Давняя година, 11 страница

– Чого це?.. – вже розгублено запитала селянка.

– Та тому що все чоловіче населення Цвітної (в тому числі і Ваші рідні) приєдналося до отамана або, як кажете Ви, “бандита” Хмари…

В залі сільського клубу засміялися. Жінка знітилась остаточно…

Того вечора інцидентів у клубі більше не було. А в чоловіків і дітей, що слухали розповідь про їхнє повстанське село, від гордості час од часу спалахували очі: і вони мали рацію, адже народилися в неабиякому – козацькому селі, яке від заснування ніколи не знало панщини.

 

Цвітна розкинулась на межі Чорного лісу і Дикого Поля. Три кілометри на південь від села колись проходила, як кажуть місцеві, “турецька границя” – у вигляді валу та рову, які частково збереглися й допетер.

У Цвітній віддавна існував гончарний промисел: у селі робили макітри, горщики, глечики, куманці, форми для випікання тіста тощо. Цвітнянський посуд, як простий, так і полив’яний, був добре відомий не лише на Київщині, а й у південних губерніях України та на Лівобережжі: возили його до Миколаєва, Херсона, Одеси, Переяслава, Яготина, навіть до Кишинева.

 

Пилип Хмара, три його сестри та двоє братів росли сиротами. Жили вкрай бідно. Всі наймитували. Навіть хати нормальної не мали – їхня розвалюха загубилася в кущах терну. Попри тяжкі обставини життя Пилип зумів закінчити чотирикласну Цвітнянську церковно-парафіальну школу.

Односельчани відзначали, що Пилип із дитячих років завжди заступався за несправедливо покривджених. Красивий і кремезний у плечах, він, як казали старі люди, був відчайдушний із дитинства та надзвичайно сильний. У селі жив силач Овер’ян – коня підіймав. Так от Хмара, хоч і на зріст невисокий, поборов Овер’яна.

Ще старі люди говорили, що Пилип був “отчаянний на розум”, тобто багатий на вигадку, схильний до ризикованих, нестандартних вчинків.

З Першої світової Пилип Хмара прийшов повним георгіївським кавалером у званні унтер-офіцера. Односельчани згадували, що Пилип був віртуозним кіннотником. Досконало володів і шаблею: рубав обома руками.

Юрій Горліс-Горський у романі “Холодний Яр” так зображував отамана: “Був це стрункий, сильно збудований чоловік… Одягнений у темно-зелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина-кіннотник, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир”.

Вже наприкінці 1919 року Хмара керував Першим чорноліським повстанським куренем, що згодом переріс у Чорноліський полк. Мав отаман власну печатку з гербом УНР. Мав і, так би мовити, “власну валюту”. До наших днів збереглися кредитні білети 1918 року випуску вартістю 250 російських рублів, на яких проштампований тризуб, під ним – рушниця, над цівкою якої великими літерами зазначено: “ХМАРА”. Саме такі, проштамповані скарбником отамана, гроші приймались населенням поруч із гривнями…

 

Чорноліський полк Пилипа Хмари взяв найактивнішу участь у повстанні весни – літа 1920 року... Оперував він не лише на Чигиринщині, а й у сусідньому Олександрійському повіті. Зокрема, в двадцятих числах серпня він співдіяв зі Степовою дивізією Костя Блакитного. Є підстави стверджувати, що 3 вересня Хмара на чолі тисячі гайдамаків узяв участь (спільно з Костем Блакитним) у звільненні Олександрії…

22 вересня загін Хмари переможно входить до Медведівки. Наступні дні отаман вже діє в районі Чигирина і Бужина. На цей час Чорноліський полк нараховував до трьох тисяч козаків і старшин.

10 – 11 жовтня в Чигиринському повіті, неподалік Онуфріївського монастиря, Пилип Хмара разом із загонами Степового-Блакитного та Чорного Ворона вступив у семигодинний бій проти регулярних частин Красної армії.

До пізньої осені відділи Хмари, крім безупинних збройних сутичок із каральними частинами ворога, активно руйнували комунікаційну інфраструктуру окупанта – розбирали колії, знищували дроти, валили стовпи, підривали залізничні містки. Активно розганяли і продзагони.

