Поняття і принципи кримінально-виконавчого права України

 

Однією з найбільш актуальних фундаментальних проблем сучасної правової і політичної науки є методологічна за своїм характером проблема вивчення специфіки взаємозв’язку і розмежування права і політики.

Сьогодні при практично однобічному тиску державної політики на право, в ситуації домінування її над правом в Україні формується викривлене праворозуміння, що негативно позначається на процесах будівництва правової, соціальної держави [2]. Іншими словами, надії на те, що право як воля панівного прошарку в умовах абсолютизації класових основ права перетвориться на право як возведену до закону волю народу України в умовах побудови демократичних інституцій сучасного українського суспільства і держави, так що правозастосування залишиться поза межами «політичної» діяльності, досі не справдилися.

Але поки існує людина, суспільство і держава, будуть існувати діяння (злочини), вчинення яких порушують права і свободи людини, безпеку і національні інтереси суспільства і держави, а відновлення цих прав і свобод за допомогою громадського впливу або державного примусу (покарання) буде основним соціальним призначенням права як системи загальновизнаних правил поведінки усіх суб’єктів соціального життя окремої держави або міжнародної спільноти держав.

Тому Конституція України як фундаментальний нормативно-правовий акт і головний політичний документ у ст. 8 встановлює: «В Україні визначається і діє принцип верховенства права». Дія цього принципу поширюється на усі сфери суспільного життя, усі форми і методи політичної й державної діяльності, яка в правовій державі повинна регулюватися виключно Законами та іншими нормативно-правовими актами, які приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Право як загальносуспільний регулятор відносин має власну структуру або систему, яка складається з окремих галузей (комплексів) права, спрямованих на правове регулювання близьких за своїм змістом і спрямованістю суспільних відносин в окремій сфері життєдіяльності людини, суспільства і держави.

Для більш зрозумілого з’ясування взаємозв’язку між політикою, правом, законом і діяльністю в будь-якій сфері слід навести наступну структурно-логічну послідовність аналізу суспільно-правових або політико-правових явищ, які складають зміст означених категорій:

1. Політика виробляє ідеї на основі аналізу об’єктивних потреб людини, суспільства і держави у будь-якій сфері.

2. Право відображає і надає правову форму ідеям, які вироблені політикою.

3. Закон закріплює ідеї, які вироблені політикою і відображені правом.

4. Діяльність реалізує, втілює в життя ідеї, які вироблені політикою, відображені правом і закріплені у законі у будь-якій сфері.

При цьому аналіз об’єктивних потреб людини, суспільства і держави повинен обов’язково спиратися на результати діяльності уповноважених суб’єктів соціального і державного управління у будь-якій сфері та здійснюватися в прозорій, демократичній, правовій формі.

Лише в єдності політики, права, закону і діяльності та їх органічного взаємозв’язку з об’єктивними закономірностями і тенденціями суспільного розвитку в цілому можуть бути пізнані, усвідомлені й розвинені сучасні проблеми «людського виміру» суспільства і держави.

Майже усі сучасні українські вчені-юристи, які у наукових чи навчальних виданнях формулюють поняття кримінально-виконавчого права, вказують на те, що воно закріплює у своїх нормах основні положення політики держави у сфері виконання покарань [3]. При цьому професор А. Х. Степанюк наголошує, що кримінально-виконавче право не є пасивним реєстратором державної політики. Воно має свої власні непорушні базові положення, на які не може і не повинна впливати політика [4].

Приєднуючись до цього висновку, пропонуємо наступне визначення поняття означеної галузі права:

Кримінально-виконавче право України, відображаючи єдину державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, надає правову форму суспільним відносинам, які виникають у процесі та у зв’язку з виконанням усіх видів кримінальних покарань.

Розвиток сучасної правової системи України, окремих галузей права, а також реалізація конституційного положення про обмеження прав засуджених тільки законом або вироком суду (ч. 3 ст. 63 Конституції) дозволяє вести мову про наявність суміжного предмета правового регулювання кримінально-виконавчого права з іншими галузями права, починаючи з конституційного права.

Крім того, організація і діяльність державних органів і установ, які виконують покарання, є предметом адміністративного права.

З іншого боку, ствердження права приватної власності має враховувати позиції такого спеціального суб’єкта цивільно-правових відносин, яким виступає засуджений.

