Давняя година, 9 страница

 

11 лютого 1920 р. роз’їзди всіх дивізій, що брали участь у Зимовому поході зустрілися в околицях містечка Медведівки, де колись запалала перша іскра Коліївщини. Наступного дня на нараді було вирішено перейти на лівий берег Дніпра.

Коли частини Зимового походу по льоду перейшли на Лівобережжя, населення зустріло їх так само радісно, як і на Правобережній Україні – хоча спочатку просто не вірило, що перед ними стоїть Армія УНР.

“Агітація і прочитані лекції “Що таке значить Самостійна Україна” на селян Лівобережжя зробили велике враження, – зазначав політичний референт при Запорізькому війську Савенко. – Селяни з гордістю заявили, що вони не визнали більшовиків, не дали і не дадуть жодного козака до червоної армії”.

В селі Москаленках командарм Омелянович-Павленко видав наказ, в якому, зокрема, зазначалося: “Наслідки цього походу будуть величезні – тут кожний козак упевнився в тому, що він творить волю Народу, що Нарід наш вірить своєму війську, чекає від нього визволення від ярма, яке хочуть накинути всі пришельці. Наше втомлене довгою війною козацтво отримало від самого Народу під час походу подяку, подяку щиру, міцну, що надає йому силу на новий подвиг”.

Після наскоку Чорних запорожців на містечко Золотоношу більшовики почали тікати з Хорола, Гребінок і Лубен, руйнуючи власні комунікації, спалюючи склади…

Попри військові успіхи, Армія УНР на Лівобережжі відчула себе ще більш відірваною від уряду та Головного отамана. Командарм і командири дивізій не мали жодної інформації про стан і перспективи української справи.

15 лютого в листі до Симона Петлюри командарм зазначав, що повна відсутність інформації про уряд “робить на армію тяжке враження”. Наступного дня в доповіді на ім’я Головного отамана Михайло Омелянович-Павленко писав: “Армія мандрує вже другий місяць і не отримала жодного разу конкретної допомоги, жодної конкретної і реальної думки і надії на майбутнє. Це все, вкупі зібране, ставить армію в невимовно тяжкі обставини”.

На нараді в селі Москаленках вирішили: поки не скресла крига, повертатися на правий берег Дніпра і рухатися вже знайомими маршрутами, щоб забрати хворих та поранених, яких залишили у селян на лікування.

Отож, 18 лютого дивізії знову зійшлися в Холодному Яру. В Мотриному монастирі разом із полком гайдамаків Холодного Яру на чолі з братами Василем і Петром Чучупаками відправили “хвалебний Богові молебень за щасливий похід в центр України” і “панахиду по вмерлим та забитим старшинам і козакам”… Коротко відпочивши в Холодному Яру, вона широким фронтом пішла на південь.

Слава про Українську армію, зазначав Михайло Омелянович-Павленко, “йшла горою”. Селяни побільшували цю славу, поширюючи неймовірні чутки про її силу і досягнення. Так, коли у них запитували, скільки ж “петлюрівців” нараховує армія, селяни впевнено відповідали: “Та не менш як 100 – 150 тисяч”… Скрізь по селах, зазначав політреферент УНР Савенко, “настрій селян бадьорий, підвищений”. Всі чекали Петлюру: селяни – як спасіння, червоні – як кари Господньої.

Армія УНР розкинулася на величезному просторі. Населення Голованівська, Гайсина, Умані, Христинівки, Тального, Голти радісно вітало визволителів. Чорні запорожці увійшли у містечко Богопіль. Повстанські ватаги отаманів Сірка та Нестеренка залили містечко Орлик, а на станції Плетений Ташлик Чорні запорожці прийняли потяг із червоноармійцями. Комісарам у цей день, скажемо прямо, не поталанило...

5 квітня Запорожці визволили Бобринець, а 40 тисяч пудів награбованого більшовиками зерна роздали населенню. Це ще більше підняло авторитет українського війська, адже досі селяни знали лише слово “реквізиція”.

Події розгорталися добре, але до краю виснажилися люди та коні, закінчувалися набої. Вже який місяць армія була у безперервному марші, нескінченних боях і сутичках. Та й червоні частини почали все більше докучати. Після впертих боїв за станцію Долинську у Запорожців отамана Гулого-Гуленка залишилося по 10 набоїв на козака, а 10 квітня, на Великдень, у боях з двома совєтськими дивізіями, що наступали з боку Миколаєва, був вичерпаний і цей бойовий запас.

