Предмет, структура і методи науки управління

Людська поведінка та механізм впливу на неї, управління і організація управління – це, як вже зазначалося, вічні проблеми, котрі виникли па перших етапах розвитку людського суспільства, вони існують до цього часу, при цьому постійно ускладнюючись.

Постійно існувала необхідність вивчення цих проблем, причому кожна епоха намагалася розв’язували їх по-своєму. Спроби наукового осмислення проблем управління здійснювалися вченими ще за часів Давньої Греції, але розвиток відповідних теоретичних досліджень відноситься лише до кінця XIX – початку XX сторіччя. Однак і тепер, наприкінці XX сторіччя, ми не можемо казати, що процес формування даної науки завершився. більш того, окремі вчені вважають, що наука соціального управління взагалі позбавлена перспективи виділитися в самостійну галузь знання і що її проблеми цілком можуть вивчатися в рамках інших наук. З такою позицією навряд чи можна погодитися.

Отже, наука соціального управління, або наука управління, як її частіше називають, належить до суспільних наук. Це обумовлено тим, що її об’єктом є саме управління як реальний феномен, певна ділянка соціальної практики, своєрідна людська діяльність. Він включає до себе суспільні відносини, які складаються в зв’язку із здійсненням реально необхідної функції – управління суспільством та його складовими – різними соціальними системами.

Відомо, що суспільні науки виконують переважно теоретичні функції – описання, пояснення, прогнозування. Наука ж управління безпосередньо впливає на перетворення практики, і її можна розглядати як прикладну галузь знання, що не виключає наявності в неї власних фундаментальних ідей, які дають підстави вважати її одночасно і методологічною дисципліною, в усякому разі для наукових дисциплін, які досліджують окремі аспекти соціального управління. Цс підтверджує необхідність формування самостійної та єдиної науки управління.

Предметом науки управління є певне коло об’єктивних закономірностей соціального управління, які торкаються соціаль-но-нравових, психологічних та організаційно-технічних аспектів управлінських відносин у різних сферах суспільного життя.

На відміну від обєкта науки її предмет є суб’єктивним в тому смислі, що він залежить від ступеня розвитку знання і з їх поглибленням розширює свої рамки. Об’єктивні ж закономірності діють незалежно від волі та свідомості людей, відображаючи причинно-наслідкові зв’язки в організації систем та процесів управління.

Науковість управління визначається глибиною з’ясування його закономірностей. У міру зростання та поширення використання знань про них відповідно знижується значення в управлінні стихійних регуляторів. Однак неминуче, що деякі об єктивні умови, якісь закономірності залишаються невпізнаними. Таким чином, постійним завданням науки управління залишається більш повне дослідження свого предмета, формування принципів та правил управлінської діяльності.

Виходячії із викладеного, можна дати таке визначення науки управління.

Наука соціального управління – це суспільна комплексна (інтегративна) наука, яка досліджує загальні та специфіч^ ні (властиві окремим галузям управління в суспільстві) об’єктивні закономірності організації та функціонування соціальних систем, яка виробляє на підставі їх пізнання загальні принципи і теоретичні поняття, а також правила, методи і прийоми управлінської діяльності, які спрямовані на підвищення їх ефективності.

Зміст науки управління обумовлений комплексністю самого соціального управління, ступенем дослідженості його окремих аспектів різними науками. Необхідно підкреслити, що наука управління не є арифметичною сумою внесків у неї інших галузей знання. Будучи на стику багатьох з них, вона інтерпретує порозкривані різними науками окремі закономірності, які належать до сфери управління. В зв’язку з цим її можна віднести до складних комплексних дисциплін. Комплексність науки управління відображається в її змісті, в якому можна виділити три основних аспекти: соціально-правовий, психологічний та організаційно-технічний.

Соціально-правовий аспект передбачає визначення цілей, які стоять перед системами управління, напрямків та завдань управлінської діяльності. Важлива роль тут належить праву, оскільки останнє значною мірою регулює управлінські відносини. В даному разі право виступає засобом, інструментом, який забезпечує реалізацію в управлінні законів. Науку управління та правові науки зближує ге, що вони вивчають діючи в суспільстві регулятивні механізми, але є далеко не тотожними науковими дисциплінами²³.

