Давняя година, 13 страница

Та “кримінальна” справа на Ананія Гавриловича Волинця, яка зберігається в Управлінні СБУ у Вінницькій області, засвідчила інше: закінчити гідно життя свого Ананій Волинець не зумів – під впливом фізичних і психологічних тортур він зламався. “Кримінальну” справу Ананія Волинця знову хотілося засунути у спецхрани… І зберегти той світлий образ, який увійшов в українську історіографію завдяки Тарасові Бульбі-Боровцю…

Та переміг науковий підхід…

А якщо чесно, то не стільки він, скільки переконання, що українців слід вчити не лише на героїчних прикладах...

Я маю підстави засуджувати отамана Гайсинщини Волинця за те, що зламався, та не маю на те морального права. Бо сам не зазнав таких мук. Тим більше, що свідчення проти себе і своїх товаришів Волинець зробив у 1939 – 1941 роках, коли більшості їх вже не було в живих, або вони розвіялися по світах, зникнувши з поля зору НКВД. Та все ж…

Трагедія України полягає не тільки в тому, що наша кров виявилася чи не ідеальним середовищем для зрадників, перевертнів і байдужих, а насамперед в тому, що заламувались найкращі – найсвідоміші, найчистіші, найшляхетніші…

Безславна смерть лицарів – ось найболючіше, найвразливіше місце свідомого українства.

Ананій Волинець у 1918 – 1919 роках піднявся на найвищий щабель: він знайшов у собі сили підняти руку на братів, які заблукавши, зрадили. І підняв найрішучішим чином – із гармат упокорив збільшовичені села, роззброїв їх, рішуче покарав руйнівні елементи… Волинець діяв по-більшовицьки безоглядно…

Якби ж так діяли й інші борці за незалежність…

Ні, чимало патріотів сумнівалися, чи піднімати руку на ворога. Виявляли гуманізм до катів українського народу. А гуманізм неминуче призводив до нових українських жертв, врешті, до поразки.

 

Арешт, ув’язнення, “слідство” у казематах НКВД, “суд” – і, нарешті, відречення (зрозуміло, вибите!) від усього того, чим він жив усе своє свідоме життя, прохання до катів українського народу помилувати його і висловлення бажання вірою і правдою служити совєтській владі, поневолювачу, проти якого отаман гідно боровся у 1918 – 1920 роках.

А ви кажете: “Шекспір…”

Оце трагедія!

 

Чи перекреслило падіння отамана Волинця у 1939 – 1941-му роках його багаторічну працю в ім’я Батьківщини?

Чи варто категорично відповідати на це запитання?..

Трагедія отамана Волинця – це один з епізодів нескінченної української драми. Писати яку невимовно боляче…

 

Після розстрілу отамана Волинця у травні 1941 р. минуло півстоліття. Впав Совєтський Союз. Українська Совєтська Соціалістична Республіка, іменем якої і був засуджений до розстрілу Ананій Волинець, зникла, перетворившись на державу Україна, за яку він боровся, не шкодуючи життя.

Впродовж наступних років Генеральна прокуратура (вже незалежної) України почала переглядати десятки тисяч справ з метою реабілітувати репресованих каральними органами УССР.

У 1997 р. дійшла черга до гайсинського отамана… 27 серпня заступник Генерального прокурора України (Самостійної України!) Олександр Христенко завізував Висновок у архівній кримінальній справі № 3962 на Волинця Ананія Гавриловича.

Невже восторжествувала справедливість? Ні.

Висновок у архівній кримінальній справі № 3962 взагалі посіяв сумніви, що УРСР з її законами та антилюдською ідеологією розвіялась у мороці історії…

Ось красномовний фрагмент Висновку: “У 1918 р. за дорученням Центральної Ради, з церковного і кулацького елементу Гайсинського й Брацлавського районів Волинець організував політбанду, яка нараховувала близько 5500 чоловік… У такий спосіб матеріалами справи доведено, що Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовки і здійснення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації”.

Отже, заступник Генерального прокурора визнає політичні мотиви боротьби Ананія Волинця, тобто, не заперечує очевидної істини, що Ананій Волинець зі зброєю в руках боровся за владу Української Народної Республіки. Та з усього тексту Висновку випливає, що саме в цьому прокурор і вбачає злочин Ананія Волинця.