Повстанці перешкоджали вирубці лісів. Головний мотив: “Не дамо руйнувати нашого лісу!”

Хмара був рішучим противником т. зв. амністії, широко розрекламованої більшовиками: отаман не тільки не вірив жодному слову ворога, але й не вважав за можливе замирення з ним.

На зиму Хмара демобілізував більшу частину повстанців, залишивши ядро із 40 кінних та 60 піших. Ближче до весни 1921-го його загін почав швидко озброюватися, – як зазначали більшовики, “путем налета на отдельные красноармейские отряды и уничтожения последних”. Активно використовував Хмара і пропаганду. “Відозви до селян і гречкосіїв” писав помічник отамана Сіденко. Більшовики визнавали у своїх звітах, що ці звернення “сыграли огромную роль в деле вовлечения молодежи в борьбу с соввластью”.

В іншому більшовицькому документі за 1921 р. читаємо: “С марта сего года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Загородним...”

В березні 1921-го до загону Хмари влилося велике поповнення. Особливо багато серед новобранців було молоді, в середовищі якої Хмара був надзвичайно популярний. Посилювався загін і за рахунок утікачів із Красної армії; так, зокрема, Хмара прийняв до своїх лав 20 будьонівців, а їхній командир став ад’ютантом отамана.

На початку квітня неподалік Цвітної 200 повстанських шабель Хмари вщент розтрощили т. зв. загін “по борьбє с бандітізмом”. В бою було зарубано тридцять два карателі, багато взято в полон та поранено.

17 квітня відділи Хмари і Деркача чисельністю до півтори сотні кавалеристів прибули в холодноярське село Головківку, розгромили волосний виконавчий комітет, знищили всі справи архіву, забрали ячмінь, зібраний для відправки до Росії, і вивісили друкований наказ, в якому зазначалося, що майно всіх, хто продовжуватиме служити совєтській владі, буде конфісковане...

В серпні 1921 р. з ініціативи Хмари в Цвітній провели публічне освячення зброї. Священик Федір Іванча відслужив молебень і благословив гайдамаків на боротьбу за звільнення України від чужоземної окупації. Ефект від цього публічного заходу був колосальний: селяни підбадьорилися, а загін значно зріс за рахунок новобранців. Авторитет же отамана в очах селян піднісся ще вище. Посиленню авторитету Пилипа Хмари сприяв, як зазначали більшовики, “и красный террор, проводившийся красными отрядами”.

Як наочний приклад, наведу уривок із протоколу № 14 засідання Чигиринського повітового “совєщанія” від 2 вересня 1921 року. Цей фрагмент стосується політики російської окупаційної влади на Чигиринщині, зокрема у Цвітній та сусідніх селах:

“Слушали: доклад зам. сессии Революционно-военного трибунала тов. Стрибецова о бесчинствах, творимых отрядом уездной ЧК в (Чигиринском) уезде, которые выражались в следующем: в селе Высшие Верещаки, на кустарном кожевенном производстве, забраны крестьянские кожи, причем, делая обыск, рабочих запирали в конуру... В селе Цветная особо уполномоченным уездной ЧК тов. Березняком отбирались лошади у крестьян… причем лошади взяты у самых бедных крестьян. Отбирая лошадь у десятихатника, тов. Березняков нанес таковому удар, следы которого я, докладчик, лично видел. У бедной крестьянки отрядом уездной ЧК взята последняя свитка, а у сиротки, 15-тилетней девушки, без всякого основания забрали все вещи.

Такие (же) действия отряд УЧК проявил и в с. Яниче, даже больше усугубленные: девочку и крестьянина при обыске иссекли до полусмерти…

(Военком 220 полка) тов. Куравский, указывая на сплошной грабеж крестьян отрядом уездной ЧК, подчеркивал, что Продналоговая кампания, благодаря всему этому, свелась к нулю и крестьяне после прихода этого отряда стояли накануне массового возмутительного восстания…”

 

На жаль, про бойові шляхи отамана Хмари восени 1921 року і взагалі про його подальшу долю докладних відомостей не збереглося.

