Становлення історіографії як наукової дисципліни.

№ п/п	Фамилия, Имя	Организация	300м	100м
Время	Место	Время	Место
	Егорова Елена	СДЮСШОР	47,7		16,5
	Данилова Александра	СДЮСШОР	56,7		19,1
	Порядина Маргарита	СДЮСШОР	64,0		21,0
	Богданова Полина	СДЮСШОР	63,2		22,5
	Лихуша Александра	СДЮСШОР	62,3		22,8

Главный судья	Кухто И.С.
Главный секретарь	Виноградова Ю.Н

Предмет та завдання історіографії.

Історіографія (від грец. historia - оповідь про минулі події і grapho - пишу) - спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки. До другої пол. XIX ст. історіографією називали саму історичну науку, а історіографами істориків (таке вживання термінів подеколи трапляється й тепер), але нині під історіографією розуміють саме ту галузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, збагачення наукових історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті. В історіографії виокремлюють пов'язані між собою, проте усе ж різні розділи - теорію і практику. Теоретична історіографія - це сукупність логічно упорядкованих знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання історіографії. Історіографічна практика - це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого - практичне використання історіографічних підходів і методів в історичних дослідженнях.

Предмет української історіографії становить вивчення соціальної та інтелектуальної історії історичної науки в Україні, її ролі і місця в духовному житті свого народу, розуміння її як явища науки і культури із властивими їй національними та загальнонауковими рисами й ознаками.
Саме таке розуміння предмета визначає завдання курсу української історіографії:
— розкрити зміст поняття «історіографія», гносеологічну природу історіографічних знань, місце та функції історіографії в процесі історичного пізнання;
— дати аналіз категоріального апарату та методів історіографії;
— охарактеризувати основні етапи становлення історіографії як спеціальної дисципліни;
— з'ясувати соціокультурні та внутрішні передумови розвитку процесу історичного пізнання, народження й удосконалення знань про історичне минуле;
— виділити основні етапи розвитку історичної науки в Україні, визначити критерії періодизації, та специфіку коленого конкретного періоду українського історіографічного процесу;

·висвітлити процес виникнення та розбудови організаційних структур української історичної науки: наукових установ, товариств, комісій, історичних часописів, навчальних закладів, особливості соціалізації української історичної науки в умовах бездержавного розвитку українського народу;
— вилучити провідні наукові напрями та ідейні течії української історичної науки, роль і місце в ній наукових шкіл;
— дати характеристику культурно-громадських та ідейних впливів на українську історичну науку, її взаємовідносин з російською, польською, німецькою історичною наукою;
— показати самобутній характер української історичної науки, її національну специфіку;
-проаналізувати найголовніші концептуальні ідеї, теорії та схеми української історії, провідні тенденції розвитку української історичної думки, методи та засоби пізнавальної діяльності;
— виявити «знакові постаті» української історичної науки,
простежити їхні творчі біографії в контексті загально
українського історіографічного процесу.

 

3.

Будущее истории исторической науки и исторического познания в целом рассматривается в современной литературе с точки зрения радикального обновления исследовательской программы и доктринально-дисциплинарных основ. Острие историографической рефлексии должно быть сориентировано не на «инвентаризацию» исторических концепций, направлений и школ, а на качественные изменения в познавательной деятельности историков, анализ т. н. «поворотов» и «вызовов», перманентное появление «новой исторической науки», эволюцию конкретно-исторических форм и способов историописания. Историческая наука в данном контексте должна выступать как сложная интеллектуальная система с неизбежной трансформацией своих формальных и содержательных признаков и структуры отдельных ветвей исторического знания, но, одновременно, с сохранением гетерогенности – «сосуществованием в рамках академического сообщества историков», идентифицирующих себя с различными дисциплинарными, методологическими, идейно-политическими, социальными и прочими «группировками» [2].

