Давняя година, 10 страница

Комендатура з комендантською сотнею.

Канцелярія (писар, діловод, машиніст-друкар).

Муштрова сотня.

Два дивізіони.

Три сотні (кожна з двох чот).

Кулеметна команда.

Вартовий (тобто черговий) старшина залоги.

Вартовий старшина штабу.

 

Мовою дивізії були накази, рапорти, подяки і покарання. Використовувались посвідчення, перепустки, паролі. Діяльність усіх підрозділів була суворо регламентована. Щодня сотники і комендант звітували перед отаманом про кількість новобранців та хворих, поранених і забитих козаків. Був призначений і судовий слідчий. Цю посаду зайняв старшина Варивода, якому, зазначав Хмара, “суворо вміняється в обов’язок користуватись наказами Директорії”. Порядок був і в господарчій частині.

Особливо Хмара опікувався кіньми. І не дивно. Коли коні хворіли, дивізія втрачала свою маневреність та швидкість. Тому отаман наказував козакам “стежити за кіньми, не годувати і не поїти їх гарячим, бо як у кого упаде коняка, то пішки він далеко не втече від комуніста”.

Втеча не була ознакою слабкості чи боягузтва повстанців. Вона стала ефективним тактичним прийомом. Її часто використовували для заманювання ворога в засідки, болотисту місцевість, урвища, на поламані містки, врешті, вимотування противника безперервними маршами. До того ж досвідчений ватажок ніколи не вступав у бій, який йому нав’язували. Вмілий отаман наказував атакувати тоді, коли для ворога це було повною несподіванкою. Раптові напади – одна з важливих складових тривалого успіху повстанської боротьби.

Оскільки з кожним весняним днем до дивізії зголошувалося все більше і більше козаків, Хмара 7 березня 1921 р. в наказі № 2 довів до відома новоприбулих, що вони повинні пам’ятати, що поступили “в дієву частину Українського війська, котра працює в тилу ворога: завдання її дуже велике, а тому (кожен) повинен гостро притримуватись всіх наказів дисципліни”. Адже козак зголосився не задля своїх вигод, а щоб, “не щадя свого життя, всіма силами бити найгіршого ворога України – комуніста…” Хмара пояснював, що прихід козака до дивізії був добровільний, а от демобілізація самовільною бути не може. Якщо хтось дезертирує, того чекає смертна кара та знищення особистого майна.

“Доводжу до відома поступивших козаків, – попереджав він, – що за всякі випадки з населенням буду карати за законами військового часу”. Стосовно випивки, то отаман не забороняв її, але радив бути обережним з оковитою: “Я уже один раз казав панам старшинам і козакам, щоб не були дуже щирі до горілки, а пить потрохи не забороняю, але якщо здиблю п’яного, то попереджую, що зброю відберу і прожену геть з дивізії”.

Сувора дисципліна не у всіх викликала захоплення. Невдоволені почали агітувати за виділення в окремі загони. У зв’язку з цим 9 березня 1921 р. Хмара видав наказ № 4, в якому “неосвідомлені козаки” попереджались: “Заявляю, що такі агітатори будуть розстрілюватись на місці, бо, як ми не будемо працювати вкупі, а розбігатись, то нас всіх переб’є комуна”.

Висока дисципліна у дивізії закономірно призвела до бойових успіхів. Так, на початку березня перший помічник Хмари Лихо-Дорошенко здійснив успішні нальоти на містечко Жорнище та залізничну станції Ситківці, а козаки Хмари 6 березня захопили зненацька червону залогу станції Зятківці. 7 березня в наказі він висловив щиру подяку старшинам та козакам, які під час бою поводилися “хоробро, як і подобає синам України”. Отаман висловив надію, що й надалі козацтво не питатиме, “скільки ворога і де він”. Так, власне, і сталося: вже 8 березня козаки Хмари несподіваним наскоком увірвалися до повітового міста Брацлава і розгромили совєтські установи, міську міліцію, ревком, чека, поштову контору; спалили папери, забрали печатки та бланки. Звільнивши політичних в’язнів, виїхали до волосного центру Грабівці, де розгромили виконком.

10 березня в наказі № 5 отаман висловив “панам Старшинам і панам козакам подяку за взяття Брацлава і відважний бій з комуною”. Полковник Хмара висловив упевненість, що й у наступних боях козацтво “триматиме себе так само лицарськи”. Слід зазначити, що і через інші накази подільського отамана проходить наскрізна – і хвилююча! – думка про козацьке лицарство.