Суб’єктами та об’єктами соціального управління виступають окремі особи або соціальні спільноти. Тому при розробці проблем науки управління враховується психологічний аспект. Положення психології використовуються вказаною наукою при дослідженні проблем, пов’язаних з всеявленням впливів на учасників процесу управління, прищеплюванням їм певних поглядів та формуванням міжособистих відносин, підвищенням творчої активності, усуненням конфліктних ситуацій і г.н.

²³ Більш докладно про цей аспект див. у іл. 2.

Науковий підхід потрібний при дослідженні організаційно-технічного аспекту соціального управління, в рамках якого розробляються проблеми, які не є предметом вивчення інших галузей знання, а складають частину власного змісту науки управління. Так, її представниками спеціально аналізуються функціональна та організаційна структури управління, його інформаційне забезпечення, циклічність, практика наукової організації праці (НОП) і т.ііі. При дослідженні організаційно-технічних проблем наука управління на основі накопичених нею емпіричних даних виробляє власні поняття. Маючи комплексний характер, наука управління інтегрує всю сукупність знання, пов’язаних з організацією та регулюванням функціонування соціальних систем. У творчому процесі її формування дані інших наук перетворюються відповідно до завдань теорії та потреб практики управління. В такому вигляді вони асимілюються в структурних частинах науки управління, тобто в теоріях функцій, організаційних структур. прийняття управлінських рішень, наукової організації праці і т.д.

Оскільки основне завдання управління – організовувати працю людей на досягнення певної мети, то наука управління як певна система знань про закономірності організаційних та управлінських процесів та про шляхи їх використання для впливів на ці процеси, врешті-решт підпорядковується цілям та завданням практичної діяльності людей.

Наука управління-– це наука, яка розвивається і переживає процес становлення. Людство тривалий час удосконалювало машини, механізми, знаряддя праці та ін., але надто мало займалося розвитком людських відносин. Сьогодні час наука намагається усунути значні прогалини в цій сфері.

Існують різні точки зору як з приводу змісту науки управління, її структури, так і з приводу її місця в системі наук.

Деякі вчені вважають, що логічно казати про існування теорії управління, інші зауважують, що є наука управління, треті – що є система управлінських наук, четверті – що не треба вигадувати науку соціального управління, цілком достатньо вже існуючої кібернетики.

Зміст науки соціального управління складає система знань про суспільство, яка включає наукові теорії, принципи, поняття, категорії, сформульовані в результаті дослідження об’єктивних закономірностей управління притаманними їй методами. В зміст науки управління слід включити і систему обґрунтованих нею рекомендацій по удосконаленню практичної діяльності. В науці соціального управління, хоча вона сама щодо світоглядних суспільних наук є прикладною, існує власна теоретична частина, оскільки в її предмет входять достатньо загальні закономірності управління, які не вивчаються якою-небудь іншою галуззю знання.

Сучасну науку управління прийнято ділити на два рівні знання. Перший наданий теоріями соціального управління, які є

частиною більш загальних політико-економічпих та соціально-філософських концепцій, пояснюючих механізм функціонування соціуму на різних історичних станах. Другий є більш конкретним і забезпечує науково-методичну базу для розробки практичних рекомендацій щодо вдосконалення управління та раціоналізації праці у вигляді прикладних теорій організації та управління. Обидва ріпні знання ґрунтуються на фундаментальних законах та закономірностях суспільного розвитку і соціального управління, а також конкретному історичному досвіді, який відображає революційні зміни в управлінні.

Теорія соціального управління – це комплексна система знань, яка використовує різнорідні методи кібернетики, теорії систем, різних соціальних наук. Вона вивчає і розробляє шляхи комплексного використання методів впливу на людей в соціальних процесах.

Отже, наука управління це дещо абстрактне, збірне поняття. Доки категорично не з’ясоване питання про її структуру, доти можна казати про систему управлінських наук, а як варіант такої системи запропонувати таке:

/. Загальнотеоретичні науки:

теорія управління, або загальна теорія соціальної організації та управління;

теорія державної організації;

теорія державного управління та ін.