В традициях западной науки проблемное поле истории исторической науки входит относительно автономным блоком преимущественно в систему интеллектуальной истории. Под влиянием «лингвистического поворота» и трудов по «новой исторической критике» произошла радикальная трансформация истории исторического познания: приоритетным направлением стало изучение дискурсивной практики историков. Перспективу приобретения нового качества ученые связывают с возможностью превращения истории историографии (в данной формуле термин «историография» – синоним исторической науки) в «по-настоящему самостоятельную и самоценную историческую дисциплину» с новым наименованием – «клиография» или «клиология». Последнее название отражает тенденцию сочетания историко-историографических, методологических и эпистемологических проблем, имеющую место в конкретной практике последних десятилетий [3].

Новое бытие истории исторической науки рассматривается и в качестве рефлексивного компонента общего «историографического дискурса» - широкого понятия, включающего практику историописания и рефлексию относительно этой практики. С одной стороны, под углом зрения «лингвистического поворота» историография в традиционном своем облике, возможно, предстает в качестве «интеллектуального раритета советской исторической науки», само имя которой напоминает «научный антиквариат», но с другой – историография с ее традиционным опытом выступает как «синхрон и аналог западной нарратологии». Эти области знания, с их универсализмом и одновременно спецификой, можно воспринимать как науковедческую (историография) и лингвистическую (нарратология) рефлексию исторической науки. Изменение в современной интеллектуальной ситуации прежнего образа историографии (с преобладанием экстерналистского подхода к истории идей и проч.), тем не менее, не должно сопровождаться утратой достояний и приобретений длительной историографической традиции [4].

Перед историками сейчас стоит сложная задача преодоления разнонаправленности субдисциплинарных векторов с целью выбора новой перспективы, которая была бы способна их «переориентировать и упорядочить, но не игнорировать». Решение этой задачи затрудняется тем, что в процессе «дисциплинарного переопределения» отношения между «старыми» и «новыми» областями исторического знания должны бы строиться по «концертному» принципу, однако в реальной «…практике происходит постепенный сдвиг в пользу принятия теоретико-методологических новаций (средствами частичной адаптации и пр.)» [5].

«Перестройка интеллектуального содержания» любой состоявшейся научной дисциплины, т. е. стремление по-новому понять ее проблематику, эвристические возможности и устранить источники, угрожающие ее когнитивному статусу посредством объединения с другими исследовательскими областями эффективны лишь в том случает, если данная дисциплина сможет «повысить уровень своего интеллектуального содержания», не потеряв при этом «собственных когнитивных границ», «служебной функции», ресурсов; «уход» выдающихся ученых, специалистов в данной области, реорганизация факультетов, изменение состава научного сообщества в силу различных причин, непосильное принятие на себя новых «сверхзадач» и проч. – «опасны» для бытия дисциплины [6]. Многие из этих факторов, к сожалению, имеют место в современной действительности историографии как истории исторической науки…

Стратегия историографии по поддержанию своего дисциплинарного статуса предполагает обращение к своей собственной дисциплинарной истории. Проблема дисциплинарности стала предметом специальных разработок американских, европейских и советских ученых в 1960-1980-е годы и вошла в структуру науковедческих исследований как самостоятельное направление, включившее в своей ареал «дисциплинарную историю» [7].

С 1990-х годов в украинской и российской историографии явственно обозначилась тенденция активного освоения науковедческого теоретико-методологического аппарата. Однако дисциплинарная история исторических дисциплин, ставшая предметом рефлексии и для историков и определившая уже вполне очерченное направление специальных исследований, в основном сохранила традиционные подходы (что не умаляет их познавательной ценности); работы, в которых использованы новые исследовательские методики, - единичны [8]. Настораживает иное: многие авторы широко оперируют такими понятиями как: «научная дисциплина», «научное сообщество», «институционализация», «дисциплинарность», «историографический процесс» и т. п. без должной обоснованности их содержательного наполнения. Этот историографический факт, к сожалению, уже получил свое «перманентное» выражение.