Того ж дня, 10 березня, коло села Скибенців, що неподалік Ладижина, Хмара розбив відділ 24-ї Самарської дивізії. Ця башкирська частина вела нещадну боротьбу проти повстанців та населення, яке підтримувало народних месників. Не в одного козака затерпла рука від несамовитої рубки.

11 березня 170 вершників отамана Лиха зайняли Гранів. На сході мешканців були розпущені сільрада і комнезам та обрано комітет української влади, до якого увійшов і представник Надбужанського полку Микита Межевий. Селяни відчули подих української влади, тому з особливою повагою ставилися до своїх захисників. Так, в с. Кузьминцях, що в 12 км від Гайсина, з нагоди приїзду отамана Хмари навіть поставили п’єсу “Степовий гість”. Можливо, саме на цьому вечорі Хмара від імені козаків-повстанців 144-ї Надбужанської дивізії й звернувся до земляків:

“Брати-селяни та батьки наші! До Вас звертаємось ми, козаки 144-ї Повстанської Надбужанської Дивізії, з щирим проханням допомогти нам, хто чим може: кіньми, сідлами, зброєю та іншим… Поскидайте оті подерті кожушини, що цілу зиму в них ховались… одягніть якусь легшу одежину, беріть коня, рушниці та набої, вирушайте з ночі до війська. Хай живе вільна ненька-Україна!”

13 березня дивізія увійшла в Теплик. “Красні герої” розбіглися. Наступного дня в наказі № 8 Хмара висловив щиру подяку “панам козакам” за те, що чемно поводились з населенням і що “не було ніяких позорящих наше Вільне Козацтво випадків”.

14 березня до 144-ї Надбужанської приєдналися загони отаманів Цуприка і Темної Ночі…

Повстання весни 1921 року ширилося. В його вогні згорали окупанти та їхні прислужники. Гинули в його полум’ї і козаки-повстанці.

Чи не вся Правобережна Україна зануртувала протибільшовицькими повстаннями. З пітьми віків випірнули тіні великих предків.

Вернули із забуття отамани Палій і Нечай, Сірко і Галайда, Богун і Підкова, Кармелюк і Кривоніс, Наливайко…

Воскреснули душі Залізняка і Ґонти: не одному отаманові козаки-повстанці подарували ці славні імена. Більшовики так і писали в одному з документів: “опять воскресший Гонта”.

Вернув із забуття й отаман Голий, який колись у сиву давнину знищив зрадника Саву Чалого: дух Голого – дух нещадної помсти – вселився у Трохима Бабенка з наддніпрянського села Хрещатик. Воскреснув і козак Мамай: його ім’я прибрав боровицький отаман Яків Щириця. Ожив і славнозвісний Байда: в нього перевтілився геніальний подільський отаман Яків Голюк – такий же безмірно хоробрий, як і Байда Вишневецький.

Закрутили веремію по всій Україні новітні отамани гайдамаків, які дали свої імена наступним поколінням борців – Хмари, Чорні Ворони, Чучупаки, Кібці, Яструби, Коршуни, Орли і Орлики.

Любими зболеному серцю стали повстанські імена Лютий, Ярий, Лихо, Біда, Ламай-Ярмо, Кривда, Грозний, Вовгура, Грім, Сатана, Чорт, Сокира, Зірви-Голова.

З’явилися отамани з рідкісними іменами Ангел, Здобудь-Воля, Махомет, Нерон, Цісар, Чингі з хан, Цезар…

Вітер розніс по всій Україні гучні прізвища – Зелений, Блакитний, Чорний, Карий, Темний, Жовто-Блакитний…

Поезія змішалася з витонченим гумором – і з’явилися по вечірній зорі отамани з ніби чемними іменами Добрий Вечір, Не Журись, Око. З-за рогу хати зрадника-сексота вночі випірнуть і Чорні Маски, і Чорні Терористи, і Гнибіда, і Гуляйбіда, і отаман Темного Гаю Вільного Гайдамацтва.

А на червоне військо насуне отаман Хмара...

22 березня козаки-агітатори 144-ї Надбужанської дивізії отамана Хмари-Годзиківського роз’їхались по селах Брацлавського, Гайсинського та Липовецького повітів. Мета: оголошення єдиної дати повстання проти совєтської влади.

Напередодні ширшого виступу, 23 березня, Лихо оголосив навчальним днем. У Буднянському лісі в маневрах та стройових заняттях взяло участь близько шестисот кавалеристів.