Кримінально-процесуальне право також має спільні з кримінально-виконавчим правом інститути, які регулюють відносини, пов’язані із судовим контролем і вирішенням питань, що виникають на стадії виконання вироку суду (зміна умов тримання засудженого, умовно-дострокове звільнення від відбування покарань, інші підстави звільнення або встановлення адміністративного нагляду та ін.).

Кримінальне право не тільки визначає види й загальні риси покарань, а також містить статті особливої частини Кримінального кодексу України (ст. 389–396), спеціальним суб’єктом яких виступає засуджений.

Трудове право і право соціального забезпечення також регулюють специфічні правовідносини, які виникають у зв’язку з правовим статусом засуджених до різних видів кримінальних покарань.

Отже, практично усі сфери публічної та приватної галузей права України на стадіях закріплення їх у відповідних законах і нормативно-правових актах, включаючи міжнародні акти, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, мають спільні правові інститути або окремі норми, суб’єктами яких є органи і установи виконання покарань, казенні підприємства цих установ або тих, де працюють засуджені, персонал цих органів, установ, організацій і підприємств, а також засуджені.

Тією чи іншою мірою норми кримінально-виконавчого права закріплюють правила поведінки спеціальних суб’єктів (засуджених), які в умовах звичайного життя врегульовані нормами інших галузей права.

Під час створення відповідних норм кримінально-виконавчого права розробники нормативних актів за основу брали норми названих вище галузей права, які набували при цьому нового змісту і лише за формою нагадують їх. Іншими словами, частина норм кримінально-виконавчого права є результатом певної «трансформації» норм інших галузей права, що водночас свідчить про особливе місце цієї галузі права в загальній системі права України.

Проблема принципів права як взагалі, так і відносно конкретної галузі права має дуже складний і малодосліджений характер.

За своїм походженням і призначенням принципи мають об’єктивну природу, тому що повинні відображати ідеї, випрацювані у політичній сфері на основі аналізу об’єктивних потреб людини. Що ж стосується конкретних формулювань принципів права, то вони мають суб’єктивний характер.

На цю обставину вказували вже вчені ХІХ ст. Наприклад, ще К. Маркс зауважував, що ті ж самі люди, які встановлюють суспільні відносини відповідно розвитку їх матеріального виробництва, створюють також принципи, ідеї й категорії відповідно до існуючих суспільних відносин. При цьому вони, виражаючись у конкретній формі, можуть опинитися ближче або далі від об’єктивної дійсності, бути вірними чи невірними. Останні формулювання загрожують людству введенням в оману, ведучи до хибних висновків [5].

Принципи права завжди історичні, їх зміст завжди обумовлений матеріальними та економічними умовами життя суспільства.

У зв’язку зі сказаним у загальнотеоретичному контексті розуміння принципів права можна спертися на визначення, запропоноване радянським дослідником Л. С. Явічем:

Принципи права – це такі основи, відправні ідеї його існування, які відображають закономірності та основні засади наявної суспільно-економічної формації, є однорядними із сутністю права і становлять його головний зміст, мають універсальний, імперативний, загальновизнаний характер і відповідають об’єктивній потребі зміцнення панівного способу виробництва [6].

Спираючись на розкритий вище структурно-логічний взаємозв’язок між політикою і правом, вважаючи Конституцію України найважливішим політико-правовим документом, а також підкреслюючи вплив принципів права на стратегію розвитку інститутів і норм окремої кримінально-виконавчої галузі права, подамо наступне визначення принципів кримінально-виконавчого права:

Принципи кримінально-виконавчого права – це основні, керівні положення його існування, які відображають ідеї, вироблені політикою і закріплені в Конституції України, а також визначають стратегію та напрями розвитку інститутів і норм цієї галузі права, забезпечують системність правового регулювання суспільних відносин, що виникають у зв’язку і в процесі виконання кримінальних покарань.

Встановлення принципів кримінально-виконавчого права має важливе методологічне і практичне значення:

ü по-перше, з’ясування принципів кримінально-виконавчого права дозволяє зрозуміти мету і завдання органів і установ держави, що виконують кримінальні покарання;

ü по-друге, принципи кримінально-виконавчого права вказують на форму і зміст засобів і методів, які найбільш ефективно застосовуються для досягнення мети кримінального покарання;

ü по-третє, принципи дають вірну спрямованість кримінально-виконавчому законодавству, розвитку його окремих інститутів і принципів його застосування;

ü по-четверте, вони сприяють вихованню засуджених, а також персоналу Державної кримінально-виконавчої служби відносно дотримання законності під час відбування і виконання кримінальних покарань.

