Студопедия — Давняя година, 8 страница
Студопедия Главная Случайная страница Обратная связь

Разделы: Автомобили Астрономия Биология География Дом и сад Другие языки Другое Информатика История Культура Литература Логика Математика Медицина Металлургия Механика Образование Охрана труда Педагогика Политика Право Психология Религия Риторика Социология Спорт Строительство Технология Туризм Физика Философия Финансы Химия Черчение Экология Экономика Электроника

Давняя година, 8 страница






Один за одним заходили новобранці до триповерхового будинку на вул. Глинки, 33, де розташувалася приймальна комісія… В кабінетах гамірно цокотіли друкарські машинки, вистукуючи направлення до військових частин. Найбільше – до Казані, Тули і Саратова. В Україні залишати нікого не збирались, адже червоні добре знали яким духом дихають мешканці привільного українського степу, що грізно-весело – під дзвін шабель та посвист куль – біг до Чорного моря.

Найгірші сподівання червоних виправдались: 12 травня 1920 р. після семигодинного бою повсталі “новобранці” повністю звільнили місто. Особливо зворушливі сцени відбувалися на подвір’ї ЧК, де сходилися визволені з тюрми селяни: там батько сина притискав до грудей, там жінка чоловіка зустріла, а мати – дитину. У багатьох очі були залиті сльозами радості, сльозами щастя волі…

 

Звістка про визволення повстанцями Кривого Рогу блискавично розлетілася по навколишніх селах і хуторах. Всюди народ святкував перемогу. “За весьма непродолжительный период времени, – зазначав у звітах ворог, – отряд Степового стал насчитывать в своих рядах до 20 000 человек, при двух орудиях и пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворожском уезде две автоколонны”.

До Костя Пестушка-Степового, гучна слава про перемоги якого широко розлилася Україною, почали приєднуватися й інші загони, зокрема Сергія Клепача, Пилипа Хмари, Голика-Залізняка, отамана Іванова, який, до речі, сформував окремий відділ з росіян-старовірів, які хоч і ненавиділи українців усіма фібрами душі, та все ж, не витримавши брутальних знущань більшовиків, приєдналися до повстання.

Колискою Степової дивізії став район войовничих козацьких сіл Верблюжки – Варварівки – Водяної – Петрової. Чекісти у своїх звітах зазначали, що “лозунг Степового був “Самостійна Україна”.

Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розливалося знаменитим українським степом, де навіть соняшник нагадував, як сказав поет, “замашний вигин шаблі”.

Ось панічні зведення Кременчуцької губернської ЧК:

“В районе Павлыш – Лекаревка оперируют банды около 1000 человек… Повстанческое движение и бандитизм охватывает весь уезд”.

“4-го сентября бандой до двух тысяч человек под предводительством Степового был произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена музыкальная команда, выпущены из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы...

Банды организованы в дивизию, имеющую четыре полка. Разбросаны побатальонно по всему Александрийскому уезду. Определенно известно, что заняты села Звенигородка, Куколовка, Красная Каменка, Новостародуб.

...Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии, с пулеметами, большим запасом снарядов и патронов. В результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит”.

Чекіст-історик Борис Козельський зазначав, що в районі діяльності Олександрійської (тобто Степової) дивізії “майже неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут, – писав він, – рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів киплячий казан”. Справді, повстанці, як колись Шевченковий Ярема, “не різали, лютували”.

А в критичні хвилини, коли насідав ворог, отаман Степової дивізії вмів вселяти у своїх козаків героїзм і відвагу. Одна його поява серед передніх лав магічно діяла на вояків.

Успішно воювати проти червоних окупантів допомагала й висока організація Степової дивізії, яка мала чітку структуру: Головний отаман, штаб, контррозвідка, політична прибудова – Повстанський комітет, полки, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторський відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комендатура руху, дивізійний суд, дивізійний госпіталь, господарчі частини, а також комісії боротьби з бандитизмом. Особу, помічену в бандитизмі, комісія мала право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу…

Детально розповідаю про структуру Степової дивізії спеціально для тих, хто й досі – всупереч фактам – вперто звинувачує українських селян в анархізмі…

 

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру, який на той час змобілізував 14 тисяч гайдамаків. 24 вересня 1920 р. в Медведівці, де колись почалася Коліївщина, відбулася нарада, в якій, окрім холодноярських отаманів, узяли участь командири Степової дивізії та отамани інших регіонів. На цій нараді Костя Блакитного було обрано Головним отаманом усіх повстанських загонів Холодного Яру і околиць.

