Тема 3. Історичні аспекти виникнення та розвитку соціальної роботи в Україні та за кордоном

1. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: Навчально-методичний посібник. – Ужгород: Гражда, 2000.

2. Соціальна робота в Україні: Навч.посіб. / І.Д.Звєрєва, О.В.Безпалько, С.Я.Харченко та ін.; за заг.ред.: І.Д.Звєрєвої, Г.М.Лактіонової. - К.: ДЦССМ, 2004. - 256 с.

3. Поліщук В.А. Професійна підготовка фахівців для соціальної сфери: зарубіжний досвід. Посібник. - Тернопіль. 2002. - 222 с.

4. Фирсов М.В., Студенова Е.Г. Теория социальной работы: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 432 с.

5. Чочтаева А.М. Социальная работа в Канаде: история становления и система подготовки специалистов в вузах// Профессиональная деформация и проблемы профессионализма: Сборник научных трудов: Выпуск 6. – М.: Высшая школа социально-управленческого консалтинга, 2003. – 57с.- С.27.

6. Клос Л.Є., Микитенко Н.О Вступ до практичної соціальної роботи (на прикладі вивчення досвіду України і Канади) / Навчально-методичний посібник для студентів спеціальності “соціальна робота” вищих навчальних за.кладів. – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2005. – 148 с.

7. Социальная работа / Под общей редакцией проф. В.И.Курбатова. Серия “Учебники, учебные пособия”. - г. Ростов н/Д: “Феникс ”, 2000. – 576 с

Соціальна робота в Україні своїм корінням сягає далеких часів давніх слов’ян, для яких вже були притаманні взаємодопомога, підтримка, найпростіші форми благодійності. Так, у VI ст. слов’яни опинилися на території Придніпров’я, де проживали компактно, об’єднані у роди. Усередині роду існували взаємні зобов’язання, зумовлені колективним виробництвом та родинними зв’язками між родичами стосовно матеріальної допомоги, захисту, помсти за образу тощо. Колективна праця спонукала до утвердження певних традицій, як-от, “толока” (складчина, супряга) - форми громадської допомоги у випадках нагальної роботи (збір урожаю, косовиця, будівництво житла ін.). Цей звичай, доповнений з часом певними обрядами, дістав назву “обжинків”.

Із розпадом родових зв’язків давні слов’яни почали гуртуватися в громади, до яких належали люди об’єднані не кровними зв’язками, а спільними територіями проживання. Такі об’єднання допомагали разом вирішувати багато справ, надавали допомогу тим, хто її потребував. Тоді виник обряд “братчини” (мирщини, зсипки) - механізм перерозподілу матеріальних благ. Суть його полягала у тому, що члени однієї або декількох громад виділяли певну частку продуктів на загальні потреби. Для підтримки найменш захищених громадян (людей похилого віку, дітей та жінок) були запроваджені такі форми допомоги як піклування про “вихованців”, “годованців”, удовиць, прийми, почергове утримання, призначення “громадських” родичів, виділення землі.

Значного поширення серед східних слов’ян набув звичай кровної помсти, який передбачав адекватну відповідь роду за збитки, що їх зазнав будь-хто з-поміж представників роду. Цього звичаю ще дотримувалася княгиня Ольга, яка помстила деревлянам за свого чоловіка Ігоря, вбитого останніми у 945 р. Можливість кровної помсти була передбачена і “Руською Правдою” - першим зведенням законів Київської держави; але там же запропоновано певну “альтернативу” – грошову компенсацію за збитки.

Запровадження християнства як державної релігії в Київській Русі сприяло своєрідній інтенсифікації розвитку благодійності, оскільки остання здобула від християнського вчення про любов і милосердя своє теоретичне обгрунтування. Один із перших руських князів Володимир Святославович (Хреститель) відзначився нечуваними раніше людяністю і милосердям, названий народом “Батьком співчуття”. Він наказав годувати усіх бідних, що приходили до княжого двору, розвозити харчі старим і хворим; відмінив смертну кару; запровадив церковну “десятину ” (996 р.) на утримання монастирів, церков, богоділень і шпиталів.