З урахуванням досягнень сучасної кримінально-виконавчої науки, яка є основним засобом вивчення політико-правових ідей у сфері виконання кримінальних покарань, пропонуємо наступну систему принципів кримінально-виконавчого права України:

1. Принцип гуманізму кримінально-виконавчого права проявляється у багатьох інститутах і нормах Конституції України, Кримінально-виконавчого кодексу, інших законодавчих актах і численних міжнародних документах про права людини і поводження із засудженими.

До його характеристики слід віднести такі положення:

1) людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю;

2) держава, виконуючи кримінальне покарання, забезпечує потерпілому від злочину або його законному представникові відшкодування матеріальних і моральних збитків, відновлення його порушених прав і законних інтересів;

3) ніхто із засуджених не може зазнавати катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує його гідність, поводження чи покарання. Органи та установи, що виконують покарання, забезпечують особисту безпеку засуджених під час відбування покарання;

4) засудженого, навіть з його вільної згоди, не може бути піддано медичним, науковим або іншим дослідам;

5) держава створює умови для виправлення і ресоціалізації засуджених, а також соціальної адаптації осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк з метою пристосування їх до умов соціального середовища, захисту їх прав і законних інтересів, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, звільненими, так і іншими особами.

2. Принцип демократизму кримінально-виконавчого права охоплює велике коло ідей, пов’язаних, перш за все, із розробкою механізму його реалізації у сфері визначення системи кримінальних покарань та їх виконання. Змістом цього принципу є:

1) забезпечення участі народу України як єдиного джерела влади у сфері визначення системи кримінальних покарань та їх виконання;

2) здійснення демократичного цивільного контролю над органами і установами Державної кримінально-виконавчої служби;

3) застосування засобів громадського впливу на засуджених для сприяння процесу їх виправлення, ресоціалізації і соціальної адаптації;

4) органи і установи Державної кримінально-виконавчої служби повинні сприяти розвитку демократичних засад у своїй діяльності, забезпечуючи її гласність, прозорість і взаємодію з уповноваженими представниками громадських правозахисних релігійних організацій і засобів масової інформації, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку.

3. Принцип рівності засуджених перед законом має своїм підґрунтям конституційний принцип рівності усіх перед законом (ст. 24 КУ), а також принципи, сформульовані в Загальній декларації прав і свобод людини (ст. 7) і Мінімальних стандартних правилах поводження з ув’язненими (ст. 6). Складовими елементами цього принципу є наступні:

1) усі засуджені рівні перед законом. Жодний з них не може мати привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) не вважається дискримінацією надання у встановленому законом порядку спеціального правового статусу засудженим неповнолітнім, вагітним жінкам, жінкам, які мають дітей у віці до трьох років, які утримуються в будинку дитини при виправній колонії, інвалідам першої і другої груп, хворим на активну форму туберкульозу, чоловікам віком понад шістдесят років, жінкам віком понад п’ятдесят п’ять років, пенсіонерам, а також іншим категоріям засуджених, яким у відповідності із Законом потрібні спеціальні умови відбування покарань.

4. Принцип законності також має своїм підґрунтям конституційні положення, закріплені у цілій низці статей Конституції України (ст. 6, 9, 24, 28, 29, 43, 62, 63, 68 та ін.). Його зміст можна розкласти на такі складові:

1) Кримінально-виконавчий кодекс, інші закони України і нормативно-правові акти, а також міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, у сфері виконання кримінальних покарань повинні відповідати Конституції України;

2) єдиною підставою виконання кримінальних покарань та інших засобів кримінально-правового примусу є вирок або інші рішення суду, які набули законної сили, а також закон України про амністію та Указ Президента України про помилування;

3) види, порядок і умови виконання кримінальних покарань, а також застосування інших кримінально-правових заходів до засудженого визначаються виключно чинним кримінально-виконавчим законодавством України;