Отамани, зібравши понад тридцять тисяч козаків-повстанців, почали обговорювати можливість походу на Київ – щоб вибити більшовиків зі столиці УНР. Особливо наполягав на цій ідеї командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, колишній студент Катеринославського гірничого інституту Микола Скляр. Та все ж більшість отаманів не хотіли відриватися далеко від своїх околиць. Тому вирішено було залишатися в тилу Красної армії, руйнувати її комунікації та нищити живу силу.

Осінь 1920-го р. дала українському народові світлі надії: спільним контрнаступом польського війська і українських дивізій на всіх фронтах була розбита Красна армія, що дійшла була аж під Варшаву. Зокрема, на центральному відтинку фронту були розтрощені всі чотири армії Тухачевського. 70 тисяч червоноармійців було захоплено в полон. На південному напрямку шоста польська та українська армії гнали перед собою 12-у і 14-у совєтські армії. Тут у полон захоплено 11 тисяч червоних.

На півдні більшовикам теж доводилось несолодко: Врангель захопив у полон 21 тисячу їхніх бійців. Начальник штабу Південно-західного фронту Петін у доповіді Реввоєнсовєту заявив: “Власть савєтов наканунє ґібєлі. На фронтє полний развал, в тилу – разруха”. Справді, повстанці Поділля, Холодного Яру, Херсонщини, Катеринославщини, Уманщини, Таращанщини повністю дезорганізували запілля Красної армії.

Генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський так оцінював роль повстанців: “На маргінесі вирішальних подій 1920 р. яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог… та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів”.

Повстання, справді, розгоралося і набувало, як тоді казали, “поголовного характеру”. В його полум’ї зникали окупанти та їхні наймити.

А українські гречкосії перетворювались на героїв…

Згідно з повідомленнями чекістів “банды с каждым днем увеличивались”, зокрема, 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту розмістився загін у 8000 повстанців. Чекісти уточнювали: “Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и вилами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета… В Новопражcком районе, в деревне Верблюжка, по направлению станции Долинской появилась банда Штыля, 600 – 700 человек, вооруженная куцепалами и винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 октября вступила банда в 5000 человек...”

Совєтське військо за наказом Троцького почало евакуюватися за Дніпро… Росії терміново потрібен був мир – щоб оговтатися і привести до тями свої розбиті і деморалізовані армії. І росіяни розпочали у Ризі таємні переговори з поляками, на яких було досягнуто перемир’я.

Західний фронт зупинився.

У більшовиків з’явилась можливість перегрупувати сили і кинути Кінну армію на південь України, де хазяйнували білогвардійці…

Невдовзі до степовиків дійшли чутки, що будьонівці палять їхні села, розстрілюють родини повстанців. Козаки почали вимагати від отамана вести їх назад – виручати рідних. Блакитний змушений був скласти з себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру і терміново вирушив на Херсонщину.

Вже в районі Сентова маршрут Степової дивізії перетнувся з маршрутом Кінної армії Будьонного, що із заходу вогненним смерчем сунула на південь України для боротьби з Врангелем.

Командир ударно-розвідувального загону Степової дивізії Чорний Ворон, першим виявивши ворога коло Сентового, не став чекати, поки будьонівці помітять колони степовиків і заатакують їх на марші. Він першим кинувся на червону лавину.

Будьонівці спершу сприйняли повстанців за своїх. Тому і Чорний Ворон зумів упритул наблизитись. Тачанки, різко розвернувшись, залили прицільним кулеметним вогнем будьонівців, викосивши кілька сот душ. Привернувши таким чином увагу близько двох тисяч вершників, Чорний Ворон повів їх у протилежний від Степової дивізії бік.

Розгорнувшись лавою, червоні, врешті, наздогнали степовиків і оточили лісок, в який заскочив загін Чорного Ворона. На жаль, отаман, уродженець Жовтих Вод, не знав добре холодноярських околиць і непомітно вивести частину не зумів. А прорватись із боєм не пощастило. Тим часом червоні, підтягнувши гарматні частини, почали обстрілювати ліс. Три години, не втихаючи, гупали гармати, руйнуючи останній захист степових вершників... Ворог пропонував скласти зброю, та ніхто з козаків і не думав здаватися. Коли будьонівці увій­шли в лісок, поранені воронівці “самі себе добивали на очах у ворога”.