С рубежа 1980-1990-х годов в отечественной историографии (аналогично – в российской) сложилась ситуация, которую вряд ли по сущностному содержанию можно назвать «новой». «Столкновение» с западной историографией, активное включение в арсенал историков новых теорий, схем, идей, лексики и т. п. «ложилось» подчас на не всегда профессионально подготовленную почву. Одновременно решительное стремление «преодолеть» марксистскую методологию, а по сути «советский вариант» в ограниченной – «мемориальной» форме (Пьер Бурдье) приводило к тому, что «новые» термины стали использоваться как «кодовые слова», призванные засвидетельствовать методологическую «новизну» подходов того или иного автора, его «легитимизацию» в новом теоретическом пространстве. Эта «лингвистическая мимикрия» приобрела характер «эпидемии»: «мода на имена» и «мода на слова» во многом привели к тому, что процесс включенния операционного инструментария на формальном уровне во многом опередил рефлексию исследовательского поиска. Аналогичное произошло в свое время и с марксизмом, когда новая теория изменилась до неузнаваемости для того, чтобы стать «способом индоктринации и дисциплинирования» членов партии и граждан коммунистических государств [9]. В нашем случае, правда, речь идет в большей степени о «категориальном жонглировании» - «игре словами», что, впрочем, небезобидно, т. к. непрофессионально.

Марк Блок, размышляя в свое время о специфике научного познания, отмечал: «…всякий анализ прежде всего нуждается в орудии – в подходящем языке, способном точно очерчивать факты с сохранением гибкости, чтобы приспосабливаться к новым открытиям, в языке – и это главное – без зыбких и двусмысленных терминов. Это и есть наше слабое место» [10], наше – историков. Через много лет Омельян Прицак выскажется более категорично: для него история, также как и любая точная наука, является «абстрактной интеллектуальной дисциплиной», которая, будучи когнитивной наукой (logos), оперирует абстракциями - понятиями и категориями [11]. Хорошо известно утверждение К. Поппера: теория

проникает в историческое исследование через терминологию [12].

Достаточно четко очерченное «категориальное пространство» - знаковый параметр институционально оформленного «научного поля». В период т. н. парадигмальных изменений происходит, соответственно, трансформация традиционной «категориальной сетки». В подобной историографической ситуации «переломного момента» в стратегию выхода из «терминологического хаоса» следует включать в качестве императива тактику «генеалогии идей» [13] – «генеалогию категорий» - экспликацию понятий с историографическим компонентом. Модель анализа термина-понятия в этом случае должна предусматривать следующие показатели: этимология – протограф (автор и текст первого использования) – интерпретации (историографические традиции) – обоснование конкретного применения (эвристический, шире - методологический потенциал) и т. п.

Сложные процессы дифференциации и интеграции научного знания привели к тому, что некогда фундаментальные науки превратились в мегадисциплины – «дисциплинарные семейства». Изучение этого явления выдвигает ряд проблем: какова структура «семейства»; можно ли выделить типологию их формирования, едины ли закономерности складывания мегадисциплин; какими факторами обусловлен процесс выделения новых дисциплин, каково их соотношение в «семействе» и какова их дисциплинарная функциональность по отношению к родовой науке и друг другу; всегда ли учебная и научная дисциплина соединяются в двуликий образ конкретной науки; как происходит процесс «дисциплинизации»; по каким параметрам можно разъединить понятия: «научная область», «научная отрасль» «научное направление», «исследовательская программа», «научное движение», «научная дисциплина» и т. п., и тем самым определить этапы в процессе дисциплинарности; по каким критериям следует констатировать стадию «дисциплинарности»; какова типология «размывания» дисциплинарно-доктринального статуса; каково соотношение проблемной и дисциплинарной организации науки, «проблемного» и «дисциплинарного» образов науки; каков механизм проблемно-дисциплинарного взаимодействия в формировании новых областей знания и т. п. Эти проблемы имеют не только академический интерес: их социальный аспект связан с конкретной политикой в области науки вообще, со статусом каждой из научных дисциплин, перспективой их развития, «престижностью» в социокультурном пространстве той или иной эпохи и проч.; их когнитивный аспект связан с эволюцией единого познавательного процесса и трансформацией его проблемно-предметно-объектных блоков и т. д. Многие из этих проблем уже получили свое теоретическое и эмпирическое «видение» в «науке о науке».