Ці традиції продовжив син Володимира - князь Ярослав Мудрий. Йому належить авторство “Руської Правди”, де поряд із статтями кримінального характеру була включена ціла низка законодавчих актів соціального спрямування (про спадкування маєтку, про вдів, про сиріт, про захист прав дітей). Такого ще не було на той час у практиці жодної з європейських держав. У “Руській Правді” також відображено соціальну нерівність тогочасного суспільства. Воно поділялося на чотири “класи”: вільних людей (бояри, купці, духовенство, ремісники); напіввільних людей або “закупів”(громадяни, які потрапили в борги, продавалися в рабство або ішли в найми); невільні люди (холопи, челядь, ряди яких поповнювалися за рахунок “закупів”, полонених, дітей від шлюбів з холопами або рабами); “ізгої” (“вигнанці, яких відцуралися”) – усі, хто не “вписувалися” в рамки своєї соціальної групи (князі, які втратили маєток, збанкрутілі купці, сини священиків, які не хотіли вчитися, викуплені раби).

Онук Ярослава Мудрого – князь Володимир Мономах – відзачався щедрістю, незлобливістю і милостивістю до слабкостей інших, залишив після себе своєрідні моральні настанови, звернення до молодого покоління – “Повчання дітям”. Він слушно уважав, що “...не піст, не усамітнення, не монашество порятує..., але благодіяння”.

Від кінця Х ст. допомогу знедоленим почали розглядати як обов’язок руських князів, а також духовенства. Монастирі та церкви на той час стали осередками благодійної діяльності, де бідні отримували допомогу (продуктами), неімущі хворі – лікування і догляд, бездомні та відкинуті, які хотіли змінити своє життя – навчалися певного ремесла, а члени громади чи окремі общини – при потребі позики із церковної скарбниці. Засновані на кошти церков і окремих представників духовенства та світських осіб, шпиталі, притулки, богодільні, були першими закладами соціальної допомоги. Важливою формою благодійності залишалася милостиня.

Подальший розвиток соціальної допомоги в Україні відбувався під впливом або пануванням чужоземців (Золотої Орди, Литви, Польщі, Кримського ханства, Росії, Австро-Угорщини), які завойовували і ділили нашу землю на свій розсуд. У зв’язку з цим окремі частини України опинялися під впливом різних культур, там виникали і вкоренилися своєрідні (самобутні) традиції соціальної допомоги. Цікавими є наступні форми самоорганізації та самоврядування населення, які прийшли на зміну сильній централізованій владі: народні віча, міщанські братства, козацька автономія.

На західноукраїнських землях у XVIII-30-их рр. XX ст., що перебували під пануванням Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, соціальну допомогу можна було отримати, звернувшись до: державних структур (міністерство громадського здоров’я і соціального забезпечення, департаменти при намісництві, крайові ради, повітові служби, окружні управління) та органів місцевого самоврядування (крайові сейм та комітет, гмінні рада та комісії), громадських (товариство Народна Лічниця, Українське Лікарське товариство, Міщанське Братство, товариства “Відродження”, “Дністер”, Медична Громада, Український Горожанський комітет у м.Львові), релігійних об’єднань (церковні громади, товариство імені Христової дитини у Львові, монахині ордену сестер-василіянок), приватних осіб - меценатів (А.Шептицький, Є.Озаркевич, Є.Лукасевич, П.Шепченко, М.Панчишин).