Ситуація ставала загрозливою. Доводилося маневрувати, уникаючи боїв із червоними, яких в окрузі побільшало. Армія, яка вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі... Не маючи набоїв та снарядів, вона підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження.

Бій за Вознесенськ мав вирішити долю Української армії.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

Більшовики, знаючи про незавидний стан українського війська, вирішили розбити його контрнаступом. Це було нам на руку… Козаки, імітуючи відступ, виманили червоних у чисте поле.

“ Тим часом отаман Гулий-Гуленко особисто повів в атаку свій повстанчий відділ... Полк Чорних Запорожців підтримав атаку, а піший Запорізький полк під командою полковника Дубового, не маючи набоїв і наполовину без рушниць, йдучи, ляскав долонями, підтримуючи атаку повстанчого відділу. Ворог почав відступати. Тут кінний полк під командою полковника Литвиненка з’явився на обрії великою лавою і, випередивши піхоту, почав рубати... Ворог панічно розбігався, кидаючи зброю...” Запорожці на його плечах увірвалися до Вознесенська.

Отак, без куль, одними шаблями та багнетами визволили Вознесенськ. Здобутим трофеям могла б позаздрити будь-яка армія: 2 мільйони рушничних і 32 тисячі гарматних набоїв, 5 тисяч рушниць, 40 гармат, 48 кулеметів, 4 ешелони військового майна і 4000 фір обозу. З нашого боку загинуло двоє та п’ятеро було поранено.

Козаки жадібно накинулися на склади з набоями. Вони не звертали уваги на матеріальні багатства, повз які проходили, і, як божевільні, надриваючись, тягли до своїх частин скрині з набоями.

Обличчя у всіх були усміхнені.

В наказі № 18 Командуючий Дієвою Армією Михайло Омелянович-Павленко зазначав: “Величезна військова здобич є нагородою муштрованому козацтву за свою славну побіду... Хай день цей буде нагородою нашому козацтву за довгий, тяжкий і славний похід”.

Почувши про наближення Української армії, підняли повстання селяни Ананьївського та Балтського повітів. Очолив його один із найславетніших селянських ватажків ХХ століття Семен Заболотний. На придушення повстання вирушили сильні частини червоних, які почали палити села. Зокрема, вщент спалили Селіванівку, Онуфріївку, Пасицели, Липецьке і Байтали.

На допомогу селянам вирушив 3-й кінний полк Української армії на чолі з сотником Олександром Вишнівським. Повстанці, довідавшись, що підмога вже близько, несамовито кинулися на ворога. Українська кіннота з’явилась своєчасно: більшовики були розбиті і майже всі порубані. “Те, що творила наша кіннота з ворогом, який палив села, трудно уявити. То було щось нелюдсько-страшне”, – згадував Савенко. З шести сотень комуністичного Балтського охоронного полку вціліло 15 чоловік, з них троє зійшли з розуму...

В Балтському та Ананьївському повітах агітувати за Самостійну Україну не було потреби: селяни масово зголошувались до нашої армії…

На початку травня армією Михайла Омеляновича-Павленка були звільнені Тульчин, Крижопіль та стратегічна станція Вапнярка, на якій був захоплений штаб 14-ї совєтської армії. Дивізії ж цієї армії опинились у смертельних лещатах: з фронту їх нестримно атакувало україно-польське військо, а в тилу розпалювала багаття національно-визвольної боротьби Дієва Армія УНР Омеляновича-Павленка.

Лицарі Зимового походу вже чули гарматний грім – до фронту було якихось 30 верст. До перемоги лишався крок. Та раптом на армію Омеляновича-Павленка бурхливим потоком навалилася тилові та запасні частини 14-ї совєтської армії, яка панічно тікала під ударами об’єднаного українсько-польського війська. Величезні обози Красної армії заполонили всю округу. Внаслідок цього несподівано було втрачено зв’язок між трьома дивізіями Армії Зимового походу. Все змішалося: піхота, гарматні частини, кіннота, валки. Ворог був спереду і ззаду. В полон брали один одного по декілька разів на день...

Врешті, 6 травня 1920 р. в районі Ямполя роз’їзди героїчного полку Чорних запорожців Петра Дяченка зустрілися з роз’їздами 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка, яка наступала на більшовиків із заходу.

Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий”, – згадував політреферент УНР В. Савенко. А Олександр Удовиченко в наказі від 6 травня писав: “Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії після півроку важкої розлуки й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім братнім пориві і знову будуть звільняти простори рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі радість – радість воскресіння з мертвих Українського народу. Всюди лунає гучний козацький поклик: “Слава Україні і Головному Отаману Петлюрі! Слава Отаману Омеляновичу-Павленку, усій старшині і козацтву Славної Дієвої армії!”

 

Зимовий похід завершився. За 180 днів Дієва Армія здолала понад 2500 верст, поступово перетворюючись на Кінну армію.

Михайло Омелянович-Павленко за успішне завершення рейду був підвищений Головним отаманом у званні до генерал-поручника. Були відзначені і бойові командири Зимового походу: Тютюнник, Гулий-Гуленко, Загродський, полковники Дяченко, Алмазов, Дубовий, Литвиненко, Долуд, Нельговський, інші старшини і козаки…

Закінчуючи звіт про Зимовий похід перед Симоном Петлюрою, політреферент УНР при Запорізькому війську В. Савенко, висловив думки народу, які чув під час рейду Правобережною і Лівобережною Україною:

“(Всі) чекають твердої влади, – писав він, – безпартійної, з відомих громадських діячів, людей чесних і щирих синів свого народу...

Неукраїнські культурні фахові сили повинні бути використані Урядом лише як фаховий елемент, не віддаючи в його руки відповідальних, державного значення, посад...

Тяжко повинні бути покарані зрадники і казнокради. Поява цих людей на відповідальних посадах може підірвати довір’я народу...

Урядом повинна бути звернена в першу чергу увага на ті сім’ї, батьки чи брати яких поклали свої голови в боротьбі за незалежність... Для цього повинна бути утворена окрема комісія, яка б подбала і про відновлення могил загиблих...

Для пошани загиблих мусить бути призначений день Загальної Всеукраїнської Скорботи…”

Завершую передачу словами Симона Петлюри, написаними ним у День свята української державності, 22 січня 1926 року:

“Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю… Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає… З цим чуттям завжди переживаю я наше свято державності. Воно все зв’язується у мене з дорогими, незабутніми образами тих, хто дав нам право його святкувати… Хай в цей день ми глибше, як коли, відчуємо велику вагу передсмертних заповітів наших лицарів.

Хай свято сьогоднішнє навчить нас шанувати пам’ять полеглих і бережно плекати традиції боротьби за українську державність… А найголовнішою з тих традицій буде: пам’ятати про неминучість відновлення боротьби тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, шо ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 – 1920-х років… Отже, не забуваймо про меч: учімося міцніше тримати його в руках…”

 

 

Іван Лютий-Лютенко, отаман Звенигородщини та Холодного Яру

Cьогодні розповім про дивовижну людину, яка впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творила навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч доля і присудила цю людину на довічне вигнання, що тривало 66 років, навколо неї завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, навіть у Африці.

Йдеться про Івана Лютого-Лютенка – отамана Звенигородщини і Холодного Яру, громадського і релігійного діяча української еміграції, письменника, підприємця, врешті, безмежно щедрого мецената. Все його життя – це добрі справи шляхетної душі і сміливого серця.

 

На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу – після тяжкого поранення в лавах Армії УНР – спонукали його масові розстріли, скоєні більшовиками у його родинному селі Товмачі, що на Звенигородщині. Того дня каральним відділом червоних був розстріляний кожний десятий селянин.

Подібні розправи були здійснені більшовиками і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калігірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло вирішили жорстоко відплатити більшовикам.

Нашвидкуруч зібрали понад тисячу козаків... Близько третьої ночі, знявши застави, наскочили на заспаних карателів. Мало кому з червоноармійців, що тікали в білизні, пощастило врятуватися, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, повстанці, як зійшло сонце, вишукували і добивали…

Та все ж ситуація була не надто оптимістичною, адже повстанці були переважно новачками у військовій справі, – крім обріза, іншої зброї, як правило, в руках не тримали. І Лютий-Лютенко, кадровий офіцер Армії УНР, мусив учити неосвічених сільських парубків воєнному мистецтву.

Відчувався й виразний брак зброї та амуніції. Зате не було клопоту з харчами: селяни “ніколи ні в чому не відмовляли”. Навпаки – самі допитувалися, чого бракує лісовикам і “пропонували все, що мали”…

Були й дошкульні поразки, зокрема від Першої кінної армії Будьоного, яка восени 1920 р. вогненним смерчем із заходу на південь пройшлася Україною, спалюючи повстанські села…

Та найразючіший удар совєтська влада завдала 1921 року – і не каральними експедиціями, а у Новою економічною політикою – так званим НЕПом. Переконавшись, що українське село перемогти каральними заходами неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати українському селянину деякий час пожити – і “продразвьорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена “продналогом”. Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.

Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови на бік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:

– Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому – оріть, сійте і будете жити як люди… Послухайте нашої ради…

“Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян”, за волю і долю яких повстанці билися, вмирали, каліками ставали на все життя. “Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти... – писав Іван Лютий-Лютенко. – Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, не захищені від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшими труднощами роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені… обдерті “продразвьорстками”... тепер клекотіли рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи рани... Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали…”

Повстанці втрачали єдиного союзника, що мали – село...

До того ж все частіше долітали чутки про ліквідацію в різних місцях України повстанських загонів. Можливості перевірити, чи ці вістки були правдиві, чи вигадані більшовиками, не було, але ці чутки деморалізували козаків... Безнадія, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні ставали боягузами...

“Змучені, голодні, брудні, – згадував пізніше отаман, – переночуємо, бувало, крадькома в стодолах селян, а, вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод – не свій брат. Тут і починалося! Господині, накриваючи стіл, починали нарікати:

– Коли ж цьому всьому кінець буде?! Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться!

А господарі зверталися до козаків:

– Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі, та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!..

Все оберталося догори ногами й проти повстанців…

Та все ж, хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружні й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну більшовицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували своїх захисників, навпаки, лаяли:

– Ну, чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Йшли б додому, працювали і жили, як люди... Досить уже!”

Тим часом з’явився маніфест Троцького та Якіра про т. зв. амністію для повстанців – якщо ті вийдуть з лісів і складуть зброю.

Тих, хто піддався на “амністію”, чекало гірке розчарування: усіх їх вивезли до Харкова і розстріляли на Холодній Горі.

“Нас залишалося менше і менше, – згадував про найтрагічніші дні свого життя Лютий-Лютенко. – Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Большевики били нас з усіх боків... Втікаючи від одного карального загону, інколи потрапляли в пащу другого… Якщо не було можливості звернути з дороги, ми, почіплявши червоні зірки, їхали просто на большевиків. Зустрівшись, чуємо запит: “Какой часті?” – “Развє нє відіш?.. Па барьбе с бандітізмом!” – відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.

Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це рятувало ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большевиками, і ми змушені були оминати села. Це нас добивало, цілковито роззброювало...

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було захищатися індивідуально; кожний думав, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті”.

Думав і отаман Ґонта. Та думав не про себе, а про родину... Яка доля її чекає?

Ще коли отаман потайки навідував рідних, то завжди благав їх, щоб пішли до сільради та заявили, що він не тримається дому, невідомо де перебуває, не опікується ними. Радив батькам і дружині, щоб звинувачували його перед совєтською владою якнайтяжче, бо від цього залежить їхня доля. Ці “прохання рідні, особливо мама й дружина, рішуче відкидали”...

Настала зима 1922 – 1923 років. Бойовий шлях отамана зайшов у глухий кут, і він прийняв тяжке рішення припинити збройну боротьбу.

Прощання побратимів було гірким: усі розуміли, що побачитися зможуть хіба на очній ставці в ҐПУ...

Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога Лютого-Лютенка на чужині... Спочатку він оселився на території Польщі, в поліському селі Іванцевичах. Заснувавши тут Український еміграційний комітет, розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: створив український хор, самодіяльний театр, українську школу...

Довідавшись, що дружина Валентина таки взяла розлучення, Іван Макарович одружився вдруге. Його дружиною стала Ольга Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія.

На той час у Польщі скупчилося чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. Лютий-Лютенко зустрічався з генералами УНР Михайлом Омеляновичем-Павленком та Володимиром Сальським, професором Володимиром Кубійовичем, полковником Петром Дяченком, старшинами УНР Осипом Бойдуником, Романом Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та багатьма іншими. І чи не всім допомагав матеріально. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував Президента еміграційного Уряду УНР Андрія Лівицького і допомагав йому грішми та продуктами харчування...

Під час німецької окупації Лютий-Лютенко займався комерційною діяльністю, керував у Володаві Підляській Союзом українських кооперативів. Згодом переїхав до м. Холма, де також очолив Кооперативний союз. На цій та на попередній посадах Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, але й щедрим меценатом української справи.

Допомагав він і військовополоненим Красної армії – зрозуміло, землякам... Багато з них – за його протекцією – були звільнені з концтаборів. Та 4 червня 1942 р. Лютого-Лютенка самого арештувало гестапо. Лише через півроку його звільнили за наполяганням архіерея Іларіона (Івана Огієнка) та української громади.