Историческая наука как мегадисциплина и «дисциплинарное семейство» еще ждет своего многомерного анализа, оптимальность которого будет зависеть от степени разработки «дисциплинарной истории» конкретных исторических дисциплин – всего многообразия ветвей исторического познания, в том числе – его важнейшего видового – знания о самом историческом знании и процессе его развития – истории исторической науки. От того, насколько полно мы будет знать, каким было научное сообщество историографов «вчера», какой образ своей науки ими был выработан, как эволюционировали представления специалистов-историографов, их лексикон – «язык» науки, стиль мышления, способы «деконструкции» текстов; как изменилась организационная система, формы коммуникации, система преподавания и подготовки кадров специалистов-историографов и проч. – зависит дальнейшее «дисциплинарное развитие» историографии, а вместе с ней и развитие всего комплекса исторических дисциплин. При этом особо важен аспект культурологический, отражающий национально-региональную специфику «дисциплинарного бытия» конкретной ветви знания.

Важнейшим показателем самоидентификации дисциплины является, как известно, ее «имя». Термин «историография» относится к числу полисемантичных. Его применение с ХУШ века начиналось как определение процесса историописания и самой исторической науки. В Х1Х веке на волне профессионализации исторического знания в связи со складыванием и реформированием университетской системы термин «историография» в значении синонима исторической науки утверждается практически во всех европейских странах, в том числе – в рамках Российской империи. Одновременно широкое распространение получает второе значение этого термина, истоки которого в общеевропейской традиции также в ХУШ веке – историография как систематизированный по определенным признакам (проблемному, регионально-хронологическому, теоретическому, культурно-типологическому и проч.) блок исторической литературы. Именно эта линия составила основу формирования т. н. «критического направления» в исторической науке и, по сути, стала базой для выделения на протяжении Х1Х – начала ХХ веков в системе исторического знания его историко-научной составляющей в форме уже самостоятельного научного направления исторических исследований.

В университетах Российской империи эта линия трансформировалась в учебную дисциплину и определила третье значение термина «историография» как истории самого исторического знания. Многочисленные историографические курсы – специальные, а затем общие – стали нормой учебного процесса на историко-филологических факультетах. «Дидактический» фактор стимулировал естественный процесс формирования рефлексивного знания, в котором «рефлексивное острие» к концу Х1Х века было устремлено на эпистемологическую проблематику, и содействовал усилению процесса институционализации и дисциплинарного формирования историографии как истории исторической науки.

Советская наука, получив в наследие эту триаду значений, в период последнего тридцатилетия своего существования институционально закрепила следующие нормативы: термин «историография» в значении синонима исторической науки стал считаться «архаичным»; второе значение термина сохранилось без особых изменений; третья линия привела к конституированию специальной исторической дисциплины, проблемное поле которой определяли в широком диапазоне: история исторического знания и исторической науки как социального института. В рамках историографического знания сформировалось новое направление, выражающее рефлексию самой историографии и получившее название «история историографии». Завершение когнитивной и социальной институционализации и дисциплинарное оформление историографии способствовало ее утверждению как методологической, «престижной» дисциплины в иерархии «дисциплинарного семейства» исторической науки.