Та що говорити, коли А. Христенко інкримінує Ананію Волинцю як злочин членство в партії есерів, до речі, урядовій партії Центральної Ради, до середовища якої належав Михайло Грушевський, іменем якого в Україні названі десятки вулиць, пам’ятник якому височіє в центрі Києва.

 

Історичний Клуб “Холодний Яр” звертається до Генеральної прокуратури України з проханням переглянути своє рішення стосовно Ананія Гавриловича Волинця та інших військових діячів Центральної Ради, Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського і Директорії.

Історичний Клуб “Холодний Яр” звертається до Прем’єр-міністра України з проханням порушити на державному рівні питання про реабілітацію воїнів Української Народної Республіки.

Час чітко й однозначно заявити, що УНР, Українська Держава і Директорія є предтечами нинішньої Української держави, а отже, оборонці рідного краю – козаки і старшини – повинні бути належним чином вшановані на державному рівні.

Гайовий і гайовщина

 

В один із перших жовтневих днів 1922 року, в Києві, на розі вулиць Дмитрівської і колишньої Столипінської (тепер Олеся Гончара), чекісти влаштували засідку на отамана Гайового, що в супроводі охоронця йшов у бік залізничного вокзалу.

“При свете уличного фонаря, – згадував начальник секретно-оперативної частини Київського губернського відділу ҐПУ Ю. Перцов, – мне особенно врезались в память лицо и фигура Гаевого в тот момент, когда его стиснули с двух сторон. Он остался без движения, словно каменный. В автомобиле, после первого впечатления, он заметил: “Оце робота!”

Не розпука, не жах заполонили отамана в момент арешту, а захоплення філігранною роботою ворога.

Оця повага до противника в момент смертельної загрози яскраво висвітлила шляхетність, небуденність постаті отамана Київщини Гайового.

Хто ж він, цей Гайовий? Що спонукало його стати на шлях боротьби проти совєтської влади?

 

Справжнє прізвище отамана – Іван Грисюк. Народився у с. Дорогинці Білоцерківського повіту Київської губернії орієнтовно 1895 року в заможній селянській родині.

Воював на фронтах Першої світової, зрозуміло, “за царя і атєчєство”. Не встиг навіть дослужитися до молодшого офіцерського чину, як потрапив у полон.

З Австро-Угорщини повернувся десь у 1918-му. Якийсь час нічим особливим не займався: відлежувався на печі – відновлював сили після полону. А тут – комісари: чому валяєшся?! Ми, мовляв, кров проливаєм “за трудящих”, а ти…

– Та в мене ще ноги пухлі, – відказав Іван.

– Ах, так ти нє хочєш ваєвать за савєтскую власть?!

І побили Івана у рідній хаті нагаями.

– А-а-а… Ота-ка совєтська власть, – процідив він крізь зуби, – а нам говорили, що це власть трудящих…

Отак більшовицькі нагаї народили ще одного борця за незалежність рідного краю.

І Грисюк Іван пішов у ліс, до Богатиренка, отамана 2-го Гайдамацького запорізького куреня смерті. Й незабаром став його помічником.

Пізніше Грисюк отаманував на чолі власного загону. Діяв у Київському та Білоцерківському повітах. Більшовики називали Гайового-Грисюка “ізвєстним бандітом”, “віновніком крушенія продмаршрута для Донбасса”… Люди ж і у двадцяті, тридцяті роки, і пізніше пошепки говорили, що Гайовий “захищав села від набігів більшовиків”.

Одним із головних засобів боротьби проти повстанців було взяття заручників-відповідачів серед селян. В інструкції до наказу № 2 Київської окружної наради за підписом Володимира Затонського зазначалось: “Назначение ответчика должно происходить в районах, наиболее излюбленных бандитами, и должно производиться возможно более торжественно… При применении репрессий, особенно расстрелов, по отношению к ответчикам бить на психику неторопливым приготовлением к жеребьевке… давая возможность купить жизнь… выдачей действительных бандитов...”

Заручників села Дорогинки більшовики розстрілювали біля стіни кам’яної школи. Тут загинули Герасим Грисюк, батько Степана Лебединао та багато інших…

Вбили і брата Гайового – Дмитра.