2. Галузеві організаційної/правлінські науки:

організація управління промисловістю;

організація управління торгівлею;

організація управління органами внутрішніх справ та ін.

3. Міжгалузеві управлінські науки:

теорія систем;

теорія інформації;

теорія функцій;

теорія прийняття рішень та ін.

4. Спеціальні науки:

психологія управління;

етика управління та ін.

5. Прикладні науки:

діловодство;

психометрія;

техніка конторської праці та ін.

Особливе місце в цій системі належить, без сумніву, теорії управління, яка включена в єдину державну класифікацію наук України. Саме в рамках цієї науки повинні розроблятися основні поняття та категорії організації управління.

У наведеній системі відведено місце і для теорії (організації) управління органами внутрішніх справ.

Є також інші думки іцодо структури управлінських знань. Як наприклад, у вигляді шості блоків, які насамперед відображають той факт, що людина – це основа соціального управління і що управлінські знання мають комплексний характер.

1-й блок – знання про людину як суб єкт_управління. Він включає знання про сутність соціального управління, його поняття, принципи, методи, роль людини в управлінні, керівництво і т.ін.

2-й блок – знання про людину як об’єкт управління. В ньому містяться знання про формування, розвиток та функціонування об’єкта управління, напрями оптимізації його діяльності, фактори, які впливають на нього та ін.

3-й блок – знання про відносини між суб’єктом та об’єктом. До нього відносяться відомості про структуру соціальних систем управління, методи її розробки, розвиток та функціонування структур, управлінське рішення, управлінський процес та ін.

4-й блок – знання про інформацію. Цей блок являє собою знання про методологію збирання, обробки, зберігання та видачі інформації, її перетворення в інтересах управління. Найважливішу частину знань цього блоку складають знання про АСУ. Наука управління досліджує соціальні, організаційні та правові аспекти АСУ; технічна ж та матеріальна сторони автоматизації управління вивчаються кібернетикою.

5-й блок – знання про психологію управління. Це знання людини про управління самою собою, про психологію керівництва, психологічні характеристики колективів та стосунків у них, виховання людини, стимулювання її поведінки, шляхи формування оптимального психологічного клімату в організації.

6-й блок – знання юридичної основи управління. Право об’єднує різні сторони управлінської діяльності, регламентує та упорядковує її. Правові рішення розраховані на їх неодноразове використання в процесі управління. Право є фактором, без якого неможлива законність управління, забезпечення дисципліни та відповідальності, захист організаційної структури системи.

Досить поширеним є ще один варіант структури науки управління. Він, мабуть, самий простий і полягає в розділенні науки управління в самому загальному вигляді на три частини:

I – управління в статиці;

II – управління в динаміці;

III – наукова організація праці (НОП або НОУП).

Природно, що кожна з вказаних частин має певний зміст.

Усі наведені варіанти структури науки управління свідчать про комплексний характер цієї науки, який обумовлений комплексним характером самого управління як виду людської діяльності. Цим пояснюється і високий рівень взаємодії науки управління з іншими науками про суспільство: філософією, правом, соціологією, психологією, економічною теорією, педагогікою та ін.

Якщо конкретизувати завдання, які повинна вирішувати наука управління, то їх можна роз’єднати за такими групами:

Ї) функціонально-організаційні, які спрямовані на створення найефективніших систем управління;

2) ресурсні, що пов’язані з відповідним матеріально-технічним та іншими, видами забезпечення системи управління;

3) методичні, які передбачають розробку більш досконалих способів та прийомів підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень;

4) технологічні, тобто націлені на поліпшення процесу функціонування систем управління на всіх його етапах та стадіях.

Вирішуючи такі завдання, наука управління розглядає об’єкти дослідження в динаміці і шукає шляхи подальшого розвитку та вдосконалення систем, визначає правила і принципи їх найбільш ефективної діяльності.

Особливу роль у науці управління відіграють методи до-• слідження її.предмета.