25 березня триста козаків дивізії, озброєних чотирма кулеметами “Максим”, коло с. Побірок прийняли бій з більшовицьким загоном 216-го полку, а 27 березня поблизу козацького села Четвертинівки Ладижинської волості відбувся бій лицарів Хмари проти 105-го полку червоних.

Колись тут, над річкою Буг, в урочищі Батіг, що на околиці Четвертинівки, Богдан Хмельницький завдав нищівної поразки польському гетьману Мартину Калиновському. Батіг увійшов у польську свідомість як символ катастрофи.

І ось тепер, у цій місцевості, осяяній великою перемогою Великого Богдана, знову точився бій за волю України – на цей раз із червоною російською ордою…

29 березня дивізіон Хмари силою в 400 козаків вступив у бій проти 72-ї бригади червоних.

До успішної 144-ї Надбужанської продовжували приєднувалися інші отамани, зокрема, загони Штефановича та втікачі з Красної армії, що діяли в районі містечка Печери. Заявили про послух і відділи отамана Чорної Хмари у складі 300 кавалеристів, 200 піших, які мали на озброєнні 14 кулеметів. Долучився до дивізії і отаман Чуприна на чолі відділу у 80 кінних козаків. Згідно з більшовицькими зведеннями станом на 31 березня до 144-ї Надбужанської дивізії приєдналися зі своїми загонами отамани Тарас Патент та Нанівський.

Повстання ширилося і ставало всенародним.

Місцевість, де закріплювалися повстанці, оголошувалась територією Української Народної Республіки, і отаман Хмара творив цивільну українську владу. З цього погляду надзвичайно цікавим є наказ № 135 отамана 144-ї дивізії Хмари про створення цивільної влади на визволених від ворога територіях. Процитую його:

“1. Цим доводжу до відома населення, що я прибув з військом українським для знищення ледачої комуни… Поки місто Гайсин мною не занято, повітовим містом бувшого Гайсинського повіту оголошую с. Глибочок, а тому бувший Гайсинський повіт тимчасово рахувати Глибочанським повітом і виконувати накази, отримані тільки від Глибочанського повітового комісара Паливоди, а також начальника Глибочанської повітової міліції Вариводи.

2. Всім селянам гостро наказується не тільки не виконувати наказів комуни… а червоноармійців, прибуваючих зі всякими наказами, заарештовувати, обеззброювати і доставляти, як полонених, до найближчої української частини.

3. Всі комбеди і совіти з сього часу розпускаються, на місце їх вибрати сільських та волосних голів…”

 

Розуміючи величезне значення товариської атмосфери в дивізії, отаман весь час звертався до “панів старшин” із проханням, а то й з наказом чемно поводитись з “панами козаками”, щоб не було “серед козацтва хвилювання і незадоволення проти Старшин”. “Пам’ятайте, що ви являєтесь козакові старшим братом”, – наголошував Хмара. Він говорив: “Панове старшини і козаки, я звертаюсь до вас зараз не як Ваш отаман, а як би звернувся до вас ваш рідний батько. Ми зараз сформували гарну частину і скоро прийдеться взятись до святої праці визволення неньки-України від іга чужинців і задля цього, щоб наша праця мала успіх, треба нам, панове, бути всім братами і треба слухати старших братів – старшин і моїх наказів. І знайте, панове, що я для вас, як для самого себе, бажаю тільки щастя”.

Використовував отаман Хмара й таку зброю, як агітація серед ворога. Його інформаційний відділ підготував кілька російськомовних звернень до червоноармійців, у яких повстанці намагались посіяти недовіру рядових до їхніх командирів. В одному з “Воззваний до красноармейцев” козаки-повстанці закликали: “Товарищи, образумьтесь, еще не поздно обернуть оружие против своих главарей, которые спекулировали вашей жизнью для своих карманных интересов... Бросайте фронт, убивайте своих главарей-коммунистов и возвращайтесь домой… Итак, друзья, бросайте оружие и бросайте возможно скорее, ибо грозная черная туча (ХМАРА) собирается над горизонтом…”

Ці летючки сприяли збільшенню втеч з Червоної армії насильно мобілізованих, які з кожним теплим весняним днем набувало повеневого розмаху. Силу цих летючок оцінили й комісари. Вони обіцяли розстрілювати, а то й розстрілювали червоноармійців, які розповсюдживали чи зберігали подібні прокламації.