Під час облави застрелили й отаманового батька – Андрія Яковича, який переховувався від людоловів у лісі.

Вбили й дядька Данила, батькового брата, – за те, що не бажав служити в Красній армії.

Розстріляли і двоюрідного брата отамана – Івана Грисюка, помічника лісничого села Веприка. Хлопця схопили в 1921-му, завели в жито за село, роздягли до спідньої білизни і безжалісно позбавили життя. Потім чекіст гидливо кинув матері розстріляного: “Ти, мужичка, сина виучіла на лєснічєва?.. Бєґі, забірай єво…”

Як бачимо, роду Грисюків “савєтська власть” оголосила війну на винищення…

 

Одним із улюблених місць дислокації козаків Гайового було урочище Кладова – між станцією Бояркою і селом Дзвінковим.

Про це згадує у своєму “Щоденнику” Сергій Єфремов. Цитую: “Добрий спомин зберегли люди про Гайового... Людей не кривдив. Помагав. Навчав Україну любити, за неї стояти… (Кладова) – дика пуща, надзвичайно мальовнича і велично-сувора. Справді неприступна твердиня гайдамацька. Один дядько розказував, ніби віз Гайового лісом. На дорозі лежить здоровенний дуб. Кинулись козаки Гайового одвертати, але нишком один до одного: “Не дуже, хлопці, – нехай батько свою силу покаже”. Ніби не можуть одвернути. Тоді встав Гайовий та як суне тим дубом!.. Каже дядько, що на власні очі те бачив, але… очевидно, це просто легенда, що на очах твориться… Своїх партизанів люди звуть “козаки”, а большевиків – “товарищі”, і треба чути, скільки зневаги вкладають у це останнє слово”.

 

Цікавий спомин про отамана залишив і поет Володимир Косовський. Його матір розповідала, як одного разу, коли Володимир ще був немовлям, сиділа вона на узліссі, на сосновій колодці, і колисала дитя. Несподівано зашелестіло листя і перед її очима з’явилося два вершники. Побачивши селянку, зіскочили з коней. Стрункий високий красень-командир віддав поводи свого коня ад’ютанту. Підійшов ближче. Вітаючись, поцілував жінці руку. Потім запитав:

– Більшовики в селі є?

– Щось подібного сьогодні не чула, – трохи розгублено відповіла селянка.

– Ви знаєте з ким розмовляєте?

– Ні.

– Я – Гайовий.

Отаман нахилився до жінки, взяв із рук дитину, посадовив на широку долоню, підняв угору і запитав ад’ютанта:

– Чи зробимо ми їх щасливими громадянами вільної України?

Ад’ютант, знизавши плечима, відповів:

– Вам про це, пане отамане, краще знати…

 

Не дивно, що село в масі своїй – попри червоний терор – продовжувало допомагати своїм захисникам, годувало їх, надавало медичну допомогу, коли треба було – переховувало. Чимало помічниць було серед жінок і дівчат.

Ось, наприклад, Ганна Грисюк, родичка отамана… Бувало, заріже барана чи вівцю, наварить повні горщики м’яса, дітям своїм не дає, а горщики – на воза, в сіно, зверху покладе борони та їде, ніби на поле волочити, а сама прямує у Вовчий Яр, до лісовиків…

Була у Гайового й розгалужена мережа інформаторів, які завжди попереджали про небезпеку, про рух червоних частин, їхню силу та озброєння.

У своєму районі отаман почувався безпечно, зловити його було марною справою.

З величезними зусиллями, після багатьох невдач, чекістам усе ж вдалося інфільтрувати в оточення Гайового сексота.

Настала осінь 1922 року. Непокоїли думки про зиму: як і де її перебути? І “сєкрєтний сотруднік” підказав “вихід”: емігрувати до Польщі, до Симона Петлюри. Принаймні на несприятливу частину року. Замаскований чекіст обіцяв через надійних людей організувати в Києві документи для виїзду. Таким чином отамана витягли з рідного району, де його, здавалось, тримала й оберігала земля.

Начальник секретно-оперативної частини Київського губернського відділу ҐПУ Ю. Перцов, який керував цією операцією, згадував: “Отдел ГПУ задался целью во что бы то ни стало изъять известного бандита Гаевого… Его никак не удавалось поймать на периферии, несмотря на массу затраченных сил и на жертвы. Необходимо было заставить Гаевого приехать в Киев, выудить его из района, где он имел много связей. После шестимесячной разработки плана комбинированным подходом удалось наконец выудить Гаевого, начальника его штаба и двух “пэвных” казаков в Киев...”