Залишившись з двома козаками, Чорний Ворон несподівано підняв догори руки і вигукнув: “Здаюсь!” Повіривши, червоний командир підскочив майже впритул. Він навіть не встиг пошкодувати за свою необачність: Чорний Ворон всадив йому кулю просто у груди.

Будьонівці розгубилися і на мить зупинилися.

“Не вам, московські запроданці, своїми брудними руками взяти Чорного Ворона”, – зневажливо кинув отаман. І повільно, гіпнотизуючи поглядом своїх непорушних чорний очей, підніс до скроні пістолет.

Пролунав постріл. За ним ще два – це останні козаки-воронівці поставили знак оклику у своєму героїчному житті.

Будьонівці отямились. І кинулись рубати вже мертвих…

 

Холодноярці, які поспішали на грім бою, з’явились занадто пізно. Осавул Головного отамана Холодного Яру Залізняк (майбутній письменник Юрій Горліс-Горський), який одним із перших прибув на поле останнього бою Чорного Ворона, так описав побачене:

“Праворуч виднілися сліди густого рукопашного бою... На невеликій площі – з півтори сотні порубаних – вдвічі більше будьонівців... Чорнота пізнав коня Чорного Ворона, який мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.

Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами, злякано форкаючи, обминають кінські трупи.

– Є, тут! – крикнув Андрій Чорнота...

Ворон без зброї, в закривавленій одежі, роззутий лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимсь грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задере­в’янілі руки – зігнуті на грудях, між посіченими пальцями – зложені хрестом два набої...

Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо коло ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам’яті українського народу...

– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Пилип Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.

– Відправимо до Мотриного монастиря, – одізвався Петренко. – Колись Василя Чучупака туди перенесемо.

Чорнота заперечив рухом голови:

– Не можемо Ворона забирати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай з товариством і спочиває ”.

Селяни навколишніх сіл позбирали загиблих козаків і поховали їх в одній могилі в лісі Раєвського.

Отак, недалеко від станції Хирівки, на захід від неї, постала висока могила Борців за Волю України.

 

Настала пізня осінь... Літнє вбрання козаків Степової дивізії вже не гріло, а зимового одягу майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило Костя Блакитного прийняти рішення про часткову демобілізацію дивізії. Дехто з повстанців повернув до Холодного Яру. Не демобілізувався й кінний полк отамана Іванова. Інші перейшли у підпілля…

Плани українських підпільників, як пізніше зазначав ворог, були “грандіозними”. Навіть досвідчених чекістів вразила, як вони визнавали, “широта размаха задуманного”.

Революціонери Півдня України справді провели величезну роботу, створивши потужну підпільну мережу. Велику роль в її організації відіграв уповноважений Симона Петлюри, талановитий організатор українського підпілля доктор Гелев, серб за національністю…

5-й з’їзд совєтів Катеринославської губернії, враховуючи нетривке становище окупаційної влади, змушений був навіть оголосити “фронт борьбы на внутреннем кулацко-бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский”. У зв’язку з цією постановою губвиконком оголосив усю територію Катеринославської губернії “на положении фронта со всеми вытекающими последствиями”.

Показово, що боротьбою проти повстанського руху безпосередньо керував командувач російськими військами в Україні Михайло Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні окупаційна влада могла лише силою армій і фронтів.

А російські завойовники твердили, що їх українці-наддніпрянці зуст­річали хлібом-сіллю.

Не хлібом-сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали інтервентів українські козаки-хлібороби.

Повстання 1921 р. мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації, очолити яку мав намір генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко.

Але плани українських підпільників перекреслив отаман Андрій Рибалко-Зірка. Завдяки його злочинній необережності, а потім і зраді, почалися численні арешти. Зрадник видав і місцезнаходження Костя Блакитного.

Під час перестрілки Кость був поранений. Не бажаючи потрапити до рук чекістів, він пустив собі кулю у скроню. Його останніми словами – за свідченнями чекістів – були: “Вмираю за рідну Україну”. А молодший брат отамана Федір, який став мимовільним свідком останнього бою отамана, стверджував, що останніми словами Костя були: “Як буде Україна вільною, передайте привіт!”