Для историографической ситуации 1990-х годов в независимых государствах «постсоветского пространства» было характерно: гиперкритицизм и нигилизм по отношению ко всему наследству советской исторической науки; особый интерес к исторической литературе Х1Х – начала ХХ веков (и здесь приоритеты – в области сугубо национально-этнического наследия); ориентация на нормативы западной историографии. Таким образом, самая «жесткая схема» дает нам «образ» столкновения, по крайней мере, трех традиций: 1) традиция «разрушения» (или забвения) традиций; 2) университетская традиция в области историографических исследований в отечественной и российской науке Х1Х - начала ХХ веков; 3) собственные и весьма отличные от «наших» традиции западной науки; в рамках этих традиций история исторической науки самостоятельного дисциплинарного оформления не обрела, а ее проблемное поле вошло в такие дисциплинарные блоки как интеллектуальная история, социальная история, история науки, эпистемология истории, собственно историография как историческая наука и т. п.; само направление историко-научных исследований в области исторической науки со второй половине ХХ века получило распространение под именем «история историографии».

Обращение ко второй традиции в разработке образа историографии, которая характеризовалась началом ее дисциплинарного оформления со всей неопределенностью категориального аппарата, со «свободным» плаванием» трех основных значений термина «историография» и множеством названий самой дисциплины привело к размыванию этого понятия в практике сегодняшнего дня. Обращение к третьей – способствовало «реанимации» термина «историография» в значении синонима исторической науки и распространению формулы «история историографии» в значении истории исторической науки.

Ориентация «на Запад» часто приводит к заимствованию опыта западной науки «под кальку». При этом не учитываются такие черты западной историографии (неоднократно отмечаемые самими же ее представителями [14]), как узкая специализация, дисциплинарная дробность, жесткое деление на «теоретиков» и «практиков», «эпистемологов» и «конкретиков» в реальной деятельности многих ученых, самобытные традиции научной терминологии и дисциплинарной структуры и проч.

Проблема создания собственного интеллектуального пространства, стоящая сегодня перед отечественной наукой, должна решаться на основе осмысления своих, коренных традиций, современных дискурсивных практик историописания и теоретического опыта Запада; только в этом случае национальная историография сможет стать конкурентноспособной на мировом рынке идей и интеллектуальных услуг [15].

С 1980-х годов в западной историографии усилилась тенденция к нивелировке дисциплинарных рубежей, что во многом было связано с размахом междисциплинарных исследований. В специальной литературе утвердились два образа науки: дисциплинарный и проблемный, из которых первый стал считаться архаичным. Многие заговорили о том, что дисциплинарное строение науки – это ее прошлое. Вместе с тем, два образа науки – дисциплинарный и проблемный – не альтернативные, но взаимодополняющие ипостаси науки. Ее «передний край» всегда организован проблемно и часто исследовательская проблема лежит на пересечении проблемных полей различных дисциплин, вызывая к жизни, тем самым, междисциплинарные методики и полидисциплинарные подходы. Дисциплинарная же организация науки выступает в качестве канала, обеспечивающего социализацию достигнутых на когнитивном уровне результатов, превращая их в научные и культурные образцы [16]. «Дисциплинарная матрица» - в качестве «арьергардного научного поля» - способствует самоидентификации научной деятельности конкретного исследователя и пониманию иерархии научных блоков: проблем и дисциплин.

Морис Эмар, оценивая современное состояние исторической науки, отмечал: если история сегодня пишется согласно множеству точек зрения и масштабов, вокруг объектов, чаще всего междисциплинарных, то «…взаимодополняющая фрагментарность и обновленная эпистемологическая рефлексия сопровождаются глубинным единением большинства историков на почве их дисциплинарной общности. Объективно необходимо поддерживать эту общность и строить на ней, вокруг нею связный проект» [17]. Поддержание этой общности в сфере исторического познания во многом зависит от специального анализа исторической науки как «дисциплинарного семейства», от анализа каждого из его компонентов.

Сравнительный анализ дисциплинарной истории отраслевых наук исторического профиля (субнаук истории) будет способствовать более ясному видению всего блока исторических дисциплин, их иерархии в общей системе исторической науки, в гуманистаристике в целом, преодолению «дисциплинарных барьеров» в научной деятельности историков, возможности прогнозирования дифференциационно-интеграционных процессов в развитии исторического знания, трансформационных процессов, поиску различных вариантов междисциплинарного синтеза в рамках углубляющейся специализации исторических исследований.