У формуванні свого змісту наука управління спирається насамперед на системний підхід, який є загальним методом пізнання, що вбирає в себе такі підходи, як історичний, комплексний, функціональний.

Наука управління користується такими загальнонауковими методами, як логічні (аналіз, синтез, індукція, ^дедукція, порівняння, висування гіпотез), соціологічні (інтерв’ювання, анкетування, вивчення документів, бесіда, спостереження), евристичні (інтуїція), соціометричного аналізу та ін.

Серед спеціальнонаукових методів науки управління можна виділити власне управлінські (системний аналіз, оргпроекту-вання та ін.), методи дослідження операцій (сітьового планування та управління (СПУ), теорії масового обслуговування, теорії ігор, лінійного та динамічного планування), метод побудови дерева цілей, програмно-цільовий метод, метод моделювання, метод експерименту, формалізовані методи (статистичні, математичні, кібернетичні, графічні) та ін.

3.4. Предмет, завдання та система курсу "Теорія управління органами внутрішніх справ";

Теорія управління органами внутрішніх справ – це галузева, організаційно-управлінська наука, яка вивчає закономірності ефективного управління охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю, котрі реалізуються.за допомогою відповідних управлінських (організаційних) відносин.

Предмет галузевої (відомчої) науки "Теорія управління органами внутрішніх справ"; відповідає поедмету науки соціального управління, але повністю з ним не збігається. Предметом галузевої науки не є дослідження закономірностей управлін-

ня в усіх сферах суспільного життя, ним є лише сфера охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю, котру галузева наука досліджує із використанням як вже розроблених наукою соціального управління, так і власних понять, принципів, категорій та інших наукових правил.

Предметом навчального курсу "Теорія управління органами внутрішніх справ"; є вивчення вже досліджених галузевою наукою закономірностей управління охороною громадського порядку і боротьбою зі злочинністю та рекомендацій по їх впровадженню в практичну управлінську діяльність органів внутрішніх справ.

Зміст курсу визначений з урахуванням попереднього вивчення слухачами вищих навчальних закладів МВС України суспільних (історії України, соціології, політології, філософії права, економічної теорії та ін.) і юридичних дисциплін (теорії держави та права, конституційного права, адміністративного права, фінансового права, трудового права та ін.), а також спеціальних дисциплін (адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, оперативно-розшукової діяльності, тактико-спеціальної підготовки та ін.).

Призначення курсу "Теорія управління органами внутрішніх справ" полягає в тому, щоб підготувати випускників вищих навчальних закладів МВС України (юридичного профілю) до здійснення управлінської діяльності в системі органів внутрішніх справ.

Вивчення курсу ставить своїм завданням оволодіння слухачами основними положеннями теорії, методології та практики управління органами внутрішніх справ; вироблення вмінь збирання та аналізу інформації, підготовки, прийняття та організації виконання управлінських рішень; оволодіння методами праці;

вироблення вмінь та практичних навичок складання та оформлення службових документів; здобуття слухачами міцних знань основ наукової організації праці в апаратах та службах органів внутрішніх справ.

Система курсу являє внутрішньо погоджений, логічно послідовний ряд основних питань (тем, глав), визначених його предметом. Система навчального курсу відображена в його програмі, яка розроблена автором цього підручника та затверджена МВС України. Зміст підручника в основному відповідає цій програмі. Курс складається з двох частин, кожна з яких має по чотири розділи. Розділи складаються з різної кількості глав (тем).

Частина перша "Методологічні засади управління органами внутрішніх справ"; розглядає методологічні аспекти курсу. Основним завданням цієї частини курсу є з’ясування понятійного апарату науки соціального управління, формування у слухачів наукового уявлення про сутність та поняття управління, його співвідношення із правом, зміст його механізму та процесу. В цій

частині розкриваються види управління, історія його розвитку та становлення, дається поняття науки управління, її методологічних основ, історія розвитку науки управління та характеристика основних управлінських теорій, шкіл, підходів. Аналізуються проблеми подальшого удосконалення управління, сучасні концепції його розвитку.