Батьківщиною професійної діяльності соціальної роботи більшість дослідників вважає США. Л.Шульман констатує, що як професія сфери обслуговування вона зародилась у 80-90-их рр. ХІХ ст. Майже у той же час виникла і почала розвиватись практика соціальної роботи вКанаді. Російська науковець А.М.Чочтаєва вважає, що система соціальної роботи Канади зародилася, розвивалася і продовжує залишатися під сильним впливом положень ідеї милосердя, яка поширилася у ХVІ–ХVІІ ст. у Франції і дещо на території Великобританії (“Закон про бідних”). У сучасній практиці соціальної роботи Канади вплив французьких релігійних та соціальних традицій особливо відчувається у Квебеку. Батьківщиною професійної діяльності соціальної роботи більшість дослідників вважає США. Л.Шульман констатує, що як професія сфери обслуговування вона зародилась у 80-90-их рр. ХІХ ст. Вже тоді існувала Американська асоціація соціальної науки, перейменована пізніше в Національну конференцію із соціального добробуту. Товариство організації благодійності впродовж 1890-их років на базв своїх агенств організовували для соціальних працівників теоретичні та практичні заняття. Перша Школа філантропії заснована Нью-Йоркським Благодійним т-вом (1898 р.) тісно співпрацювала із соціальними службами Нью-Йорка, Бостона, Філадельфії. Формування університетської системи підготовки соціальних працівників у 30-их роках ХХ ст., створення Американської асоціації шкіл соціальної роботи, запровадження нею процесу акредитації. До кінця Другої світової війни у світі панував американський підхід до концепції соціальної роботи: система підготовки, навчання за цією програмою в ін.країнах, сприяння ін. державам у підготовці фахівців та безпосередня допомога кадрами та послугами, науково-методичне забезпечення навчального процесу ін. країн. Сьогодні підготовка фахівців с.р. в США проводять школи с.р., коледжі та університети на трьох рівнях – бакалавр, магістр, доктор с.р. Останні мають можливість спеціалізуватися у: викладанні індивідуальної с.р., дослідництві, інноваціях, адмініструванні державних програм; дослідницька діяльність в с.р. і викладання дослідництва; розвиток і розробка програм соціального планування, реалізація соціальної політики.

Пріоритетні напрями розвитку с.р. в США – політика і послуги соціального забезпечення, поведінка людини і соціальне оточення, «багатоперспективність людської природи», практика соціального обслуговування, практичне навчання. Тенденції в системі соціальної освіти: зменшення зацікавлення випускників роботою в соціальній геронтології, дитячого добробуту і в пенітенціарній системі. Студенти не орієнтовані на роботу з бідними, а радше на працю в приватних агенціях, обслуговування заможних клієнтів.

Майже у той самий час виникла і почала розвиватись практика соціальної роботи в Канаді. Російська науковець А.М.Чочтаєва вважає, що система соціальної роботи Канади зародилася, розвивалася і продовжує залишатися під сильним впливом положень ідеї милосердя, яка поширилася у ХVІ–ХVІІ ст. у Франції і дещо на території Великобританії (“Закон про бідних”). У сучасній практиці соціальної роботи Канади вплив французьких релігійних та соціальних традицій особливо відчувається у Квебеку. Інтерес для нас представляє підготовка соціальних працівників на факультеті соціальної роботи в університеті Манітоби.

Індія. Професійна соціальна діяльність набула поширення в 30-их роках ХХ ст., в час боротьби народу за незалежність, а також впливом індустріалізації (що несла низку нових соціальних проблем -- алкоголізм, наркоманія, проституція). Перша школа с.р. відкрита в 1936 р. в Бомбеї, а завдяки їй – перший районний центр с.р., спрямований на боротьбу із бідністю. 1946 р. створено Делійську школу с.р. під егідою Асоціації молодих християнок. Типовою для програми підготовки є спеціалізація в роботі у промисловості, в медицині, в психіатрії, а також – робота в сільській місцевості та в школі. Реалізується т.зв. інтегрована модель соціальної роботи – робота з індивідами та з групами. Специфіка діяльності районних центрів у тому, що вони одночасно надають практичну допомогу і слугують осередками (школами) підготовки майбутніх кадрів. Особливо гостро стоять питання освіти різних вікових груп та диспансеризації населення. До роботи активно залучаються волонтери.

Перші школи соціальної роботи в Європі з’явилися в кінці ХІХ ст. у Нідерландах (1896 р.), Німеччині (1899 р.), в Англії (1903 р.). швидкий розвиток соц. Роботи на початку ХХ ст. пов’язаний із подіями першої світової війни, а особливо – розвитком робітничого руху за поліпшення життя та жіночим рухом за емансипацію. С.Р. сприймалася жінками як один із засобів боротьби за свої права, вони й були її основними реалізаторами в той час. Міжнародна асоціація шкіл соціальної роботи була створена в 1928-1928 рр., очолена лідером феміністського руху Алісою Соломон. На розвиток с.р. мали вплив процеси: індустріалізації (Бельгія, Франція, Італія, Іспанія, Туреччина, Німеччина, Югославія); соціальне реформування (Англія, Данія, Швеція, Фінляндія); взаємовплив різних країн у сфері соціальної роботи. Наприклад, німецької моделі на розвиток благодійності в Англії та Франції, або англійська модель (дружні візити) – в Німеччині, а згодом у всій Північній Європі.