Историографии как истории исторической науки в этом случае принадлежит особое место, т. к. она выступает не только как «средство анализа» дисциплинарной истории всего «семейства», но и играет по отношению к самой системе исторической науки «интегрирующую роль» [18]. При этом дисциплинарная история самой историографии, учет ее национально-региональной специфики поможет выявить типологическое разнообразие дисциплинарных образов истории исторической науки в системе европейской и мировой историографических практик, дать основу более четкому осмыслению структуры рефлексивных дисциплин, выработке оптимальных принципов построения классификационных схем научного знания, в том числе на этапе его дисциплинарного развития.

Возникновение дисциплинарной структуры науки обычно соединяют с процессом становления профессиональной научной деятельности, с эволюцией системы образования, с развитием, наконец, университетской науки. Появление второго «лика» науки - учебной дисциплины, ее закрепление в профессиональной подготовке специалистов является принципиальным критерием институционального процесса. Поскольку становление системы европейского классического университетского образования и профессионализацию исторической науки большинство исследователей относят ко второй половине Х1Х - началу ХХ веков, - именно этот период должен быть хронологически значим для анализа дисциплинарной истории в целом. Однако приобретение дисциплинарного статуса конкретной отраслью знания, начало ее дисциплинарной истории всегда специфично, ибо связано как с явлениями имманентными собственно научному развитию, так и с внешними по отношению к нему.

 

 

Становлення історіографії як наукової дисципліни.

Серед дослідників минулого науки існує думка, що історіографія як дисципліна починає кристалізува­тися в Росії з другої половини XIX ст.3 Про це свідчить практи­ка викладання курсів російської історіографії у багатьох університетах Росії (Петербурзькому - К. Бестужев-Рюмін, Мос­ковському - В. Ключевський, Варшавському - Д. Цвєтаєв, Хар­ківському - Д. Багалій, Київському - В. Іконніков), поява спец­іальних досліджень і монографій з історіографії, а також перші спроби розробки її історії та теорії1. Словом, на зламі XIX-XX ст. історіографія представляє досить потужний культурний пласт, що визначає специфіку російської наукової думки в ціло­му та історичної науки зокрема. Справа в тому, що процес дисциплінарного становлення історіографії хронологічно співпав з методологічною кризою історичної науки. Період кри­зи в науці пов'язаний із загостренням рефлексивних процесів, зміною стилів мислення, пошуком нових засобів історичного дослідження.

Жовтнева революція та інспіровані нею подальші зміни в організації історичної науки у нашій країні призвели до руй­нації культурної і наукової вітчизняної традиції. Історики-мар-ксисти першої генерації сприймали історіографію як засіб ви­криття і критики застарілих ідей та концепцій дворянсько-бур­жуазних істориків2. Позбуваючись революційного романтизму в середині 1930-х років радянська історична наука вимушена була звернутися до багажу дореволюційної історіографії. Утво­рення марксистської концепції історії СРСР насправді означа­ло спробу поєднати державницьку схему російської історії з кла­совим підходом3. З огляду на це, варто було переосмислити на­дбання дореволюційної історичної науки, що і було блискуче зроблено М. Рубінштейном, який упорядкував перший марк­систський курс російської історіографії4.

Використовуючи праці П. Мілюкова, В. Іконнікова, К. Бестужева-Рюміна, М. Кояловича, М. Рубінштейн зробив спробу з'ясувати російський історіографічний процес з точки зору боротьби ідейних напрямів у науці на шляху до мате­ріалістичного розуміння історії. Певний інтерес становить сам

«феномен Рубінштейна», який демонструє безумовну приваб­ливість історіографії для критично мислячих радянських істо­риків. Саме через історіографію відбувався процес прилучен­ня їх до російської дореволюційної та світової історичної дум­ки, що врешті-решт сприятиме підвищенню авторитету ра­дянської історичної науки.

