Цілі соціальних систем і цілі управління

Питання про співвідношення цілей соціальної системи (насамперед, системи-організації) та цілей управління нею має важливе теоретичне та практичне значення. Здавалося б, очевидний той факт, що управління системою здійснюється заради досягнення тієї ж цілі, що стоїть перед нею. Однак ряд міркувань перешкоджає ототожненню цілей соціальних систем та цілей управління_ними. Річ у тому, що відносна самостійність частин суспільної системи – соціальних інститутів, а також

правоохоронних органів, створює можливість виникнення окремих завдань і відповідних їм функцій, які не обумовлені ні об’єктивними потребами суспільства, ні цілями даної соціальної системи.

Ця небезпека найбільш реальна, коли мова йде про ті структурні підрозділи, які виконують функції управління тим або іншим видом діяльності. В.Г. Афанасьєв вважає, що в даний час домінуюче положення в економіці займають великі, зі складною ієрархією управлінські органи та організації, перед якими стоять специфічні функції. В цих умовах є можливий (на практиці часто так і відбувається) відрив тих чи інших ланок управління від загальних, головних цілей системи, окрім того, загальні, головні цілі віддаляються, витискуються специфічними (галузевими, регіональними) цілями, зв’язок механізму управління з головними цілями ясно не проглядається. Звідсіля – відомчість, місництво, той факт, що часом управління виступає як самоціль, а дійсна ціль, заради досягнення якої, власне, і був створений орган управління, відходить на другий план⁸.

Саме тому одним з найважливіших напрямів удосконалення структури державного апарату, включаючи правоохоронні органи (в тому числі органи внутрішніх справ), є заходи, які повинні перешкоджати створенню та існуванню зайвих ланок управління. Тільки за умови успішного вирішення даного завдання кожен державний орган, кожний його підрозділ будуть працювати для задоволення суспільних потреб, а не для задоволення власних.

Крім того, при визнанні рівності між цілями виконавчої (оперативно-службової) та цілями управлінської діяльності стають нереальними ні роздільна оцінка їхньої ефективності, ні виявлення специфічних функцій суб’єктів управління. В зв’язку із викладеним стає можливим виділити в загальному вигляді "влас-но" управлінські цілі, тобто цілі управління соціальною системою, змістовно зорієнтовані та підпорядковані досягненню головної її мети. Роздивимося їх детальніше.

Визначення пріоритетів цілей та випливаючих з них завдань системи. Ця мета набуває особливо важливого значення, якщо керована система не має упорядкованої ієрархії цілей, останні не з’єднані внутрішнім змістом і т.п. Прикладом подібної багато- та різноцільової системи можуть служити органи внутрішніх справ. У законах, підзаконних актах неможливо знайти відповіді на запитання, яка із проголошених цілей їх діяльності найпріоритетніша, а яка менш важлива. "Боротьба зі злочинністю", "охорона громадського порядку", "виконання покарань" – подібні цілі розглядаються тут як рівнозначні. Однак саме суб’єкт управління в конкретних умовах повинен визначати, який

⁸ Див.: Афанасьєв В.Г. Общество: системності», познание й управ-ление. - М., 1981. - С. 255.

із напрямів діяльності, що відповідають вказаним цілям, є основним.

Аналогічна управлінська оцінка проводиться і в рамках конкретного напряму діяльності органів внутрішніх справ. Так, у сфері охорони громадського, порядку пріоритетною може стати раціоналізація дислокації постів та маршрутів патрульно-постової служби, в сфері боротьби зі злочинністю – профілактика квартирних крадіжок і т.ін. Отже, визначення відносної важливості кожного із завдань, які розв’язуються системою, є безпосередня мета управління.

Розподіл ресурсів для забезпечення максимально повного досягнення цілей системи. Ця мета управління здійснюється шляхом оптимального розподілу наявних сил та засобів між керованими організаційними системами з урахуванням різних видів їхньої діяльності (тобто щодо кожної із їхніх функцій). Очевидно, що мета, яка розглядається, нерозривно пов’язана з попередньою, оскільки ступінь важливості того чи іншого завдання безпосередньо виявляється її пріоритетності ресурсного забезпечення процесу його виконання.

Оптимальний розподіл ресурсів, що, як правило, завжди обмежені, припускає врахування факторів регіонального та функціонального характеру. Суб’єкту управління при цьому треба визначити, в який саме орган, в який із підрозділів та для розв’язання якого завдання повинен бути направлений конкретний вид ресурсів. У системі управління, яка має декілька рівнів, питання про ресурсне забезпечення вирішуються на кожному з них, але з різним ступенем конкретизації.