На початку жовтня 1922-го Перцов, нарешті, отримав довгоочікуване повідомлення: Гайовий у Києві! Отаман із начальником штабу прибув вночі на одну з квартир на вулиці Львівській. Сексот повідомив, що сьогодні ж увечері вони планують виїхати з Києва потягом. “Сєкрєтний сотруднік” попередив, що Гайовий озброєний двома револьверами та пляшечною бомбою, а у начальника штаба та двох охоронців – п’ять револьверів і дві бомби.

“Нам было известно, – продовжував Перцов, – что бандиты собираются отправиться на вокзал… Было также известно, из заявления самого Гаевого, что при попытке… задержать его на улице он патронов не пожалеет…”

Перед восьмою вечора Перцову доповіли, що Гайовий із товаришем підходять до пастки…

“Все было сделано так, как предполагалось, – розповідав чекіст. – Бандиты очутились в тисках между двумя группами, сошедшимися с двух сторон… Спустя несколько минут бандиты были обезоружены... В автомобиле, после первого впечатления, Гаевой заметил: “Оце робота!” А на вопрос о том, почему он не стрелял, ответил: “Забувся!”

 

Загинув Іван Грисюк 9 лютого 1923 р. під час повстання в Лук’янівській в’язниці – разом із холодноярськими отаманами Ларіоном Завгороднім, Мефодієм Голиком-Залізняком, Денисом Гупалом та іншими ¹⁰.

В 1930 р. забрали до Лук’янівської в’язниці й отаманового брата – Андрія. Там він невдовзі й загинув. У тому ж таки 1930-му арештували й найменшого отаманового брата Грицька і вислали в Сибір на довгих 17 років.

совєтська влада, яка послідовно здійснювала геноцид до родини Грисюків, і недобиткам (решткам?) великої колись родини “не давала ходу”. Це стосувалося навіть навчання. Зокрема, ніяк не міг отримати освіти двоюрідний племінник отамана Антон. Лише будучи призваним до армії, він зміг потрапити до військового училища. Дослужився до звання старшого лейтенанта, командував ротою. Та військову освіту використав не проти поневолювачів своєї Батьківщини й убивць власної родини, а проти фінського народу.

Гіркий і болючий парадокс!

Під час совєтсько-фінської війни Антон Грисюк став Героєм Совєтського Союзу. Відтоді ставлення до Грисюків у селі змінилося на краще – зокрема, місцеві активісти перестали бити вікна в їхній хаті…

Герой Совєтського Союзу Антон Грисюк загинув у квітні­­ 1944-го неподалік від м. Ковеля.

Найменший брат отамана Грицько повернувся із Сибіру в 1947-му. За два роки у с. Дорогинці таку пасіку зробив, що люди дивувалися! Та, як видно, зарано повернувся Грицько з Колими – в 1949-му його знову арештували і вислали назад у Сибір. Додому він вже стежки не знайшов: на чужині, в Новосибірську, і помер.

 

Нині на в’їзді в село Дорогинку, що неподалік від м. Фастова, стоїть поставлений ще за совєтських часів неоковирний монумент із написом: “Батьківщина Героя Радянського Союзу Антона Грисюка”.

Хочеться вірити, що з часом на його місці постане інший монумент, на якому ще здаля можна буде прочитати: “Батьківщина Героя України отамана Київщини Івана Гайового-Грисюка”.

 

 

Яків Шепель, отаман Поділля

 

Одним з основоположних міфів більшовицької пропаганди було твердження про класовий характер “Жовтневої революції”, тобто боротьбу “пролетарських мас” проти “буржуазії” за звільнення від експлуатації людини людиною. Таким чином більшовицькі історики намагалися приховати національно-визвольний характер революцій, які відбувалися на околицях російської імперії, тобто в колись завойованих царським народом країнах.

Зараз, коли оприлюднено десятки тисяч документів революційної доби з колись закритих архівів і спецхранів, можна однозначно стверджувати, що в Україні війни між “бідними” і “багатими” не було.