В1960 - 1970-хроках відбувається ніби «друге народження» історіографії - наукової дисципліни. На початку 60-х років у період першого «інтелектуального ренесансу» (А. Гуревич) у ра­дянській історичній науці пройшли жваві дискусії щодо «пері­одизації історії радянської історичної науки» «предмета та змісту університетського курсу історіографії історії СРСР»1. Йшов інтенсивний процес формування методологічного апара­ту історіографії. У цей період з'являються роботи з історії істо­ріографії В. Іллерицького, В. Шевцова, Р. Киреєвої2. До речі, перші спеціальні розвідки з історії російської, а також украї­нської історіографії зустрічаються у 2 і 3 томах академічних «Нарисів історії історичної науки в СРСР», авторами яких були В. Іллерицький, В. Дядиченко та Л. Коваленко.

На цей період припадає і організаційне оформлення дисцип­ліни історіографії. Ще у 1946 р. при Відділенні історії АН СРСР створено Комісію з історії історичної науки, метою якої була роз­робка концепції вітчизняної історіографії та підготовка до друку багатотомних нарисів з історії історичної науки в СРСР. Згодом виникає єдиний координаційний центр історіографічних дослі­джень - Наукова рада з історії історичної науки при Відділенні історії при АН СРСР на чолі з академіком М. Нечкіною, пізніше академіком І. Ковальченком. З 1965 р. за ініціативою М. Нечкі-ної започатковано видання історіографічного щорічника «Істо­рія та історики». Регулярно проводяться «Історіографічні сере­ди», численні конференції різних рангів з історії історичної на­уки. Про дисциплінарний статус історіографії свідчить зростаю­чий потік дисертацій заданою спеціальністю. Наприклад, про­тягом 1974-1978 рр. були захищені 131 кандидатська та 3 док­торські дисертації з історіографії1.

З кінця 1960 - початку 70-х років історіографія стає норма­тивною навчальною дисципліною, що викладалася за типовою програмою Мінвузу СРСР. У багатьох університетах були ство­рені кафедри історіографії та джерелознавства, зокрема у Дніпропетровському університеті така кафедра заснована у 1972 році.

У свідомості радянських істориків цієї доби кристалізується розуміння структури історіографії: провідне місце посідали те­орія та методологія історії історичної науки, як складові сприй­малися проблемна історіографія та критика «буржуазних фаль­сифікацій» історії.

Впадає в око, що радянські історики оцінювали ситуацію з історіографією як процес піднесення радянської історичної на­уки, виявлення її найвищих досягнень. Лише постфактум цю ситуацію можна визначити як вияв внутрішньої кризи історич­ного пізнання того періоду. У структурах радянської історич­ної науки історіографія, подібно до кризової ситуації на зламі ХІХ-ХХ ст., набуває високого статусу і стає престижною сфе­рою. Чим взагалі пояснюється особлива роль та місце історіо­графії у системі вітчизняної історичної науки?

Соціально-психологічні причини цього феномена пов'язані з особливостями національної свідомості. Проміжне, маргіналь­не становище Росії між Сходом і Заходом ускладнювало процес власної ідентифікації у порівнянні з народами Західної Євро­пи. Шукання свого особливого місця у світі привело до форму­вання рефлексивної складової як ментальної риси російського національного характеру. Загострене почуття рефлексії російсь­ких мислителів спричинилося до виникнення таких рефлексивних структур історичної свідомості, як російська релігійна філософія, історіософія, історіографія.

«Відродження» історіографії у межах радянської історичної науки та її безсумнівні здобутки пояснюються низкою ідейно-політичних причин. Обґрунтування марксистської тези про роз­виток історичної думки у напрямку до матеріалістичного розу­міння історії актуалізувало значення історії історичної науки як певної галузі дослідження. Отже, в межах радянської істо­ричної науки історіографія виконувала важливу ідеологічну функцію затвердження пріоритету матеріалістичного принци­пу в історії.

