Стисла історія управлінняРізні досліджувані по-різному розкривають історичну хронологію розвитку цього явища, однак усі досягають думки, що практика управління стара так само, як і організація1, а це означає, що вона дійсно дуже стародавня. Виконання управлінських функцій обов’язкове, якщо організація намагається добитися успіху. На глиняних табличках, іцо датовані третім тисячоліттям до нашої ери, записані зведення про комерційні угоди і закони Давньої Шумерії, які являють собою чіткий доказ існування там практики управління. Цей висновок підтверджується також і тим, що в найдавніших суспільствах – Шумерії, Єгипті та Аккаді – спостерігається трансформація вищої касти священиків у релігійних функціонерів, за своєю суттю, управлінців. Це вдалося зробити завдяки успішному переформулюванню священнослужителями релігійних принципів: якщо раніше боги вимагали людських жертв, то пізніше, як заявляли жреці, їм стала потрібна суто символічна жертва: достатньо, якщо віруючі обмежаться підношенням грошей, худоби, ремісницьких виробів і т. д. Все це дає підстави для ствердження про першу управлінську революцію в історії людства2, в результаті якої появився на світ принципово новий тип ділових людей – ще не підприємців, але вже і не релігійних діячів3. Винахідливі та ділові жерці незабаром стали багатим та впливовим класом. При цьому гроші для них не були самоціллю – гроші були побічним результатом релігійної та державної діяльності, оскільки жреці, крім дотримання ритуальних процедур, завідували збором подат- ‘ Організація – це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальних цілей. 2 Див.: Кравченко А. Управленческие революции // Социалисти-ческий труд. - 1991. - № 1. - С. 49-54. 3 Див.: Кравченко А. Вказ. праця. ків, керували державною скарбницею, регулювали державний бюджет, відали майновими справами. Вони старанно вели ділову документацію, бухгалтерські розрахунки, юридичні записи, здійснювали постачальницькі, контрольні, планові та інші функції, які належали до практики управління. Побічний результат управлінської діяльності жреців – виникнення писемності, якою потім оволоділи й інші верстви населення. Таким чином, в результаті першої управлінської революції управління сформувалося як інструмент комерційної та релігійної діяльності жрсців, перетворюючись згодом в соціальний інститут та професійне заняття. Археологічні розкопки дозволяють ознайомитись і з більш древніми доказами існування організацій: навіть доісторичні люди часто жили організованими групами. Друга управлінська революція відбулася приблизно через тисячу років після першої і пов’язана з ім’ям вавилонського правителя Хаммурапі (1792–1750 рр. до н. е.), котрий видав знамените зведення законів, яке містило в 285 законодавчих актів управління державою4. Зведення законів Хаммурапі є цінною пам’яткою дрсвньосхідного права і являє собою черговий етан у розвитку соціального управління. Унікальне значення цього кодексу, який регулював всю різноманітність суспільних відносин між соціальними групами населення, полягає в тому, що він давав керівництво для адміністраторів усієї великої імперії. Крім того, Хаммурапі виробив оригінальний лідерський стиль, який надавав йому можливість бути в очах своїх підданих їхнім опікуном та захисником. Для традиційного методу керівництва, притаманного колишнім династіям царів, це було цінним нововведенням. Отже, суть другої революції в управлінні полягає у виникненні чисто світської манери управління, започатку ванні першої формальної системи організації та регулювання відносин людей, нарешті, зародженні перших паростків лідерського стиля, а виходить і методів мотивації поведінки5. Через тисячу років після смерті Хаммурапі Вавилон знов нагадував про себе як про центр розвитку практики управління. Цар Навуходоносор II (652–605 рр. до н. с.) став автором системи виробничого контролю на текстильних фабриках та в зерносховищах, який першим використав кольорові ярлики, за допомогою яких визначалася продукція, що поступала на фабрики та склади щотижня. Досягнення Навуходоносора II характеризують третю управлінську революцію. Якщо перша була релігійно-комерційною, друга – світсько-адміністративною, то третя – виробничо-будівельною. 4 Див.: Кравченко А. Вказ. праця. "‘ Див.: Там же. Чимало управлінських нововведень можна знайти в Давньому Римі, але найбільш відомі та славнозвісні з них – система територіального управління Діоклетіана (243–316 рр. н.