вже набувати значіння державно-творчого чинника”.

Перше бойове хрещення Вільного козацтва відбулося вже наприкінці грудня 1917 р., коли за наказом Головного отамана Павла Скоропадського декілька козацьких сотень зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини прибули для підтримки фронту у район Шепетівки – Козятина – Вапнярки, щоб стримати Другий гвардійський корпус Євгенії Бош, який рвався з Південно-Західного фронту до Києва – столиці Української Народної Республіки…

Павло Скоропадський у своїх “Спогадах” зазначав, що козаки в цих боях “як бойовий елемент виявились добрими”. Та Центральна Рада настільки не довіряла Вільному козацтву, що Всеволод Голубович, ставши після проголошення 4-го Універсалу прем’єром українського уряду, незважаючи на безпосередню загрозу Києву з боку більшовицьких загонів Антонова-Овсєєнка, не дозволив прибути до Києва Звенигородському кошу Вільного козацтва, позбавивши таким чином столицю УНР захисту 20000 козаків. Кіш повернувся на Звенигородщину і не допустив червоне військо Муравйова до свого повіту.

А міг не пустити ворога до Києва…

Справді, взимку 1917 – 18 років лише звенигородське козацтво нараховувало до 20000 організованих козаків. Така сила свідчила про загальноукраїнське піднесення та про небуденний організаторський хист звенигородського полковника Семена Гризла. В другій половині лютого 1918 р. його козаки примусили скласти зброю гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії. Козацтво заволоділо великим військовим майном. Пізніше воно примусило демобілізуватися 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади. Росіяни здали до 2000 коней, сідел і силу іншого майна та зброї. А козаки смілянського полковника Якова Водяного роззброїли в с. Білозір’ї 2-й кавалерійський російський полк.

“Особливо видатна операція Вільного Козацтва (була) проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині ст. ім. Тараса Шевченка. – Авт.), – зазначав у своїй праці “Звенигородський Кіш Вільного Козацтва” Юрко Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Кількість скупченого коло станції Бобринської козацтва перевищувала 8000. Звенигородців було 4620; вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті й розбіглися в різних напрямках. Тут мало не був захоплений (у полон) командант російських військ на Україні Муравйов, який пробивався з Одеси на північ”.

Згодом в інтерв’ю газеті “Известия ВЦК” Михайло Муравйов сказав: “Революційна російська армія пройшла Україну, змітаючи на своєму шляху все, що носило на собі ознаки буржуазно-шовіністичного сепаратизму. Одне наближення червоних військ примушувало повіти, а то й цілі губернії визнавати нашу владу. На Україні довелося натрапити на оригінальну організацію буржуазної самооборони. Особливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у формі так званого Вільного Козацтва. Ця організація не тільки не допустила нашої влади в повіт, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже шкодую, що мені не довелося зруйнувати це гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на Червону армію...”

Переконавшись у тому, що Вільне козацтво є неприступним бастіоном Української держави та захисником Центральної Ради, Рада Народних Міністрів УНР 5 лютого 1918 р. ухвалила рішення про переведення Українського вільного козацтва у статус козацького реєстрового війська. На це асигнували досить велику суму грошей. Це була велика подія!

Коли згідно з Берестейським мирним договором в Україну прийшли німецькі війська, щоб допомогти вигнати більшовиків, козаки – після трагічних непорозумінь на Звенигородщині – розпочали бойову співпрацю з німецькою армією у справі визволення України від червоних окупантів.

“На Катеринославщині й Херсонщині, на Полтавщині та Чернігівщині, – зазначав дослідник Вільного Козацтва Володимир Кравцевич, – козаки билися проти більшовиків пліч-о-пліч із німецькими військами, вели партизанську боротьбу і проводили розвідку, допомагаючи частинам Дієвої Армії УНР”…

Побачивши, як стрімко більшовики відкочуються з України, Центральна Рада раптом дійшла висновку, що все ж таки краще спекатись Вільного козацтва… І 23 березня 1918 р. вона ухвалила рішення припинити фінансування Вільного Козацтва, а невикористані кошти передати в розпорядження Міністерства внутрішніх справ УНР на організацію народної міліції.