Привертають увагу і соціокультурні передумови виникнення феномена історіографії. Для гуманітаристики властивий «ефект інтелектуального конформізму», що на практиці означає перехід критично мислячих науковців у сферу «чистої» теорії'. Наслідком цього ефекту став розквіт зовні деідеологізованих галузей гума­нітарного знання культурології, семіотики, психолінгвістики, історії естетики. Знаковими постатями цього інтелектуального руху стали М. Бахтін, О. Лосєв,Ю. Лотман. На ґрунті історич­ної науки «ефект інтелектуального конформізму» пов'язаний з оформленням спеціальної дисципліни - історіографії. Історич­на наука цієї доби відчувала гостру неминучість поновлення наукового апарату, мови науки. Це був єдиний засіб подолання інтелектуальної ізольованості від світової історичної науки, поз­бавлення наукового провінціалізму. Процес оновлення мови ра­дянської історичної науки відбувався через такі порівняно нейт­ральні галузі, як наукознавство, соціологія та історія науки, че­рез засвоєння ідей відомих філософів та істориків науки. Пер­шим до наукознавства та загальної історії науки звернувся А. Сахаров.

Інший шлях оволодіння понятійним апаратом сучасної істо­ричної науки був пов'язаний з критикою та популяризацією здобутків західної історіографії, наприклад, ідей школи «Ан­налів» у роботах А. ГуревичатаЮ. Афанасьєво?.

Наслідком засвоєння мови сучасної науки став остаточний «розподіл» на дві історіографії: проблемну та теоретичну. Представники останньої «несподівано» стали використовувати «чужу» мову, незрозумілу для істориків-традиціоналістів. Відте­пер соціальний статус історіографії у структурах радянської історичної науки залишався незмінно високим. Історіографічні студії вважались престижними серед істориків. У 1960 -1970-х роках виникає певна «історіографічна еліта», яка володіла мо­нопольним правом розробки теоретико-методологічних проблем історіографії та її історії1.

Методологічна функція історіографії пов'язана з розбудо­вою нового знання, утворенням нормативів діяльності істори­ка, визначенням механізмів і тенденцій процесу розвитку істо­ричного пізнання.

Історіографія зберігає і свою первісну допоміжну функцію щодо вивчення конкретних історичних проблем, передбачає дос­лідження цієї проблеми у контексті відповідного їй стану істо­ричної науки.

Історіографія виконує й важливу світоглядну функцію. Ус­відомлення минулого науки має вплив на стиль мислення істо­рика, критичне ставлення до історіографічної спадщини. Істо­рія науки дозволяє творчо мислячому історику вільно орієнту­ватися в нинішній історіографічній ситуації, зміст якої стано­вить криза історичного пізнання. Криза ця має два рівні: пер­ший ототожнюється з кризою марксистської парадигми історич­ного знання, другий - із загальною тенденцією розвитку сучас­ного історичного пізнання, що означає переорієнтацію істориків з проблем історичного буття до проблеми історичної гносеології, пошуків нових методів історичного дослідження.

За сучасних умов соціально-психологічної та ідейної деста­білізації наукового соціуму історіографія відіграє роль інтег­раційного чинника, підтримуючи відповідний рівень знання, зберігаючи та доповнюючи методологічний апарат сучасної істо­ричної науки. У межах пострадянського наукового простору істо­ріографія є засобом утримання позитивного досвіду, збагачен­ня його новітніми досягненнями.

Історіографії належить і важлива дидактична функці, У Росії та Україні історично склалося так, що освіта часто пер дувала науковим дослідженням. Більша частина знань засво ювалася у готовому вигляді у процесі навчання, що зумовлк вало необхідність їх інтерпретації. Звідси інтегруюча роль іст ріографічного циклу дисциплін, який разом із джерелознавчі блоком завершує фахову підготовку студента-історика.