е.) та адміністративна організація Римської католицької церкви, яку і зараз вважають найбільш досконалою формальною організацією західного світу. В неї дуже проста структура: папа, кардинал, архієпископ, єпископ та приходський священик. Ця структура, визначена ще засновниками християнства, успішно функціонує і тепер вона більш сучасна, ніж структури багатьох організацій, які виникли тільки сьогодні, її внесок високо оцінюється в таких галузях управління, як управління персоналом, система влади та авторитету, спеціалізації функцій6. Мабуть, це є істотною причиною того, що Римська католицька церква процвітає протягом багатьох сторіч, у той час як з’являлися та зникали окремі організації і цілі народи. Четверта управлінська революція практично збігається з індустріальною революцією XVII–XVIII віків, котра стимулювала розвиток європейського капіталізму і мала набагато істотніший вплив на теорію та практику соціального управління, ніж усі попередні революції в управлінні7. У міру того як індустрія долала межі ранньої фабричної системи (мануфактури) і дозрівала сучасна система акціонерного капіталу, власники капіталу все більш віддалялися від заняття бізнесом як економічною діяльністю. В результаті замість єдиного керівника-власника виникло декілька найманих управляючих-невласників, котрих рекрутували із усіх, а не тільки із привілейованих класів. Нова система власності прискорила розвиток промисловості та привела до відокремлення управління від виробництва та капіталу, а потім і до перетворення адміністрації та управління на самостійну соціально-економічну силу. Поступово в управлінні відбулася спеціалізація та диференціація функцій, первісні функції організації та контролю доповнювалися плануванням, прогнозуванням, діловодством, постачанням, аналізом господарської діяльності та ін. Із збільшенням функцій управління загострилася проблема їх координації та з’єднання на новій основі. Управління та адміністрація набули спеціальних інструментів координування діяльності людей і філософію управління. Отже, початком четвертої революції в управлінні була буржуазна революція, яка символізувала вихід на історичну арену нової фігури – капіталіста, а через певний час – найманого управляючого. Іншими словами, початок цієї епохи – поява капіталіста, кінець – поява управляючого (менеджера). Як тільки виник клас професійних управляючих, що відокремився від класу капіталістів, стає можливим говорити про новий радикальний 6 Див.: Кравченко А. Вказ. праця. 7 Див.: Там же. переворот у суспільстві, який можна вважати п’ятою управлінською революцією9. Зародження акціонерного капіталу, поява великих корпорацій, централізація банків і транспортних мереж зробили зайвою фігуру індивідуального власника. Його місце почав заступати бюрократ – державний чиновник. Адміністративні працівники фактично захопили пануючі висоти в суспільному житті і перетворилися на самостійну соціальну страту9. "Люди, які панують в бюро", монополізували техніку управління та канали комунікації. Чиновники – це насамперед, ті, хто пройшов спеціальну підготовку і займається управлінням в якості професійною діяльністю. Ускладнення управління суспільним виробництвом призводить до монопольного захвату його ключових функцій закритою "статусною групою", яка має свою ідеологію та систему цінностей. Відбувається тотальна бюрократизація управлінського апарату, бюрократія перетворюється в пануючий елемент соціальної структури. Соціологічний аналіз бюрократії як соціального явища найбільш ґрунтовно поданий в працях М. Вебера. У 1941 р. Дж. Бернхейм написав книгу “Менеджерська революція", де, як основну, провів ідею про те, що в сучасних умовах клас капіталістів практично витіснений класом управляючих. Власне кажучи, ця думка багато в чому схожа з думками М. Вебера, але з тією лише різницею, що замість бюрократії пануючою силою проголошуються менеджери – такий же соціальний клас, як бюрократія та буржуазія. Власність, вважає Бернхейм, це не просто капітал чи уречевлена праця, а насамперед контроль. Якщо немає контролю, то немає і власності, а контроль в даний час знаходиться в руках менеджерів. Думку про особливу роль управляючих в корпорації і місію менеджменту в суспільстві висловив у своїй книзі – "Концепція корпорації" (1946) головний теоретик менеджменту П. Дракер, який в зв’язку з цим казав про справжній "менеджмент-бум", коли ідея менеджерської революції охопила сферу не тільки наукової, але й звичайної свідомості. В 1963 р. П. Сорокін заявив про трансформацію капіталістичного класу в менеджерський, а Т. Парсонс – про перехід контролю над виробництвом, який належав родинам власників корпорацій, до управлінського та технічного персоналу. Апофеозом менеджмент-буму" став відомий бестселер Дж. Гелбрейта "Нове індустріальне суспільство", осно- ^ Див.: Кравченко А. Вказ. праця. Соціальна страта (від лат. stratum – шар) – це безліч людей всередині великої групи, які володіють певним видом і рівнем престижу, який вони здобули завдяки своїй соціальній позиції, а також можливості досягти особливого роду монополії. Соціальна стратифікація – соціологічне визначення системи ознак і критеріїв соціального розшарування, нерівності в суспільстві, соціальної структури. Більш докладно див. в працях М. Вебера та П.А. Сорокіна. вний пафос якого полягав у ствердженні, що професійний менеджмент у великих корпораціях, озброєних сучасною технікою, набирає непереможної сили, з якою не можуть зрівнятися ні акціонери, ні уряд. Перелічені управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур та соціальних станів: влада жерців поступово витискається пануванням військової та громадянської аристократії, на зміну якій прийшли енергійні буржуа, а останніх на історичній арені змінили наймані працівники, або "пролетарі управління". Динамізм та рівень розвитку управління можливо також простежити та проілюструвати і на прикладі такої дуже важливої його складової як організація10. Звершення великих організацій давніх часів ясно вказують, що вони мали формальну структуру, в якій можливо виділити рівні управління. Висячі сади Вавилону, місто інків Мачу Пікчу та піраміди Єгипту мали з’явитися на світ тільки внаслідок скоординованих зусиль. Задовго до Різдва Христова існували великі політичні організації. Македонія при Александрі Великому, Персія, а пізніше Рим, простягалися від Азії до Європи. Керівниками цих організацій були королі і генерали. Звичайно, були і лейтенанти, були охоронці житниць, були погоничі та доглядачі робіт, губернатори територій та скарбники, які допомагали забезпечувати діяльність існуючих організацій. Минали роки, управління деякими організаціями ставало все чіткішим і все більш складним, а самі організації ставали все сильнішими і більш усталеними. Гарним прикладом тому може бути Римська імперія, яка проіснувала сотні років. Римські легіони з чіткою структурою управління, яка складалася з генералів та офіцерів, поділом армій на дивізії, плануванням та дисципліною, переможно марширували погано організованими європейськими країнами, державами Середнього Сходу. Завойовані території віддавалися під керування губернаторів, які підкорялися Риму, будувалися шляхи, щоб прискорити зв’язок з Римом. Зв’язок – це дуже важлива складова успіху організації. Знамениті шляхи, що подекуди існують і тепер, використовували для збирання податків і данини на користь імператора. І ще, мабуть, не менш важливе, рівні та зручні шляхи дозволяли легіонам, які розміщувалися всередині імперії, швидко діставатись до окраїнних провінцій, якщо їх мешканці або адміністрація повставали проти римського правління. Форми виявів майже всіх видів сучасного управління можна спостерігати в цих великих квітучих організаціях прадавнини, але в цілому, тогочасні характер та структура управління 10 Мається на увазі організація як стан об’єкта (системи), що керується, його структура. Більш докладно про природу цього поняття див. у гл. 11 цього підручника. відрізнялися від сьогоденних. Наприклад, пропорція між керівниками і некерівниками середньої лапки. Колишні організації намагалися використовувати нечисленну групу керівників вищої лапки, котрі самі приймали практично всі важливі рішення. Дуже часто керівництво здійснювалося однією людиною, це був як би театр одного актора. Якщо на верхньому щабелі управління був такий досвідчений і розумний лідер або правитель (а це майже завжди був чоловік) як Юлій Цезар або Андріан, тоді все йшло більш-менш гладко. Коли до влади приходив такий невмілий керівник, як Нерон, життя поринало в темряву. Були в історії приклади організацій, які керувалися так само як і нині. Яскравим прикладом тому є Римська католицька церква, про яку вже йшлося. Сучасні військові організації здебільшого дивно схожі на організації