 

“Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, – буквально за декілька днів до смерті сказав Кость братові. – Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки і я її колись знайду”. Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Українську державу.

Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина – Костя Степового-Блакитного.

Та я не впевнений, що Батьківщина почула голос свого сина. Принаймні його досі не вшановано на державному рівні – ні в назві вулиці, ні в назві військового училища чи стипендії його імені. А коли Історичний Клуб “Холодний Яр” у 1998 р. звернувся до ректора Запорізького університету, де колись навчався Кость Блакитний, з проханням дозволити за власний кошт поставити – з нагоди століття від дня народження отамана Степової дивізії – меморіальну дошку на стіні університету, навіть не отримав відповіді.

А навесні 2000 р., коли у Жовтоводнянському ліцеї, що на Дніпропетровщині, відзначали 80 років від дня створення Степової дивізії, на святкування не прибув сільський голова рідного села отамана – Ганнівки, хоч запрошений був заздалегідь. Напевно, у нього в цей день були важливіші справи.

Так що вшанування видатного селянського полководця проводиться виключно громадськістю.

І ми дещо зробили. Видали книгу. У столітній ювілей від дня народження отамана у Київському міському будинку вчителя був проведений вечір його пам’яті, а з нагоди 80-ліття створення Степової дивізії в Жовтих Водах, де мешкають рідні Костя Блакитного, було проведено науково-практичну конференцію, ініціатором якої стала українська подвижниця Валентина Трофимович. Кость Блакитний став героєм п’ятьох книг: “Холодний Яр”, “В Херсонських степах”, “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, “Героїзм і трагедія Холодного Яру”,“Кость Блакитний, отаман Степової дивізїї”.

Радісно, що не залишилась осторонь молодь Кривого Рогу: чимала група школярів, серед яких, до речі, переважали дівчата, що, видно, знудьгувались за справжніми чоловіками, вже двічі відвідували родинне село отамана Ганнівку і на сільському цвинтарі, де – серед інших – загубилась могила отамана, поставили хрест над символічною могилою. І табличку…

Добру справу зробили й українці Олександрівки та навколишніх сіл, які впорядкували могилу Чорного Ворона і його козаків – засмаглих синів широкого Херсонського степу і неосяжної Таврії.

Мав рацію наш видатний філософ Юрій Липа, сказавши: “Одне святе є в світі – кров людей хоробрих, одні живуть могили – вірних Батьківщині!”

Як же шкода, що таких войовничих типів, які становили основу Степової дивізії та інших селянських збройних формацій, майже немає серед сучасників.

І не дивно, адже у часи Національно-визвольних змагань такі гинули першими.

Може, оті книги, чи оці радіопередачі, чи майбутні повстанські телесеріали, в яких нуртуватиме гнів переможеного і радість майбутнього переможця, пробудять із летаргічного сну потенційно бурхливі натури, покличуть їх до життя.

Розумію: з буйними типами важко буде не тільки супротивникам, але і сучасникам-українцям. Зате яка радість переповнюватиме серця майбутніх істориків Великої України, які не поратимуться з літеплими, а розкошуватимуть спілкуванням із тінями великих – Ігоря, Святослава, Хмельницького, Ґонти, Петлюри, Гальчевського, Степового-Блакитного, Шухевича...

І ці тіні Великих допоможуть нації екс-козаків відкинути, нарешті, ганебну, рабську приставку “екс”.

І туга за Батьківщиною, Батьківщиною, колись втраченою і досі не знайденою, зміниться на радість повернення в родинне коло…

 

 

Примітки:

1. Нині Кіровоградська область.

2. тепер Запорізький університет.

 

Партизанський рейд Української армії

 

У трагічному листопаді 1919 р. рештки українського війська, добиті жахливою епідемією тифу, опинилися в лещатах трьох армій: Красної, Добровольчої та польської. Антанта, на підтримку якої розраховував Симон Петлюра, тримала Україну у стані жорсткої блокади: вона не дозволила ввезти в Україну навіть санітарні матеріали та медикаменти, які наш уряд закупив у Американської ліквідаційної комісії.

Здавалось, боротьбу за Українську державу програно: Армія УНР не мала боєприпасів, медикаментів, харчів, одягу, чобіт, а, головне, власної території... А тут ще звістка, що Галицька армія 6 листопада в повному складі перейшла під командування генерала Денікіна… Минув якийсь тиждень, і розпалась Директорія: 15 листопада 1919-го її члени Швець та Макаренко виїхали за кордон, передавши всю повноту влади Петлюрі… Український же уряд, евакуювавшись до Чорториї, дійшов висновку, що продовжувати фронтову війну регулярним військом неможливо.