У частині другій розглядаються питання "Організаційні засади управління органами внутрішніх справ";. Вивчення слухачами цієї частини курсу передбачає вироблення у них чіткого уявлення про організацію системи управління органами внутрішніх справ, її функціональної, організаційної, інформаційної та соціально-психологічної структури, їх змісту, принципів побудови, розвитку та удосконалення. В цій частині ставляться завдання прищеплювання слухачам вмінь та навичок здійснення інформаційно-аналітичних функцій, праці по підготовці, прийняттю та організації виконання управлінських рішень в органах внутрішніх справ, оволодінню особливостями технології здійснення таких важливих ‘функцій управління як прогнозування, планування, контроль. Значна увага приділяється питанням взаємодії та координації в системі, забезпеченню управління, а також науковій організації праці в системі.

Структура навчального курсу та підручника обумовлена складністю та багатогранністю як соціального управління в цілому, так і управління органами внутрішніх справ, зокрема наявністю в ньому соціального, правового, психологічного та кібернетичного аспектів, зв’язком та єдністю в управлінні статики (організації системи) та динаміки (організації процесів управління).

Розмежування та взаємозв’язок курсу "Теорія управління органами внутрішніх справ" з іншцми навчальними дисциплінами виявляється таким чином. Цей курс пов’язаний з курсами історії України, філософії права, соціології, політології, економічної теорії та іншими суспільним дисциплінами; він досить тісно поєднаний з юридичними дисциплінами навчального плану і, насамперед, з адміністративним та конституційним правом. Цей зв’язок обумовлений тим, що, незважаючи на різні цілі науки управління та юридичних наук, ті й інші досліджують та регламентують управлінські відносини, чим взаємно збагачують одне одного.

Разом з тим курс "Теорії управління органами внутрішніх справ" важливо відрізняти від курсів адміністративного та конституційного права. Останні вивчають управлінські відносини з метою більш ефективного впливу на них за допомогою відповідних правових норм. Вони вивчають відносини, які існують у сфе-

Їі державного управління, та правові норми, які їх регулюють. еорія управління органами внутрішніх справ вивчає та досліджує специфічні управлінські відносини, які складаються в сфері діяльності органів внутрішніх справ, насамперед, відносини, що

пов’язані з охороною громадського порядку та боротьбою зі злочинністю, і які регулюються не тільки правовим нормами.

Курс "Теорія управління органами внутрішніх справ" має безпосереднє відношення і до спеціальних дисциплін. Так, наприклад, щодо курсу "Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ", то він має певне методологічне значення. Він забезпечує наукову організацію та здійснення адміністративної діяльності органів внутрішніх справ, допомагає використовувати вироблені наукою управління положення, правила, прийоми, методи, засоби та форми управління в процесі здійснення адміністративної діяльності.

Аналогічні зв’язки мають місце щодо інших спеціальних дисциплін.

У підручнику робилася спроба якоюсь мірою врахувати пенні досягнення зарубіжної поліцейської науки та практики. В зв’язку з цим бажано б було навести наступне.

Ідеї, які були висунуті Ф. Тейлором, А. Файолєм та їх послідовниками досить широко використовувалися в розвинутих країнах Заходу в різних сферах управління. Не стала виключенням і сфера управління поліцією. Так, організація поліцейських підрозділів СІІЇА та Західної Європи в 20–30-ті рр. фактично ґрунтувалася на положеннях шкіл наукового управління та адміністративної (класичної), тобто на принципах суворого розділення функцій, субординації, чіткості завдань та фіксованості маршрутів, від котрих поліцейський не міг відхилитися, на бездоганному додержанні інструкцій, жорсткому контролю. В посібниках для поліцейських керівників, як правило викладалися основи адміністративного управління "за Тейлором" або "за Файолєм". Однак в наш час фахівці поліцейської науки висловлюють побоювання, що використання деяких положень класичної школи управління (зокрема, веберівських моделей "раціональної бюрократії") заважає ефективній праці поліції. Про це свідчать численні факти корупції вищих чинів поліції, які, користуючись правилами таємності та конспірації діяльності цього органу, влаштовують просування по службі по знайомству, за ознаками земляцтва, етнічної або релігійної спільності. Почастішали випадки підкупу службовців поліції, чиновників її апарату, що,.здавалося б, суперечить усім нормам "ідеальної" бюрократії.