Юрій Горліс-Горський стверджував, що Хмару зарубала в бою червона кіннота. А підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко у своїй книзі “Стежками холодноярськими”, яку видав 1973 року у Філадельфії, стверджував, що Пилип Хмара, законспірувавшись, перейшов до цивільного життя. Чутки, що Хмара живий і мешкає в Криму, змінивши зовнішність та прізвище, циркулювали й у Цвітній.

 

Завершальний штрих до образу Пилипа Хмари дав письменник Михайло Іванченко, який у концтаборі міста Салехарда в Заполяр’ї заприятелював із уродженцем Цвітної Пилипом Шкурою...

Михайло Іванченко розповідав: “Пилип Шкура зовнішністю, вдачею і зухвалістю – отаман. Звільнявся з ув’язнення раніше за мене і сказав: “Якщо на Україні щось почнеться і ти почуєш про отамана Хмару – то буду я”.

Справа в тім, що його батько Прохір воював у загоні Хмари і на честь отамана назвав свого сина Пилипом... Отже, як бачите, козаки називали своїх дітей іменами отаманів”…

 

Переконаний, що розповідь про отамана Чорного лісу і Холодного Яру Пилипа Хмару не завершена. Вірю, що він ще не один раз повернеться в Україну – в радіопередачах, кінофільмах, книгах і стане взірцем для сучасного українця.

Побачите: Хмара ще навчить нас любити Батьківщину!

 

 

Отаман Чорного лісу Денис Гупало

 

Хочу продовжити розповідь про отаманів Холодного Яру та Чорного лісу. Сьогодні розповім про Дениса Гупала, уродженця села Нової Осоти (колись Чигиринського повіту Київської губернії). Його життя для нас важливе як наочний приклад того, як українське селянство пробивалося крізь дурман комуністичної пропаганди, пробуджувалося до національної дії…

За перші роки революції Денис устиг прочитати багато суспільно-політичної літератури, зокрема чимало соціалістичних та комуністичних агіток, під впливом яких почав висловлюватися проти релігії та гудити Бога. У зв’язку з цим у нього почався серйозний конфлікт з батьками. Інші члени родини стали на бік батьків. Денис опинився в ізоляції.

Але у нього вже був дорадник – колишній царський чиновник Яків Івєркін, який підтримував його у боротьбі проти авторитету батьків, звичаїв і традицій Українського народу.

З ним Денис ходив на збори сільських активістів, де Івєркін намагався вести агітацію за комуну. “Вся ця агітація, – зазначав пізніше Денис, – не мала жодного успіху, оскільки сам агітатор був великорос”.

Нарешті Івєркін виїхав із села. Позбувшись “великорозумного” наставника, взимку 1919 – 1920 рр. юнак уже читав переважно українські книжки. “Я прочитав, – згадував Денис, – “Історію України”, про яку раніше не мав жодної уяви, прочитав книгу Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Читаючи її, мені було дуже жаль за бідним поневоленим українським народом”.

Навесні 1920-го Денис заприятелював із фельдшером Юхимом Семенченком – національно свідомим українцем з Новомиколаївки. Більшовики називали його “ярым украинцем”. Саме Юхим Семенченко закріпив переворот у свідомості двадцятидволітнього юнака.

І хоча Денис продовжував за інерцією вірити у комунізм – як “кінцеву мету” – але вже розумів, що насамперед треба позбутися поневолення національного.

“Я думав, – згадував він, – що раніше, ніж досягти соціального ладу, Україна повинна стати самостійною, а потім вже можна буде вводити соціалістичне правління і увійти у сім’ю загальнонародного правління Інтернаціоналу”…

Що таке Інтернаціонал в дії Денис пізнав уже у травні 1920 року, коли через рідну місцевість на т. зв. польський фронт переходила Перша кінна армія Будьонного.

Юхим Семенченко розповів Денису про бій між ордою Будьонного та “повстанським селом Івангородом”. Цей бій завершився для українських селян трагічно: переможці засудили на смерть полонених повстанців, яких привселюдно – зігнавши селян – почали рубати шаблями та колоти багнетами.