Коли фронт упритул наблизився до м. Холма, почалася спішна евакуація. Раптом вияснилося, що потяг, в якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки щедрим дарам Лютого-Лютенка польським залізничникам локомотив знайшовся. І 700 українців було врятовано. В потязі знаходилися 12 православних єпископів, у тому числі й майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Був у тому поїзді і видатний український письменник Аркадій Любченко зі своїм сином…

1947 року Лютого-Лютенка обрали головою Парафіальної ради Української автокефальної православної церкви. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської академії.

А в 15-у річницю Голодомору Іван Лютий-Лютенко ініціював і організовував – у співпраці зі Спілкою української молоді – панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхена. Ця грандіозна акція привернула увагу західної преси до геноциду, який здійснював комуністичний режим в окупованій Україні.

1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїжджає до Марокко й оселяється в Рабаті. І знову – комерція, прибуток від якої значною мірою йшов на потреби української громади. Так, 1951 року, вперше в Марокко та й, очевидно, в усій Африці було влаштовано свято Симона Петлюри.

Лютий-Лютенко часто порівнював національну свідомість марокканців і українців... “Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші, – зазначав він. – Їх видно кожному, хто побував у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований... Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”.

 

1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до Сполучених Штатів Америки. Оселилися в Нью-Йорку, де Лютий-Лютенко заснував комерційну фірму “Вікінг”. Як завжди, брав активну участь у церковному та громадсько-політичному житті, багато жертвував на українські та американські інституції, а також на Українську церкву, на Паризьку бібліотеку ім. Симона Петлюри. В 1981 році, на американській землі, він, маючи вже 84 роки, вперше побачив свою дочку Марію, народжену у квітні далекого, ще повстанського, 1922-го. Почуття батька і доньки можна уявити – перше і єдине побачення за все життя!

В 1986 р. у Детройті вийшла друком книга отамана “Вогонь з Холодного Яру”.

Помер Іван Лютий-Лютенко на 92-у році життя 19 березня 1989 року, коли в Україні вже починався новий рух за незалежність, який, врешті, і призвів до відновлення української державності.

В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий холодноярський повстанський отаман, я ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри у пророцтво Тараса Шевченка, що ”повіє огонь новий з Холодного Яру…”

 

На цій оптимістичній ноті я і хочу закінчити свою розповідь про яскраву постать української історії – отамана Звенигородщини і Холодного Яру, письменника, підприємця, діяча релігійного і кооперативного рухів, багатолітнього мецената української справи Івана Макаровича Лютого-Лютенка, який власним прикладом продемонстрував, як треба любити нашу Батьківщину!

 

 

Іполит Хмара-Годзиківський,

отаман 144-ї Надбужанської повстанської дивізії

 

Визвольні змагання 1917 – 1920-х років знають отаманів з однаковими іменами. Було кілька отаманів Орликів, Чорних Воронів, Хмар і Чорних Хмар. Декілька отаманів носили застрашливе – для декого – ім’я Ґонта. Навіть важко порахувати, скільки було ватажків та козаків з іменем Лихо. Чимало було і Марусь. Та й Чорних Марусь вистачало. Хочу з’ясувати для нащадків біографії цих отаманів. Тому й пропоную розповідь про подільського отамана Хмару-Годзиківського.

Іполит Якович Годзиківський, як свідчать більшовицькі документи, народився в родині полковника царської армії в м. Миколаєві Херсонської губернії орієнтовно 1876 року. Походив із дворянського роду. У 1900 р. закінчив Одеське юнкерське училище.

Служив у 311-у Кам’янецькому полку російської армії. Командував ротою. Потім був комендантом 139-ї дивізії. Заступник начальника “особотдєла” Київського військового округу Іванов стверджував, що в 1918 р. Іполит Годзиківський командував “охоронними сотнями”, потім був помічником повітового коменданта. В 1919 р., як один з організаторів, Годзиківський брав участь у повстанні проти червоних окупантів у районі Немирова.

Оце і все, що відомо про доотаманське життя-буття Хмари-Годзиківського.