Надлишковий деталізований розподіл ресурсів на самому верхньому рівні управління паралізує ініціативу та скорочує ступінь маневреності суб’єкта управління, найбільш наближеного до виконавської діяльності, ставить його перед необхідністю або використовувати сили та засоби, що виділяються, явно нераціонально, або приховувати дійсну картину їх розподілу. Дійсно, якщо загальний обсяг ресурсів істотно нижчий за об’єктивні потреби системи, це неминуче призводить до звуження кола завдань, що нею розв’язуються, а після всього – до деформації цілей.

Удосконалення ресурсного забезпечення системи. Ця мета управління досягається шляхом здійснення заходів, що спрямовані на підвищення професійної підготовки кадрів, їх належний відбір, оптимізацію інформаційних потоків, матеріально-технічне та фінансове забезпечення, впровадження передових методів праці і т. п.

Треба мати на увазі, що функціонування будь-якої системи – організації – є процес, в якому люди (члени організації) діють згідно з певними правилами, використовуючи різні предмети матеріального світу і керуючись власними уявленнями про цілі, яких треба досягти. Саме тому соціальна система може розг-

лядатися як обмежене поєднання чотирьох компоненті»: 1) люди;

2) предмети матеріального світу; 3) правила поведінки; 4) ідеї (цінності, уявлення і т.н.). Поліпшення якості кожного з вказаних компонентів (зрозуміло, вирішальним з них є люди) означає і підвищення якості системи в цілому.

Ресурсне забезпечення може удосконалюватись в якісному та кількісному відношенні. Якісне його поліпшення, як правило, більш складна проблема, але й позитивний ефект тут значніший. Наприклад, зростання чисельності особового складу не створить "професійного ядра" кадрів. Більш того, кваліфіковані працівники здатні справлятися з завданням, що поставлено перед системою, не числом, а вмінням.

Аналогічним чином стоїть справа з матеріально-технічним забезпеченням. Так, старанно продумане територіальне розміщення експертпо-криміналістичних лабораторій, які оснащені технікою для провадження складних експертиз, може задовольнити потреби в їх проведенні із меншими витратами, ніж просте збільшення- відповідного устаткування, і т.д. Природно, удосконалення ресурсного забезпечення потребує попереднього аналізу потреб системи та ступеня їхньої відповідності наявним резервам, а також можливості їх перерозподілу та використання з урахуванням науково обґрунтованих нормативів.

Виділення цілей управління дозволяє конкретизувати завдання, які стоять перед його суб’єктом. Відсутність диференціації в цілях управляючої та керованої підсистем може порушити нормальне функціонування системи: управлінці почнуть підмінювати виконавців, при оцінці якості праці "внесок" до неї керівників та підлеглих буде оцінюватися неадекватно, ті чи інші аспекти діяльності залишаться без уваги і т.ін.

Розмежування цілей системи та цілей управління передбачає співвіднесення з ними досягнутих результатів. Останні також можуть бути надані в диференційованому вигляді, який дозволить відповісти на запитання: “За рахунок діяльності "виконавців" чи "управлінців" поліпшились чи погіршились показники праці?". Існуюча недосконалість системи оцінок ефективності функціонування багатьох соціальних інститутів, у тому числі органів внутрішніх справ, створює можливість ситуацій, коли кінцевий результат досягається не завдяки, а всупереч управлінським діям, або вони були оптимальні, але відповідна підсистема "не спрацювала" через обставини, які не були залежні від суб’єкта управління.

Диференційована оцінка виконавчої’ та управлінської діяльності можлива лише в тому випадку, якщо ‘є інформація, яка фіксує зміст чи загальну спрямованість управлінських дій, а також реальні зміни керованої підсистеми, що мали місце внаслідок цього.

Нарешті, чітке визначення цілей системи та цілей управління нею має важливе значення для запобігання виникненню латентних цілей, тобто прихованих, що відрізняються від офіцій-

но проголошених. Вони можуть виникати як у керованій, так і в управляючій підсистемах, але найбільшу небезпеку в цьому плані становлять останні. Річ у тому, що звичайна деформація завдань, які виконують виконавці, відбувається внаслідок управлінських дій, котрі не зорієнтовані на офіційно поставлену перед системою мету. Такого роду дії можуть бути результатом не тільки підміни або неправильного розуміння мети, але й помилкових уявлень про засоби її досягнення.

Слід особливо підкреслити, що в якій би підсистемі не почався процес підміни офіційної мети латентною, викривленою, він в тій чи іншій мірі неминуче торкнеться і інших керованих ланок, елементів даної системи.