На світанку 6 грудня залишив своє військо і Симон Петлюра: не попередивши воєначальників, яких скликав на нараду, Головний Отаман несподівано виїхав до Польщі. Перед від’їздом (чи втечею) Петлюра видав наказ про призначення командувачем Дієвою Армією УНР Михайла Омеляновича-Павленка, а його заступником – Юрка Тютюнника…

Українська Народна Республіка агонувала. Вся Європа знала про це, але ні уряди, що визнали УНР, ні Міжнародний комітет Червоного Хреста, ні інші благодійні європейські організації не вважали за потрібне допомогти Українській армії, яка продовжувала вести виснажливу, смертельну боротьбу з російським комунізмом, що готувався до стрибка на Захід.

В цей – грізний для нашої Батьківщини час – нащадок задунайських козаків Михайло Омелянович-Павленко прийняв командування рештками українського війська, а водночас і рішення пробиватися через фронт на схід, щоб спільно з українськими партизанами підняти повстання в тилу Добровольчої армії.

Після прийняття отаманом Омеляновичем-Павленком історичного рішення продовжувати боротьбу настрій ще вчора зневіреного українського вояцтва різко піднісся: старшина і козацтво “чекали лише наказу, аби йти до свого народу й разом із ним продовжувати боротьбу”. В частинах запанувала віра у перемогу.

Основу армії, що мала вирушити у партизанський рейд, який пізніше назвуть Першим Зимовим походом, складали Запорізька, Київська і Волинська збірні групи, які разом налічували до 10 тисяч особового складу. З них близько 75 відсотків становили немуштровані відділи, обслуга й транспорти з хворими, які категорично відмовилися лишати свої частини, наполягаючи на участі в поході. Боєздатних старшин та козаків було від двох до трьох тисяч.

Рух армії почався з району Любара опівночі 7 грудня 1919 року.

Тяжке враження справляла ця напівроздягнута, переповнена пораненими і хворими армія, що зимової ночі вирушила назустріч смертельному ворогові. Яку треба мати самопосвяту і віру в перемогу, щоб ось так, практично без амуніції, з мінімальною кількістю набоїв та озброєнь, вирушити назустріч сорокатисячній, прекрасно озброєній Антантою денікінській армії.

Хоч перші дні руху Армії УНР були надзвичайно важкими, але завдання було виконане: військо щасливо перейшло залізницю Вінниця – Козятин, яку охороняли білогвардійські бронепотяги, а на станціях Голеандри та Голівці відділи Юрка Тютюнника захопили два потяги майна Добровольчої армії, що дало можливість козакам, нарешті, одягнутись та взутися.

Денікінці були вкрай здивовані: їм було нещодавно оголошено про повний розгром Української армії. І раптом нова телеграма: “Разбитая нами Украинская армия оказалась у нас в тылу”.

Першим визволеним повітовим містом став Липовець, мешканці якого з невимовною радістю зустріли несподіваний прихід Української армії.

Через день сотня Чорних запорожців оволоділа Ставищем, де перебував штаб армії генерала Бредова. Недавній завойовник Києва, мало не потрапив до полону. Легендарний полковник Дяченко на коні кинувся за ним у погоню, але Бредов тікав на автомобілі та ще й з гори... Густий туман врешті схоронив генерала. Вистрілявши з браунінга всі набої, Петро Дяченко повернувся ні з чим.

Тим часом Чорні запорожці взяли у полон всю, як тоді казали, “стражу” Київського повіту. Для денікінців, які перебували в глибокому тилу арешт виявився настільки несподіваним, що вони довго не могли второпати, хто ж їх арештував – комуністи, махнівці чи хто інший. Вони не знали навіть як звертатися до нових господарів становища. Коли ж їм пояснили, полонені тільки розводили руками: “Так Украінской же арміі нєт… Нам ґаварілі, что ана разґромлєна, а Пєтлюра убіт”...

Звістка про воскреслу Українську армію швидко рознеслася Україною і спричинила страшну деморалізацію денікінців: несподівано опинившись між двома арміями – Красною і “петлюрівською”, Добрармія почала панічно відкочуватись до Чорного моря.