Зрозуміло, що в частинах окупаційної армії, часто голодних і роззутих, перевтомлених безперервними боями, морально виснажених через недоброзичливість населення та постійний страх за своє життя, зріло велике незадоволення своїми командирами, комісарами та чекістами. Тим більше, що у зв’язку зі зростанням повстанського руху було відмінено обіцяну демобілізацію в Красній армії, і замість повернення додому червоноармієць мусив (часто проти власної волі) лишатися серед ворожого селянського моря…

Психологію окупанта точно зобразив один з учасників нападу на Українську Народну Республіку Е. Бражньов. Він писав у 1924 р. в журналі “Красная Новь”: “Темний ліс (українського) селянства… – ріж на шматки – нічого не виріжеш. Чорнозем обступив нас, обійшов з усіх боків, ми загрузали в густому селянському ґрунті… Довкола сумирний вишневий рай, пейзанська добродушність, тиша і сон посеред білих хаток, дівчата за тином, воли біля риплячих журавлів. Все те був один маскарад та й тільки. Поза лаштунками ховалося щось таке, що мало скидалося на селянську ідилію. Обріз та ручна граната ховалися під фартухом української красуні… За селянською гостинністю відчувалася жадоба помсти та заграва пожеж…”

На жаль, ні Симон Петлюра, ні Юрко Тютюнник не спромоглися, як обіцяли, навесні 1921 р. повернутися з Польщі на чолі Української армії. На біду, всенародне повстання було ними відкладене аж на листопад, коли сили повстанців уже вичерпались.

Якби ж навесні 1921 р. українські урядові інституції спрацювали так, як українські селяни, історія України, безперечно, пішла би за іншим – оптимістичним – сценарієм. Але уряд УНР і українське військове керівництво згаяли час, і останній масштабний вибух української стихії був змарнований.

 

Оцінку діяльності Хмари ворог сформулював ще в 1921 році. “Глибокодумна” газета “Незаможний” 4 травня писала: “Ось як виготовлюються петлюрівські отамани: дворянин… штабс-капітан, а при німцях – помічник завідуючого по катуванню селян. А коли такі дворяни, підібравши декілька десятків або сотень дезертирів, улаштовують наскоки на беззахисні міста, то закордонні газети з усіх боків починають запевнять своїх робітників, що на Вкраїні відбуваються народні повстання”.

Подібні оцінки лунали впродовж 70 років.

Здавалось би, що тепер Самостійна Україна, за яку й боролись отамани Гайдамацького краю, мала б визнати їх, організаторів народних мас проти іноземної окупації, національними героями.

Але ні…

Держава навіть не реабілітувала їхні гарячі, і досі пульсуючі імена.

Чи не тому, що в Україні й нині в пошані нащадки тих, проти кого боролися отамани Гайдамацького краю? Як символ цього – пам’ятники кату українського народу Леніну, розтикані по всій Україні.

 

Приклад отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Хмари-Годзиківського та його побратимів руйнує псевдонаукові концепції перекладання історичної вини на плечі козаків-хліборобів, які винесли на собі основний тягар збройної боротьби за свободу.

Не дивно, що селяни часто додавали до слова “отаман” шанобливе “батько”, наголошуючи цим, як слушно зазначав Микита Мироненко, що “повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю”.

Серед прикладів, які підтверджують здатність українців до самоорганізації і творення життєдайної ієрархії, окрім 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Хмари-Годзиківського, можна назвати Вільне козацтво, армії Ілька Струка, Гулого-Гуленка, Холодноярську організацію Василя і Петра Чучупаків, Олександрійську (Степову) дивізію Костя Блакитного-Пестушка, Подільську повстанську групу Якова Орла-Гальчевського та сотні більших чи менших загонів повстанських отаманів.

Названі формації повинні увійти до військових підручників як зразок дисциплінованих та ефективних українських збройних формацій, які, не отримуючи допомоги від державних інституцій, змогли тривалий час успішно боротися проти ворога. На чолі їх стояла повноцінна ланка українського проводу. Яка й витримала на своїх плечах тягар безпосереднього керівництва Визвольними змаганнями.

Переконаний, що ім’я козацького ватажка ХХ століття, отамана 144-ї Надбужанської повстанської дивізії Іполита Годзиківського можна сміливо занести до пантеону найславетніших діячів збройних сил Української Народної Республіки.

Хай цей нарис впише його ім’я на золоті скрижалі історії національно-визвольної боротьби за Самостійну Україну!