Специфіка європейської моделі навчання фахівців і моделі допомоги визначається: історичними традиціями – розвитку соціально-політичного контексту, впливом церкви на процеси становленняі здійснення с.р., наявністю різноманітних філантропійних організацій з багаторічним досвідом, особливостями європейської університетської освіти.

Швеція. Характеризується класичною системою с.р. в Європі. Підготовку фахівців розпочато в 1910 р. Асоціацією соціальної роботи, а з 1921 р. – в умовах університету. На навчання приймаються переважно особи сформовані, з досвідом практичної діяльності. Провідні напрями підготовки – соціальна анімація (сфера дозвілля), соціальна педагогіка, соціальна робота (соціальне управління, практична с.р.).

Франція. Перші школи с.р. для жінок організовані в 1907-1911 рр. під патронатом католицької римо-церкви, а перша державна школа – 1932 р. У цій системі здійснювалася підготовка і працівників соціальних служб, і для сімейних помічників, персоналу дитячих садків, медико-психологічних помічників, дошкільних учителів, сімейних консультантів, осіб, що здійснювали нагляд за умовно засудженими, соціальних аніматорів. Немає чіткого розмежування між діяльністю соціального працівника і соціального педагога, оскільки обидві органічно поєднують функції виховання і допомоги, їх прилічують до групи професій «соціальної кар’єри”. Це і асистент соціальної служби, радник з питань соціальної та сімейної політики, спеціалізований вихователь, вихователь дітей віком до 6-7 років, вихователь із соціального правоохоронного захисту молоді, аніматор соціально-культурної діяльності. Спільне і основне в групі професій «соціальної кар’єри” – це посередництво між особистістю та сім’єю – з одного боку, і суспільством, державними структурами – з ін.боку; роль партнера, зв’язкової ланки між особистістю і соціумом, між дітьми і дорослими, сім’єю та суспільством.

Німеччина. Належить до держав із розвинутою інфраструктурою соціальної та соціально-педагогічної діяльності. Про це свідчить розгорнутий перелік професій, що пов’язані з допомогою потребуючим: соціальний працівник, дипломований педагог, вихователь, консультант із питань сім’ї, помічник із сімейного побуту, помічниця в справах виховання джітей, соцівльний працівник із догляду за інвалідами, вихователь дитячого будинку, працівник у справах дітей і юнацтва, організатор відпочинку дітей і молоді, соціальний працівник у справах іноземних громадян тощо. Соціальна педагогіка і соціальна робота мають чітке розмежування, при цьому соціальна робота вважається процесом взаємодії соціального працівника з клієнтом, яка здійснюється з метою вирішення проблем останнього. Соціальна педагогіка має значення методологічної, теоретичної основи соціальної роботи з різними категоріями населення. На ринку праці розмежування між професійним рівнем соц. педагога чи соц. працівника немає, але пріоритети мають певні спеціалізуючі моменти – як-от специфічні знання чи вміння – знання музики чи іноземної мови, наявність організаторських здібностей, здатність до розвитку тощо.

Традиційно соціальні педагоги і соціальні працівники працюють у сферах: соціальної допомоги, оздоровчої допомоги і допомоги молоді та дітям. Професійну підготовку в Н розпочато в 1893 р. – Жанет Шверін організувала перші курси «Групи дівчат і жінок для соціальної допомоги і турботи», 1899 р. Аліса Соломон – відкрила першу однорічну програму підготовки соціальних працівників у Берліні. Саме в роки першої свтової війни було опробовано модель патронажної допомоги, запозичену в США, яка базується на визначенні причин проблеми і потреб в допомозі. 1956 р. «Соціальний діагноз» А.Соломон (за матеріалами і на основі ідей Мері Річмонд, в книзі «Дружні візити до бідняків», 1917 р.).