28 грудня кіннота Київської групи Юрка Тютюнника раптовою атакою оволоділа містечком Жашков… Тікаючи від тютюнниківців, один із білогвардійських відділів випадково наскочив на нашу санітарну валку. Ось тут денікінці й відігралися: вони відрізали пораненим козакам вуха й носи, відрубували руки й ноги. Рубали й хворих, що марили у тифозній лихоманці. Це робилося публічно, на очах населення і медичного персоналу.

Побачивши український роз’їзд, росіяни ганебно втекли. Але недалеко: загін денікінців потрапив у повстанську засідку. Дика, нелюдська жорстокість денікінців збільшувала селянські ватаги, робила їхню помсту неминучою і лютою.

Водночас українці, які були в денікінському війську, демонстративно відмовлялися битися проти Української армії. Гурти денікінських офіцерів-українців переходили на бік Армії УНР, приєднувалися до селянських загонів.

Добровольча армія розвалювалася на очах.

Ворог настільки панічно тікав, що кидав напризволяще власних жінок. Так, коло села Липовеньки Чорні запорожці захопили велику валку, в якій знаходились покинуті добровольцями дружини і сестри…

В бою під Богополем білогвардійці чинили сильний спротив. Українська розвідка встановила, що у місті розташовані частини, винні у знищенні хворих козаків під Жашковом. У цьому бою козаки в полон нікого не брали…

Що цікаво: загальне обурення проти окупантів було таким великим, що селяни не виганяли відступаючого ворога зі своїх повітів, як раніше, а перепиняли їм дорогу, прагнучи винищити білогвардійців до ноги.

Слід зазначити, що населення надзвичайно прихильно ставилося до Української армії і всіляко допомагало їй. Селяни з власної ініціативи проводили розвідку в місцевостях, зайнятих російським окупантом. Допомагали руйнувати залізницю, розтягаючи рейки та ховаючи їх у лісах. За власним бажанням охороняли українські відділи під час нічного відпочинку. Поповнювали лави армії. Селяни годували козаків, давали фураж коням, а от зброю віддавали без ентузіазму – казали: “Вона нам самим знадобиться”.

Цікава деталь: з приходом Української армії ціни на продукти і товари знизилися. Важливо було й те, що населення користувалося тільки гривнями. За рублі – совєтські чи царські – нічого не можна було купити. Селяни вважали совєтські рублі звичайними папірцями, і, як зазначав Михайло Омелянович-Павленко, “йшла страшна погоня за гривнями”. Цей факт засвідчував віру селянства в повернення української влади.

1 січня 1920 р., після тригодинного бою, полк ім. Костя Гордієнка зайняв Умань. І знову населення з надзвичайним ентузіазмом зустрічало наші війська. Телеграфний дріт виявився неушкодженим. Вислали телеграму “Всім, всім, всім” про те, що “Українська Армія під верховним командуванням отамана Петлюри і під командуванням отамана Омеляновича-Павленка розбила Добрармію, яка в паніці, не витримуючи бою, утікає до Одеси”.

В Умані гордієнківці захопили багато майна, вкрай необхідного для незабезпеченої урядом Армії. Випущено було 5 чисел газети “Україна” загальним накладом 20 тисяч примірників. Широко розійшлися також звернення Юрка Тютюнника “До інтелігенції України”, “До селян” та (російською мовою) “Офицерам, казакам и солдатам Добровольческой армии” загальним тиражем у 200 тисяч екземплярів. У зверненні до інтелігенції отаман Тютюнник справедливо зазначав, що “платонічної любові для народу мало, йому необхідні жертви, необхідні подвиги”... Ці листівки, в яких пояснювалася політична ситуація, відіграли надзвичайну роль. За ними приїжджали з інших повітів та губерній, куди дійшов розголос про воскреслу Українську армію...

Пізніше командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко писав, що, “опинившись у самому серці України, Армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажаннями селянської маси, що повстанців тих із себе видавала; також Армія відчула, що маса дивиться на неї, як на свою оружну силу, бо, зрештою, вже не було родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з (українським) військом”.

Фактично Зимовий похід перетворився на політичну демонстрацію, адже у кожному селі – в церквах, на майданах, базарах, у хатах – старшини та козаки Дієвої Армії, часто не відпочивши з дороги і не повечерявши, проводили безупинну агітацію.