Так, більшовики тривалий час намагались, як вони казали, “расслоіть украінскоє село”, тобто спровокувати українців на братовбивчу, громадянську війну. Після кількарічних невдач їм, справді, вдалося здійснити свої наміри, і Національно-визвольні змагання українського народу набули драматичних кольорів громадянського конфлікту. Та все ж зараз ніхто із солідних істориків не заперечить того факту, що Українська Народна Республіка впала внаслідок інтервенції з боку більшовицької Росії, а не внаслідок збройного конфлікту між українською “буржуазією” та українським “пролетаріатом”, яких тоді не існувало в природі, адже робітники і буржуазія в Україні були переважно іноземного походження.

Біографія подільського отамана Якова Шепеля не тільки спростовує більшовицькі кліше про “куркульський”, як казав ворог, характер Української революції, але й свідчить про солідарність, яка існувала між українцями різних станів.

 

Яків Шепель походив із бідної селянської родини села Вонячина Літинського повіту Подільської губернії (нині с. Городище Вінницької області). Біднішої хати, як у його батьків, у селі, здається, не було – всього на два віконця.

На Світову війну Шепель, як і багато його односельців, зголосився добровільно: українські селяни тоді, у 1914-му, щиро прагнули воювати “за вєру, царя і отєчєство”. Та й охочих заробити “Георгія” було чимало. Не знаємо, чи заслужив Георгіївський хрест прапорщик російської армії Яків Шепель, а от срібну вазу від самої імператриці – з вигравіюваною подякою – отримав. Повернувшись із фронту, поставив її на видному місці і, напевне, з гордістю показував своїм сусідам.

Подільське село Вонячин Першу світову пережило більш-менш спокійно. Чутки про Лютневу революцію і скинення царя, які принесли люди з літинських ярмарків, селяни сприйняли більше негативно, ніж позитивно. Старі люди плакали: бути біді.

Нещастя прийшло вже у грудні 1918 р., коли в м. Літині вчинили заколот більшовики. Відразу після перевороту почалися грабунки, масові арешти, розстріли невинних… Та все ж більшовицьке повстання було швидко придушене. Порядок навів курінь Національної гвардії під проводом Ананія Волинця із сусіднього м. Гайсина.

Справжнє нещастя прийшло в березні 1919-го, коли Літинщину зайняли “красниє казакі” Примакова і Котовского. В ті березневі дні за Літином (у бік села Кулиги) було порубано і постріляно сотні учнів, гімназистів та сільських парубків, мобілізованих до Армії УНР. На своє горе, вони здались червоним у полон… 740 трупів захоронили лише тоді, як котовці і примаковці пішли далі.

 

Велику роль у перетворенні Шепеля з патріота “єдіной і нєдєлімой” на борця за українську державність відіграли рідний дядько, селянин Вонячина Кирпач, та вчитель Микола Олександрович Качуровський. Саме завдяки останньому сільська молодь с. Вонячина долучилася до читання “Історії Руси-України” Михайла Грушевського та “Самостійної України” Миколи Міхновського, які здійснили буквально революцію у свідомості юнаків, учорашніх патріотів Росії.

Довершили переворот у свідомості Якова Шепеля більшовики – з їхньою ординською безоглядно жорстокою політикою. Суть її досить відверто сформулював (16 грудня на з’їзді ЦК КП(б)У) організатор Комуністичної партії (більшовиків) України Станіслав Косіор: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту… вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.

Ще відвертіше про завдання російських більшовиків висловився нарком внутрішніх справ т. зв. УССР Владімір Антонов-Саратовський: “Я пришел сюда не для того, чтобы блюсти справедливость, моя цель – уничтожать и искоренять. Вот и все”.

Більшовики слів на вітер на кидали: їхні дії цілком відповідали намірам. Полилася кров українських селян та української інтелігенції і у Літині. А верховодило вчорашнє єврейське “дно”: водовози, балагульщики, “стекольщики”... Тепер це були комісари ЧК!

За словами самого Шепеля, його повстанська діяльність почалася у травні 1919 року, коли в Літині чекісти виарештували українську інтелігенцію, очевидно, і вчителів Якова, адже він свого часу навчався у Літинській гімназії. Щоб врятувати інтелігенцію, Яків почав збирати загін. До першого відділу отамана зголосилося півтори сотні селян.

