Пальці однієї руки

 

 

Остап Сливинський – поет, перекладач, есеїст, критик. Народився 1978 року у Львові. Автор поетичних збірок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004), «М’яч у пітьмі» (2008), «Рухомий вогонь» (2009, у польському перекладі Богдана Задури). Вірші та есеїстика друкувалися в часописах «Сучасність», «Четвер», «Критика», «Кур’єр Кривбасу», «Потяг 76», «ШО», «Новинар», «Український журнал», газетах «Дзеркало тижня», «Поступ», «Коментар», «Львівська пошта», альманахах та антологіях. Поезії та критичні тексти перекладені 12‑ма мовами. Був співупорядником і перекладачем Антології сучасної української та білоруської поезії «Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў» (2006). Перекладає з польської, болгарської, македонської, англійської, російської, білоруської мов. За переклад книги А. Стасюка «Дорогою на Бабадаґ» (2007) отримав Премію Посольства Польщі в Україні за найкращий переклад року.

Лауреат Літературної премії «Привітання життя» ім. Б.‑І. Антонича (1997) та Премії Губерта Бурди для молодих поетів зі Східної Європи (2009).

З 2009 року входить до української редакції польсько‑німецько‑українського літературного часопису «Радар».

 

* * *

 

Як?

Так, ніби в розгойдане серце залетів камінець

і воно зупиняється.

 

Не знаю, як пояснити.

Ще вчора досить було клацнути язиком,

і все застигало, радісне і примружене; воротар

підстрибував, щоб упіймати ключі від своїх воріт –

а я лише брязкав кишенями, усміхаючись.

 

І йшов, освітлюючи собою найближчу траву,

сам собі – ціль і куля, сам проводир і сліпець;

повний найпотрібніших слів –

однакових і різних, як пальці однієї руки.

 

Ось що: заблукати можна лише в розсіяному світлі,

на рівнині – як тут, – де ніщо нікуди не впадає, де

дороги закінчуються в згромадженому листі;

 

у туманному центрі,

на самому дні вуха, де найглухіше.

 

 

Зонґ

 

Світло неспокійне, як шерсть на вітрі

– кінець лютого, полудень, –

і багато облич над великим

аркушем снігу: лише їх уявив, а вони тут як тут –

 

ряд змерзлих Місяців, цілком невидних, якби

не відбите сяйво. Тугі хлопці купують жетони і

прикурюють від одного вогню – як

непотрібні маятники, приєднані

до скрипучої шестерні. Закіптюжена і швидка

флотилія на тлі сухопутних батьків.

 

Не створених за жодним образом, за нічиєю подобою,

– знаю – між однакових дерев

їх водить блискучий король.

 

 

Вода (Бог у деталях)

 

Він був так само близько тоді,

коли ти – ще дитина – вперше побачив Його у деталях,

відкритого і втомленого, тихішого з кожним ударом, як вена,

подібного на якусь церкву біля залізниці

чи доброго пса, що чекає господаря на виході з лісу,

 

Як і тоді,

коли ти, ледь живий, тонув у шумі коліс, що шелестіли мокрим асфальтом,

а Він явився нечітко, як побіліле тіло крізь кригу,

й вода, ховаючись у сльоті й скрапуючи на тебе

по блискучих листках живоплоту,

щораз упертіше намагалася забрати тебе назад.

 

І тепер,

такий же, як Він – усміхнений і безмовний, –

ти нарешті лежиш, захлинувшись словами води.

 

 

Брама

 

Яка радість! Знов стільки величезних світил.

Люди та їхні тварини йдуть берегом.

 

Світ показав нам свій фокус і збирає просте причандалля:

декілька камінців, червону лампу над нескінченною водою,

затоки, в яких рибалять птахи.

 

Хто співав, тепер переводить подих.

Хто говорив чи писав, бачить вузол, який нічого ні з чим не зв’язує.

 

Де колись була Брама, тепер лежить освітлена сонцем лука.

 

 

(1999–2009)

 

Приїжджаєш, воюючи світлом жовтих фар

Із розмоклим ранком, випадковий для

Собаки, саду, дітей,

Народжений на планеті, якої більше нема,

Розгойданий усіма, хто відійшов,

Мокрий і збентежений, ніби

Самотній пасажир канатної дороги,

Над якою западає ніч.

 

Обернися тричі, змов яку‑небудь просту лічилку –

Може, впізнаєш місця, куди тебе занесло.

 

 

Алінка

 

У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно

й нічого не діялось.

 

Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні

виходили змоклі вершники.

 

Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи

над озерами з дрібненьких слізок.

А вранці

можна було дивитись на себе у дзеркало

і ворожити зі соляних стежин.

 

Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається.

І якщо б серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би

відчинити.

 

Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я.

 

 

* * *

 

Ми – останній вагон, який не вмістився під арку вокзалу,

ще не відмитий від слідів старих вуличних пожеж.

Якщо хочеш до нас, пробивайся крізь дощ,

пробивайся крізь сніг, якщо хочеш із нами за стіл.

 

Знаю, що можна танцювати на крижині чи ночувати у жерлі вулкану,

і смерть буде там, де завжди, не ближче й не далі.

Буде найтихішою особою в товаристві, з якою

Господар усе забуває знайомити тих, хто приходить. Буде сидіти, всміхатися,

мугикати нашу мелодію.

 

Надворі

небо зблискує над водою,

і повітря смакує, як олово.

 

 

Адам

 

Старий, а впійманий у дитячий сак!

На п’ятій тисячі років прокинутися з розмальованою вві сні

лисиною!

 

Хто я? Розгублений дідуган у костюмі фавна. І діти

хапають мене за руки, щоб провести крізь діру в огорожі

до саду,

де сторожем – мій бородатий приятель юності.

 

Урвище неба, будь милостивим до моїх незміцнілих крилець.

Ноче, відкрий мені м’яку печерку, дню, буди виткі рослини,

проклади світлом мою плутану дорогу.

 

Затамувавши подих, я пролітаю під бездиханними деревами.

 

Дмаа, Адма, Адам, Адам.

 

 

* * *

(для Тані)

 

Ми стояли й дивились на зблиски у передмісті.

Весна починалася звідси, з грядки мокрих ірисів,

Із каламутної телефонної кабіни, де чути лише перестук дощу,

З кольорових іграшок, прикритих цератою, з наших надій,

Що їх вистачило б на кілька заблуканих в океані флотилій,

Зі знаків, які залишала для нас полохлива рука.

 

Любов схожа на пральку, що впала у море, ще

Повна білизни. Що ми могли знати тоді?

Що рука, котра проводить світло за нами, тим часом місить наш одяг

У прозорих обертових дверях?

 

Що любов, обпливаючи острів, колись розділиться на рукави,

Як мова на діалекти: праворуч – твоя, відважна й швидка, як

Прапорець, вистромлений у безконечність,

 

Ліворуч – моя, приглушена, ніби сурмач,

Якого змусили грати у шафі, повній чужих плащів?