 

Брати Чучупаки – керівники Холодноярської республіки

 

Якщо говорити про визвольну боротьбу українського народу, Холодний Яр оминути неможливо. “Тут не тільки Хмельницький і Залізняк збирали силу для боротьби”. Тут впродовж всієї, осяжної нам історії, сотні поколінь українців точили, з любов’ю лагодили і святили зброю, з якою не розлучались ні у будні, ні у свято. Селянин не йшов у поле без списа чи шаблі. А в хаті, під образами, ставив рушницю.

Рушниці під образами – символ віри і дії!

Густі ліси Холодного Яру притягували до себе всіх, хто гостро відчував несправедливість, неприпустимість підневільного стану українців. У Холодному Яру зароджувалась козаччина, гайдамаччина, Коліївщина...

Холодний Яр – це край, де й досі витає дух славетних героїв: Байди Вишневецького, Богдана Хмельницького, Северина Наливайка, Семена Палія, Петра Дорошенка, Максима Залізняка, Василя Чучупака, Пилипа Хмари, Івана Лютого-Лютенка та інших – відомих і невідомих героїв.

 

Фортеці, підземні церкви, монастирі з високими та товстими мурами, височенні земляні вали, насипані ще до нашої ери, загальна довжина яких й нині чимала – понад 60 кілометрів; підземні тунелі, загальною довжиною не менше 15 кілометрів, непролазні лісові хащі, розгалужені байраки, густі чагарники, гори, річки, плавні, болота створювали надійний прихисток тим, хто боронив рідну землю. Холодний Яр дбайливо оберігав українців, холодноярська земля ховала повстанців у своєму лоні – в печерах, схронах, катакомбах.

Земля випромінювала – і це очевидно! – мілітарний дух, який проймав, здавалось, кожного, хто народжувався тут. Місцева топоніміка засвідчує войовничий дух української природи та її дітей: тут є Січовий та Гайдамацький яри, урочища Склик і Ратище, дуб Максима Залізняка, під яким – згідно з легендою – Тарас Шевченко писав поему “Гайдамаки”.

У назві “Холодний Яр” є якась містична таємниця, магічна сила... У великому дзвоні Мотриного монастиря – заклик до повстання “за святую правду-волю”.

Скільки крові пролито в Холодному Яру за Батьківщину! Чи можна зміряти її?!

Холодний Яр – це “шанці на шанцях”, “могила на могилі”.

Кургани-могильники скіфської доби, могили “козацькі”, “татарські” і “лядські” – переконливі свідчення цього. “Тут, здається, сажня землі нема, не политого козацькою кров’ю, – писав Юрій Горліс-Горський в історичному романі “Холодний Яр”. – І населення з козацьким духом, непомішане, самі українці: за Україну – очі видеруть”. Це добре знали наші вороги, які у всі віки зустрічали тут, у Холодному Яру, не просто шалений спротив...

Холодноярці усвідомлювали, що поблажливість до ворога закінчується новими українськими жертвами. Українські селяни розуміли, що саме від того, скільки цеглинок ворожого муру вони проб’ють шаблями і кулями – залежить вислід боротьби.

В простих селянських серцях інстинкт до боротьби був природнім, а ненависть до окупантів і бажання знищити їх – щирим та чистим почуттям. У холодноярців не виникало бажання поступитись природнім правом бути господарем на своїй землі, вони не могли не відповісти, коли принижували рідних, коли чоботом завойовника топтали найсвятіше – нашу Українську Землю, пропахлу хлібом, залізом і кров’ю.

 

Сьогодні хочу розповісти про славетну холодноярську родину Чучупаків, яка поклала на олтар Батьківщини трьох синів-отаманів: Василя, Петра і Олексу.

Хоча їхні батьки – Григорій та Оксана Чучупаки – були неписьменними, а все ж подбали про освіту дітей. Старший із братів Петро закінчив чотири­річну церковно-приходську школу, потім Голов­ківську двокласну вчительську школу, після закінчення якої вчителював у селі Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Збереглася навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.

Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса – в с. Рацевому на Чигиринщині.

Коли розпочалася Перша світова, братів Чучупаків мобілізували, вивчили на прапорщиків і направили на різні фронти: Петра – на Румунський, Василя – на Білоруський, Олекса ж служив у Петрограді, брав безпосередню участь у Лютневій революції. Всі вони лишилися живими, а от старший брат Орест загинув на фронті у 1914-му.

Революція дала можливість повернутися братам з російської армії додому.

Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – сформував Олекса Чучупак. Та після поразки в бою з німецькою частиною односельчани звернулися до Василя, щоб він став отаманом.