Польща. Переважна більшість шкіл базується на досвіді підготовки медичних кадрів, більшість з них мають назву медичних шкіл і орієнтовані на медичну практику. Школи почали відкриватися в 60-их рр.ХХст. під егідою Міністерства охорони здоров’я і соціального добробуту. Спеціалізація програм на допомогу людям похилого віку, пацієнтам центрів служби здоров'я, сім'ям, дітям, особам узалежненим від алкоголю, наркотиків, клієнтами служб реабілітації, клієнтам добровільних громадських організацій. Відчутний вплив церкви у формуванні змісту навчальних програм.

Соціальна допомога в Росії впродовж багатьох сторіч зосереджувалася в церквах і монастирях. Найпершою вимогою дотримання заповіді про любов до ближнього (нагодувати голодного, напоїти спраглого, обігріти подорожнього, відвідати у в’язниці та в лікарні) було особисте милосердя, що виражалося в милостині. Благодійність була засобом особистого морального здоров’я, вона була потрібна навіть більше тому, хто дає, ніж тому, хто потребує. Цілюща сила милостині полягала в тому, щоб споглядаючи сльози і страждання, самому страждати з ним, переживати те почуття, що називається людинолюбством. Йшлося про підвищення власної духовної досконалості, а не про покращення громадського добробуту. Жебрак виступав для богодільника найкращим заступником і душевним благодійником. «У рай входять святою милостинею», - казали в давнину. Злидарювання в Росії вважалося не проявом економічних негараздів, а засобом морального виховання народу, «практичним інститутом добропорядності».

Категорії злидарів: «блаженні» -- добровільно роздавали все своє майно і спокутували «заради Христа»; «юродиві» -- провидці, які на противагу певним сучасним їх уявленням, не були божевільними (хоча нерідко симулювали безумство); «немічні» -- сліпі, старі, хворі, «справжні» божевільні та ін., хто не міг іншим способом прогодувати себе; «гулящі» -- волоцюжили задля власного задоволення або були втікачами від влади.

Ідея державної опіки над жебраками, запропонована «Стоголовим собором» у Москві в 1551 р. (при царюванні Івана Грозного) була втілена лише частково: відкрито перші богодільні. Приватна юлагодійність російських царів Федора (останнього з Рюриковичів), Бориса Годунова, Михайла Федоровича (першого з роду Романових), Олексія Михайцловича (батька Петра І). При царі Федорі Олесійовичу (ст. браті Петра І): Церковний собор 1681 р., Указ 1682 р.-- диференційований (індивідуальний) підхід до оцінювання потребуючих (жебраків) – невиліковних (у богадільні), виліковних (у шпиталі), малолітніх (у робітничі будинки); вжиття репресивних заходів до симулянтів. Царювання Петра І – кінець «епохи злидарювання»: 1691 р.Указ Стрілецькому приказові-- всіх «притворних» жебраків карати; 1712 р. – Указ про заборону не лише просити, але й подавати милостиню (прохачів бити і таврувати привселюдно, а давачам – штраф). Якщо хочеш допомогти іншим – дай кошти для шпиталю чи богодільні. Масове відкриття богаділень, гамівних (для виправлення жебраків-чоловіків, які симулювали фізичні вади) і прядильних(те саме, лише для жінок) будинків. 1706 р. відкрито притулок для сиріт при церкві, покладено початок системі «таємного приносу» (для «зазорних младенцев»). Почала формуватися система громадського догляду, яка грунтувалася на передачі в опіку міст, товариств, окремих поміщиків чи ін. осіб, які керують казенними будинками, мають забезпечувати утримання (фінансування) жебраків та вбогих, повністю опікуватися цією категорією громадян. Нагляд за цим здійснюватиме поліція. 1722-1723 рр. – Укази про догляд молодших офіцерів та солдатів, які залишилися без засобів до існування (пенсія для військових).