Повстання вирішено було розпочати в ніч на 14 травня. Та, зустрівши по дорозі на м. Літин три більшовицькі автомобілі, оснащені кулеметами, селяни злякались. Відчайдухів виявилося лише шестеро. Власним прикладом вони вирішили розбудити селянську масу.

І шестеро повстанців на чолі з Яковом Шепелем увійшли до повітового міста Літина. Коло пошти зустріли пост червоноармійців. Кинули бомбу, трьох убили. Із комісаріату по повстанцях почав кропити кулемет. У відповідь у вікна полетіли гранати. Вони й вирішили долю сутички. Здобувши комісаріат, доозброїлися. В цей час прибули селяни, які спершу боялися йти до міста.

Вже разом повстанці попрямували у центр, де після короткого бою захопили автомобіль із кулеметами. Серед більшовицької залоги почалася паніка. Не зустрічаючи спротиву, дійшли до в’язниці і звільнили політичних арештантів: українських учителів, священиків, агрономів, службовців…

О третій годині ночі Літин був повністю звільнений...

Протягом короткого часу більшовики сім разів посилали на родинне село отамана Шепеля – Вонячин – “каральні загони з чужоземців”. Та щоразу вони із великими втратами відступали.

Бачачи, що більшовики не можуть нічого вдіяти з Шепелем, осміліли й жителі довколишніх сіл: коли отаман пішов відновлювати владу Директорії у містечко Синяву, він уже мав під командою три з половиною тисячі селян, озброєних косами, вилами і рушницями. Побачивши таку силу, більшовицька залога вирішила за краще відступити. Містечко було здобуте без жодного пострілу.

Оцінюючи повстання весни 1919 р. на Поділлі, червоний начдив-2 Ленґовський зазначав: “Как раз бедняцкие районы Литинского и Летичевского уездов дали особо значительный подъем бандитизма. Восстание было поднято под григорьевскими лозунгами: против насильственной коммуны, против евреев-коммисаров, в защиту религии и за “свободные советы” – без коммунистов …”

А от євреїв, які не підтримували більшовиків, отаман не тільки не кривдив, а й захищав. Відомий такий випадок. Коли Шепель зайняв Хмільник, єврейський фабрикант Ґер запропонував отаманові свою підтримку. Шепель, зрозуміло, не відмовився, і кравці та шевці Ґера пошили для повстанців козацьке вбрання: смушеві шапки з червоними шликами, кожушки, чоботи, інші речі. Отаман взяв під охорону Ґера, його родичів і взагалі всіх євреїв, які не скомпрометували себе підтримкою окупантів. Шепель віддав наказ забезпечити захист мирного єврейського населення від кримінальників.

Тим часом повстання з Літинського повіту перекинулося на Вінницький. На бік переможних повстанців почали переходити червоні частини. Зокрема, 17 травня на їхній бік перейшов півескадрон Подільської ЧК у складі 45 вершників…

Антонов-Овсєєнко свідчив: “К 19 мая в районе Литина банда до 2000 ч-к с двумя орудиями наступает к Виннице... Кроме конного отряда Подольской ЧК, к бандам примкнула часть нашей пехоты с одним орудием. 21 мая банда ворвалась в Винницу, заняла арестный дом... Наши потери велики…”

 

Як же виглядав легендарний отаман?

“Отаман – ще зовсім молода людина… – писав 4 вересня 1919 р. журналіст української газети “Шлях”, – з поголеною головою та з чорним оселедцем, що непокірно в’ється, – таким же непокірним, як і характер отамана”.

На вигляд Яків Шепель усе таки був непоказний: невисокого зросту, худий, із блідим обличчям. “Мав вигляд хлопця шістнадцяти – сімнадцяти років… ” А старшина УГА Володимир Клодницький у своїх спогадах зазначав, що Шепель “швидше скидався на гарну дівчину, яка обстригла й обголила свою косу, залишивши тільки оселедець, аніж на бойового отамана”. Та, попри зовнішність, Шепель завдяки надзвичайній сміливості, рішучості і зухвалості мав надзвичайний авторитет серед козацтва і селянства.