Незабаром відділ самооборони переріс у полк гайдамаків Холодного Яру, який від лютого 1919-го активно виступив на підтримку Директорії.

Серед навколишнього населення, яке майже все було озброєне і добре організоване, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Великим авторитетом користувався і старший брат Петро, який очолив штаб полку гайдамаків.

Між боями козаки не гаяли час у Мотриному монастирі, чекаючи подій, а працювали вдома на господарстві і прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.

Холодноярське село ділилося на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.

Тричі підряд Мотрин дзвін сколихнув округу на початку літа 19-го, закликаючи підтримати повстання отамана Григор’єва.

“Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року до земляків. – Настав час всім кращим синам України, синам волі, синам вільного трудового життя взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством, неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...

Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.

Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, “що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр’’.

Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру...

Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю...

Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю...”

 

Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання весни – літа 1919 року Сергія Полікши. “Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – зазначав він у “Літописі Червоної Калини” в 1933 році. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати”.

 

Повстання літа 1919-го року було грандіозним за своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі…

Але на звільнену від комуни Україну насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...

Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя Чучупака успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. брав участь у їх вигнанні з Черкас...

Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.

В лютому 1920 р. полк гайдамаків Холодного Яру співдіяв з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід.

12 лютого в Медведівці командувачем Армії УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком була скликана нарада командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Були запрошені й Василь та Петро Чучупаки.

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі “хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України” та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

Армія УНР пішла широким фронтом на південь, а Холодний Яр розпочав підготовку до повстання... Та, на жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.

Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.

Прив’язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули до сіней: “Получайтє своєго бандіта!”

Петро Чучупак в цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. “Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці...”

Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: “Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм”. Ганна – в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: “Не дам батька!” Більшовик, відіпхнувши її ногою, наказав: “Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом”… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…

 

Поховали Василя Чучупака на цвинтарі, на самій горі. “Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти”, – згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі “Холодний Яр”.

Завдяки цьому романові слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – аж до наших днів. 28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака було поставлено меморіальний знак. А з квітня 1996-го на кладовищі Мельників, колишній “столиці” Холодноярської республіки, священик Української православної церкви Київського патріархату отець Василь із Чигирина править панахиду.

Щороку в цей день, 12 квітня, до могили Головного отамана Холодного Яру, з’їжджаються українці різних земель.

Править о. Василь панахиду і на сусідній могилі – холодноярського козака-повстанця Петра Токовенка, жорстоко замученого червоними окупантами. Його сестра – Параска Чиж – розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі...

 

Та, попри жахливі репресії, війни й голодомори, в селах холодноярських жили, живуть й житимуть Отаманенки, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Вернидуби, Запорожці, Залізняки, Чучупаки...

Холодноярці є. Звитяжці – будуть.

Справа лише за магічним дзвоном Мотриного монастиря...

 

Чорноліський полковник Пилип Хмара

 

Досліджуючи повстанський рух доби Української Народної Республіки, відвідав я і родинне село чорноліського отамана Пилипа Хмари Цвітне, що на Кіровоградщині. Запланував – разом із народною артисткою України Галиною Яблонською, кобзарем Ярославом Чорногузом та місцевим краєзнавцем Василем Білошапкою – провести в сільському клубі вечір пам’яті отамана.

Людей прийшло небагато: три – чотири десятки. Іншим перешкодила гроза і злива. А може, й байдужість до власної історії та долі.

Сказати, що серед присутніх були виключно ті, хто пишався, що саме в їхньому селі народився знаменитий отаман, було б перебільшенням. Дехто й серед цього, неширокого, кола вважав Хмару, як і привчила совєтська пропаганда, – бандитом.

Одна, у віці вже, селянка так і заявила з порогу: “Що Ви тут із Хмари героя робите?! Бандит він був. І все”.

Я не став сперечатися з нею, лише запитав, чи рід її в цьому селі живе з діда-прадіда?

– А то як же?! – підтвердила вона з гордістю.

– Значить, і Ваш батько, Ваші дядьки і діди були бандитами, – спокійно зауважив я.

– Чого це вони бандити?! – обурилася жінка і розправила хребта, ніби збираючись атакувати мене.

– А ось послухайте, – і я зачитав чекістське зведення від вересня 1920 року: “Все мужское население сел Цветная, Высшие Верещаки и Матвеевка с вилами и лопатами присоединилось к бандитам (Хмары)”… Отже, бабусю, Ваш батько, Ваші дядьки і діди, всі без винятку, були “бандитами”.