Давнього Риму. Однак в цілому управління та організації давнини значно відрізнялися від,’учасііих. Хоча організації існують стільки ж, скільки існує світ. До XX сторіччя навряд чи хто-небудь замислювався над тим, як управляти ними системно. Людей цікавило, як, використовуючи організацію, заробити більше грошей, здобути політичну владу, але не тс, як керувати ними. Навіть прагматичні виявлення переваг, які виникають із ефективного керування організацією, навряд чи викликали істинний інтерес до способів та засобів управління. На початку XIX сторіччя Роберт Оуеп багато часу присвятив проблемам досягнення цілей організації за допомогою інших людей. Він надавав робітникам пристойне житло, поліпшував умови їхньої праці, розробляв системи відкритої та справедливої оцінки робітників і за допомогою додаткових виплат за доброякісну працю розвивав матеріальну заінтересованість. Ці реформи феноменально новаторські для свого часу були унікальним проривом у суть людського сприймання дійсності та ролі керівника. Люди здалека з’їжджалися на його фабрику в Нью-Лапарці (Шотландія), щоб наочно побачити "цей чудовий соціальний експеримент". Але незважаючи на те, що фабрика була винятково прибутковою, інші тогочасні бізнесмени того часу бачили мало здорового глузду в реформах Оуена, жоден з них не наслідував його приклад. Перший вибух інтересу до управління був у 1911 році. Саме тоді Фредерік У. Тейлор опублікував свою книгу "Принципи наукового управління", і це традиційно вважається початком визнання управління наукою та самостійною галуззю дослідження. Але, звичайно, уявлення про те, що організацією можна керувати систематизовано, щоб ефективніше досягати її цілей, не виникло в одну мить. Концепція ця розвивалася протягом тривалого часу починаючи із середини XIX сторіччя до 20-х років віку нинішнього. Основною силою, яка первісне підстьобнула інтерес до управління, була промислова революція в Англії. А-че ідея того, що управління може зробити істотний внесок у розвиток та успіх організації, вперше зародилася в Америці. В усякому разі гак вважають американські вчені. На їхню думку, декілька факторів дозволяють зрозуміти, чому саме Америка виявилася батьківщиною сучасного управління. Навіть на початку XX сторіччя Сполучені Штати були, по суті, єдиною країною, де людина могла подолати труднощі, які пов’язані з її походженням, національною належністю, виявивши особисту компетентність. Мільйони європейців, які прагнули поліпшити свою долю, іммігрували в Америку в XIX сторіччі, створивши тим самим величезний ринок робочої сили, який складався з працелюбних людей. Сполучені Штати майже від самого свого виникнення серйозно підтримували ідею освіти для всіх, хто бажав її здобути. Освіта сприяла зростанню числа людей, які були інтелектуально здатні виконувати різні ролі в бізнесі, включаючи також управління. Трансконтинентальні залізниці, будівництво яких було завершено наприкінці XIX віку, перетворили Америку на самий великий єдиний ринок світу. Цікаво, що тоді практично не існувало державного регулювання в бізнесі. Невтручання держави дозволяло підприємцям, які добивалися успіху з самого початку розвитку свого бізнесу, стати монополістами. Ці та інші фактори створили умови для формування великих галузей, великих підприємств, настільки великих, що вони зажадали формалізованих способів управління. Поява та оформлення управління як науки, як галузі наукових досліджень частково була відповіддю на потреби великого бізнесу, а частково – спробою скористатися перевагами техніки, створеної в період промислової революції, і до певної міри – досягненням невеликої групи, купки допитливих людей, які мали палке бажання відшукати найефективніші способи виконання робіт. Розвиток управління як наукової дисципліни не являв собою серію послідовних кроків уперед. Скоріш це було декілька проривів. Основні об’єкти управління – це люди та техніка. Успіхи в теорії управління завжди залежали від успіхів інших галузей, пов’язаних з управлінням в галузях, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія та антропологія. У міру того, як розвивалися ці галузі знання, досліджувачі у сфері управління, теоретики та практики дізнавалась все більше про фактори, що впливають на успіх організації. Ці знання допомагали фахівцям зрозуміти, чому деякі більш ранні теорії іноді не витримували перевірок практикою, і знайти нові підходи до управління.
|