Ніби підкреслюючи свою сміливість, отаман неодноразово ходив у розвідку у саме лігво ворога. Як спосіб деморалізації, використовував він і психологічні засоби ведення війни: поширення панічних чуток серед противника.

“Протягом всього мого повстанського шляху, – розповідав Яків Шепель, – я зустрічав цілковите співчуття і допомогу селян. Займаючи яке-небудь село, я зараз же збирав сходи, на яких виносились постанови про обов’язкову підтримку повстанського руху. Всі, хто одмовлялись вступати в лави повстанців, виганялись селянством…”

Влітку 1919 р. на Поділлі з’явився новий ворог – Добровольча армія. Білогвардійці захопили вже й станцію Жмеринку, яка з’єднувала Південь та Захід України з північними районами, зокрема, зі столицею – Києвом. Та Шепель вибив вишколених і надзвичайно добре озброєних денікінців зі Жмеринки. В руки повстанців потрапили величезні запаси мануфактури і продуктів харчування...

Шепель розгорнув проти білогвардійців такі широкі дії, що ті змушені були визнати отамана собі за рівного і почали з ним зносини на предмет бойової співпраці проти більшовиків. На переговори виїхав полковник Перевалов, але отаман на компроміс не пішов і, незважаючи на обіцянки денікінців озброїти повстанців, відмовився провадити з ними будь-які переговори.

Врешті, білогвардійці відкотилися до Чорного моря, а Поділля вкотре залила червона пошесть. І Шепель знову стає на ґерць із московською комуною – і б’є ординців у районі Літина, Летичева, Меджибожа, Хмільника, Вінниці, Старокостянтинова...

Зрозуміло, що ім’я отамана не сходило з уст подільських селян. Якщо сприймати на віру їхні розповіді, то виявлялося, що Шепель в один і той же день бив більшовиків одночасно у кількох повітах Подільської губернії. Ці перебільшені чутки про його успіхи виказували повагу селян до отамана, віру у те, що він звільнить їх із пут більшовицької неволі…

 

Яків був надзвичайно сміливою і відчайдушною людиною. До того, він був надзвичайно “доладний у справах конспірації та агентурної праці”. Не один раз йшов на ризиковані трюки у запіллі ворога. І скрізь виходив живим і неушкодженим. Так, наприкінці зими 1920 р. під виглядом селянина, якого пограбували червоні, давши йому за це квитанцію, він обійшов чи всі совєтські установи Вінниці, в тому числі й військові, скрізь тикаючи тією квитанцією і прохаючи повернути гроші за забраного воза й сіно. Його не дуже бентежила грубість окупантів, які скрізь відповідали приблизно однаково:

– Кулак, міроєд! Ми рєвалюцію спасаєм, а он дєньгі... Вон атсюдава, сволочь!

Провівши таким чином детальну розвідку, Шепель незабаром зі своїми загонами вдруге вибив із Вінниці більшовиків. Про це з сумом згадують совєтські історики: “Отаман Шепель 23 лютого (1920 р. – Р. К.) захопив Вінницю. Бій був чотири дні. В руки Шепеля дісталося майже все майно, яке більшовики взяли у Денікіна”.

Окрім вонячинців, у Шепеля в загоні було багато селян з Івчі, Трибухів, Літинки та навколишніх хуторів. З Івчі родом був відомий повстанець Іван Паламарчук на прізвисько “Смерть”. Летячи на коні в атаку на більшовиків, він завжди співав: “Гей, пан, чи пропав, двічі не вмирати, нам поможе св. Юрій і пречиста Мати”.

Його боялися навіть свої. А він не знав страху. В одному з боїв, коли товариші залягли під кулеметним вогнем, він сам полетів на більшовицький кулемет, відсік голову кулеметнику. Але другий номер встиг відскочити вбік і звалив сміливця з револьвера.

Яків Шепель дуже поважав Івана Паламарчука. Тому ховав його з великими почестями.

 

Скільки разів російська преса, приймаючи бажане за дійсне, радісно повідомляла, що “ банди ” Шепеля ліквідовані! Але проходило небагато часу і у Вінниці, Літині чи Летичеві з’являлися листівки: “Цього числа я повернувся з відпустки і приступаю до виконання своїх обов’язків. Всім, хто був відпущений мною на відпочинок, наказую прибути в Трибухівський ліс для реєстрації. Отаман Шепель”...