На очах у рідних було зарубано 16 селян. Потрапив під шаблю і старий революціонер Кучеренко – учасник революції 1905 року.

Односельчани захвилювалися. Беззбройні, вони готові були знову кинутися на ворога. Усвідомивши небезпеку, будьонівські карателі припинили рубку, скочили на коней і зникли у вибалку.

“Вся ця картина мене схвилювала, – говорив Денис. – Мені було надзвичайно шкода побитих селян – братів-українців, народних революціонерів”.

Побачивши, що почуття гніву та помсти переповнюють юнака, Юхим Семенченко розповів йому про існування українських повстанських комітетів, які тримають зв’язок з урядом Української Народної Республіки. Семенченко повідомив, що готується всенародне повстання проти окупантів.

І Денис Гупало “вирішив активно, зі зброєю в руках” виступити проти влади чужинців. Уже на початку серпня 1920 р. він разом із двома десятками хлопцями, яких хотіли мобілізувати до Красної армії, приєднався до Чорноліського полку отамана Пилипа Хмари.

 

Села зачаїлися, очікуючи сигналу “загального повстання проти совєтської влади – під жовто-блакитним прапором”. І цей сигнал пролунав.

Повстання почалось 1 вересня 1920 року. Як зазначав Гупало, воно було “поголовним”. Повстанці захопили велику залізничну станцію Знам’янку. Весь вересень минув у безперервних боях із регулярними частинами Красної армії.

В цей час Гупало воював у складі Першого кінного полку Спепової дивізії Костя Блакитного під безпосереднім командуванням отамана Ялисея Лютого-Черевика, зокрема, взяв участь у бою проти Красної армії коло села Красносілки, в бою під Фундукліївкою – проти бронепотяга та червоної піхоти, а також у січі з курсантами коло Цвітної та інших збройних сутичках.

У жовтні 1920 року, коли Степова дивізія вирушила на південь рятувати свої села, які палили будьонівці, Гупало перейшов до загону легендарного отамана Кібця (Миколи Бондаренка із Цибулевого) і став учасником чи не всіх його відчайдушних нальотів та майстерних засідок. Після загибелі отамана Денис Гупало боровся за свободу Батьківщини у складі загонів отаманів Хвилі, Миколи Бондарчука і Терещенка. У 1922 р. разом з отаманом Стодолею створив невеликий загін із 30 добірних козаків, серед яких були й два брати Дениса – Іван та Стефан...

“Казаки вооружены великолепно, – доповідав сексот, – одеты с иголочки, на хороших конях... Гупало – молодой, лет около 35-ти (насправді 24 роки. – Р. К.) простой казак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политически грамотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч оселедец, лошадь отобрана у начальника Знаменского гарнизона”…

У травні 1922 р. Денис Гупало визнав загальне командування отамана Ларіона Завгороднього. Активність повстанців була такою високою, що більшовики пішли на безпрецедентний – навіть для їхнього нелюдського режиму – крок: оголосили лісовий район між станціями Хирівкою та Змам’янкою, де діяли отамани, поза законом. Більшовицький документ зазначав: “Всех, кого застанут здесь, расстреливают на месте”.

 

Влітку 1922 р. чекісти провели широмасштабну таємну операцію, спрямовану на остаточне знищення української партизанки. Задум був: об’єднати та очолити повстанство лісостепової України, взяти на облік усі загони, їхніх отаманів, а згодом, як казали чекісти, “проізвєсті учьот” кожного повстанця. Чекісти планували – нібито для наведення дисципліни – знищувати всіх, хто не захоче їм підлягати. Головну роль у цій операції мав відіграти колишній петлюрівець, а тепер (на той час?) чекіст Петро Трохименко. Він представлявся партизанам командиром Чорноморської повстанської групи Гамалією.

Гортаючи сторінки справ холодноярських отаманів, я наштовхнувся на “накази” цього “Гамалії”. Написані вони надзвичайно добре: динамічно, патріотично. Ці накази, безперечно, підносили дух козацтва.

Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу за Самостійну Україну...

Неймовірно: найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї ж та її героїчних оборонців.