Патріотичне піднесення було настільки великим, що в українському війську не було жодного випадку дезертирства – попри те, що чимало вояків проходили повз свої хати і спокуса залишитися вдома була чимала, на неї ніхто не піддався.

 

28 січня 1920 р. до села Вільшани прибула делегація Добровольчої армії на чолі з начальником Ольвіопільського відділу полковником Поповим, який від імені свого керівництва запропонував отаманові Тютюннику розпочати переговори про припинення ворожнечі між обома арміями і початок спільних військових дій проти червоних – без жодних політичних зобов’язань. Попов слушно зазначав: “У вас є те, чого немає у нас – прихильність людності. У нас є те, чого бракує вам – військове знаряддя”. Юрко Тютюнник, будучи на піднесенні, відповів зухвало, і денікінська делегація від’їхала ні з чим...

Добровольці відкотились до Одеси і на великому просторі – аж до Балти – зникла будь-яка влада. В цей простір повільно вливалась Красна армія.

Більшовики, збагачені досвідом минулорічних всеукраїнських повстань проти них, політику на селі на цей раз повели по-єзуїтськи: вони лицемірно твердили, що Красна армія прийшла в Україну лише для того, аби допомогти українському селянству знищити денікінців. Коли це станеться, вона, мовляв, повернеться додому, бо втручатися у внутрішні справи Української держави, яку “визнав” Совнарком, неприпустимо.

До штабу Київської дивізії Юрка Тютюнника повстанці принесли таємну інструкцію Троцького, яку знайшли у забитого комісара. “Товарищи!.. – звертався Лев Троцький до агітаторів, яких посилав до України. – Конкретно Ваша задача сводится к следующему: 1) Не навязывать украинскому крестьянину коммуны до тех пор, пока наша власть там не окрепнет. 4) …Говорить, что Россия тоже признает самостийность Украины, но с советской властью... 5) Труднее дело обстоит с Петлюрой, так как украинское крестьянство только на него и надеется. Нужно быть осторожным. Только дурак или провокатор без разбору везде и всюду будет твердить, что мы воюем с Петлюрой. Иногда, пока совершенно не разбит Деникин, выгоднее распускать слухи, что советская власть в союзе с Петлюрой”.

Разом із відповідним коментарем ці настанови Троцького були надруковані у вигляді листівки та поширені серед селянства майже півмільйонним тиражем. Оприлюднення таємних планів більшовиків викликало величезний резонанс – довірливий і гостинний український селянин наочно побачив хижу твар підступного червоного ворога...







Дата добавления: 2015-09-07; просмотров: 369. Нарушение авторских прав; Мы поможем в написании вашей работы!



Функция спроса населения на данный товар Функция спроса населения на данный товар: Qd=7-Р. Функция предложения: Qs= -5+2Р,где...

Аальтернативная стоимость. Кривая производственных возможностей В экономике Буридании есть 100 ед. труда с производительностью 4 м ткани или 2 кг мяса...

Вычисление основной дактилоскопической формулы Вычислением основной дактоформулы обычно занимается следователь. Для этого все десять пальцев разбиваются на пять пар...

Расчетные и графические задания Равновесный объем - это объем, определяемый равенством спроса и предложения...

Классификация и основные элементы конструкций теплового оборудования Многообразие способов тепловой обработки продуктов предопределяет широкую номенклатуру тепловых аппаратов...

Именные части речи, их общие и отличительные признаки Именные части речи в русском языке — это имя существительное, имя прилагательное, имя числительное, местоимение...

Интуитивное мышление Мышление — это пси­хический процесс, обеспечивающий познание сущности предме­тов и явлений и самого субъекта...

Репродуктивное здоровье, как составляющая часть здоровья человека и общества   Репродуктивное здоровье – это состояние полного физического, умственного и социального благополучия при отсутствии заболеваний репродуктивной системы на всех этапах жизни человека...

Случайной величины Плотностью распределения вероятностей непрерывной случайной величины Х называют функцию f(x) – первую производную от функции распределения F(x): Понятие плотность распределения вероятностей случайной величины Х для дискретной величины неприменима...

Схема рефлекторной дуги условного слюноотделительного рефлекса При неоднократном сочетании действия предупреждающего сигнала и безусловного пищевого раздражителя формируются...

Studopedia.info - Студопедия - 2014-2024 год . (0.012 сек.) русская версия | украинская версия