Система державного опікування склалася при Катерині ІІ, яка в 1763 р. указом про відкриття Московського виховного будинку поклала початок цьому, 1764 р. – указ про заснування Виховного товариства благородних дівиць (Смольний інститут), 1776 р. – указ про створення Приказів громадського опікування в усіх губерніях. У їхній опіці було відкриття і утримання народних шкіл, сирітських будинків, лікарень, аптек, богаділень, будинків для невиліковних хворих, гамівних будинків. Але фінансова неспромождність казни «сприяла» перегляду організації державної системи і проголошенню створення системи громадської опіки, яка базувалася частково на державних (незначною мірою) коштах, але в основному на пожертвах окремих меценатів, громадян, а також коштах громадськості. Олександр І законодавчо закріпив догляд у сферу громадського самоуправління, а за урядом зберіг функцію загального керівництва цим процесом. Було запрваджено систему Закладів, керованих на особливих підставах. – Все це сформувало в Росії гнучку диференційовану систему державно-громадського догляду, яка була прикладом для ряду країн Європи.

У ХІХ ст. розвитку набула громадська і особиста благодійність. – Відмінено затвердження дозволу на відкриття благодійних товариств лише Імператорським указом, законодавчо закріплено пільги для підприємців-благодійників (зниження податку з 18-25% до 12-15%, можливе звільнення від сплати податків на регіональному рівні). Друга пол.ХХ ст. – це поширення громадської (каси взаємної допомоги, Товариства сприяння працьовитості, т-во допомоги хворим та знедоленим дітям «Синій Хрест» -- дитячі будинки догляду, початкові школи, ремісничі училища, дитячі лікарні, лікувально-виховні заклади, грошові допомоги персональні, Т-во Червоного Хреста ін.), громадсько-державної (Імператорське людинолюбне т-во – опікунські комітети, заклади безкоштовних і дешевих квартир, виховно-навчальні заклади, нічліжні притулки, дешеві їдальні, медичні заклади; Відомство закладів Імператриці Марії – виховні будинки, відомства виховного Т-ва благородних дівиць, будинки догляду, богодільні, медичні установи, опікунства для сліпих, для глухо-німих, дрібні благодійні товариства; Догляд за будинками працьовитості – притулок і робота для безробітних, для осіб, схильних до правопорушень, для населення, що постраждало від стихійного лиха чи неврожаїх, пожеж, організація громадськиїх робіт, кустарного виробництва тощо), приватної (П.Третьяков, брати Бахрушини, Абрикосови, Демидових, Платонових,) благодійність.

1864 р. – положення про церковно-парафіяльні опікунства і братства, сприяло активному розвитку православних благодійних товариств. 1873 р. створено Т-во допомоги студентам С.Петербурзького ун-ту, видавало безпроцентні грошові позики студентам, заснувало студентську їдальню, особливу комісію (для працевлаштування студентів).

Указ 1897 р. про призначення платних посад для тих, хто професійно займався благодійною діяльністю, і прирівнювання їх діяльності до державних службовців різного рангу (5-ий ранг колежського асесора або військовий чин полковника). Фактично – це був початок професійної громадсько-державної благодійності.

Тема 4. Фах «соціальна робота»

План

1.Соціальна робота як професія.

2.Рівні та типи практики соціальної роботи.

3.Прямі та непрямі соціальні послуги.

4.Функції та ролі соціального працівника.

5.Аналітичні та інтерактивні навички соціального працівника.

Література

1. Соціальна робота в Україні: Навч.посіб. / І.Д.Звєрєва, О.В.Безпалько, С.Я.Харченко та ін.; за заг.ред.: І.Д.Звєрєвої, Г.М.Лактіонової. - К.: ДЦССМ, 2004. - 256 с.

2. Клос Л.Є., Микитенко Н.О Вступ до практичної соціальної роботи (на прикладі вивчення досвіду України і Канади) / Навчально-методичний посібник для студентів спеціальності “соціальна робота” вищих навчальних за.кладів. – Львів: Видавництво Національного університету “Львівська політехніка”, 2005. – 148 с.

3. Социальная работа / Под общей редакцией проф. В.И.Курбатова. Серия “Учебники, учебные пособия”. - г. Ростов н/Д: “Феникс ”, 2000. – 576 с

4. Мигович І.І. Соціальна робота (вступ до спеціальності). – Ужгород: Патент, 1997.- 166 с.

5. Основы социальной работы / Отв.ред. П.Д.Павленок. М.: Инфра-М, 1997.

Соціальна робота як професія - це діяльність, скерована на покращення соціального функціонування окремих людей, сімей, груп та громад, яка здійснюється шляхом зосередження на соціальних стосунках, тобто взаємовідносинах між особою та її оточенням.