Ось так званий – написаний чекістами – наказ № 5 “Військам Чорноморської Повстанської Групи”:

“П’ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю. Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились від персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю...

Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірити кожний (свій) крок…

Панове Отамани, старшини і козаки!.. Пам’ятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства... Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі”.

Аж не віриться, що ці святі слова про необхідність збройної боротьби за національні права написані зрадниками і були використані для знищення українських підпільників! Яка зла посмішка долі!

Підбадьорюючи лісове воїнство, “Гамалія” обіцяв провести з’їзд отаманів, який буцімто мав прийняти рішення про повстання. У наказі № 10 вказані дата і місце проведення цього – організованого чекістами – “з’їзду” – 29 вересня 1922 року, Звенигородка.

 

І ось настав той нещасливий день. Отамани Гупало, Завгородній, Голик-Залізняк та їхні ад’ютанти вирушили в дорогу, наприкінці якої їх чекала пастка. Денис Гупало відчував небезпеку, закликав Ларіона Завгороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів...

 

Зі Звенигородки арештованих отаманів відправили до Києва – до Лук’янівської в’язниці. Ось уривок із Висновку у справі Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала від 16 січня 1923 року...

“Длительной упорной борьбой… постепенно, с громадными трудностями… партизанские отряды уничтожались и рассеивались красными войсками. Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей. (Они) свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.

Четыре года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины. Лишь к концу 22-го года Полномочному Представительству ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма”.

2 лютого 1923 р. надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Денису Гупалу та його побратимам… А 9 лютого засуджені на смерть підняли повстання у Лук’янівській в’язниці.

Під час чотиригодинного бою у центрі Києва загинуло 38 чоловік, серед них і отаман Чорного лісу Денис Гупало…

Невимовні страждання лицарів України на цьому не завершились: Батьківщина, за яку вони поклали свої буйні голови, вперто не визнає своїх героїчних синів.

Одним із свідчень цього є Висновок з архівної кримінальної справи № 1136, зроблений вже в час відродження Української держави, – 22 вересня 1994 року. Цитую: “За вироком суду всі засуджені визнані винними та засуджені за те, що злочинно діяли проти Робітничо-Селянської Держави в інтересах поновлення влади буржуазії на Україні... Вина засуджених… повністю доведена... Кваліфікація злочинних діянь… дана вірно, засудження їх є обґрунтованим.

На підставі наведеного… вважати Завгороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Діонісія Мусійовича… обґрунтовано засудженими по цій справі і такими, що не підлягають реабілітації”.

 

Виходить, що захисники Вітчизни таки “не воїни”, а “Разбойники, воры. Пятно в нашей истории”?

 

Ні! – відповідає Тарас Шевченко. – “Брешеш, людоморе! // За святую правду-волю Розбойник не стане”!

 

Та все ж, доки душі українських отаманів перебуватимуть під арештом?

Хто відповість на це запитання?

 

 

Лицар лісів Ларіон Завгородній

 

Продовжуючи розповіді про отаманів Наддніпрянської України, хочу повернути нашому народові й ім’я Ларіона Завгороднього – одного з найславетніших отаманів доби Української Народної Республіки, якого навіть більшовики з повагою називали “лицарем лісів”.

Ларіон Завгородній – хлібороб з діда-прадіда, ідеальний герой для більшовицької міфології: “нерухомістю не володів”, землі не мав. Здавалось би, ідеальнішого пролетаря, а отже, потенційного прихильника комуни, важко знайти…

Та, як показав життєвий шлях отамана, не завжди матеріальне визначає свідомість…

 

Перший свій повстанський відділ Ларіон Завгородній створив у листопаді 1918 р. – під час повстання проти Гетьмана Павла Скоропадського (Ларіон став заступником отамана).

А тут – через розбурхану двома революціями та антигетьманським повстанням країну – додому верталось величезне німецьке військо, що після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні фактично напризволяще залишилося в Україні.

Не дивно, що першою акцією загону Завгороднього стала залізнична.