Останніми роками дослідження п галузі управління з урахуванням найновіших досягнень науки (зокрема, з позицій теорії соціальних систем) здійснюються і щодо діяльності поліції. Так, в американському журналі "Поліцейський керівник" регулярно публікуються статті з цієї проблематики. В книгах, які присвячені питанням кримінальної юстиції, робиться спроба описати та провести аналіз поліцейських установ з використанням системного підходу. Західні вчені активно працюють над створенням "оптимальних" моделей вказаних підрозділів, використовуючи:і цією метою комп’ютери, методи дослідження операцій. В їхніх науко-

вих пошуках беруть участь урядові установи, університетські та приватні лабораторії. Робляться також спроби використання різних теорій в рамках ситуаційного підходу до більш ефективного вирішення різних проблем боротьби зі злочинністю.

Певні дослідження проводяться за рубежем з проблем оптимального сполучення централізації та децентралізації в діяльності державного апарату взагалі і поліції зокрема. Нам при вирішенні проблеми створення місцевої (муніципальної) міліції не стало 6 на заваді ґрунтовно ознайомитися з відповідним зарубіжним досвідом і результатами відповідних досліджень в цьому напрямку. Поліцейським підрозділам багатьох цивілізованих країн притаманна система децентралізації. Основна маса поліцейських розосереджена по так званих комунах, общинах (своєрідних мікрорайонах). В департаментах же поліції залишаються лише апарати оперативно-розшукової роботи, слідства, управління та науково-технічні служби. Зростання злочинності, особливо організованої, корумпованість влади і апатія населення поставили поліцію розвинутих країн перед альтернативою: використовуючи досягнення науки, перетворити поліцейські ділянки у фортеці з володіючими сучасною зброєю поліцейськими в броньованих автомобілях, які начинені електронікою, або піти на дуже тісний зв’язок з населенням, поблажливо ставлячись до малозначних проступків. Висновки сучасних теорій управління припускають дещо інший шлях. Так, якщо згідно з концепцією колишніх років вимагалися концентрація, спеціалізація та сувора ієрархічна структура, то відповідно до сучасних теоретичних постулатів поліція повинна бути децентралізованою та ввійти в тісний зв’язок з населенням. Прискореній мобільності тепер протиставляється піше патрулювання, чіткості правил та процедур – більш широкий розсуд, пильному нагляду за населенням – поліпшення його обслуговування і т. ін. Посібники для керівників поліцейських підрозділів, видані за останні роки, підтверджують ці тенденції.

Розділ 2. механізм соціального управління

Поняття "механізм" взагалі використовується в двох основних значеннях: "1. Внутрішня будова машини, прибору, апарату, яка приводить їх в дію; 2. Система, пристрій, які визначають порядок якого-небудь виду діяльності"‘.

До питання про механізм соціального управління різні вчені підходять по-різному: одні виділяють компонентно-концептуальні елементи в цьому механізмі, інші – компонентно-ситуаційні елементи, треті – ототожнюють механізм управління з управлінням взагалі, тобто включають в поняття "механізм управління" все управління (статику і динаміку). Також існують інші позиції.

Точка зору автора цього підручника така: автор погоджується з тим, що в самому загальному плані структуру науки управління можна уявити такою, що складається з трьох частин:

управління в статиці, управління в динаміці та НОТ (див. попередню главу). Механізм управління відноситься до першої частини цієї структури, тобто до статики, і може включати: цілі, функції, принципи, методи і систему управління, або все теж саме, виключаючи систему управління. Автор погоджується з обома останніми точками зору, але вважає, що з чисто методологічних міркувань зручніше виділити систему управління із механізму управління і розглядати її самостійно.

Отже, механізм соціального управління – це сукупність цілей, функцій, принципів та методів, взаємодія яких забезпечує ефективне функціонування соціальної системи,

Цей розділ присвячений розгляду вказаних елементів механізму соціального управління.

‘Див.: Ожегов С.И. Словарь русского язмка. – М., 1952 – С. 309.