“Тим часом козаки продовжували звільняти рідну землю від більшовиків, – писав Володимир Кравцевич. – 3 квітня 1918 р. Катеринославський кіш під командою отамана Гаврила Горобця увійшов до звільненого Катеринослава, а через два дні (після цього) в. о. військового міністра Олександр Жуковський видав наказ про розформування і скасування Українського вільного козацтва. Де-юре його діяльність на території УНР було припинено, сотні підлягали роззброєнню: боєприпаси і зброю наказувалося здати на військові склади. Однак козаки здали лише малу частину зброї, а основну – понад 20000 гвинтівок, кулемети та боєприпаси – сховали”.

Головний отаман Вільного козацтва Павло Скоропадський, який 29 квітня 1918 р. усунув з політичної арени Центральну Раду, намагався оживити історичну козацьку традицію і взявся творити Українську Державу як державу козацьку. Насамперед він самовладно проголосив себе Гетьманом усієї України, взявши на себе тяжку відповідальність абсолютної влади у дуже складний час. Таким чином він відновив традицію самодержавного Гетьманства, яку започаткував Богдан Хмельницький. Павло Скоропадський мав на меті відновити козацький стан як основу Української Держави, тому й 16 жовтня 1918 р. проголосив Універсал про відновлення козацтва. Цитую уривок з нього:

“Я, Гетьман Всієї України та Військ Козацьких, Універсалом цим Нашим повідомляю всім тим, кому про це відати належить, а особливо Державний Сенат, Раду Міністрів і всі урядові інституції Держави Української, що визнав я за благо, для зміцнення сили Держави Української Нашої, відродити Козацтво по всіх місцях історичного існування в Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, які донесла нам історія наша з доби минулої боротьби Козацької України за свою долю…

Вас же, козаки – нащадки славних лицарів-запорожців, Ми закликаємо з честю носити даровані Нами жупани і добре дбати про те, аби соромом і ганьбою не вкрити їх, і клейнодів козачих, і тих великих славних сторінок нашої історії, якими ми досі пишалися…

Хай тіні великих предків наших дадуть всім нам міць і силу правдиво й чесно виконати те завдання, яке тепер стоїть перед Нами і Державою Українською.

Гетьман Всієї України та Військ Козацьких Павло Скоропадський”.

Та наміри Гетьмана розбились об класову недовіру, точніше, ненависть збунтованої соціалістичної інтелігенції, а відтак і збільшовичених нею мас, для яких слово “пан” стало символом поневолення. А Гетьман справді був паном, до того ж “царським генералом”, що на той час звучало майже як смертний вирок. Окрім того, Павло Скоропадський був послідовним противником соціалізму і прибічником західноєвропейських цінностей: приватної власності на землю, вільної торгівлі тощо.

Дискредитувати його в очах мас, уражених егалітаризмом, було неважко, що, зрештою, й зробили ображені діячі Українського національного союзу. За допомогою патріотично настроєних, але закутих у класову брехню соціалістичних догм і своєрідного “центральнорадівського більшовизму” мас і був скинутий “пан Гетьман”. Як зазначив Лонгин Цегельський, “свої свого не познаша”, і, божевільні, повалили Його”.

За невблаганною насмішкою долі участь у протигетьманському повстанні взяли й ті, хто все своє подальше життя присвятив боротьбі за Українську державу. Яку й допоміг розруйнувати. Згодом їх також наречуть “наймитами буржуазії”, “панськими вислужниками”, а Петлюру більшовицька пропаганда назве “новітнім гетьманом”. Що в принципі й недалеко від істини, особливо, коли С. Петлюра став персоніфікувати собою Директорію.

Справді, проти чого боролись, на те й напоролись… А в історії залишиться, що Гетьмана Української Держави, Головного отамана Вільного козацтва скинули селянські ватаги, просякнуті ідеєю козацтва від серця до серця. Парадокси, парадокси…

Митрополит УАПЦ Василь Липківський був категоричний в оцінці протигетьманського повстання: “То був найбільший злочин в нашій історії, і осуджую його безапеляційно”. А підбив підсумок Павло Скоропадський: “Треба пам’ятати, що чужинці позбавляли нас волі у власній хаті тоді, коли ми самі втрачали свою внутрішню національну єдність та починали самопоборювання і самовирізування”.

Які ж висновки можна зробити?