Неподалік станції Помічної новоспечені партизани зупинили три ешелони з німецьким воїнством і обеззброїли його. Німці були настільки деморалізовані капітуляцією, що дозволили дядькам, яких нещодавно вчили азбуки порядку, навіть роздягти їх. Так вони, вчорашні господарі становища, і поїхали далі: без зброї, напівроздягнені, пригнічені... Повстанці ж розійшлися по домівках – готуватися до зимових свят.

Майже весь 1919 р. Ларіон Завгородній прожив мирним життям українського хлібороба. Але у жнива прийшла Добровольча армія, і довелося знову братися за зброю.

Після вигнання денікінців прийшли нові “визволителі” – “совєтская власть” з її ЧК та “істрєбітєльнимі отрядамі”. Довелося знову йти до лісу. Воював у загонах отаманів Дорошенка, Цвітковського, Василя Кваші, Степового-Блакитного, Пилипа Хмари.

Набравшись досвіду, на початку 1921 р. Завгородній сформував власний відділ, який нараховував 220 козаків, озброєних тринадцятьма кулеметами. Більшовицький історик Давид Голінков зазначав, що Завгородній, об’єднавши навколо себе кількох отаманів, “став керувати значними збройними силами” і здійснив понад сто нальотів на червоні частини.

Зокрема, у березні 1921 р. відбулися бої з червоними військами під Розуміївкою, Тиліткою, Пастирським, Лебединським монастирем. А під селом Бовтишкою козаки Завгороднього наскочили на загін Єлисаветградської ЧК і так пошарпали його, що чекісти змушені були у безладді тікати до повітового міста.

Ось ще один документ – витяг із доповідної записки начальника чигиринської міліції: “С марта 1921 года в Чигиринском уезде вновь поднято контрреволюционное выступление против соввласти главарями еще прошлогодних банд Хмарой, Деркачем, Ильченко и Завгородним... Большая часть уезда… обжата оперирующими бандами, быстро передвигающимися с места на место. Вся планомерная работа на местах милиции, исполкомов и комнезамов дезорганизована”.

15 березня 1921 р. розлючені чекісти, аби помститися отаманові, застрелили його батька, арештували дружину і тестя. Незабаром їх обох закатували в Єлисаветградській ЧК…

Та зупинити отаманську шаблю вже було неможливо – більше того, у відповідь на розстріли мирних жителів триста вершників Завгороднього різко активізували свою діяльність: у Черкаському, Чигиринському, Знам’янському та Єлисаветградському повітах окупанти спокою не знали. Бої вели із 3-м та 25-м кавалерійським полками, а також ударними групами ҐПУ, міліції, 222-м пішим полком Червоної армії.

В одному бою, під Цвітною, Завгороднього було тяжко поранено в ногу.

Після лікування – знову бої…

Агент-чекіст у своєму донесенні так описував отамана: “Завгородний одет в темно-синюю чемарку, в кубанке с черным башлыком, на правом рукаве квадратный кусок синего сукна, наискосок этого сукна национальная ленточка, желтый полумесяц, в средине полумесяца украинский герб с буквами “УНР”, вишитый сухозлоткой. Хромает на левую ногу, ходит с большим трудом, всегда ездит на хорошей гнедой лошади… Черная окладистая борода, круглолицый… Роста выше среднего, политически грамотен. На вид довольно симпатичный, с постоянной улыбкой на лице, производит впечатление доброго, немного наивного человека…”

 

Навесні 1922-го Холодний Яр ожив. Із землянок та підземних схронів на світ Божий з’являлися партизани; з хуторів та сіл до лісу на святу працю сходилися гайдамаки. В березні відділ Завгороднього з’єднався із загоном отамана Голика-Залізняка, який мав 25 шабель і 15 багнетів, та партизанським відділом Дениса Гупала. Згодом до побратимів приєднався шполянський отаман Чорний Ворон на чолі 25-ти козаків, за плечима яких був не один рік збройної боротьби. Сотня досвідчених козаків – це вже неабияка сила. І більшовики невдовзі відчули її на собі. Особливо наповненим боями був квітень…

Успіхи гайдамаків Завгороднього змусили червоних окупантів влітку 1922 р. сконцентрувати в околицях Холодного Яру значні сили. Повстанці опинилися затиснутими з усіх боків.