4) органи і установи Державної кримінально-виконавчої служби України, їх посадові особи повинні діяти у встановлених Конституцією України межах і відповідно до чинного кримінально-виконавчого законодавства України, а також відповідати за дотримання законності у своїй діяльності;

5) державний контроль за додержанням законів під час виконання кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюють: Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Прем’єр-міністр України; Голова Верховної Ради України; уповноважений Верховної Ради України з прав людини; голова Ради міністрів АР Крим; голови місцевих державних адміністрацій, на території яких вони розташовані; народні депутати України, а також депутати, уповноважені на те Верховною радою АР Крим, місцевими радами; сільські, селищні, міські голови – на територіях відповідних місцевих рад;

6) судовий контроль і прокурорський нагляд за виконанням кримінальних покарань здійснюється відповідними судовими органами і органами прокуратури згідно з чинним законодавством України;

7) громадський, демократичний, цивільний контроль над органами і установами виконання кримінальних покарань здійснюється органами місцевого самоврядування, спостережними комісіями, піклувальними радами, батьківськими комітетами, громадськими і правозахисними організаціями, іншими соціальними інститутами суспільства, які офіційно зареєстровані у встановленому законом порядку в межах визначених законом повноважень [7].

5. Принцип диференціації та індивідуалізації виконання покарань зводиться до наступного:

1) диференціація та індивідуалізація виконання покарань здійснюються з метою попередження негативного впливу найбільш криміналізованої частини засуджених на інших засуджених, визначення відповідного виду установи виконання покарань і розміщення у ній засуджених на засадах встановленої законом класифікації засуджених за віком, статтю, ступенем тяжкості вчиненого, форою вини, обставин, які пом’якшують або обтяжують покарання, виду минулої професійної діяльності, особистості засудженого та його поведінки під час виконання покарань;

2) у кожному органі та установі виконання покарань створюються відповідні умови для розробки і реалізації індивідуальних програм карально-виховного впливу і застосування основних засобів виправлення і ресоціалізації відносно кожного засудженого, застосуванням науково обґрунтованих методів соціального управління, психології та педагогіки, які спрямовані на досягнення каяття або виправлення засудженого.

При цьому сформульовані вище принципи кримінально-виконавчого права мають поліфункціональний, універсальний характер, взаємообумовлені та взаємопов’язані між собою, а тому мають складну структуру, яка знаходиться у постійному розвитку і не підлягає догматичному тлумаченню.

Наприклад, вже згаданий вище відомий український вчений-новатор Г. О. Радов вказував, що в разі визначення стратегічного напряму реформування кримінально-виконавчої системи України в бік побудови сучасної пенітенціарної системи відповідна галузь права повинна відобразити наступні принципи пенітенціарної політики:

- верховенства прав людини над державними і суспільними інтересами;

- пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров’я людини;

- відповідальності держави перед громадянином і суспільством за результати своєї діяльності;

- суверенітету, наукової обґрунтованості діяльності пенітенціарної системи та її незалежності від ідеологічних поглядів і рішень політичних партій і рухів;

- законодавчого визначення кола суб’єктів пенітенціарної системи і розподілу їх повноважень, який виключав би можливість монопольного прийняття доленосних для пенітенціарної системи рішень будь-якою окремою посадовою особою або окремою гілкою державної влади;

- політичного і економічного плюралізму;

- системного охоплення усього комплексу взаємопов’язаних проблем пенітенціарної діяльності;

- зв’язку з національними і регіональними культурними і соціально-економічними умовами;

- інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

- максимального використання інститутів соціалізації держави і суспільства;

- відповідності нормам права і поваги до загальновизнаних принципів міжнародного права;

- гуманізму і милосердя;

- справедливості й моральності;

- гласності;

- демократичного державно-суспільного характеру управління пенітенціарною діяльністю.

Реалізація означених принципів сучасної пенітенціарної політики і права повинні бути закріплені в Законі України «Про пенітенціарну політику і пенітенціарну систему України», в якому мають знайти відображення головні пріоритети і орієнтири пенітенціарної політики України, система державних і суспільних інституцій, які беруть участь у розробці й реалізації пенітенціарної політики України; компетенція, відповідальність, механізм діяльності усіх суб’єктів соціального управління у сфері пенітенціарної функції держави, перелік заходів постпенітенціарного впливу і механізми їх реалізації [8].