24 січня 1921 р. Головний отаман військ УНР Симон Петлюра своїм наказом призначив Годзиківського Іполита Яковича командиром ще не існуючої 144-ї Надбужанської повстанської дивізії. Власне, Годзиківський тільки отримав мандат на її створення. Відтоді він і почав копітку роботу збирання кадру майбутньої дивізії. По гайсинських селах, де працював Хмара та його побратим Лихо-Дорошенко, поширювалася відозва: “Селяни! Пора. Годі вам дрімати, настав час взятись за зброю і провадити працю, котра ніколи не мине нас… Зима кінчається, не за горами весна, це нам гасло, це нам дзвінок святої правди збиратись укупі з їдними думками, зі зброєю в руках… Піднімайте ж замучені руки на катів…”

29 лютого Хмара-Годзиківський офіційно обійняв командування дивізією. Історія зберегла низку – хай і напівстертих – наказів отамана 144-ї Надбужанської. Ці накази змальовують отамана як людину рішучу, владну, схильну до жорсткої дисципліни, а головне – ідейну, високопатріотичну. Ось небагатослівний, але багатозначний наказ № 1 по 144-й Надбужанській повстанській дивізії від 29 лютого 1921 року: “Повстанчеський отряд являється дієвою частиною війська Українського і користується цілком наказами Української Народної Республіки… За невиконання бойових наказів винуватці караються суворо, вплоть до розстрілу. В дивізії гостро забороняється п’янство, грабунки, безпотрібні постріли і обмін коней без відома Отамана, а також вимагається чемне поводження з населенням та взагалі гостро притримуватись наказів Отамана. За невиконання цього винуватці караються вперше шомполами, а вдруге – вплоть до розстрілу…”

Якоїсь визначеної уніформи козаки та старшини дивізії не мали. Згаданий вище Іванов так змалював воїнство дивізії: “Многие в украинских костюмах с национальными лентами, в большинстве местные казаки. Классовый состав не выяснен, борется за освобождение Украины от коммуны…”

2 березня перший помічник Хмари Лихо-Дорошенко розігнав совєтську владу у селах Стратіївці, Будах і Великій Стратіївці. Була поширена відозва із закликом до повалення комуни: “Брати селяне! Ви, слава Богу, за останній рік добре роздивилися, що таке комуна… За що вас палять, знищують? За що гоняться за вашими синами? За що кидають вас у підвали?.. Панове селяне… Давайте нам допомогу, і ми допоможем вам ізбавитись від панщини комуни – і тоді будем ми вільні українці… ГЕТЬ КОМУНУ! ХАЙ ЖИВУТЬ ВІЛЬНІ СЕЛЯНЕ! ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА УКРАЇНА!”

Оскільки Хмара мав, як тоді казали, “мандат від Петлюри”, йому підпорядкувалися отамани Матвій Цимбалюк, Іван Пушкар і підполковник УНР Лихо-Дорошенко, який, у свою чергу, злютував під своєю командою повстанські відділи отаманів Юхима Якубенка, Андрія та Луки Чуприни, Івана Плахотнюка і 145-й Гайсинський пішо-кінний полк отамана Підкови. Зведений загін Лиха-Дорошенка налічував 500 вершників і 300 – 350 піших козаків.

Хмара та його побратими діяли переважно у Брацлавському, Гайсинському й Ольгопільському повітах Подільської, а також Липовецькому повіті Київської губерній. Інколи відділи дивізії рейдували на Звенигородщину, Таращанщину та Уманщину.

Отамани, які підпорядковувались Хмарі-Годзиківському, оперували окремо. Зрозуміло, що вони тримали між собою зв’язок, узгоджували дії. Для значніших акцій з’єднувались, а після завершення операції знову розсіювались по Поділлю, змушуючи розсіюватися й армійські частини червоних: не буде ж ворожа дивізія переслідувати відділ у 50 чоловік. Така тактика роздрібнювала червоні частини, перетворюючи їх на вразливі мішені.

Власний відділ Хмари (станом на 28 березня) налічував 480 козаків і старшин, а вже 15 квітня побільшився до 680 повстанців, озброєних шістьма кулеметами.

Дивізія була поділена на 7 частин силою від 50 до 160 козаків. Ворог визнавав, що “со стороны комсостава есть стремление придать банде характер регулярной обученной части и вести строевые занятия”. Це підтверджує й дивізійний наказ № 2 від 8 березня, в якому Хмара наказував осавулові “слідкувати, аби старшини у вільний час проводили муштрові заняття”.

Формувалася справжня дисциплінована військова частина. Ось її структура:

Отаман, його перший помічник (тобто перший заступник), другий помічник.

Штаб.

Відділи штабу: розвідки, оперативний, інформаційний, слідчий, карний, вістовий, постачання (господарча частина).