Щоб зрозуміти, в яких тяжких умовах продовжували боротьбу козаки і старшини отамана Ларіона Завгороднього, слід згадати хоча б один день повстанського життя.

Отже, 27 липня 1922 року.

Наштовхнувшись у лісі на кінний загін міліції, що спільно з “летучим отрядом № 2” вишукував сліди повстанців, сотня Завгороднього відступила до с. Хайнівки і тут прийняла бій. Вирвавшись з-під удару двох каральних загонів, Завгородній наштовхнувся на заставу ударної групи Єлисаветградського ҐПУ. Після короткого бою повстанці знову відступили. Але назустріч Завгородньому вже висунувся 3-й ескадрон 3-го кавалерійського полку. На щастя, ударна група ҐПУ, яка продовжувала переслідувати Завгороднього, не зорієнтувавшись, відкрила кулеметний вогонь по червоних кавалеристах і зупинила їхній наступ. Поки більшовики вели бій між собою, загін Завгороднього відступив і сховався в лісі…

Взагалі, Завгородній уникав бою лише тоді, коли його нав’язував ворог. Сам же атакував залюбки. Здійснивши наліт на ту чи іншу червону частину, досвідчений конспіратор Завгородній відразу розділяв свої загони на трійки та п’ятірки, які терористичними актами наводили жах на совєтських активістів. “Тройки Завгороднего, – зазначали чекісти, – распространили свое влияние на весь Елисаветградский уезд… Ответственные работники боятся ездить вглубь уезда”…

 

Так все ж боротьба доходила кінця: Завгороднього звідусіль обклали червоними частинами, в його середовище інфільтрували двоє сексотів, до речі, колишніх петлюрівців. Вони й заманили своїх бувших побратимів у пастку – до Звенигородки, на т. зв. з’їзд отаманів, організований чекістами.

І 29 вересня 1922 р. отамани – вже в арештантському вагоні – їхали до Києва, де їх чекала знаменита Лук’янівська в’язниця.

16 січня 1923 р. слідство було завершене. Ось уривок із Висновку у справі Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка і Дениса Гупала:

“Дело возникло при следующих обстоятельствах. С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение… в течение 1918 – 22-го годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний…

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма… – атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало. Эти три атамана… в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра… ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью…

Действия Завгороднего не самостоятельны, он работает по указаниям и инструкциям закордонного петлюровского штаба...”

2 лютого 1923 р. надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу постановила смертний вирок Ларіону Завгородньому і його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Юрію Дроботківському, Василю Ткаченку…

9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. у камері № 1 Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися чотирнадцять холодноярців, під час роздачі враніш­нього окропу повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти – до канцелярії в’язниці, захопили зброю. Оскільки прорватися на київські вулиці не вдалося, забарикадували сходи, відкрили всі камери: ”Виходь, хто хоче!” – а самі з рушницями до вікон...

“Стріляли рідко, щоб кожен набій даремно не пішов...

Хто не мав (рушниці) – посідали в коридорі й розмовляють собі, ніби зовсім не їх смерть дожидала.

Чотири години серед Києва йшов бій. По одному переставали стріляти холодноярці...

Один, похмурий, що стріляв найуважніше, обернувся.

– Чого перестали?

– Один набій лишився, – відповідають...

– Ну, отамани, – усміхнувся він до товаришів, – ставайте. Хай я хоч раз вами покомандую. Завгородній! У тебе револьвер?.. Ставай проти мене, я собі теж у револьвері залишив.

Розцілувавшись із тими, що залишалися, та між собою, стали посеред коридору парами, – один проти одного. Проти Завгороднього став Чорнота, біля них – інші...

Кожний тримав однією рукою свою рушницю на спуск, другою направляв дуло товаришевої рушниці собі в серце.

– Ну, готово? – радів чогось Чорнота. – Увага! Живе Україна! Раз! Два! Три!

Шістнадцять героїв впало на підлогу”.

Так завершили свій останній бій холодноярські отамани Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Денис Гупало, Сергій Захаров, козаки-холодноярці Тиміш Компанієць, Олекса Добровольський, Юрій Дроботківський.